Kitobni o'qish: «За сестрою»
I
На правому березi рiки Самари, яких десять миль вiд Днiпра, лежало українське село Спасiвка. Даремно шукав би хто його в теперiшню пору. Воно пропало. Зруйноване, поросле травою, як багато-багато iнших тогочасних українських осель.
Спасiвка не вiдрiзнялася своєю долею вiд iнших осель. Так само була подiбна своїм зверхнiм виглядом до iнших осель: такi самi хати з дерева та глини, вкритi соломою або очеретом.
Хати стояли рядком вiконцями на пiвдень, оточенi огородами та садками. Посерединi села великий майдан, де стояла невеличка дерев'яна церква, а побiч неї вбоге попiвство.
Не було тут видко якоїсь заможностi. Кожний клав таку хатку, щоб легше перед холодом i спекою захиститися, а бiльш нiчого. Нікому не снилося будувати гарних домів з хоромами, бо нiхто не знав, що завтра станеться, чи його праця відразу не спопеліє. То були страшнi часи татарських набiгiв на Україну.
В тих часах вибирали люди пiд свої оселi такi мiсця, якi, на їх гадку, давали б найпевнiший захист перед ворогом та в яких можна б знайти найвигiднiшi умовини до життя: отож недалеко води або над водою, а вiдтак близько лiсу або очерету, де б на випадок татарського набiгу найбезпечнiше скритися та втекти вiд поганської неволi.
Спасiвку заложили на тому мiсцi, бо там найшли цiлий терневий гай, та й до Днiпра було недалеко, а там росли великi лiси, звiдкiля можна було набирати досить дерева.
Першою роботою спасiвчан, що тут поселилися, було пробувати серед терневого гайку крутi стежки та покопати ями на сховок свойого добра на випадок якогось татарського набiгу.
Розмеживши вiдтак землю на оселi, вони обставились густим дубовим частоколом.
Ця праця тривала кiлька рокiв, заки хати стали готовi й село розжилося як слiд.
Спасiвчани зайшли сюди з-за Днiпра, також по татарськiм погромi, а що станули на тому мiсцi на самого Спаса, то й прозвали своє село Спасiвкою.
В той час, як починається наше оповiдання, Спасiвка була вже старшим селом. Вказували на це старi, зеленим мохом порослi стрiхи, втоптанi вулицi, стара церковця i чималий цвинтар iз дерев'яними, почорнiлими вiд старости похиленими хрестами; а далi навкруги частоколу повиростало чимале терня, з чого спасiвчани дуже радiли, бо це також спиняло доступ до села незгiрш частоколу. Лише двi прогалини були на противних кiнцях, зачиненi воротами.
Спасiвчани жили тут, наче в якiй фортецi. Були вони козацького роду, то й розумiли вагу небезпеки й були настiльки обережнi, що на кожну нiч ставили чергою вартових при обох воротах, щоб їх ворог не напав зненацька.
До того вони ще умовились iз сусiднiми селами, щоб у кожному були на поготiвлi бочки iз смолою, якi на випадок татарського набiгу треба запалити й так остерегти iнших перед небезпекою.
Такий лад завiв у селi старий досвiдчений козак, що прийшов сюди з першими поселенцями. Та хоча старий Охрiм уже давно лежав у сирiй землi, то спасiвчани й дальше придержувались тих звичаїв.
Та якось спасiвчанам до тої хвилини жилось безпечно. Чи Спасiвка не лежала на татарському шляху, чи з якої iншої причини, досить, що до тепер нiщо її не тривожило. Спасiвчани жили безпечно, орали землю, годували худобу й кохали пасiки, славнi на цiлу Заднiпрянщину, та позаводили гарнi сади.
В Спасiвцi жив славний козацький рiд Судакiв. Вони славились тим, що не було мiж ними одного, який не бував би на Сiчi мiж низовим товариством. Iз цього виходило, що було їх мало. Багато з них полягло в боях, багато пiшло в неволю, а жiноцтво переходило до iнших родiв.
Тому то цi Судаки, що остались живими, багатiли на цiле село i з того були в усiх у великiй пошанi.
Рiдня Судакiв у той час складалася з старого дiда Андрiя – яких 70 рокiв, його сина Степана, жiнки Палажки, двох синiв Петра й Павла та дочки Ганни.
Властиво, Петра тодi вже не було дома. Пiшов на Запорiжжя.
Другому синовi Павловi було п'ятнадцять, а дочцi Ганнi тринадцять рокiв. Поки дiти були молодшi, цiлим господарством клопоталися Степан iз жiнкою. Дiд Андрiй пильнував пасiки, наглядав хати й дiтей. Уважав за свiй обов'язок привчити Павлуся до лицарського ремесла. Отже, вчив його їздити на конi, кидати списом та арканом, стрiляти з рушницi та з лука й орудувати шаблею.
В iнших хвилинах розповiдав йому про Запорiжжя, про козакiв, їх звичаї та про походи й пригоди iз свого життя.
Дiти слухали залюбки оповiдань дiдуся, а Павлусевi снилися вiдтак бої з татарвою, широкий степ, i вiн мрiяв усе про те, коли то й вiн пiдросте та стане славним козаком. Павлусь i Ганна дуже любилися. Вiн її вчив потай дiда тих усiх штук, яких навчився вiд дiдуся, бо дiдусь усе говорив, що це не жiноче, а козацьке дiло.
Вiд цих оповiдань вироблялася в Павлуся завзята козацька вдача. В такiм молодечiм поривi робив вiн не одне таке, за що хотiли його батьки покарати. Тодi вiн утiкав або до дiда в пасiку, або в тернину, звiдки не вийшов би нi за що в свiтi, хоч не раз бував дуже голодний.
Тодi вже Ганна просила за нього, так уже просила, так плакала, поки не випросила вибачення.
Тодi бiгла в тернину. Вона одна знала, де Павлусь ховався, i звiщала йому добру новину.
Верталися разом додому веселi й щасливi…
Батько, звичайно, в такiм випадку грозив Павлусевi пальцем, а до Ганни промовляв:
– Козир-дiвка! Тебе лише в посли слати…
З цього завелась мiж дiтьми така любов, що одне без одного жити не могло i, здасться, не було нiчого такого, чого б не зробив Павлусь для Ганнусi…
Було це одної лiтньої недiлi в червнi.
Люди поприходили вполудне з церкви.
На дворi стояла гарна погода. Пообiдавши, розiйшлися спочивати. Старi полягали в холодку пiд деревиною, жiнки порались iз посудою, а молодь проходжувалася по майданi. Так тривало, поки не задзвонили до вечiрнi.
Тодi все, що могло ходити, пiшло до церкви. Та церква була маленька й не могла всiх помiстити.
Тож хто приходив пiзнiше, ставав або сiдав пiд церквою. Парубки йшли на дзвiницю, а дiвчата ставали гуртками по другому боцi.
По вечiрнi розбрелися всi по майданi. Старi посiдали на призьбах пiд хатами або таки на травi. Недалеко церкви сидiли, балакаючи, старшi жiнки.
Дiтвора ганялась по майданi, а парубки, засунувши бадьоро шапки на одно вухо, проходжувались повагом по вулицях, зиркаючи за дiвчатами, що теж оподалiк збиралися й ладились заводити вулицю.
Як тiльки сонце перестало пекти, взялися дiвчата за руки й почали спiвати пiсень. До них наблизилися парубки i стали собi ж пiдтягати.
Пiсня притягнула i старих людей. Вони теж окружили молодих, придивляючись до їх забави, хоч була така звичайна рiч в українському селi, яка кожного лiта в недiлю або свято повторялася. Оподалiк вiд того гуртка те саме робило молодше поколiння Спасiвки: дiти недолiтки, хлоп'ята й дiвчата. А все те в святочних строях, вмите та вичесане, заквiтчане й прибране.
Любо було глянути.
Навiть панотець Амвросiй не видержав i вийшов на майдан подивитися на вулицю та послухати пiсень.
Над самим вечором пригнали пастухи худобу з пасовища.
Знову новий образок. Пастухи вигукували й заганяли товар у ворота. Поважнi корови та воли, гойдаючи головами, йшли до своїх загород. Вiвцi мекали, тиснулись в гурток, а конi розбiглися по майданi та скубали траву.
Корови й не гадали виминати вулицi, а йшли в саму середину мiж дiвчат. Настав великий крик i смiхи, усе розбрелось. Дiд Андрiй сидiв iз сусiдом Панасом на призьбi. Покурюючи люльки, розмовляли про господарство.
– Цього року, мабуть, урожай буде, – каже Панас.
– Дай Господи! Щоб лише в злу годину не вимовити…
– Ходив я сьогоднi вранцi в царину, – аж душа радiє, таке все повиростало.
– Щоб хоч сарани не було…
– От i не говори! Хай свята Покрова заступить, – сказав Панас i перехрестився…
– Та я цього не бажаю, але всяко буває…
В цiй хвилинi надбiг гурток малих хлопцiв, що гнались за дiвчатами ровесницями та вигукували, смiючись…
– Мурашки, ховайте подушки, татари йдуть…
– Не викликуй чорта з пекла! – гукнув дiд Андрiй.
Та хлопцi на це не зважали, а ганяли далi. Один хлопець пiймав Ганю за плече та так сiпнув, що дiвчина впала на землю. В цiй хвилинi прискочив до нього Павлусь i схопив за в'язи.
– Як ти смiєш? Це моя сестра…
Цей обернувся i вхопив Павлуся теж.
Стали борикатися.
Павлусiв противник був старший i дужчий. Вiн ухопив Павлуся пiвперек i тиснув цупко руками. Оба червонi, мов буряки, стали змагатися. Зараз обступили їх iншi i придивлялися, хто кого переможе, хоч усiм здавалося, що Павлусь не дасть ради.
Та воно не так сталося. Павлусь пiднiс вгору свого противника та, як лише цей вiдстав вiд землi, розмахнув ним i кинув на землю.
Тому стало соромно i лежачи ще, вiн став Павлуся бити кулаками…
– Гов! Пiвнi! – гукнув якийсь парубок i вмить розiрвав воюючих… – Досить з вас, обидва ви славнi козаки будете…
Хлопцiв наче б водою обiлляв…
– Не зачiпай Ганi, – говорив Павлусь, – нiхто не смiє її торкнути, а то поб'ю…
– Хiба ж вона мальована? Чого лiзе до гурту таке «не чiпай мене»…
– Павлусю, ходи сюди! – закликав дiд Андрiй…
– Воно гарно, що ти за сестрою так обстоюєш, та бач, вiн це невмисно, а випадком… ну досить… спати час…
I всi стали розходитися до дому. Тепер залунала пiсня по цiлому селi мiж хатами. Нiкому не хотiлося розставатись iз таким напрочуд гарним українським вечором…
Гомiн почав стихати. Де-не-де мекала вiвця. Вiд степу долiтали гомони дикої птицi. Дiд Андрiй, повечерявши з сiм'єю, сидiв ще довгенько на призьбi, покурюючи люльку. Вiн поглядав на зорi, мiркуючи, яка буде погода. Надходив час сiнокосiв, людям треба було погоди.
Вiдтак зняв шапку i почав пiвголосом молитися.
Серед молитви почував якийсь внутрiшнiй неспокiй, наче б чогось тривожився. Вiдмовляючи акафиста, якого знав на пам'ять, вiн пiшов поглянути, чи вартовий бiля ворiт не спить.
Вартовий, загорнувшись кожухом, похожав з рушницею бiля ворiт, муркотячи якусь пiсню пiд носом.
– Спiваєш, Филимоне? – заговорив дiд здалека. Вiн знав, що так то не конче безпечно зближатися до вартового.
– Не спiваю, а пiдспiвую, бо дуже мене сон бере, аби часом не заснути…
– А не чути нiчого?
– А хiба що? Тихо, як в усi… Що воно таке мало б бути чутно?
– Менi чогось лячно, наче б де-небудь недалечке вовкулака блукав.
– Ет! Який там вовкулака! Вам би, дiду, спати пора…
– Здоров будь, Филимоне!
– Здоров, дiду!
Дiд Андрiй завернув у село, розпочинаючи акафиста далi вiд того кондака, на якiм зупинився, розмовляючи з козаком.
Йому було соромно, що без причини тривожиться. Вже не йшов на другi ворота, а простував до хати
В цiй хвилинi пролетiв над сивою головою лилик i легенько зачепив його по головi крилом. А може лиш вiтрець вiд крила повiяв. Та вiд цього дiд аж на бiк вiдскочив.
«Господи, що менi сталося?» – заговорив сам до себе… «Хiба ж менi вже смерть у вiчi заглянула? Чого я так лякаюся? Не в такiй небезпецi бував, та не лякався, а ось i лилик настрашив…»
Неждано серед тихої ночi залунав церковний дзвiн на тривогу. «Тьфу на тебе! Господи, Спасе, помилуй!…»
Дiд Андрiй, що лиш задрiмав, зараз же схопився й поглянув у вiконце. Вдарила заграва з другого боку майдану. Пожежа! – подумав.
– А нуте, дiтки, вставайте! – гукав дiд, – в селi пожежа.
Усi посхоплювалися вiдразу. Дiд вибiг на двiр. Тут вже гамiр i крики. Вiн розглянувся. Пожежа розгорiлася на всiх чотирьох сторонах села…
Дiд змiркував вiдразу, що це не випадок, а пiдпал… Це напевно татари.
Вiн скочив у хату i вхопив довгий спис у руку.
– Степане! Зброю бери! В селi татари!
Дiти стали плакати, а дiд вибiг прожогом з хати…
На дворi стало ясно вiд пожежi. Цiле село прокинулось. Люди з криком, галасом та зойком стали рятувати свою мiзерiю. Виганяли товар iз стайнi та виносили з хат своє майно.
Про рятунок горючих хат не було що й думати. Не було чим гасити, а солом'янi дахи, висушенi сонцем, займалися один по однiм.
У селi стало, мов у пеклi.
Товар ревiв, вiвцi мекали та вертались до горючих повiток, конi бiгали, мов скаженi, по майданi та перевертали людей, наляканi птицi кружляли в округ полум'я. Дiти плакали, жiнки голосили, козаки накликували, та нiхто нiкого не слухав. Кожен робив, як знав, а дехто таки не знав, що йому робити, i стояв без дiла.
Але татари не показувалися…
В таку скрутну хвилину люди лише знають виносити з хати що пiд руку попаде, i бiльше нiчого.
Судаки найскорше повставали, та й ще не велiли повиносити усього добра з хати й комори. Увихалися всi, аж попрiли…
– Аллах! Аллах! – залунало з обох бокiв, де були ворота. Цей крик був такий могутнiй i дикий, що приглушив усi крики та зойки в селi. Та не те, що приглушив, але вiд того чортового крику все в селi притихло. Лиш трiскiт горючих хат та лускiт падаючих покрiвель i стель було чути. Все, наче б зачароване, замовкло. Навiть товар занiмiв. Кожний стояв, мов закаменiлий, i не знав, що робити.
– Зброю бери, чого став? – гукнув якийсь голос.
I знову всi заворушилися, як мурашки. Кожний хапав, що пiд руку попало, i ладився до оборони.
У цiй хвилинi з обох бокiв на майдан сунула чорна валка, збита в купу. Здавалося, що якась чорна, як нiч, хмара впала на землю i суне лавою з двох бокiв у село. А з тої хмари безупинно лунав чортячий крик. Аллах, аллах! Почулось декiлька пострiлiв з рушниць, та це їх не спинило. Татари вже були на майданi. Тепер можна їх було при свiтлi пожежi розпiзнати. Вони розбiглися й почали ловити людей.
Дехто був так наляканий, що давався без опору в'язати. Iншi оборонялися, хто чим мiг.
Дiд Андрiй iз Степаном стали зi списами в руках перед хатою, яка ще не зайнялася. За ними на призьбi сидiли наляканi дiти, притулившись одне до одного. Палажка поралась ще в хатi. Павлусевi приходило на гадку забрати Ганю, скочити в город та сховатися в бур'ян. Та йому здавалося, що за плечима тата й дiда безпечнiше. Дрижачи iз страху, вiн голубив i заспокоював сестру.
Якийсь татарин розiгнався до них, висунувся довгий спис, наче гадючий язик, i татарин злетiв з коня. Перед ним лежало вже декiлька татарських трупiв… Та в цiй хвилинi, наче шулiка на курча, впав татарський аркан на голову Степана i повалив його на землю. Дiд Андрiй нахилився розмотати сина, та в тiй хвилинi татарська шабля розчерепила йому голову… Оборона пропала. Дiти закричали в один голос i задеревiли.
Татари позлазили з коней i зв'язали Степана. Один вхопив налякану на смерть дiвчину, її вчепився з усiєї сили Павлусь. Татарин тягнув їх обох.
Павлусь у розпуцi схопив татарина зубами за руку i вкусив так, що татарин аж засичав з болю. Вiн пустив Ганю i вдарив з усiєї сили Павлуся кулаком по головi. Павлусь втратив пам'ять i впав на землю. Ганя кинулась прожогом у хату. Другий татарин зловив її за довгу косу i почав тягнути до себе.
Тепер стала на порозi Палажка.
В однiй спiдницi, простоволоса, виглядала страшно. Очi набiгли кров'ю з лютості й розпуки. В руках держала сокиру.
Заки татарин успiв зв'язати Ганю, Палажка кинулась, мов ранена левиця, й розрубала йому голову. Вiдтак скочила перед дитину i, закриваючи її своїм тiлом, рубала сокирою на всi боки.
Татари нерадо вбивали жiнок. То була для них найкраща добича. Один зайшов з боку i вирвав їй сокиру з рук.
Тодi Палажка стала оборонятися кулаками, мов довбнями, i зубами. Не могли її перемогти, бо коли бачила, як її Ганю взяв татарин на руки i понiс, зомлiлу, вона, мов несамовита, кусала й била кулаками та розкидала татар, мов околоти.
Татарин добув ножа i штовхнув їй у груди. Кров жбухнула далеко, Палажка застогнала й повалилася мертва…
В цiй хвилинi Павлусь розплющив очi й побачив трупа матерi. Тепер вже нiкому його боронити, i вiн полiз поза хату i сховався в бур'яни.
Звiдси мiг бачити все, що тодi дiялося.
Не багато було таких, що оборонилося. Татари порiзали або пов'язали всiх, що були на майданi, а тепер уганялися за дiвчатами, ловили їх, в'язали й тягнули в одне мiсце коло церкви. Iншi кинулися зганяти товар, ловити коней та грабувати. Павлусь бачив, як татарин витягнув панотця за бороду i таки пiд церквою вiдрубав йому голову. Iншi татари почали витягати козацькi вози, запрягали воли та вантажили награбоване добро.
Вони радiли, мов чорти. Добича була добра, бо Спасiвка була дуже багате село.
Татари розбивали сокирами скринi й витягали грошi та лiпшу одежу, а все iнше кидали в огонь.
Павлусь дивився на все наляканими очима. Йому здавалося, що це якийсь страшний сон, з якого не може прокинутися. Наслухавшись не раз пiд нiч оповiдання дiдуся про татар, вiн мав не раз такi сни. Тодi плакав i кидався, поки його хто не збудив. Тепер нiхто його не збудить. Йому ще шумiло в головi вiд татарського удару. Голова болiла. Вiн знав, що це не сон, а все ж таки не мiг рушитися з мiсця, так задеревiв увесь.
З того одубiння прокинувся вiд плачу полонених людей, що стояли купою пiд церквою. Татари церкви не пiдпалювали, аж повиносили усе до чиста. А хата займалася одна по однiй. Було ясно, як удень.
Лише мала частина спасiвчан змогла втекти в тернину й сховатися.
Про тернину нагадав i Павлусь. Та йому треба було бiгти майданом, а там повно татарви.
Вiн хотiв бодай побачити Ганю, та не мiг її доглянути мiж бранцями.
Вiдiзвалося в ньому почуття самоохорони. Втекти, втекти куди-небудь iз цього пекла! – вiдзивалось йому в душi… Та вiн не мав сили рушитися з мiсця. Його наче прикув хто до того пекельного образу, який бачив. Татари ввихались по селi, мов чорти. Їх стiжкуватi шапки й горi вовною оберненi кожухи надавали їм такого страшного вигляду, що дивлячись на них, кров замерзала в жилах. Павлусь не раз бачив татарiв, тато були крамарi, що заходили в село. Вiн не раз iз них смiявся, прозивав їх з iншими i ровесниками, скубав за кожух, а не раз i грудками за ними кидав. То були люди спокiйнi, а при тiм смiшнi, смiшнi…
Тепер не те. Цi татари, хоч i подiбнi до тих крамарiв, але якi вони страшнi тепер при своїй розбишацькiй роботi!
А село все ще палахкотiло i присвiчувало їм…
Нараз завважив Павлусь, що татари, виловивши або перебивши людей на майданi та мiж хатами, пiшли поза хату шукати по бур'янах тих, що сховалися. Знову розпачливий крик пiйманих дiтей, яких несли татари докупи на майдан.
Павлусь кинувся, наче б з ланцюха хотiв вiдiрватися, i нишком вибираючи такi мiсця, де не свiтилося, побiг просто до частоколу. Тут знову бур'ян. Кропива парила йому руки й лице, але вiн на те не зважав.
Оглядаючись на всi сторони, вiн видряпався на частокiл. На другiм боцi частоколу було густе терня. Але за ним стояв татарин на сторожi й пильно розглядався…
Павлусь зсунувся з частоколу в бур'ян. – Коли оглянувся, побачив, що бiля їх хати нишпорив татарин, розгортаючи ногою бур'ян. Тепер Павлусь був би напевно попався в татарськi руки.
I звiдсiля треба було втiкати. Поганцi й сюди прийдуть… Павлусь почав розгортати бур'ян i втiкати попiд частокiл. Вряди-годи пiдносив голову й розглядався, чи його хто не слiдить…
Так дiйшов аж до ворiт, але тут утратив усю надiю на втечу. Бiля ворiт крутилися пiшi й кiннi татари. Вони щось розмовляли, але Павлусь не розумiв.
При воротах стояли осiдланi конi, поприпинанi до частоколу.
Павлусь пiдкрався пiд сами ворота i сховався в гущу дикого бозу… Йому сильно билося серце. Вся увага звернена була на те, щоб вiдiпняти коня, сiсти й непомiтно втекти.
Та це видалось йому неможливим. Татарам i не снилось вiдступати вiд коней.
В тiй хвилинi захвилювало на майданi. Розляглися татарськi крики, наче б за кимсь гонились. Павлусь розхилив галуззя базнику i придивлявся.
Крики наближалися саме до цих ворiт, де був Павлусь. Вiн побачив, як кiлька волiв iз страшним ревом i задертими в гору хвостами гнало по майданi в сторону ворiт, розбиваючи усiх по дорозi. Павлусь таке вже не раз бачив у лiтi на степу, де паслися воли. Тодi саме, як муха дуже тяла, рогатий товар бiсився, зривався i втiкав у село. Тодi нiяка сила не могла б його спинити. Та тепер не було нi спеки, нi мух; вiд чого ж воно таке сталося?
Невже ж. вони налякалися чогось, щось їх сполошило i вони тепер летять, мов несамовитi?
Справдi, вони посатанiли. Вони рванулись у ворота. Татари, що тут стояли, хотiли їх спинити.
Воли заревiли глухо, вдарили на татарiв мов тараном i взяли їх пiд ноги. Кiлька наляканих коней зiрвалося з припони i пiгнало в степ. Лишився тiльки один кiнь, що стояв збоку. Вiн теж налякався, але не мiг зiрвати уздечки i, хоч ставав дуба, залишився на припонi, а воли перебiгли бiля нього.
Цю хвилину використав Павлусь. Вiн вилiз iз куща, пiдв'язав уздечку, заспокоїв коня, закинув поводи на шию i видряпався на сiдло.
Кiнь, почувши людину коло себе, заспокоївся.
Тепер Павлусь поправився на сiдлi i рушив щосили з мiсця в степ… Татари, яких воли порозганяли, не помiтили цього.
Зате один вартовий татарин, що стояв за частоколом та вступився волам з дороги, побачив Павлуся. Хлопець був у бiлiй свитинi й вiдбивав вiд чорного сiдла.
Татарин домiркувався, що це хтось iз бранцiв, i пустився доганяти. На щастя кiнь у Павлуся був швидший, а ще й хлопець не затяжив йому стiльки, що рослий татарин. Поганець змiркував, що бранець утече. Вiн взяв iз-за плеча лук i почав стрiляти.
Павлусь почув, як стрiли свистiли йому попри голову. Вiд цього кiнь налякався i став гнати, мов вихор. Хлопець не мiг досягти своїми ногами стремен, i вони били коня по ногах. Серед такої шаленої їзди мiг вiн легко злетiти з коня, мов перце. Тому схилився i держався обiруч його гриви.
Вiн вже був певний, що татарин його не догонить. Та нараз щось йому заболiло за лiвою лопаткою, наче б ножем рiзнув. Хлопець помацав рукою. З-за плеча звисала стрiла, що зачепилась залiзцем за жупан. Павлусь почув, як щось тепле плило йому по спинi i дуже цього налякався. Але чути було, як тупiт погонi втихав.
Надворi почало на свiт заноситися, коли Павлусь опинився над рiкою Самарою. Не чуючи за собою погонi, здержав коня. Через рiку пустився кiнь вплав. Павлусь чув вiд дiдуся не раз, що татарський кiнь умiє по-майстерськи плавати, i не лякався, що кiнь утопиться. Кiнь форкав, пiдгулькуючи вгору, поки не доплив до другого берега. Тут видряпався на сухе й так сильно потряс собою, що трохи хлопця з себе не скинув.
Настав ясний день. Павлусевi здавалося тепер, що йому грозить бiльша небезпека, як уночi. Тепер його з усiх бокiв видко… Татарва снується по степу, його побачать i напевно зловлять.
Його напав страх. В його уявi татарва була такою силою, що її нiхто не переможе. Дiдусь розказував йому, як козаки били татар. Та ось вiн бачив, як татарiв нiщо не стримало, i дiдусь i багато iнших дужих козакiв полягло. I вiн знову став утiкати, хоч сам не знав, куди i до кого, щоб лише дальше вiд цього страшного пекла, в якому вiн недавно був.
Вiн в'їхав у широкий степ.
