Kitobni o'qish: «Каторжна»

Shrift:

Більше працював, ніж жив…

«…його велика праця, його велика любов до народу не згинуть ніколи і в них він ще довго житиме серед вдячних нащадків»
М. Коцюбинський

Коли заходить мова про Бориса Грінченка, одразу ж у пам’яті спливають рядки Максима Рильського: «Збирайте, як розумний садівник, / Достиглий овоч у Грінченка й Даля»… Так, мабуть, найвідоміша, ґрунтовна й титанічна праця Бориса Дмитровича Грінченка – це саме словник української мови. Хоча початок життя й умови, в яких проходило дитинство майбутнього українського письменника, педагога, літературознавця, лексикографа, етнографа, історика, публіциста, видавця, громадського й культурного діяча зовсім не передбачали таку його діяльність.

Народився Борис Грінченко 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр на Харківщині. Його батько, відставний штабс-капітан, дворянин, у власності якого було 19 десятин землі та водяний млин, наполегливо запроваджував удома «панське» життя, категорично забороняючи дітям вживати «мужицьке наріччя». Дмитро Якович добре знав українську мову, але спілкувався нею лише з селянами, в родині ж розмовляли російською. Мати, Поліксенія Миколаївна, походила з російської сім’ї, була дочкою полковника Літарьова. Отже, як зазначав у автобіографії письменник: «в сім’ї у Грінченків ніколи не говорено по-вкраїнському».

Однак, багато спілкуючись з селянами, малий Борис не тільки вивчив українську мову, але й захопився нею, полюбляв спілкуватися нею, слухати розповіді й пісні простого люду. Хлопець рано навчився читати, його потяг до книжок був нестримним: він перечитав усе, що було в батьківській бібліотеці. Своїми «першими літературними вчителями» Грінченко назве В. Скотта, М. Гоголя, Дж. Байрона, В. Гюго, О. Пушкіна, М. Карамзіна. Але справжнім потрясінням для підлітка стало знайомство з Шевченковим «Кобзарем». Саме завдяки Шевченкові, як писав сам Борис Грінченко, він у «13 років зробився тим, чим… єсть». Під впливом прочитаного Грінченко почав писати вірші українською мовою. Цікаво, що це сталося саме в той рік (1876), коли російський цар Олександр ІІ підписав Емський указ, який забороняв друкування українських книжок, навчання, вистави в театрах та навіть підписи під нотами українською мовою.

Тоді Борис Грінченко навчався в Харківській реальній гімназії (вступив у 1874 р.), яку йому не судилося закінчити: 1879 року він був виключений та ув’язнений за поширення нелегальної літератури. Це були заборонені книжки С. Подолинського «Парова машина» та «Про багатство й бідність». Півторамісячне ув’язнення призвело до фатальних наслідків: юнак захворів на страшну й невиліковну хворобу – сухоти, був позбавлений права здобути хоча б середню освіту, до кінця життя потрапив під жандармський нагляд.

Після звільнення Борис Дмитрович улаштувався на посаду канцеляриста в Харківській казенній палаті. Одночасно юнак наполегливо працював над собою, бо мав намір екстерном скласти іспити на звання народного вчителя. У 1881 році він успішно складає екзамен і «якимось чудом», як згадував сам, починає вчителювати. Педагогічній діяльності Борис Грінченко віддав понад десять років, він учителював по селах Харківщини й Катеринославщини: Введенське, Нижня Сироватка, Олексіївка. Робота в Олексіївській школі, якою опікувалася Христина Алчевська, була найтривалішою (шість років). Спочатку селяни обережно приглядалися до вчителя, який був зовсім не схожим на своїх попередників. Він розмовляв «по-мужицькому», навчав дітей рідною мовою, поводився просто й щиро. Не намагався виставляти себе паном, підтримуючи кожного, хто звертався до нього, надаючи допомогу всім, хто цього потребував. Твори Грінченка про дітей наповнені любов’ю, турботою та болем через важке й інколи безпросвітне життя маленької людини. Молодий учитель також глибоко переймався педагогічними проблемами, висловлюючи свої думки в розвідках «Народні вчителі й вкраїнська школа», «Яка тепер народна школа на Вкраїні», «На беспросветном пути. Об украинской школе». Грінченко писав підручники для своїх учнів, відомі його читанка «Рідне слово» та «Українська граматика до науки читання й писання». У педагога вистачало також сил працювати над літературними творами та виявляти свої етнографічні зацікавлення, збирати мовний матеріал у селянському середовищі. Згодом будуть надруковані три томи «Етнографічних матеріалів», фольклорні збірники «Думи кобзарські», «Веселий оповідач», «З уст народу».

Літературознавці вважають, що саме в Олексіївці Борис Грінченко сформувався як письменник. Іван Франко у 1893 році писав, що Грінченко «засипає мало не всі наші видання своїми, не раз многоцінними писаннями: повістями, віршами, статтями критичними й популярно-науковими, працює без віддиху, шле до цензури рукопис за рукописом, не зраджується ніякими невдачами ані критикою, часто неприхильною, а у всьому, що пише, проявляє, побіч знання мови української, також гарячу любов до України, щирий демократизм, бистре око на хиби української суспільності». Твори Борис Грінченко друкував у галицьких журналах «Зоря», «Правда», «Світ», «Житє і слово», «Літературно-науковий вісник», у чернівецький газеті «Буковина», а також у «Киевской старине», «Южных записках». На такі щасливі, натхненні хвилини творчості доводилося відбирати години сну та відпочинку.

У 1884 році Борис Дмитрович познайомився з Марією Миколаївною Гладиліною. Через деякий час вони одружилися. Марія була не тільки коханою жінкою письменника, але й однодумцем, вірним другом і соратником. Щира підтримка й допомога дружини давали сили й натхнення митцю. Багато ніжних і схвильованих віршів присвятив поет своїй коханій: «Кохана єдина! Ми вкупі з тобою / Робили над ділом святим, / Ми вдвох однією журились журбою / І щастям раділи одним…». Марія Миколаївна не тільки допомагала своєму чоловікові майже у всіх його справах, невтомно працюючи разом з ним, а й займалася літературною та перекладацькою діяльністю, пишучи під псевдонімом Марія Загірня.

1894 року подружжя переїхало до Чернігова. Підросла донька Настя, якій треба було дати гідну освіту, також у Чернігові було багато діячів культури (В. Самійленко, М. Коцюбинський, Ф. Уманець), які чекали на приїзд Грінченків. Тут митець обійняв посаду діловода оціночної комісії губернського земства, а з 1898 року – секретаря земської управи. Незважаючи на важку й марудну «неволю канцелярську», Борис Дмитрович продовжував активно займатися громадською та мистецькою діяльністю. У Чернігові він заснував видавництво, яке випустило 45 книжечок народнопросвітницьких видань. Тут були твори Тараса Шевченка, Євгена Гребінки, Юрія Федьковича, Леоніда Глібова, Михайла Коцюбинського, Павла Грабовського.

Титанічною працею було приведення до ладу та упорядкування каталогу знаменитої колекції української старовини Василя Тарновського («Каталог музею української старовини В. В. Тарновського» (1900). Музей на той час був одним із найбагатших зібрань з історії, мистецтва, літератури, етнографії та археологічних знахідок в Україні. Деякі з матеріалів були в буквальному розумінні врятовані подружжям Грінченків від загибелі. Тільки шевченківських експонатів – рукописів, малюнків, чернеток – нараховувалося 758! Борис Грінченко із властивою йому працьовитістю й скрупульозністю взявся за діло. Разом з Марією Миколаївною цілими днями й вечорами проводив упорядкування нагромаджених безцінних скарбів української старовини. Багато довелось також їздити по Україні й розшукувати нові невідомі експонати.

Після звільнення з Чернігівського земства Борис Грінченко вирішив хоч на недовгий час стати лише письменником, займатися тільки мистецькою діяльністю. З 1902 року він живе в Києві, де й починає грандіозну роботу над словником української мови. «Словарь української мови» вийшов у світ 1907–1909 рр. у 4 томах. Він містить 68 тисяч українських слів з народної та писемної мови, починаючи від Котляревського й до початку XX століття. Ця унікальна робота була відзначена премією Російської Імператорської Академії Наук. І на сьогодні це найавторитетніший словник, до якого звертаються сучасники.

Водночас Борис Грінченко редагує громадсько-політичну газету «Громадська думка» та літературно-громадський журнал «Нова громада». У 1905–1907 роках його діяльність здебільшого зосередилася навколо організації української преси й товариства «Просвіта».

Не можна не згадати також і про перекладацьку діяльність Бориса Дмитровича, яку він здійснював разом з дружиною. У колі перекладацьких зацікавлень подружжя були твори Шіллера, Гейне, Пушкіна, Гете, Байрона, Гюго та багатьох інших.

Після 1905 року доля стала немилосердною до Грінченка. Його переслідували й навіть заарештували. У його доньки Насті розвинувся туберкульоз, від якого в 1908 році вона померла, а невдовзі і її крихітний син, єдиний онук Бориса Дмитровича пішов у небуття. Під урядову заборону потрапило товариство «Просвіта», діяльності якого митець віддав багато сил та енергії. Болісні удари долі призвели до загострення давньої хвороби – туберкульозу. Аби врятуватися, подружжя на позичені в батька гроші виїжджає на лікування за кордон. У 1909 році Грінченки прибули до Італії. Але змучений туберкульозом, виснажений гіркими подіями й тяжкою працею, в розлуці з Батьківщиною Борис Дмитрович не знайшов сили для одужання. 6 травня 1910 року в південному місті Оспедалетті письменник помер. Поховали видатного діяча культури в Києві на Байковому кладовищі.

Слова Миколи Чернявського, винесені в назву цієї статті, якнайточніше характеризують особистість Бориса Грінченка. Проживши 37 років, він встиг зробити стільки, скільки людина не здолає й за кілька довгих життів. Його працездатність і захопленість будь-якою справою, якою він займався, вражає й викликає глибоку повагу. Не перебільшив М. Лисенко, сказавши на похороні митця: «Таких невтомних, завзятих діячів, борців громадських, якого ми в особі Бориса Грінченка втеряли, в пантеоні українських писателів зазначити можна дуже небагато, – три, чотири, та й годі. Великий хист, незвичайна витривалість у роботі, скрашені великою любов’ю до рідного краю».

Панасенко Т. М.

Поезії

Доки?

Минає час, минають люди;
Ми всі ждемо того, що буде,
І кажем всі: давно вже час,
Щоб воля та прийшла й до нас,
А все її нема, не йде, –
А час не жде, а час не жде!..
А час не жде, а час летить,
А серце змучене болить,
Бо довгий гніт минулих днів
Його украй вже пригнітив,
І тяжко так, що, може, ми
Гіркими плакали б слізьми,
Якби не гніт цей днів тяжких,
Щоб нас, за довгий час, усіх
І одслід навіть з мук навчив
Ховать в душі без сліз і слів.
І так на світі живемо,
На плечах лихо несемо.
І доки будемо так жить?
Ніхто не скаже – все мовчить!

1881, Зб. «Пісні Василя Чайченка» (1884)

Подивись

Подивись: весна устала,
Сипле пишними квітками:
Подивись: веселим птаством
Ожили степи з лісами;
Подивись: в безкраїм небі
Сонце-велетень палає;
Подивись: земнії груди
Хлібороб плугами крає;
Подивись: життя устало,
Дні лишають золотії;
Подивись – і встань до праці
Повний сили і надії!..

1885, Зб. «Нові пісні і думи Василя Чайченка» (1887)

Весняні сонети

* * *

Весна іде! В повітрі молодому
Далекий крик мандрівних журавлів
Вже розітнувсь: ключем вони додому
У рідний край летять з чужих країв.

Весна іде! Веснянки задзвеніли,
Лунає спів по луках і гаях –
Мов устають нові могутні сили
В людських серцях, придавлених серцях.

І в грудях знов солодкії бажання,
І в грудях знов устали поривання,
І встала знов надія молода.
О, весно, йди! всі ждуть тебе, кохана:
І небо жде, і жде весна приспана,
І ліс, і степ, і скована вода.

* * *

Весна прийшла! Гаї зазеленіли,
І перший квіт, квіт весняний процвів,
І одинцем самотнім на могилі
Цар степовий, орел могутній, сів.

І скрізь живе повіяло дихання,
І скрізь життя устало молоде, –
Се час квіток, і співів, і кохання,
Як Бог ясний, сіяючи іде.

Його навкруг усяке серце чує,
І кожен квіт квіт другий поцілує,
І кожен лист до листу прихиливсь.

О, не барись! Все любить і кохає!
О, не барись! Весна прийшла і сяє,
І світ увесь у поцілунок зливсь.

* * *

Іди у гай! Життя такої сили
Не стрінеш ти ніде: іди у гай!
Співці-пташки туди вже прилетіли –
Навчись у їх, навчися і кохай!

Іди у гай! Там не самі вже квіти,
І не самі пташки тепер снують,
І не самі веселі й вільні діти
З квіток рясні вінки собі плетуть –

Ні, там тепер зливаються з устами
Уста палкі і, сплівшися руками,
Там пари йдуть серед рясних кущів.

І я іду у нетрю у густую
І звідусіль гучноголосий чую
Природи спів, новий веселий спів.

* * *

Вона співа, що згинули морози,
Що сонце вже засяло в небесах,
Щоб висушить усі блискучі сльози,
Що ще тремтять на травах і квітках.

Воно зійшло і сльози розтопило,
І в мене теж немає сліз гірких,
Бо сонце й їх ласкаво обсушило,
І перед їм у серці біль затих.

І про одно я сонце ще благаю:
Ой, обсуши ти сльози всі до краю
Усім смутним на всій землі смутній:

Щоб піднялись затоптанії сили
І щоб весні всі душу відчинили,
Життям новим щоб жить могли у їй!

* * *

Вже в далині високій сяють зорі,
Густий туман над озером повис,
І спить земля, і води сплять прозорі,
І тихо спить густий зелений ліс.

Десь на селі далеко пісня ллється,
То голосніш, то затиха вона…
Із стін душних на волю серце рветься
Туди, де ніч панує запашна.

О, я піду, бо не піти несила,
Бо і мені ніч зорі засвітила,
Бо і мені сприя весна моя.

Скоріш туди! Як вільно дишуть груди,
Який простір обняв мене зусюди,
Як пахне скрізь і місяць як сія!

* * *

Рясний садок і затишний я знаю
І знаю там ще вишню я одну –
Було не раз, турботний, дожидаю
Я в той садок її, мою весну.

Але ж тепер чому її немає?
Чом вишня та стоїть в самотині
І так, як перш, до мене не схиляє
Гілки свої квітущі й запашні?

Я жду її, – і в тиші одинокій
Хвилини йдуть, неначе довгі роки,
Ще треба ждать, а серце ж то не жде!

Хвилина… дві… і – ось уже я чую
Крізь тишу ту безгучную, німую
Мов шелест там, немовби хтось іде.

* * *

Вона! вона! я бачу – між кущами
Рукав уже з сорочки забілів;
Ще мить одна – тремтячими руками
Я стан її дівочий обхопив.

Ще мить одна – злилися ми устами…
Вона прийшла, прийшла уже вона,
Найкращий квіт між пишними квітками.
Що нам дає багатая весна.

Гей, нахили свої ти, вишне, віти!
Нехай тепер ніхто, ніхто на світі
Не бачить, як я щастя повну п’ю!

Нехай ніхто – ні зорі, ані люди –
Не відає, як пригорнув на груди
До себе я коханую мою!

* * *

Я ніч не спав, – заснуть не мав я сили,
І бачив я, як зорі весняні
В досвітній час і мерхли, і біліли,
І потім всі погасли в далині.

І як туман хвилястими клубками
І воду скрізь, і землю повивав,
І світ увесь з землею й з небесами,
Здавалося, в тумані потопав.

Тумані туман! на сході не ясніло…
Невже й тебе, одвічнеє світило,
Він погасив, і смерть все обняла?

Але ще мить – і промінь рве завісу,
Дощ золотий линув на все з-за лісу:
То сонце йде, бог світу і тепла!

* * *

Скоріш! Скоріш! од сірого туману
Самі шматки зосталися – ще мить
І сонце ось, віта свою кохану
І всю її промінням золотить.

Горить! пала!.. Блискучою стягою
Старий Дніпро серед степів прославсь;
Киваючи рясною головою,
Зелений ліс до сонця засміявсь.

І все живе. Дзвенять в повітрі згуки,
Дзвенять гаї, дзвенять степи і луки,
І світ увесь, здається, задзвенів.

Чого ще ждать? Скоріш, мерщій у поле,
Мерщій у степ! Я вп’юсь тобою, воле,
Серед моїх незміряних степів!

* * *

Лежали скрізь замети сніговії,
Давили все, загинуло життя,
І не було, здавалося, надії
На кращих днів квітущих вороття.

Тоді весна крилом своїм махнула, –
І полилось і світло, і тепло,
І знов життя земля в собі почула,
І все навкруг засяло й зацвіло.

І степ старий, – і гордий, і багатий, –
Убрався скрізь в ясно-зелені шати, –
На їх з квіток процвітані лиштви.

Ожив, дихнув, і запашне дихання
Послав лісам, горам на привітання,
І світ почув: воскресни і живи!

* * *

І світ воскрес! І, працівник великий,
Устав орач і плуг важкий підняв.
Де був колись пустир одвічно-дикий, –
Він борозну найпершу проорав.

І цілини великі скиби чорні
Лягли в степу. Насіння золоте
Впаде на їх, – на ниві неозорній
Хліб дорогий, налившися, зросте.

Нехай росте, пиша на нашім полі!
Колись і ти, сівачу правди й волі,
На рідний степ повинен ще прийти.

Чи прийдеш ти? Лежить земля без діла,
Країна вся неначе заніміла –
Чому ж не йдеш? Чому загаявсь ти?

* * *

В степу рвачкий на волі вітер віє,
По світу він гуляє, де схотів,
І бачить: скрізь недоля горе сіє,
І повен світ нещастів і жалів.

О, вітре мій! Тобі нема припини
І можеш ти до бога долинуть, –
Скажи, коли нам ждать тії хвилини,
Що доля всім дасть широко дихнуть?

Ти, може, чув?.. Терпіти вже несила,
І мука всім серця давно стомила,
І вже снаги нема її знести –

Давно вже час!.. Вже серце знемагає…
Дмухнув рвачкий – і вже його немає,
Одмову теж – шукай у полі ти!

* * *

Та де вона? Невже її й не мати?
А вітер знов неначе повійнув –
«Гей-гей, воли, не гайтеся орати!»
Далекий згук за вітром долинув.

Це там орач оре велику ниву
Серед твердих незайманих степів
І заклика на працю неліниву –
Я в тих словах одмову зрозумів.

Так, се вона, відмова на питання!
Зникають геть зневіра та вагання,
Що душу всю вже змучили украй.

Одмова тут – і проста й зрозуміла:
Працюй, борись, аж поки буде сила,
І всіх людей до праці закликай!

1888, Зб. «Під хмарним небом» (1893)

Зорі

Мамо люба, глянь, як сяють
Ясно зорі золоті!
Кажуть люди: то не зорі –
Сяють душі то святі.

Кажуть: хто у нас на свічі
Вік свій праведно прожив,
Хто умів людей любити,
Зла ніколи не робив, –

Бог того послав на небо
Ясно зіркою сіять…
Правда, мамо, – то все душі,
А не зорі там горять?

Так навчи ж мене, голубко,
Щоб і я так прожила:
Щоб добро робити вміла
І робить не вміла зла!

1888, Зб. «Під хмарним небом» (1893)

Українець

Він українець – це запевне,
Бо хвалить сало й галушки,
Та ще вишиванії вдома
Бере він на ніч сорочки.
Колись він навіть – хоч давненько –
Щось написав чи переклав,
Але ж цензура – боже – люта!
І пер він більше не псував.
Колись кричав: «Народ люблю я!
За його хрест би я поніс!»
І за народ в каліках-віршах
Пролив дрібних він з ложку сліз.
Але ж народ – темнота темна –
І віршів тих не зрозумів, –
Мужицтво кинувши, герой наш
На «тепле місце» десь засів,
І хоч накази часто пише,
Щоб в шори брали мужиків,
Але ж він каже: «Україну
Люблю я так, як і любив».
Він галушки і досі хвалить,
І «Кобзаря» бере читать,
І напідпитку починає
Слова вкраїнськії вживать…

1892, поза збірками

Зернятка

І

Щастя хочеш ти зазнати?
Щастя дурно не дається:
Тільки той його придбає,
Хто за його в бої б’ється.

У великім нашім бої
За нового дня світання
Тільки й можна мати щастя,
Варте людського бажання.

ІІ

Як мала у тебе сила,
То з гуртом єднайся ти:
Вкупі буде більше діла,
Швидше дійдеш до мети.

Як на силу ти багатий, –
Не єднайся ти з гуртом:
Буде силу він спиняти, –
Сам іди своїм шляхом!

ІІІ

Говорять люди: не зітхай,
Чого неме, то й так нехай!
А я говорю: не затхай,
Коли нема, – борись, придбай!

ІV

Краще кривду вже терпіти,
Ніж самим її чинити,
А ще краще, пане брате,
Ні чинить, ні зазнавати:
Сил набравшись і надій,
Не терпівши, скинуть з шиї.

V

Гей, по чім дурного знати?
Що розквасив губи й плаче!
Пане брате, пане брате!
Той дурний – то ми неначе.
Всі з зітханнями, з жалями
Озиваються до небі…
Гетьте к бісу з плаксіями!
Нам борців, нам діла треба!

VІ

От, кажуть, – пригоди
Учать людей згоди.
Невже на пригоди
У нас недороди?

Здається, багато
Пригод нам бувало, –
Чомусь тільки згоди
У нас досі мало.

VІІ

На вбогому – лати,
На багачу – шати,
Та не йди сорочки
В дуки позичати:
Коли чим не маєш
Прикрить свою спину,
То йди просить, брате,
В убогу хатину.

VІІІ

Кажуть: бог нерівно ділить,
Жде, щоб люди поділились
По-братерському, без сварки…
А вони і посварились.

То дурниця! Я не вірю!
Бог робити так не може:
Він є бог, і має силу, –
Хай поділить нас як гоже!

А як сили він не має
Порівняти лати й шати, –
Нащо зводити на сварку?
Нащо кепсько поділяти?

ІХ

«Якої віри ти?» – хтось цигана спитав.
«Якої ж треба вам?» – той одповів.
Кого тобі сей циган нагадав?
То наших землячків…

Х

Є приказка: кому біда докучить,
То той уже ся розуму научить.
Зазнали ми не то біди, а й муки,
А все тії не відаєм науки:
Хоч, кажуть, нас великі міліони,
А все б’ємо своїй біді поклони.

ХІ

Не єднайсь з розумами низькими,
Бо і сам понизишся ти з їми.
Та і рівний тобі головою
Не знесе тебе вгору з собою.
Тільки вищий, на розум багатий,
Зможе дух твій угору підняти.

ХІІ

Святі чуття в душі ховай,
В їх зазирать людям не дай.
Бо осміють, зневажать їх,
Затопчуть в грязь неправд гидких.
І тільки їх тому розкрий,
Чия душа – сестра твоїй.