«Doc 1» kitobidan iqtiboslar

І кожного разу вона задавалась одним питанням: чому Бог створив людей істотами парними, чому не можна бути просто самотньою і щасливою, щодня повертатись до свого помешкання з роботи чи, припустімо, з навчання, сідати за письмовий стіл або до мольберту й відчувати повну й нероздільну гармонію і співіснуванні з порожнечею, розділяти своє щастя лише з собою, засинати в обіймах з собою, а разом з тим почуватись досконалою і самотньою?

Мною постійно керувало відчуття очікування. Я постійно чогось очікував, і у житті не було жодного випадку, коли б я жив - ось так, як всі живуть, - і не відчував десь усередині цього типового, певно для багатьох, стану очікування. Спочатку я очікував вступу до школи, потім до інститутут, очікування дорослішання, нової роботи, змін, а зараз - вперше я просто живу, без очікування, не заглядаючи у майбутнє, лише часом обертаючись назад й підраховуючи зроблені кроки та удари свого серця.

Обманювати себе вже давно увійшло в мою звичку.

Неприємність полягала у тому, що я також був людиною, а це у мої плани ніяк не входило.

Нерви мої рвалися, немов струни у Паганіні.

Долю, якщо ця паскуда таки існує, не обдуриш.

Вона навіть телефонувала сину.

– Синок, – казала вона, – сина, давай поговоримо?

– Про що? – сухо відкликався він.

– Просто про життя.

– Ма, що ти хочеш?

– Я самотня, – казала вона йому, червоніючи й закушуючи губи від сорому.

– Я теж самотній, – відповідав він і клав слухавку.

- Знаєш, - раптом оживилася мама, - я все життя намагалася не наступити на ті самі граблі, але вони були розкидані упродовж усього мого життя. Тепер. коли я хочу їх відшукати, наступити на них і набити гулю - їх немає. Їх ніде немає

Я крига, я великий айсберг, я крижаний кубик, мій розум холодний, мій розум світлий.

– Я самотня, – казала вона чоловіку.

– Я теж, – бурчав він і відвертався до стінки.