Kitobni o'qish: «Людвисар. Ігри вельмож»
Передмова
Постріл Людвисара
Автор цього роману звернувся до мене ще кілька років тому, надіславши спочатку уривки з нього, а відтак і сам роман, прохаючи поради. Час від часу мені хтось щось надсилає, але здебільшого доводиться такі витвори збудженого і збентеженого духу читати по діагоналі. Важко навіть збагнути, що думали ці люди, коли бралися писати, бо таке враження, що до них літератури не існувало – хіба лише наскельні малюнки.
Богдан повідомив, що писав цей роман під моїм впливом і зокрема під впливом «Легенд Львова». Я став читати і побачив, що мова тут ллється легко й невимушено, оповідь захоплює і підкуповує досить добрим знанням реалій того часу.
Середньовічний Львів не раз ставав об'єктом опису в романах. На жаль, більшість цих романів писалися надто серйозно і занудно. До кращих зразків можна віднести «Око пророка» Володислава Лозинського та «Манускрипт з вулиці Руської» Романа Іваничука. Перший з них суто пригодницький з хвацько закрученим сюжетом, другий більше карнавальний і химерний.
Роман Богдана Коломійчука увібрав у себе і одне, й друге. Тут маємо цікавий сюжет, колоритних персонажів, багато з яких справжні історичні особи, гарну мову і чудове володіння діалогом. Загалом у романі просто таки буяє стихія життя. Чого вартує діяльність Братства відьмоборців, які полюють на відьом, потрапляючи в кумедні ситуації.
Роман «Людвисар» міцно вмонтований у другу половину XVI сторіччя, авантюрний сюжет захоплює і не відпускає. Причому від самого початку. Адже роман і починається з того, що на прохання бургомістра Якуба Шольца місцевий лікар Домінік Гепнер влаштовує публічний розтин людського тіла.
А вночі обурений єпископ тягне Шольца на Личаківський цвинтар, щоб вистежити того, хто розкопує могили. Бо є підозра, що займається цим сам лікар. І на цьому ставимо крапку, бо якщо ви з цього моменту не завелися з півоберта, то марна справа.
Дочитавши роман, я зрозумів, що маю перед собою дуже вдалий твір, а тому не хотілося б, щоб він вийшов у видавництві, яке не вміє розкручувати автора. Тому порадив податися на «Коронацію слова». На моє превелике здивування, минулого року цей роман прошмигнув повз журі непоміченим. Як так могло статися і яка гемонська душа його відкинула набік, невідомо.
А цього року роман раптом не тільки потрапляє у фінал, а ще й отримує першу премію. І цілком заслужено. Я радий вітати молодих авторів, які не бояться братися за такі насичені сюжети, а тим більше, коли йдеться про Львів, який може подарувати сотні і сотні захоплюючих тем.
Людвисар – гарматник – у фіналі стріляє з гармати. Влучно. Як і автор.
Юрій Винничук
Частина перша
Розділ І
На щастя, було прохолодно і навіть збиралося на грозу… Якщо піде дощ, то видовище відбудеться під накриттям. Цікаво, чи бургомістра не знудить. Навряд чи йому захочеться мокнути під дощем, тому він накаже поставити своє крісло на поміст…
Направду, дощ не передбачали, а втім, передбачай, не передбачай – все одно ця проклятуща львівська погода зробить своє.
Люд уже збирається, товпився. Міщани ласі до такого видовища. Авжеж упевнені, що сьогодні тут комусь зітнуть голову. Може, й зітнуть… Та ні, мабуть, досить буде з того бідолахи й розпоротого тулуба. І взагалі, не пора нині для таких видовищ. Спекотно. Втім, розуміють це у Львові хіба що м'ясники.
– Панове, будьте ласкаві, змініть воду в труні! – відірвавшись від роздумів, вигукнув чоловік, що стояв біля вікна, – вода мусить бути студеною…
Гукнув він це у сусідню кімнату, і троє спудеїв кинулися виконувати його наказ: один метнувся в погріб, де була криниця, двоє інших заходилися над домовиною. За мить усе було зроблено, і чоловік продовжив спостерігання за площею, погладжуючи довгими міцними пальцями акуратно підстрижену бороду.
Серед усіх послідовників Гіппократа та Парацельса Домінік Гепнер вирізнявся передусім охайністю. Його чистий та свіжий одяг зовсім не виказував у ньому майстра ремесла, що в той час було співзвучним із шарлатанством і не знаходило прихильності ані серед патриціяту, ані серед простого люду. І перші, і другі схильні були більше вірити заклинанням ворожок та молитвам святих отців, ніж медицині і лікарям. І все ж Гепнер мав своїх пацієнтів, завдяки яким зміг навіть дозволити собі львівське громадянство.
Багатьох дивувала причина успіху колись простого флорентійського студента, що прибув до Львова, прислуговуючи якомусь купцеві. І тільки декотрі звертали увагу на те, що хвора пані чи панянка не хотіла бачити біля свого ліжка ані священика, ані ворожку… Вони покладалися тільки на майстерність молодого лікаря, що здатен був зціляти лише самим дотиком до хворої. Згодом у Львові навіть патриціанки послуговувалися його хистом, приносячи все більший добробут Гепнеру.
Перед загрозою епідемії Домінік вибивався з сил, приймаючи хворих інколи по кілька десятків за день, а то й уночі. Бо, як відомо, недуга найбільш оповідає людське тіло саме в темну пору доби. Проте епідемія все насувалася, а грошей у молодого лікаря вже було достатньо, отож він невдовзі звузив коло своїх пацієнток. Атож, треба про власне здоров'я подбати. Йому хотілося зайнятися нарешті справжньою медициною.
У місті його стали бачити нечасто, що у свою чергу дало поживу чуткам. Подейкували, нібито Гепнер оволодів в Італії мистецтвом перетворювати залізо на золото. А хтось твердив, що він воскрешає мерців і займається усіляким чаклунством…
У двері постукали, і спудеї в сусідній кімнаті стривожено переглянулись між собою. Вони, як ніхто інший, чекали цього дня, що був важливішим над усе. На противагу їм, спокійний і незворушний Гепнер відійшов від вікна, взяв невеличку скриньку з інструментами та рушив до дверей. На порозі стояло двоє охоронців зі зброєю, щоб відтручувати надмірно цікавих.
– Виносьте, – коротко мовив Гепнер учням, і ті миттю завдали домовину собі на плечі.
Лікар вийшов першим, за ним – спудеї з труною і нарешті – охоронці з ціпами на плечах. Міщани вже обступили ешафот тісним колом, і двом ціпакам довелося попрацювати де ліктями, а де й держаком від ціпа, щоб дати змогу пройти туди головному учаснику.
– Зараз проведе розтин, – перешіптувались школярі, – справжній розтин…
Міщани упівголоса перемовлялись:
– А що тото – не страта?
– Нє, прошу пана. Кажуть, він викопав мерця з труною, що пролежав кілька днів у землі. Хоче ту труну відкрити та показати, що ся з ним стало. Ото смороду буде, прости мені Господи.
Тим часом з протилежного боку ешафоту також орудували ціпаки, щоб прокласти прохід бургомістру, для якого несли крісло. Поставили його на підвищенні, бо спостерігати звідти було найкраще, і бургомістр зручно в ньому вмостився.
Коли на поміст винесли грубезний стіл, спудеї заходилися над мерцем. Міщани загомоніли, але ніхто не рушив з місця – всі лишилися спостерігати незвичне дійство.
З труни спершу появилися дві волохаті ноги, затим – руки і тулуб. Врешті тіло дістали і понесли до столу. Воно було слизьким, і кілька разів спудеї, що тримали його за плечі, випускали ношу з рук. Тоді воно падало, глухо б'ючись головою, змушуючи юрбу охати та йойкати зі співчуття бідоласі, проте йому, схоже, було байдуже до всього. Нарешті настала черга Домініка. Гепнер відкрив свою скриньку і, діставши звідти ланцет, шанобливо уклонився бургомістрові. Той мовчки, одним кивком голови, дозволив братися до справи.
– Панове, – звернувся він до присутніх, – перед вами – найдивовижніше творіння природи, і я…
– Творіння Боже, – поправив хтось.
– Ваша правда, – погодився Домінік, – але це всього лише механізм, і я маю намір показати вам його будову.
Гепнер начепив фартух і закотив за лікті рукави сорочки. Потім заніс ланцета над тілом і повільно і впевнено, як досвідчений м'ясник, розпанахав мерцеві черево.
Міщани, бургомістр і спудеї витягнули шиї, аби не пропустити жодного моменту з того, що відбувалося. Тим часом, лікар різонув ще раз, діставшись аж до нутрощів.
– Вуаля, – промовив він, відкривши увесь шлунково-кишковий тракт. Затим лікар запустив руки всередину і вивернув усе назовні. Кишківник довгою вервечкою повис зі столу.
– Не хвилюйтесь, – заспокоїв Домінік схвильовану публіку, – йому не боляче. Бачте, він навіть задоволений.
Спудеї недовірливо поглянули на обличчя померлого.
Далі Домінік безпристрасно розпочав свою лекцію, демонструючи видобуті нутрощі: печінку, шлунок, жовчний міхур… Страх і невдоволення юрби цілковито зникли, особливо, коли той почав вправно намотувати на руку тонкий кишківник, голосно рахуючи його довжину. Були подані дерев'яні цебра, куди згодом відправили все, і Гепнер знову взявся за ланцет. Він розрізав діафрагму і просунув руку під грудну клітку. За мить натовп вже споглядав легені і серце… Раптом, наче грім, над юрбою пролунав чийсь обурений вигук:
– Святотатці!
Усі озирнулись і побачили єпископа в оточенні кількох ченців. Ніхто не зауважив, як його карета виїхала на площу і зупинилась біля ратуші.
– Боговідступники! – знову повторив єпископ. – Чим ви спокусилися? Це – служитель Сатани!
Схоже, лекцію було закінчено, і Домінік, кивнувши на цебра, тихо запитав у бургомістра:
– Чи дозволить ласкавий пан мені все це забрати?
Той розгублено кивнув, чекаючи, очевидно, на подальші дії єпископа.
– На коліна! – заволав той. – На коліна, боговідступники!
Юрба, що заповнила собою ледь не увесь Ринок, опустилася на коліна. Тільки лікар і його помічники, взявши скриньку й цебра, квапливо проскочили крізь натовп і зникли за дверима будинку Гепнера.
– До храму! – вказав правицею єпископ. – Усім – відмолювати цей мерзенний гріх! На колінах!
Юрба рушила до катедрального собору, розподілившись надвоє: розбиваючи до крові коліна, православні і католики колінкували кожен до свого храму. Здивовані такою кількістю прихожан, та ще й на колінах, священики з потаємною думкою про кінець світу негайно сповістили місто дзвонами про початок служби.
Євреї розбрелися хто куди. Сердито почимчикував додому і бургомістр. Настрій у Якуба Шольца був кепський… Сьогодні передбачався день забав, і першу було зіпсовано, залишалась надія на другу – ввечері у Львові мав відбутися бал.
Розділ II
Близько півночі, коли місто вже купалося в блідому сяйві місяця, кроки одинокого перехожого лунко відбилися від стін Домініканського собору. Безформна тінь падала на бруківку, довгий плащ огортав перехожого до самих черевиків. Минувши Криве Коло, він рушив вуличкою Божого Тіла. Ступивши кілька кроків, почув жалібне скигління:
– Подайте, ласкавий пане…
Перехожий спинився і поглянув на жебрака. Вигляд того був страшний, аби не сказати – жахливий. Ніч вносила щось огидне в його постать: жалюгідне лахміття, тремтячі кістляві руки і потворне обличчя з єдиним оком.
– Вибач, бідаче, – промовив перехожий, – але о такій порі ходять лише ті, в кого за душею не більше, аніж у тебе…
– Пан направду не має? – прошепелявив жебрак. – Я гадаю, пан багатий…
– Хотів би я, щоб це було так, – зітхнув перехожий.
Жебрак жалюгідно затупцяв довкола, стріпуючи своїм лахміттям.
– Подайте, подайте, подайте…
– Іди геть, дурню! – втрачаючи терпець, вигукнув перехожий.
– Гроші! – раптом засичав жебрак і наставив свої пальці-гаки, готові вчепитися в шию упертюху.
З тіні від будинку поступило ще кілька силуетів в лахах. У руках жебрака з'явився ніж.
– Я з тебе шкуру здеру! – просичав він.
У відповідь кулак перехожого розтрощив йому носа і збив із ніг. Жебрак розпластався на бруківці, виючи, мов пес, стікаючи кров'ю. Перехожий тим часом, відступивши назад, вихопив шаблю. На розбійників це подіяло, мов закляття: вони завмерли, стискаючи ножі та палиці.
– Чого стали, недоумки? Він же один! – накоськував їх жебрак.
Це додало духу нападникам, і вони знову посунули вперед.
– Попереджаю, повідрубую вам носи і вуха, – попередив перехожий.
– Уперед, йолопи! – скомандував розпластаний заводій.
Негідники боягузливо ступили ще кілька кроків.
– Дурні, – свиснув глузливо перехожий, – у мене ж нічогісінько нема…
На доказ він відгорнув полу плаща, показавши пояс, а на ньому – піхви від шаблі.
– У нього ж ще є кишені! – завив жебрак з відчаю. Тим часом на ратуші пробило дві чверті по півночі.
– Ого! – вигукнув перехожий! – Даруйте, панове, роз-ступіться!
З цими словами він змахнув шаблею, і в одну мить почулися зойки, тріск палиць і чийсь передсмертний крик. За хвилину перехожий, переступивши через кілька трупів, вийшов на Ринок. Проминувши Мелюзину і ратушу, він наблизився до будинку, звідки потоком лилося світло, музика, а з відчинених вікон долинали п'янкі пахощі жіночих парфумів та винні випари. При вході його зустрів лакей. Узявши плащ та закривавлену зброю, лакей на мить спинився і запитально глянув на прибулого.
– Авжеж, вичистиш до блиску.
Гість усміхнувся і по-дружньому поплескав слугу по плечі:
– Я згадаю про тебе у своїх сьогоднішніх віршах.
Обличчя лакея проясніло в усмішці.
– Як тебе звати? – запитав гість.
– Мартин, ваша милосте, – відповів той.
– Гаразд, Мартине, але дивись, щоб на моїм клинкові не було жодної подряпини.
Гість квапливо рушив сходами. З бенкетної зали котилися хвилі музики і ароматів.
Перед різьбленими дверима з позолотою він примружився і на мить спинився, звикаючи до світла сотень свічок, яке заломлювалось у незліченній кількості підвісок із кришталю, розсіювалось по залі дивовижними спалахами. Сотні очей з цікавістю вступилися у прибульця. Хтось подав знак, і музика стихла…
– Мій любий Себастяне! – залунало на всю залу.
Присутні розступилися, даючи дорогу бургомістру, Якубові Шольцу Той, розкривши обійми, рушив назустріч гостю.
– Мій любий Себастяне! А ми вже зачекалися! Ви, мабуть, зустріли в дорозі музу, і вона не відпускала вас аж дотепер.
– Справді, мій пане, я зустрів музу і не одну.
Усмішка бургомістра раптом зникла.
– Бачу, вона навіть лишила про себе згадку, – стривожено сказав він, – погляньте на свою руку… На ліву…
Тільки тепер гість помітив, що трохи нижче плеча у нього було розірвано камзол, а сорочка під ним прилипла до тіла. Кров на темній тканині була непомітною.
– Пусте, – усміхнувся поранений.
– Лікаря! – вигукнув бургомістр, знаком наказуючи Себастяну сісти.
– Лікаря, лікаря! – підхопили присутні.
– Благаю вас, мій пане, не турбуйтесь, – мовив гість, – зі мною все гаразд. Я нічого не відчував дотепер.
Але бургомістр його не слухав, він кивнув слугам.
Нарешті в іншому кінці зали з'явився товстун, якого всі нетерпляче підштовхували наперед. Той ледве утримував рівновагу.
– Швидше, чорт забирай! – лайнувся бургомістр. – Швидше!
– Святий Антонію, та, прошу, ваша милосте. Коли ж ця зала така довга, – задихаючись, мовив нещасний лікар. – Уже біжу, біжу! Що сталося? Погане вино? Щось у горлі застрягло? Риб'яча кістка? Ось я, ваша милосте. Кашляйте, юначе, кашляйте, зараз я вдарю по спині…
– Де Домінік? – вигукнув у натовп бургомістр.
– Пана Гепнера на балу немає, – відповів хтось.
Тим часом лікар намірився глянути Себастянові до рота.
– Телепню, він поранений! – заволав Шольц.
– Ах! – вигукнув розпачливо товстун. – Але ж я передовсім рятую, коли хтось перебрав з їжею, чи не дай боже – вдавився.
– Хай тобі грець, ти лікар чи хто?
– Лікар, ваша милосте…
– Тоді роби свою справу! Спини для початку кровотечу!
– Слухаюсь…
Із Себастяна зняли камзол і лівий рукав сорочки. Лікар уважно і злякано придивлявся до рани, невідомо чого більше боячись – крові чи бургомістра.
– Рана серйозна? – запитав Шольц.
– Ні, ваша милосте…
– Мій пане, – мовив Себастян, – мені незручно опинитися тут у такому вигляді…
– Дурниці, – перебив бургомістр, – ми надто довго чекали на вас, мій друже, аби тепер отак-от відпустити…
– Принесіть води, – розгублено кивнув лікар. Прохання було миттю виконане.
– Розкажіть нам, дорогий Себастяне, що з вами сталось? – спитав Шольц.
Гість, як завжди в таких випадках, злегка наморщив чоло і на мить задумався. Йому подали повний келих і, зробивши ковток, Себастян почав свою розповідь:
Я поспішав на бал прийти,
Всі лиха й біди обійти,
Раніше всіх сюди з'явитись,
Щоб вам, мій пане, уклонитись
I перший келих підійняти
Та славу Бахусу воздати,
Потішити своїм віршем
Людей поважних і… нікчем,
Хоча останніх тут немає,
Та доля різне посилає,
Про те підказує життя:
Ось неозначеність буття.
Поет на мить замовк, аби зробити ще ковток та й подумати над продовженням. Залунали оплески, очі бургомістра заблищали, він був палким прихильником поезії.
– «Про неозначеність буття», – повторив він, – клянусь, ви мене заінтригували!
Себастян уклонився, трохи зморщившись від болю в плечі. За хвилину він продовжив:
Так от, я поспішав, аж тут
Узяв мене зненацька блуд,
Повів дорогою лихою,
Звів із халепою й бідою.
Готові взятися до «праці»,
Харцизів з десять,
Може, й двадцять
Мене у темряві чекали,
Наживи легкої шукали,
Не знали, бачте, чим багатий
Був я… Коли про те спитати,
Скажу – усі мої скарби
Я не віддам без боротьби.
Лиш сріблом слова я багатий,
І будь-кому його не взяти…
– О, сором, сором мені! – раптом вигукнув бургомістр. – «Лиш сріблом слова»… Даю вам обіцянку, Себастяне, ви станете багатим справжнім сріблом ще до настання ранку. Але продовжуйте, продовжуйте…
– Одну хвилинку, – благально втрутився лікар, – я не маю навіть чим перев'язати рану, а це неодмінно треба зробити, ваша милосте…
– Можливо, ця хустинка знадобиться для такої мети? – почувся чийсь оксамитовий голос.
– Дякую, панно, – полегшено зітхнув лікар.
Себастян зустрівся поглядом з молодою чарівною панною.
Він уклонився їй – не відводячи очей. Несила було йому цього зробити. Його поетичній натурі вона здалася богинею. Оті палкі очі, ніжні вуста, злегка зашарілі щоки, темне, вкладене у вигадливу зачіску волосся… Поет навіть не одразу почув, що бургомістр вимагає продовження розповіді. Поміж присутніми почулися смішки, і це привело Себастяна до тями.
– Даруйте, – промовив поранений, – просто рана заболіла раптом.
Бідолаха лікар упав на коліна.
– Обережно, телепню, – гримнув бургомістр.
– Пробачте, ваша милосте, – проскиглив той.
Себастян кивнув головою, і всі затихли. За мить його голос знову всіма заволодів присутніми:
Устиг, як бачите, на свято
Покірний ваш слуга… Завзято
Оборонявся він мечем
Від тих грабіжників-нікчем.
І показав їм без вагання
Урок затятий фехтування.
Тим часом лікар перев'язав рану, і поет, під нову хвилю оплесків, звівся на ноги, мимоволі шукаючи очима темноволосу красуню. Вона стояла неподалік і також аплодувала йому. На її вустах сяяла усмішка, за яку він ладен був померти. Те сяйво заповнювало для нього всю величезну залу, а кришталеві відблиски, що так спочатку його засліпили, тепер здавалися лише жалюгідним мерехтінням. Укотре поета повернув до тями бургомістр:
– Браво, Себастяне, я не перестаю захоплюватись вашим талантом, – говорив він, – але, втім, у мене до вас прохання.
– Так, пане, слухаю.
– Відтепер завжди носіть кольчугу.
– Неодмінно!
– До розваг, панове! – звеселіло вигукнув бургомістр. – Музику!
А поет тим часом знову поринув у задуму.
– Мій друже, – перегукуючи перші акорди, промовив Шольц, – у вас на вустах ще одна поезія?
– Справді, вашмосць, всього кілька рядків. Ось вони:
Історії заключний штрих
Ще не наведено.
Між тим,
В боргу я ще перед ним —
Слуга внизу – старанний хлоп,
Розумні очі, світлий лоб,
Мій безкорисно чистив меч
І плащ дорожній з моїх плеч.
Все говорив про свого пана,
Мовляв, подяка йому й шана
Казав: «Не лічить зовсім гроші,
Все ними сипле, хоч не прошу,
Хоч милостям нема причин…
Ім'я його…
– Стривайте – Мирон?… Марко?…
– Мартин! – вигукнув бургомістр, – мій дорогий Мартин! Він отак казав? От віддана душа… Заждіть, він же простий лакей… Треба буде доручити йому якусь поважнішу роботу…
З цими словами вони й розкланялись.
Бал полонив поета, і Себастян вже почувався його королем… Кишені приємно обтяжувало срібло, камзол приємно тиснув на плечі, дарма що був зіпсований діркою від ножа, яку тепер не приховала б і найуміліша швачка. А вродливиця, що полонили його, закружляла з усіма у веселому вихорі. І кольори її сукні злилися з іншими барвами, а голос розтанув у музиці та сміхові.
Вино дурманило та все віддаляло, отож поет його стерігся… Серпанкові хвилі її вбрання, мов уві сні, то з'являлися, то зникали, наче примара…
Мелодія скінчилася. Нарешті! Себастян раптом відчув, що світ пливе перед очима. У голові паморочилось. Можливо, рана серйозніша, аніж те йому видавалось? Дурниці! Це інше…
Вона стояла у барвистому жіночому колі, коли зустрілася знову з ним поглядом, не відвела очей, аж поки поет не наблизився до щебетливого товариства, спричинивши деяке сум'яття безцеремонним вторгненням.
– Ви хочете прочитати нам вірша? – запитала котрась із дам.
– Пані, я вже стільки сьогодні їх прочитав, що, мабуть, не зможу вичавити з себе ні рядка, – відповів Себастян.
– О, як шкода…
– Якщо тільки…
– Що? – кокетливо перепитала дама.
– Якщо тільки вірші самі не народяться і не вирвуться жагучим потоком…
Дама засміялася переможно.
– Слово честі, Себастяне, ви мене лякаєте, але я готова вас слухати.
– Мила пані, я вражений вашою безстрашністю, – мовив поет, – але боюсь, з того потоку на вас не впаде ні краплини.
Її обличчя аж позеленіло від злості. Вона вже ладна була піти, кинувши якесь слово спогорда, проте цікавість взяла гору. Кинула ядучим поглядом довкола, сподіваючись угледіти: де ж суперниця? Затим скривила губи у посмішку і залишилась. Себастянові слова плутались у голові, наче гублячись в тумані, що стояв перед його очима. Він ступив кілька кроків до красуні, що вразила його.
– Необачний вчинок, – тихо вронила вона.
– Даруйте, мабуть, поранення спричинило лихоманку, – так само покрадьки відповів Себастян.
– Боюся, що причини буде замало для виправдання наслідків…
Вона звела очі і, наче обпікшись, в ту ж мить відвела погляд.
– Ви, здається, збиралися читати поезію…
Себастян нахилився до її плеча і промовив рядки, наче вихопив із самого серця:
Дозвольте, пам'ятаючи цю мить,
Не розлучатись з вашим образом ніколи,
Коли ця ніч, немов життя, промчить
Кудись у даль на ошалілих конях.
А в день прийдешній, не зазнавши інших втіх,
Рабом схилитися до ваших ніг…
Красуня раптом здригнулася, як від болю. Її схвильований шепіт увірвав слова Себастяна:
– Не треба… Припиніть…
Густий рум'янець залив її щоки, а губи нервово затремтіли. Але поет, лише на мить зупинившись, продовжив:
І відтепер лиш Бог мені суддя,
За ваше серце я віддам життя!
– Досить! – рішуче мовила вона. – Ви не розумієте… ви не повинні…
Замість відповіді поет спробував поцілувати її руку, однак панна швидко відійшла і загубилася серед присутніх.
Він побачив її нескоро: музиканти встигли перепочити і зіграти кілька нових вальсів, лакеї – змінити порожні барила на повні, а слуги – відвести декількох вельмож на свіже повітря.
Себастян устиг побачити, як лакей шанобливо відчинив перед його богинею двері, тільки тепер її вже супроводжував якийсь чоловік. Хвилину зачекавши, поет кинувся за ними, та коли він опинився внизу, її екіпаж уже рушив. Густа темрява за світлою плямою від ліхтаря ненажерливо проковтнула екіпаж, полишивши гуркіт коліс і прощальне кінське іржання.
– Ну й п'яниця, – почулося збоку.
За спиною стояв той самий лакей, що його Себастян вихваляв перед бургомістром.
– Хто п'яниця? – не втямив поет.
– Я про того ведмедя, що супроводжував красуню.
– А хто отой ведмідь?
– Лихий його знає…
– Слухай, хлопче, – скинувся раптом поет, вигребши з кишені жменю срібла, – лети чимдуж за тією каретою, і будь що дізнайся, де вона живе. Зрозумів?
– Ще б пак! – на ходу кивнув хлопець. – Я вітром…
– Я живу на Руській! – гукнув Себастян услід. – Знайдеш мене вдень.
– Гаразд, пане, – відлунало з темряви.
