Kitobni o'qish: «Вікторія регія»

Заки море перелечу…

Повість «Вікторія регія» була написана понад третину століття тому, коли мої земляки-закарпатці змушені були виїжджати у найвіддаленіші місця тоді величезного Радянського Союзу, аби своїми золотими руками заробити якусь копійчину. Бо вдома належно оплачуваної роботи для них не знаходилося…

Імперія під назвою «СРСР» успішно розвалилася. Гадалося, що в незалежній, вільній Україні в людей буде робота, а з нею щастя й достаток. Але не так вийшло. І нині мої земляки батракують, та не тільки в країнах колишнього Союзу, а за морями-океанами – по всьому світу! Офіційно майже сім мільйонів моїх співвітчизників шукають своє щастя у далекому й близькому закордонні.

Смаку хліба чужини довелося скуштувати й мені, тому він мені ду-уже знайомий. Не маючи змоги вижити за свої літературні труди, одразу після розпаду СРСР я по кілька місяців працював чорноробом у Греції, а потім у сусідній Угорщині – в Будапешті, виконуючи найважчу, найбруднішу і найтяжчу роботу, на яку ніхто з корінних мешканців не погоджувався. На будові ми працювали по 14–16 годин, а платили нам тільки за 9 годин… Бо більше працювати не дозволяє закон. І нікому не поскаржишся. Адже всі знають, що ти тут – велике ніхто.

Не зізнавався, що я є письменником і журналістом. Не повірили б роботодавці. Чи за жарт сприйняли… А якби й повірили – посміялися б. Це в кращому випадку. Скоріш за все просто вигнали б з роботи, як це сталося зі мною в грецькому місті Салоніки, коли хазяїну, в якого працював у бухті Егейського моря, зізнався, що я – газетяр, та ще й літератор. Він злякався, що десь опишу нелюдські умови роботи в нього і матиме з-за цього клопіт…

Тої миті мені було дуже соромно не стільки за себе особисто, як за свою країну.

Та державцям, на жаль, не соромно…

«Вікторія регія» народилася 1985-го, задовго до відзначення сотої річниці першої хвилі еміграції українців за кордон, і саме до цієї події планувалося видати цю повість.

Чому ж тоді книжка не дійшла до людей? Чому пташка не вилетіла у світ? Бо їй підрізали крила.

Раніше літератора давила цензура, а нині – безгрошів’я.

Твір був написаний не в дусі сумнозвісного соціалістичного реалізму, як вимагалося…

Не було в ньому й так званого «світлого оптимізму». Тут змальовано сумну і правдиву картину життя маленького гірського сільця, мешканці якого не витримали злиднів, полишили отчі пороги та подалися світ заочі – аж у Бразилію. Тому навіть поселення згодом назвали – Бразилія. Що сталося з ними у тих далеких краях, яких нещасть довелося зазнати, скільки бід і трагедій перетерпіти – про це на сторінках повісті.

І в інших моїх творах, на жаль, дуже мало оптимізму. Реальність – ні та, радянська, ні тим паче нинішня, неоколоніальна – не дає підстав на це.

Питання заробітчанства, порушене в повісті, як виявилося, не вичерпалося, не зникло, а ще більше роз’ятрилося в каші дні. Люди гинуть в чужих краях, калічаться, безслідно зникають – і ніхто їх навіть не розшукує! Вдома розпадаються сім’ї, спиваються одинокі дружини, діти без батьківського нагляду пропадають…

Прадревня нація в центрі Європи у мирний час на очах усього світу вимирає!

Та власть імущі цього воліють не бачити. Їх болі й печалі народу не турбують. Їх цікавлять насамперед посади, титули, багатство-депутатство…

Знаю, що моєю книжкою, до того ж про події понад столітньої давності, не розв’язати цієї болючої, мов рана, проблеми. Але показати читачеві, які біди чекають на тих, хто полишає отчі пороги в пошуках роботи, спробувати привернути державну увагу до цієї національної біди – мушу…

Андрій Дурунда

Вікторія регія

 
Гей, розіллялось ти, руськеє горе,
Геть по Європі і геть поза море!
 

Іван Франко

 
Та я тебе, легінику, в своїм серці ношу,
Як з чужини не вернешся, то у воду скочу.
 
 
Пішов любко солоденький гроші заробляти,
А я дома з діточками мушу бідувати.
 
 
Егей вийди, люба мамко, стань та подивися,
Куди твої рідні діти порозходилися.
 
 
Верховино Верховино, рідна моя мати,
Чому твої діти мусять по світу блукати.
 

Коломийки

Я – Бразилія, земля глибокої пам’яті. І реально існуюча: з одного боку тужливо-гомінка річка Латориця втішає моє серце, з другого розраджують гори Ясениця, Сорочий Верх, Черешний. Але всередині мене з’їдає печаль. Їсть-гризе, а з’їсти не може.

Я мучуся. З вас, людей, навчилася, бо ви не можете без мук.

Бразилією стала на самім світанку XX віку. Ви так нарекли мене, маючи на те повне право. Не проклинаю вас за це. Найбільше дивуюся з того, що раптом забажалося вам почути мою сповідь. Ви ж навчилися вислуховувати самих себе, але землю? Гадаєте, німа й бездушна, що там вона може повісти?

Даремно ви так. Я – часточка великої Землі і скажу словечко від неї. Ви й самі про себе стільки на знаєте, скільки про вас відаю я, годувальниця, совість, пам’ять і колиска ваша. Ви проходите, міняєтеся, а я – одна.

Немає неба, куди злітають по смерті душі. Бо за мільйони літ воно би почорніло від вашої печалі. А воно – м’яке, пахуче й синє, як щастя.

Чорнію і кам’янію я, земля, бо приймаю не лише тіла, а й душі ваші праведні й неправедні – з тривогами, болями, гризотою, ненавистю, любов’ю…

Усіх я вас люблю – хліборобів, піснярів, теслярів, навіть злодіїв, покручених, поламаних, скалічених, і навіть тих, які на довгі місяці покидають нині мене, космічними далями мандруючи.

Мене, як матір, завжди болить серце за вас, дітей. А найбільше боліло тоді, коли не могла прогодувати вас і ви, тяжкими прокльонами посипаючи мою нещасну планиду, лишали отчий поріг…

Відтоді я – маленький верховинський закуток у Карпатах – Бразилією звуся. Мене прокляли люди. Душа моя, що повинна була цвісти, від горя зів’яла. Таку її несу вам.

За своє предовге життя я ніколи так не хвилювалася, як ось цієї квітневої пори: чи приймете мою гірку сповідь?

Ви помудрішали і вам важко вгодити. Я й не збираюся. Вгоджати – це справа завжди невдячна. Лише хочу, щоб ви пройнялися цим болем. Він і давній, і нинішній. І мій, і ваш. Бо я – ваша, а ви всі – мої…

* * *

…У сивій пам’яті моїй, а чи в сні гойдаються зеленкуваті хвилі. У ніжнім бірюзовім промінні граються дивні рибини. Наді мною – води, вода…

А потім я стала сушею, пустирем. Спочатку лиш вовки навідувалися до мене, у моїх глибоченних снігах олені ставали жертвами і сіромахи звершували тут свої криваві діла. Розлючені голодом, вони вмить роздирали здобич і гаряча кров обагряла сніги, але не торкалася моєї байдужої душі.

…Навесні, коли мої посестри Ясениця, Сорочий Верх, Черешний вдягалися в новеньку зелену одежу, щосвітання живодайною росою омивалися – я пухла від заздрощів і жалю, сивіла. Сіре каміння давило мене. Навіть людям, що нерідко за землю стинали собі голови, продавали молодість і силу, занапащували долі свої – я була не потрібна.

Чи є щось гірше у цьому світі, коли ти – зайвий на празнику життя?…

«Люди, люди-небораки, не плюйте на мене, а прийдіть сюди, вивільніть з каменю – сторицею віддячуся, бо сотні тисяч літ ніхто не спивав мою силу. Я би теж цвіла-розквітала, лиш брили не дають, як нещастя, давлять мої груди. Прийдіть, люди!» – весною-літом даремно молилась я, схлипуючи і стогнучи. Ніхто не чув мого зболеного голосу.

Голодняк теж не чув. В мої долоні камінні його привела безвихідь. Діватися йому просто було нікуди, хіба прямо в Латорицю, в каміння гостре головою. З Марусею і трьома синами жив у попівській комірчині. Доглядали корови, коні, свині, вівці, дивилися за садом і будинком слуги Божого. За це обіцяв їм дати клапоть гарної земельки.

З усіх сил старався Василь: ось-ось строк наділу повинен був надійти.

Аж раптом… Це було пізно ввечері. Залетів піп у комірку – черлений, ящірячі очі огнем палають:

– Забирайся, вонячий свинарю, з мого двору! І жону твою вошиву, і свинарчат я видіти туйки не хочу! Геть, геть! – верещав осатанілий панотець, безжально викидуючи в ніч пожитки.

Дивився на те могутній Голодняк важко дихаючи. Мовби душу з нього виривали.

«За що? Про що? Чому?… Боже в небесах, ци ти видиш, ци ти чуєш, що робить твій слуга? Мовчиш, Боже, мовчиш… Мовчати – легко…»

Я чула, в чім річ.

Валицький був уже посеред літа, а його дружина Єленька ще по-весняному цвіла. Він тремтів над нею, як осиковий лист. Чийсь злий язик нашептав попу, що Голодняк, слуга, нібито з Єленькою…

Священнику цього було досить, аби розправитися з Василем.

Хто посміє супроти попа піти? Коли за ним – і староста Юрина косоокий, і крамар Мошкович, і суди всякі… Е, що рахувати: не тягатися ж бідареві з священником, не доводити свою правоту. Та й яка правота? Марш геть – ось твоя правота.

Заночували в сусідів, бо рідні в селі – ні в нього, ні в Марусі, а другого дня…

Пізня осінь плакала наді мною, і сльози з височини падали колючі й студені. Я звикла до них за тисячі осеней. Але такої печальної днини моє лице раптом щось гаряче обпекло.

Стрепенулась я, розплющила очі – і ледь не скрикнула від несподіванки: на камені-кругляку сидів чоловік років тридцяти, здавивши голову долонями. З його сірих очей котилися сльозини. Я всього набачилася: плачу зір і звірів, трав і вітрів, але щоб чоловік… То вже згодом гора Ясениця, яка найближче до мене, розповіла все.

Старий священник Валицький кохав свою дружину понад усе на білім світі… Навіть ночами деколи тихо виходив надвір і ставав з сокирою під її вікно, за кущем: чи не крастиметься хтось до неї? Здурів із ревнощів, казали люди.

Я завжди заздрила Ясениці: з висоти усе видно.

Неподалік – Василева дружина з дітьми. Вона була ніби безумна.

Щось хруснуло в тиші. Зціпив зуби Голодняк піднявся. Суворий, аж чорний.

– Ну, Марусьо, се земля – нічийна. Відси нас ніхто не вижене. Туйки і почнеме нове життя.

Глянула на чоловіка тихо і безнадійно, потім на пустир, далі – за річку Латорицю, де в гурті стояли хати. А вода шуміла, мовби сміялася: ба як ви будете мене переходити, як до вас люди йтимуть?

Кладку зробите? Та я її першої ж зливи знесу.

А я зраділа, що комусь стала потрібна, і виставила Голодняку кращі камені свої. Бери даром, зводь фундамент, стіни. І тобі користь, і мені легше стане. Не лишай мене. Бо так важко без гомону людського, без життя, особливо ж у довгі зими.

Кажуть – земля спить під снігами. Неправда це. Я спати не можу. Я завжди жду.

Дощик.

Сонце.

Траву…

Не знаю, як інші міжгір’я, верхи, плаї, а я найбільше раділа людям. Бо люди – це… Боюся сказати навіть… це особлива гордість і особлива краса земна.

Тому я так стрепенулась, коли зачула Голодняків намір. Я всі свої душевні сили напружила, одна думка пульсувала в мені: «Зостаньтеся, люди. Не лишайте мене, богами прошу вас, бо я геть здичавію в самоті…» Боже, як я гірко помилялася, і як буду за це каятися і каратися потім… Але тоді мої нестримні душевні бажання, мабуть, якимсь чином перелилися Голодняку і він мовив твердішим голосом:

– Доста. Туйки буде хижа. Зносім каміння. Зима за плечима. Не збудуємо – вимерзнемо, як цуценята.

Пливла мжичка з небес. Осінь накривала нас студеним крилом.

Голодняки копошилися по рівнині, мати з малими носила, батько – закладав фундамент.

Серед поля, серед долі…

Нове життя наступило для мене.

Тяжко було дивитися на муку людську.

…Голоднячка несла кругляк, опустила його коло чоловіка – і caмa впала, знесилена. Можливо, ласкаве слово хотіла вчути, може, спомогу чекала. А він…

– Ти – лежати? Побив би тя Богочко, а зимувати де думаєш? Вставай! – заревів і бухнув кулачиськом межи плечі. Це вдарила не лють, а біда.

Підвелася, ні жива, ні мертва, стогнучи, крізь сльози глянула на нього, харкнула кров’ю на купу каміння і прохрипіла:

– Закляло би ся і се місце, і каміння, і життя…

Прокляття було таким щиросердим, таким несказанно тяжким що мені зробилося аж лячно. Може, в таку нещасну хвилину вимовила його, бo справдиться це, збудеться!

Тоді, може, вперше занила моя душа від людської жорстокості.

А далі… ні, не звикла. Я не могла й ніколи не зможу звикнути до наруги. Це – неможливо. Люди, мабуть, звикають. Бо інакше б не терпіли.

Фундамент був широкий, надійний. Щось віще керувало тоді Голодняком. Бо в сорок четвертому, коли я здригатимуся під війною, і кулі Другої світової свистітимуть наді мною – цей широкий мур врятує не одне життя від смерті. Оскаженілі чужинці з нашитими павукоподібними хрестами, втікаючи, розстрілюватимуть усіх на своїй ганебній путі. Запалахкочу я, закривавлю, застогну…

Але то вже буде аж потім, через пару десятків літ, коли я, змучена, оплакана, нещасна, проклята, зватимуся Бразилією.

Ніхто про це ще не знав у ту сльотаву осінь, ніхто, навіть гора Ясениця, якій зверху півсвіту видно.

Звідки їй знати долі людськії? Коли й людям самим це не відомо.

Вивели Голодняки стіни, вкрили соломою та й поселилися.

Тої першої зими вмер середульший, Михайлик, дев’ятилітній. Не знаю, від чого, але не з розкошів.

…Мене вкрив сніг. Я нічого не бачила, тільки в різдвяну ніч вчула проймаючий душу дикий скрик Голоднячки. Вона вибігла з хати – мабуть, босоніж, бо сніг не порипував під її ногами, та й помчала, як божевільна, до криниці. Тут я і вгледіла її – простоволосу, страшну. Вона йойкала, заломлюючи д’горі руки, де блистіли мудрі й незрушні зорі. Мовби звідси могла почути її синова душа.

– Синку мій, Михайлику, лебедику-у, йой-йой-йой! Синку солоденьки-ий! Та не суджено мені тебе під вінець весільни-ий виряджати-и, не суджено твоїх діточок бави-ти-и, помочі невістчиної ждати… Йой, не суджено, не суджено-о, проклята доленько моя! Гoсподи, змилостився наді мною, зглянься… Візьми й мою душу! Я не можу дивитися, як діти гибіють, голодні й простуджені…