Kitobni o'qish: «Щасливий»

Світлані Костик

1

Я лежав на ліжку. Простирадло хрустіло від кожного мого руху. Боліла права нога. Я дивився в стелю, ніби намагався запам’ятати кожну тріщинку. Це була гра з самим собою. Таким чином я хотів забути про біль.

І раптом я все згадав. Учора мені відрізали праву ногу. Лікар розвів руками і сказав: «Хлопче, краще відрізати ногу, ніж ти маєш померти». Він не розумів, що для двадцятилітнього юнака краще померти, ніж бути без ноги.

Але чому нога болить, якщо її нема? Я чув про вираз «фантомний біль», але аж тепер зрозумів, що це таке.

Мені хотілося горілки. Я, мабуть, видудлив би з горла цілу пляшку. Але в той же час я розумів, що ніхто мені випити не дасть.

Ось так маю тихесенько божеволіти сам-на-сам?

2

Прийшла медсестричка, гарненьке біляве дівчатко, трошки старше за мене. Я глянув на її голі коліна, і вона зашарілася.

Дівчатко витягнуло з-під ліжка посудину, в яку я налюрив мало не дві літри сечі, що гостро пахла. Мені стало незручно і, мабуть, тепер почервонів я.

– Щось тобі принести? – сумно запитала вона.

Я хотів з’язвити, щоби мені повернули відрізану ногу, але стримався. Медсестричка ж не винна, що зі мною таке трапилося. Взагалі ніхто не винен – ні продажні генерали, які кинули нас, мов гарматне м’ясо, у бійню, ні ті, хто поцілив мені в ногу, ні Порошенко, якого мені було нудно слухати, ні Путін, якого я готовий був задушити власними руками, ні сам Господь Бог. У всьому був винен тільки я і моя дурна голова, що полізла в це пекло.

3

Коли я думав про хлопців, які назавжди залишилися лежати у тій клятій лугандонській землі, біль вщухав. Але той фантомний біль відрізаної ноги не йшов у жодне порівняння з душевним болем. Я знав, що вже ніколи не побачу своїх хлопців ні на цьому, ні на тому світі. Вони вже точно в раю, бо святіших за них нікого не було. А мені – прямий шлях до пекла, бо я залишився живий.