Kitobni o'qish: «Львiвська гастроль Джимі Хендрікса»

Автор висловлює щиру подяку

меру Львова Андрію Івановичу Садовомуза запрошення написати роман про місто, яке було, є і завжди буде залишатися одним з найцікавіших і найкрасивіших міст-загадок на мапі Європи,

власникам і персоналу готелю «Леополіс» за доброту та надані затишок і комфорт під час моїх частих приїздів і окремо – за вишукану, приголомшливу кухню,

героям цього роману Юркові Винничуку, Аліку Олисевичута Оксані Прохорець за згоду стати героями і за те, що впустили мене в своє життя і в свої біографії,

моїм давнім і новим львівським друзям: Михайлу Ватуляку і його сім 7, Тарасу Возняку, Галині Вдовиченко та багатьом-багатьом іншим,

видавцеві Юрію Николишину та видавництву «Апріорі»за подаровану мені бібліотеку книг про старий та новий Львів,

Руслані і ресторану «Старий рояль», працівникамі завсідникам кав 'ярні на Вірменській, кав 'ярні «Кабінет», «круглої» чебуречної в Брюховичах, гриль-бару в Винниках, безіменному бару на Старознесенській, кав 'ярні «Кафе» на Повітряній, 24 й іншим теплим і затишним куточкам міста, що свідомо й несвідомо надавали мені душевне тепло і можливість відпочити,

організаторам, мешканцям і волонтерамгромади самодопомоги для безхатьків «Оселя» (Винники), жителям міста за те, що не помічали приїжджого письменникаі поводилися природно, тим самим допомагаючи написанню роману.

Розділ 1

Хода майже завжди видає вік того, хто йде. У чоловічка, поки малий, хода цікава, аж сміється. Він ідучи раз у раз навшпиньки піднімається, аби що-небудь приховане для його зросту побачити. Ніхто зазвичай не проти, поки вертикальний зріст чоловічка не збільшиться до півтора метра. Після цього короткочасно хода стає злегка хуліганистою і гордовитою, або навпаки, пригладженою, з ледве помітним нахилом уперед. Це вже, звичайно, далеко не всім подобається, та й побоювання у перехожих викликає: мало що людина з такою ходою витворити може?! Ну а далі – у кого як. Хто років двадцять ходить прямо, хто трохи боком – це вже від життєвої позиції та рівня страху залежить. Проте це правило діє тільки у світлий час доби. Вночі ж можна ходити, відмовившись од своєї денної ходи і від віку. Ніч розкріпачує. Особливо в ніч на вісімнадцяте вересня.

Звуки кроків цієї вересневої ночі 2011 року лунали і з Грушевського, й із Зеленої, і з Федорова, й із Замарстинівської, і з боку Стрийського парку, на деревах якого здавна ночують хмари огрядних ворон, що від’їдаються вдень на міському звалищі біля села Грибовичів.

Це були «сольні» кроки людей, що йдуть окремо й ніколи, навіть у незабутні радянські часи, не вміли крокувати строєм. Спробуй якийсь хлопчисько-барабанщик упорядкувати їхній крок, він одразу отримав би «легкі тілесні ушкодження». На «тяжкі тілесні ушкодження» ці люди були зовсім не здатні. Навіть якщо дізнавалися, що «хлопчиком-барабанщиком», тільки вже в іншому, не буквальному розумінні, виявлявся хтось із нещодавно прийнятих до їхнього вузького кола. Вузьке коло, втім, тільки нещодавно стало дійсно вузьким. Раніше, років двадцять п'ять – тридцять тому, воно ще перевищувало півсотні людей, а в середині кожного вересня – значно збільшувалося, доповнюючись однодумцями й співчуваючими, що приїздили автостопом, потягами і просто приходили пішки.

Повз монастир Святого Альфонса провінції Чина найсвятішого Рятівника кроки того, хто йде, прозвучали трохи нервово. Було чутно: той, хто йде, поспішає. Вулиця Замарстинівська, якою поспішав той, хто йде, могла б колись дотягнутися своєю цегляною рукою і до Брюховичів, але чомусь не зробила цього. Її довжині досі можуть позаздрити паризькі бульвари, а якби її порізати на рівні шматки й переставити ці шматки вулиці правильно пересічними лініями перпендикулярно один до одного, то вийшов би повноцінний німецький райцентр зі славною історією. Адже на ній, на Замарстинівській, чого тільки не було за її довге життя, що все ще триває. Вулиці живуть довго, переживаючи людей, які їх населяють, покоління за поколінням. На Замарстинівській завжди багато молилися, виробляли та пили горілку й лікери, у фільмобазі обласної контори кінопрокату зберігали фільми і тут же їх показували в кінотеатрі імені Шевченка, навчали саджати сади й вирощувати овочі, навчали водити автомобілі й навіть лікували хворих і поранених міліціонерів. Втім, лікують їх на цій вулиці й дотепер. І лікують, і відспівують у прилікарняній каплиці тих, кого не змогли повернути в «стрій». Усе має бути за правилами, і всякий рух мусить мати ознаку майбутньої завершеності, як усяке речення, хоч скільки б у нім було ком, зобов'язане закінчуватися крапкою, трьома крапками або емоційнішим розділовим знаком.

Той, хто йде, – він прожив у самому кінці цієї вулиці своє не бідне подіями життя, – завжди носив Замарстинівську з собою. Він її відчував, як гарний водій відчуває, не звертаючи на це свідомої уваги, габарити своєї машини, заздалегідь знаючи, в яку браму вона в'їде, а в яку – ні.

Обличчя того, хто йде, було затулене від неба крислатим шкіряним капелюхом коричневого кольору. Із-під капелюха на плечі опускалося довге волосся з сивиною. Усі інші деталі можна б і опустити. Хіба що високі, на вигляд військові черевики, жорстко зашнуровані, вітчизняні, надійної пішохідної моделі, що іменується в останні 50 років «гівнодави». Китайці так і не навчилися робити цю модель. їм здається, що на її виробництво йде надто багато гуми особливої твердості й особливої якості, й надто багато грубої шкіри. Останнім оплотом виробництва «гівнодавів» поки що залишаються Білорусь і Придністров'я. Але й у Львові залишилися ще умільці, які не тільки здатні вручну циганською голкою проколоти шматок товстючої свинячої шкіри, але й так скріпити верхню частину черевика з нижньою, як не вдалося Радянській армії скріпити 1939-го Західну Україну зі Східною. Та й по звуку кроків гарний швець завжди зрозуміє: сфальшував виробник чи по совісті взуття змайстрував. Адже обидві підошви мають звучати в унісон. І у Львові, в місті тонкої звукової культури, це особливо важливо. Не можна, щоб лівий каблук стукав по бруківці, як лівий, а правий – як правий! Вони мають звучати як пара. Як закохана в дорогу пара. У того, хто йде, в кишені задзвонив мобільник.

– Аліку, ти далеко? – поцікавився голос давнього друга.

– Ми ж не німці, нам поспішати нікуди, – відповів той. – А ти де?

– На Личаківській.

– Зрозумів, – сказав Алік. – Скоро буду.

Коли Алік підійшов до зачиненої брами Личаківського цвинтаря, з-під дерев, що ростуть поблизу, виступили душ десять. Вийшли неспішно, обступили його, він якраз діставав із кишені ключ від брамного замка.

Ключ уже шмигнув у щілину до поворотного механізму, коли за спинами присутніх, різонувши слух, пролунали «непарні» кроки. Алік теж озирнувся і побачив двометрового, трохи сутулого чоловіка. Його довге русяве волосся мовби говорило: «Я – свій».

– Labas vakaras!¹ – неголосно мовив він.

– Аудрюс?! – здивувався вголос Алік, провівши по мовцеві очима і зупинивши погляд на його гостроносих і тонкопідошовних туфлях. – Потягом?

– Так, через Київ, – кивнув той.

Люди, що завмерли на хвилинку, ожили, почали підходити до Аудрюса, обійматись. Алік обійняв його останнім.

– Давно тебе не було, – сказав.

Потім обернувся до воріт, провернув ключ, і сталева дуга висячого замка вискочила з паза.

По цвинтарю йшли мовчки. Піднявшись на пагорб, спинилися, огляділись. Алік заклично махнув рукою і повів інших за собою вслід між могил і огорож. Спинився біля залізного хреста, який ніби спеціально сховався від сторонніх поховань за стовбуром старого дерева і двома кущами, що розрослись. Огорожі тут не було. Довговолоса немолода компанія стовпилася навколо непримітної могилки. На іржавій табличці, привареній до самої хрестовини, неможливо було прочитати ні імені, ні прізвища покійного. Один із тих, що прийшли, опустився навпочіпки перед хрестом, уткнувся колінами в край могильного насипу й дістав із кишені куртки пакетик. Розгорнув. Виклав на все ще зелену траву бляшанку з білою фарбою. У руках з'явився пензлик.

Тверда рука вивела на табличці білими масними літерами:

«Jimy Hendrix² 1942–1970».

У безвітряній тиші цвинтаря раптом хруснула гілка. Десь зовсім поряд. Алік напружився вслухаючись. Інші затамували подих.

Хрускіт повторився. Почулися трохи метушливі кроки людини. Зашаруділо жалібно опале листя під її ногами.

«Сторож?!» – подумав Алік.

Тією ж дорогою, між могилами й огорожами, до них наближався невисокий, не довговолосий чоловік у кепці. Звичайний чужий. Ті, що зібралися біля могили, дивились на його наближення байдуже. Цікавість – доля юних, а присутнім було вже за п'ятдесят.

– Прошу вибачити за вторгнення, – виразно, як теледиктор, мовив незваний гість, зупинившись для розмови на ввічливій відстані. – Я давно хотів… Хотів поговорити…

– Говоріть, – спокійним голосом дозволив йому Алік.

– Ви мене не впізнаєте? – запитав чоловік і зняв із голови кепку.

Обличчя прибульця, незважаючи на нічний час, було достатньо освітлене неповноправним, урізаним місяцем. Проте обличчя це, хоч і освітлене, ні про що Аліку не говорило. Звичайне обличчя, яких світ наштампував мільярди: вуха, ніс, очі, усе немов за єдиним ДСТУ, без браку, без щербинки, що запам'ятовується або впадає у вічі.

Алік заперечливо хитнув головою.

– Ну як же, – голос короткостриженого наповнився образою. – Ми були близькі. Проти вашої волі, звичайно. Я – капітан КДБ Рябцев.

– Ой, – вирвалося в Аліка, і він примружився, все ще дивлячись в обличчя несподіваному співрозмовникові. – А тут що ви робите, капітане? Ви тепер, мабуть, капітан у відставці?

– Капітан запасу, – поправив Аліка Рябцев. – Хоча це те ж саме… Я вибачитися хотів… І дещо сказати.

– Ну, вибачайтеся! – знизав плечима Алік. – Тільки швидше. Ми ж тут не вас послухати зібрались, – і він кивнув на залізний хрест зі свіжим білим написом.

Капітан надів кепку, кашлянув, немовби прочищаючи горло.

– Взагалі, вибачте, хлопці! Й мене, і Мезенцева. Я нещодавно його поховав… рак сечового міхура… Він теж за вас відповідав…

– Ми його мусимо слухати? – невдоволеним голосом запитав Пензель, великий довговолосий і бородатий чолов'яга у шкіряній куртці, більше схожий на байкера, ніж на хіпі.

– Ну, хвилинку послухаємо, – видихнув Алік. – Ну ж бо, капітане, лаконічніше висловлюйтеся! Хлопці втрачають терпіння і час!

– Якщо коротше, – Рябцев заговорив тихіше і менш виразно, – то спочатку вам від мене спасибі за те, що тридцять п'ять років тому познайомили мене з Джимі! Джимі Хендрікс перевернув мені життя. Я через нього втратив інтерес до кар'єри. Тому я капітан, а не полковник… І саме тому ми з хлопцями 1978-го дістали для вас частинку його тіла, його кисть. Щоб була у Джимі своя могила й тут, у Львові, і щоб вам було куди ходити, окрім Святого саду.

– Що?! – Очі Аліка округлилися. – Та його кисть привезли хлопці з Прибалтики, а їм допомогла литовська діаспора у Штатах! Скажи, Аудрюсе! – Алік обернувся до найвищого з присутніх. – Пам'ятаєш?

– Так, – кивнув Аудрюс. – Пам'ятаю цих хлопців. Йонас, Кястутіс, Рамунас…

– Звичайно, вам передали кисть вони, а їм із Штатів її передали наші люди, – капітан Рябцев знову виголошував слова твердо і по-військовому чітко, як виголошують правду або наказ. – Москва про це не знала. Це ми з покійним Мезенцевим тут, у Львові, придумали спецоперацію в Штатах із часткової нелегальної ексгумації його тіла. Сплатила Москва, але якби вони знали всю правду, я б зараз із вами не розмовляв…

Хтось із тих, що слухали, дуже важко зітхнув. Капітан пошукав очима того, що зітхнув, витримав паузу.

– Це я розповідаю для того, щоб ви не тримали на нас зла. Ми не були тупими бульдогами. Я вам хоч зараз можу біографію Джимі Хендрікса по роках розповісти, можу слова його пісень в оригіналі по пам'яті прочитати. Співати не можу, вибачте! У моїх батьків не було грошей ні на піаніно, ні на гітару. В дитинстві у мене був тільки один музичний інструмент – свищик! Я ще радий, що не став міліціонером!

– Я тебе згадав, – мовив Алік задумливо. – Якщо те, що ти кажеш, правда, то нам доведеться знайти стіл, за який ми всі, – він обвів рукою присутніх, – можемо всістись. І нам доведеться випити і згадати минуле детальніше.

– Все, що я сказав, – правда, – мовив капітан Рябцев. – Мені немає сенсу вас обманювати. Я не на службі. Вже п'ятнадцять років, як не на службі.

Алік подивився собі під ноги, помовчав. Перевів погляд на хрест зі свіжим білим написом.

– Джимі, ти чуєш? – сказав він, звертаючись до хреста. – В наші з тобою стосунки знов уклинились органи. Але ми не переглядатимемо наші з тобою стосунки. Ми тебе не зрадили ні до 18 вересня 1970 року, ні потім. І не було такого року, щоб ми тут не зібрались і не обновили твою могилу. Навіть тоді, коли нам дуже хотіли перешкодити!

Десь недалеко, голосно завиваючи, промчала «швидка допомога». Сирена поступово затихла.

– Ну що, хлопці? – заклично мовив Алік. – Я почну!

Він дістав із кишені конвалютку з люміналом, узяв пігулку, присів до могили, опустив білу пігулку на землю і, почекавши хвилинку, втиснув її вказівним пальцем усередину, під коріння трави.

– Спи спокійно, – прошепотів і звівся на ноги.

Капітан зробив крок назад, мовби не хотів заважати. Але залишився стояти нерухомо, спостерігаючи за тим, що відбувається.

Біля могили присів інший літній хіпі, на його долоні – заготовлена пігулка снодійного. Ритуал повторився. Наступним до могили навпочіпки присів Аудрюс. Зашепотів щось литовською. Потім теж втиснув вказівним пальцем у землю могильного горбика білу пігулку.

Небо над Личаківським цвинтарем потемніло. Закапав по ще не опалому листю дерев і кущів дощик. Зашелестіло листя, зашепотіло, навіваючи відчуття небезпеки, що причаїлася.

Алік кинув погляд угору.

– Усе, як рік тому, – мовив він. – Пора…

Вони вирушили назад, до виходу, спускаючись із пагорба, обходячи могилки й огорожі, склепи і пам'ятники.

У потилицю Аліку дихав Льоня.

– Море хвилюється раз, – зашепотів він раптом, і його тепле дихання торкнулося вух Аліка. – Море хвилюється два, море хвилюється три, в щасливій фігурі замри!

Очі Аліка вихопили з темряви велике розп'яття на кам'яному хресті. Обличчя розп'ятого Ісуса Христа здалося Аліку на мить щасливим.

Коли браму було вже замкнено, просто перед Аліком опинився капітан Рябцев. Він був нижчий за Аліка майже на голову.

– Ну що, хлопці, підемо шукати великий стіл?! – запитав Алік і, не чекаючи відповіді, повернув праворуч і попрямував уздовж цегляно-ґратчастої огорожі цвинтаря. Інші рушили за ним. Замикаючим виявився капітан.

Незабаром огорожа цвинтаря залишилася позаду. Обабіч дороги тепер сіріли сплячі будинки вулиці Мечникова. Алік раптом відчув слабкість у ногах. Він ішов попереду, він показував шлях своїм давнім друзям, тим, із ким разом його забирали в юності до РВВС, і думав одночасно про те, що там, попереду, ніякого конкретного великого столу немає. А він був такий потрібний зараз, цей стіл. Раніше, в старі недобрі часи Рад, навіть маленький прямокутний кухонний столик, обставлений табуретами, здавався великим і круглим. Ті часи і ті столи тепер у «подвійному» минулому: інше століття й інша країна. Тепер хотілося повноцінного стільця – видно, дула з роками стала вимагати ніжності й зручностей. А ніжність і зручності на кожному кроці не трапляються.

– Може, в «Жорж»? – тепле дихання приятеля наповнило вушну раковину. – Там Геник у сторожах, пустить…

Алік, не зменшуючи кроку, глянув скоса на мовця.

– Ні, краще… – заговорив він і осікся. Запропонувати щось своє Аліку не вдалося.

Несподівано у нього заболіла голова і ще сильніше відчулася слабкість у ногах. Перед очима темне повітря заворушилося, немов хтось у нього струмінь сигаретного диму пустив.

– Туман опускається, – мовив капітан Рябцев, що виник праворуч, між Аліком і стіною будинку. – Це нижній туман, – додав він голосом обізнаної людини. – Він нас зараз заллє… Краще зупинитися.

Алік зупинився. Зупинилися поруч і ті, що йшли за ним. На очах у тих, що стояли під надомною, освітленою слабенькою лампочкою табличкою «Личаківська, 84-А», темрява наповнювалася повітряним молоком туману.

У роті в Аліка, на язиці, на піднебінні, відчулася легка солодкість.

«Фабрика «Світоч»?! – подумав Алік. – Цей туман явно звідти… повітряні відходи молочного шоколаду?!» – посміхнувся він своїм по-дитячому іронічним думкам.

Втупився у надомну табличку, що зникала на його очах.

– Аліку, я піду, – сказав голос капітана Рябцева. – Іншим разом.

– Яким разом? – запитав Алік.

– Ти ж ні разу не переселявся, – доброзичливо говорив капітан. – Адресу я твою із сімдесятих знаю. Зайду, розповім тобі все. Може, навіть завтра.

Хлопці попрощались і розчинилися в цьому раптовому нічному тумані. Залишився поруч тільки Аудрюс, він стояв, майже торкаючись плечем Аліка.

– їдьмо до мене, – запропонував Алік своєму прибалтійському другу. – У мене бальзам є.

– У мене також, дві пляшки «Трьох дев'яток», – відповів той.

Алік дістав мобільник. Набрав фірму таксі, але телефон диспетчера не відповідав. Набрав іншу – той же результат. І раптом почув звук мотора. Він пам'ятав, що стояв поряд із дорогою. Намацав підошвою черевика край бордюру, почав удивлятися в бік, звідки наближалася до них усе ще не видима, але вже чутна машина. Ступив на проїжджу частину, заздалегідь підвівши праву руку.

Із молочного туману випливли два жовтки фар, зовсім поряд. Алік зробив іще крок, аби його було краще видно. І тут завищали гальма, і машину понесло по мокрій бруківці просто на Аліка. Правий жовток фари несильно вдарив його в коліно, і він відскочив, змахнув руками, намагаючись знайти рівновагу та втриматись у вертикальному положенні, але не втримався.

Машина зупинилась. У салоні спалахнуло світло, і в цьому світлі Алік побачив два перелякані обличчя. Одне належало молодому, можливо, тридцятирічному чоловікові, друге було старше. Гострота носа і доглянуті вуса старшого пасажира видавали в ньому іноземця, скоріше за все, поляка. Молодий відчинив дверцята, вийшов. Його руки тремтіли. Він був у шоку.

– З вами все гаразд? – запитав він Аліка, який знову стояв на ногах, потираючи забите коліно. – Я вас не бачив!

– Нічого, нічого, – примовляв Алік. – Аудрюсе, ти тут? – озирнувся він.

– Тут, – відповів приятель, підходячи ближче до машини.

– Може, вас відвезти куди-небудь? – запитав водій старенького «опеля», зчепивши п'ятірні в замок, аби спинити тремтіння.

– А я якраз машину ловив, щоб їхати, – мовив трохи відчужено Алік. – На Замарстинівську, в кінець…

– Сідайте! – водій відчинив задні дверці й тепер зацікавлено, все ще переляканими очима розглядав цих немолодих довговолосих приятелів.

Машина рушила і немов попливла всередині туманного молока, як підводний човен темними, глибокими та непрозорими водами.

– А ви мою вулицю знайдете? – не без сумніву в голосі запитав Алік.

– Або ми її, або вона нас знайде. Головне – не поспішати. Ви ж не поспішаєте?!

Мала швидкість заспокоїла Аліка.

– Ти як? – запитав він у Аудрюса.

– Нормально.

– Як ти думаєш, Рябцев правду сказав?!

Аудрюс знизав плечима. Відповідати йому не хотілося, та й не було в нього конкретної відповіді.

їхали з півгодини мовчки, і враз у тумані, що раптово розступився, з'явилися стовбури сосен і знайомий паркан міліційної лікарні.

– Ну от, – видихнув полегшено водій. – Вам далі?

– Ага, тут уже недалеко, – Алік кивнув. І знов озирнувся на Аудрюса. – Посидимо у мене трохи, відпочинемо, – сказав.

– Мені б поспати кілька годин, – мовив Аудрюс утомлено.

– Тоді спочатку поспимо, а потім відпочинемо, – сказав Алік і позіхнув.

Розділ 2

Висадивши довговолосих пасажирів, «опель» розвернувся і поїхав назад, цього разу в бік центру.

– У нас такіє хіпі давно вимерлі, – сказав по-російськи з помітним акцентом вусатий пасажир. – Наркотікі, гашиш… Хіпі вообще долґо нє жілі, зато с сексом і весело! Ми єщо спробуєм?

– Що спробуємо, пане Ярек? – здивувався водій, в якого з усього щойно сказаного поляком у голові залишилися тільки слова «сєкс» і «вєсєло».

– Ну а за что я тєбє плачу, курва-мать?!

Водій уважно вдивився в дорогу. Туман розсіювався.

– Спробуємо, – закивав він і позіхнув, одночасно натискаючи на педаль газу.

По протертій вологою ганчіркою ночі бруківці вулиці Шпитальної, розсовуючи туман фарами й корпусом, «опель» Тараса «мчав» зі швидкістю двадцять кілометрів за годину. Машину трясло – не пристебнутий ременем безпеки пасажир підстрибував на правому передньому сидінні. Тарасу навіть ця швидкість здавалася небезпечною. Але ніякий туман не був спроможний скасувати капіталізм, який в Україні настав двадцять років тому. А капіталізм – це жорстко. Хочеш їсти – йди працюй!

– Ну як? – зупинивши машину, запитав Тарас у пана Ярека, поляка років п'ятдесяти, що спеціально приїхав до Львова.

Місяць тому цей поляк знайшов в Інтернеті рекламну сторіночку Тараса й зацікавився. Зацікавився – і приїхав. Скільки сюди від Польщі їхати? Смішно подумати. Польща цілком могла виявитися передмістям Львова – такі тут відстані!

– Ви якщо втомилися, то пристебніться! – додав Тарас. – Або можемо вже й закінчити на сьогодні?

– Нєт, – хитнув головою поляк і перейшов з ламаної російської на польську. – Вєш цо. Може, єще трохе… мінут пєтнаща. – Пан Ярек говорив, зціпивши від болю зуби. Його очі були згаслими, такими ж, як і голос.

– А може, все-таки краще завтра продовжимо? – вже тихіше та обережніше спробував Тарас наполягти на своєму після хвилинної паузи. – В такому тумані…

– Завтра?! То задрого бенджє… Хіпі ваших одвозили тоже за муй рахунек?

– Гаразд, – видихнув Тарас.

Сірий «опель вектра» з довгою і міжнародною біографією – Німеччина кінця вісімдесятих, Польща дев'яностих, Білорусь двотисячних і ось тепер Україна 2011 року – рушив і покотився по горбатій, нерівній бруківці, передаючи водієві та пасажирові в точності кожну вібрацію, кожен поштовх, кожну ямку.

Тарас нахилився ближче до лобового скла. Він майже лежав грудьми на кермі. Вдивлявся. Стрілка спідометра піднялася до «60». Пасажир мовчав, підстрибуючи на дорозі разом із машиною та її водієм.

Особисто розроблені «лікувальні» маршрути нічним Львовом Тарас знав напам'ять. Не просто назви вулиць, а навіть повз які будинки вони проїжджають і які машини під цими будинками найчастіше стоять. Коли б не туман – ніяких проблем.

Пан Ярек різко застогнав, кинув руки в пах, затиснув між стегон, затягнутих у джинси, так, наче хотів їх зігріти.

Тарас глянув скоса на пасажира. На його губах з'явилася ледве помітна усмішка. Рішучіше натиснув на педаль газу, і машина помчала по густо затуманеній вулиці як скажена.

В очах Тараса застигли одночасно азарт і страх. Страх був присутній на самому кінчику його погляду, що впирався разом із променями фар у туман. І хоч фари пробивали туман метрів на двадцять, але, з'явися на дорозі якась перешкода, неважливо – жива чи ні, машину вчасно було б уже не зупинити. Мокра бруківка не набагато краща за звичайну ожеледь.

Несподівано «опель» підкинуло так, що Тарас, цього разу не пристебнутий, торкнувся маківкою стелі салону. Поляка струсонуло сильніше, і він зціпив зуби, мовби намагаючись зупинити виття, що ось-ось мало вирватись із його нутра назовні.

Тарас кинув нервовий погляд на пасажира.

– Стой, стоп! – заволав пан Ярек, розціпивши зуби, і тут же мовби судома скрутила все його тіло. Скрутила і відразу ж відпустила. Він обм'якнув, якось увесь зіщулився, опустив лікті до ніг. Губи на його зблідлому обличчі витяглися в трубочку, наче він збирався свиснути.

Тарас ударив ногою по педалі гальма. «Опель» кинуло до бровки.

Поляк простягнув ліву руку до Тараса. Рука тремтіла. Тарас миттєво, завченим рухом витягнув із-під свого сидіння літрову скляну банку і передав полякові.

Вимкнув двигун. Завмер. Туман із нав'язливою цікавістю обліпив собою «осліплу» машину та її мешканців.

А пасажир, продовжуючи стогнати, відчинив дверці. Квапливо й водночас незграбно вибрався назовні. Зупинився спиною до машини, спустив джинси, нахилився вниз. Рукави шкіряної куртки дивно-жорстко шелестіли через рухи його рук.

Тарас заплющив очі. Ні, особливої втоми він не відчував. Його біологічний ритм давно включив у себе нічні поїздки по місту. Просто туман зазвичай не входив до його планів. Туман завжди заважає. Але все-таки туман куди краще, ніж сніг або ожеледь! Адже випаде сніг, потім розтане, потім знову вдарить морозець – і все, прощай, заробіток, до весни! Дивно, що робота, як-не-як, безпосередньо пов'язана з медициною, і та може виявитися сезонною! Хоча існують же сезонні захворювання! Тарас, щоправда, до лікування цих сезонних захворювань ніякого відношення не мав. У цьому, мабуть, і полягав головний парадокс.

У цілковитій тиші пролунав дзвінкий удар камінчика об скло, і тут же задзюркотав струмочок – поляк мочився у скляну банку, що тремтіла в його руках.

Потім бжикнула залізна «блискавка» – поляк застебнув «блискавку» чи то на джинсах, чи то на куртці.

До вух Тараса долетіло важке і часте дихання пасажира. Той іще стояв, тепер нерухомо і беззвучно. Стояв перед сплячим триповерховим будинком, перед сплячими вікнами міста. Він перебував метрів за два від фасаду будівлі, й навіть у цьому короткому проміжку між каменем і людиною, яка щойно позбулася маленького, але настирливого ниркового камінчика, висів туман.

Тарас терпляче очікував. Знову почулося дзюрчання – пасажир акуратно виливав сечу зі скляної банки в каналізаційні ґрати.

Через кілька хвилин він обережно сів на своє місце поряд із водієм. Опустив на килимок під ноги порожню банку, а водієві простягнув розкриту долоню, на якій лежала мокра сіра крупинка, маленький, розміром із гречане зернятко, камінчик. Тарас увімкнув світло в салоні, акуратно взяв двома пальцями крупинку, підніс до очей.

– Поцо вам ето? – запитав поляк хрипким, усе ще здавленим від згадок недавнього болю голосом.

– На пам'ять, – спокійно і неголосно відповів водій. – Щоб було що дітям показати, коли запитають: а що ти, тату, раніше робив?

Втомлена усмішка зробила обличчя Тараса привітним.

– Маш джєчі? – байдуже запитав поляк, що перейшов на напівшепіт.

– Немає, і дружини немає теж.

– А ілє маш лат?

– Тридцять сім.

– О! Та ви младше вашей автувкі! – посміхнувся пасажир.

– Ні, вона молодша. На кілька років.

Поляк знову поліз до внутрішньої кишені куртки і видобув звідти гаманець.

– Вот, – простягнув він Тарасу кілька купюр по двадцять злотих.

– Вас до готелю підвезти? – ввічливо запитав Тарас.

– Я пешком, я тутай рядом, в «Старом Кракове».

Пасажир вибрався з салону, махнув рукою на прощання і зник у тумані.

Тарас зачинився в машині. Дістав із бардачка маленький пластмасовий тубус із-під гомеопатичних кульок від кашлю й опустив усередину камінчик, отриманий від поляка. Вимкнув освітлення.

Захотілося подрімати. Опустив спинку водійського крісла, відкинувся, заплющив очі. У салоні було темно, тепло і затишно. Цього тепла вистачить на півгодини-годину, а потім сира прохолода сама його розбудить.