Kitobni o'qish: «Вендета по-українськи»

ЧАСТИНА ПЕРША

1

Миколі Барбірошу приснилося, що він їв м’ясо. З апетитом наминав свіжу, щойно підсмажену свинину. Приємно хрускотіли в роті підрум’янені соковиті шматочки, жир стікав по підборідді й падав великими краплями на тарілку. Лівою рукою Барбірош умокав окраєць хліба в густий гарячий жир, не поспішаючи вкидав до рота і з насолодою пережовував. Потім, узявши виделку й ніж, відрізав маленький запашний шматочок, урочисто спроваджував до рота і смакував, смакував…

Задзеленчав будильник. Микола простягнув руку, навпомацки натиснув кнопку блокування і тільки потім розплющив очі.

За вікном сіріло. Годинник показував за чверть сьому. Присмак свіжого м’яса ще не вивітрився зі свідомості, й Барбірош, ковтнувши слину, подумав: коли сняться такі сни, то справи його кепські. Це, напевне, попередження, сигнал, що організм виснажений і потребує більше калорій. Микола напружив пам’ять, намагаючись пригадати, коли востаннє споживав свинину, однак марно. Не пам’ятає. Зате раптом зринув спомин.

На Різдвяні свята кололи свиню. Він тоді у шостому чи сьомому класі навчався. Микольця допомагав різникові. Розділяв снопик соломи на три частини, як той вчив, підпалював і підносив до підвішеної на гілляці старого горіха туші свині.

Сусід-різник, червонопикий, дужий і, як казали, найздоровіший у селі чоловік, сидів на ослінчику, без шапки, в камізельці, з підкоченими по лікті рукавами сорочки і пив з кварти свіжу кров.

– Хочеш спробувати? – несподівано запитав він. – Корисно для здоров’я. Калорій багато. Сам п’ю і всім рекомендую. На перший раз – сто грамів, не більше.

Різник зачерпнув квартою з миски, глянув усередину, відлив трохи і рішуче простягнув посудину Миколі.

Хлопець знітився. Було страшно й гидко. Він ніколи не куштував свіжої крові. Пригадав, як свиня смикалася в агонії, як у такт биття серця здригалася в грудях шпичка, а ще той пронизливий виск, хрип, поволі стихаюче харкотіння. Микола бридливо поморщився. Ні, не зможе. Але що про нього подумає сусід? Слабак, скаже, не має сили перебороти себе, випробувати волю. І Микола таки зважився на героїчний, як йому здавалося, вчинок. Випив відважених різником на око сто грамів свіжої свинячої крові.

Три дні нудотно-млосний присмак у роті мучив Миколу. Три дні він не міг дивитися на м’ясо. Однак із часом минулося. Крові, правда, він після того випадку не пробував, а до м’яса поступово звик. І тепер, прокинувшись, Барбірош подумав: сон про м’ясо, картинка з дитинства, коли пив з кварти кров, що все це означає? Передчуття якоїсь халепи чи, може, й справді бракує калорій?

Так, останнім часом він змарнів, осунувся, став нервовим. Дружина каже: цигарки винні. Забагато палиш, щодня вишмалюєш аж пачку «Прими». Для теперішнього голодного часу це – завелика розкіш. Сім’я сидить на бульбі. Мар’яна вже півроку без роботи, а Миколиної зарплати вистачає хіба що на тиждень, якщо вчасно дадуть. Важкі часи настали, важкі… Завод дихає на ладан. Місяць працює, два місяці – стоїть. Кращі робітники давно розрахувалися. Одні алкаші й пенсіонери залишилися. А ще апарат управління, керівництво, бухгалтерія – дармоїди конторські! За опалення немає чим платити – відключили. В цеху зимно, вітер гуляє. А гриміли ж колись на всю країну. І робота була, і гроші…

Барбірош випростав під ковдрою ноги. В кімнаті було прохолодно, вилазити з теплого ліжка йому не хотілося. Поруч, на боці, згорнувшись клубком і підклавши долоньку під голову, спала дружина.

Микола зиркнув на годинника. Ще є час. Присунувся ближче до Мар’яни, поклав руку на гаряче стегно. Намацав краєчок сорочки й рішуче потягнув догори, оголюючи тіло.

– Мар’яно, – прошепотів він, пожадливо пестячи її груди.

– Чого тобі? – прокинувшись, у відповідь гарикнула дружина. Барбірош нетерпляче натиснув на її плече, намагаючись перевернути горілиць, однак Мар’яна з силою скинула його руку.

– Відчепися! – злісно прошипіла крізь зуби, відсуваючись подалі й натягуючи ковдру на голову..

– Не любиш… – важко зітхнув, примовк, очікуючи Мар’яниної реакції, але вона байдужим чужим голосом кинула:

– Вставай, бо спізнишся на роботу.

Барбірош неохоче звівся на ноги, намацав на холодній підлозі капці й подибав, похнюпившись, на кухню. Батареї ледь тепліли. Микола запалив газ і поставив чайника на газову плиту. Глянув у вікно. Вночі йшов дощ, на асфальті перед будинком стояли калюжі, небо хмарилось, і Барбірош подумав, що треба буде взяти парасольку й одягнути теплого светра, бо температура на вулиці знизилась майже до нуля.

Умився, хотів поголитися, перебрав леза до бритви, однак жодного придатного не знайшов. «Увечері полагоджу стару «Харків», – вирішив, – і до кращих часів голитимуся електробритвою».

Поснідавши, згадав про гроші. Не вистачить на обід. Треба йти до Мар’яни, знову будити, а може, вона вже й не спить. Вчора допізна шила малому сорочку. Микола не чув, коли й лягла. Зла на нього, як дідько, кидається за всяку дрібницю, тиждень до себе не підпускає. Невже щось довідалась про Галю? Турбувати дружину Барбірош не наважився. Якось перетерпить, не вперше без обіду, тепер мало хто в заводській їдальні харчується. День швидко пролетить за балачками й перекурами.

Одягаючи у передпокої куртку, згадав про цигарки. Мацнув рукою по кишені, чи пачка «Прими» і сірники на місці. Перевірив також, чи взяв ключі від квартири. Мар’яна, забравши Ромчика зі школи, може до матері з малим гайнути, як він тоді до хати дістанеться? А ще ключ від поштової скриньки треба взяти, он, хтось знову ввечері все повідмикав, мабуть, щоб удень газети поцупити. Важко останнім часом припильнувати пошту. З усього під’їзду лише він, Барбірош, передплачує газету. «Спорт-експрес» називається. Гарна газета, новини свіжі, про футбол багато цікавої інформації. Дорога, правда, Мар’яна три дні з ним не розмовляла, коли довідалася, що газету на рік передплатив, виклавши мало не всю зарплату. Одну-єдину газету одержує і ту хтось регулярно цупить. Ні, здрібнів народ, вироджується нація, стільки злодіїв наплодилося!

Микола взявся за дверну ручку й раптом із жахом помітив, що ні верхній замок, ані нижній не замкнені. Виходить, цілісіньку ніч вхідні двері були не заперті? Мар’яна, вона остання лягала спати! І таке трапляється не один раз. Невже важко замкнути на ніч двері? Кажи, не кажи, як горохом об стіну! Гаразд, увечері з нею поговорю, вирішив Барбірош, про все згадаю, та й часу зараз нема, на роботу спізнюся.

З третього поверху на перший зійшов швидко. На сходовому майданчику яскраво горіла лампочка й Микола побачив, що дев’ять поштових скриньок, як завжди, відчинені навстіж, лише його зачинена. Дивно, подумав, поштовий злодій, як правило, підважуючи ножем, відпирав усі. Сімдесят четвертій квартирі зробив виняток.

Барбірош почав замикати поштові скриньки сусідів, як це часто робив, і враз погляд його зупинився на пофарбованій у зелений колір передній стінці власної скриньки. Крізь отвори побачив, що всередині щось є. Лист, майнула думка. Але ж учора, окрім газети, нічого не було. Він швиденько відімкнув скриньку й витягнув пухкого запечатаного конверта. Жодного напису: ні адреси, ні прізвища. Заклеєно конверт було недбало, і Микола, нігтем підваживши краєчок, досить легко його розпечатав. Пачка стодоларових купюр! Першою була думка – фальшиві. Однак, уважно вдивляючись у асигнації і прискіпливо їх обмацуючи, ще не вірячи й не відкидаючи сумнівів, поволі до свідомості вперто сунула думка: банкноти не підроблені. Не вперше Барбірош тримав у руках американські долари, вважав, що вміє розпізнати справжні вони чи фальшиві, тому був майже впевненим – до його поштової скриньки хтось укинув конверта з величезною сумою грошей у твердій валюті. Випадково поклав чи навмисне? Кому вони адресовані? Може, якийсь жартун підкинув, та й стоїть собі тихенько в коридорі за дверима, чекає Миколиної реакції?

Барбірош на мить завмер, прислухаючись, однак у під’їзді було тихо і з вулиці не долинало жодного звуку. Його насторожило лише те, що двері до під’їзду зачинені, а це трапляється рідко навіть узимку, незважаючи на нагадування сусідам, аби ті на ніч хоч трохи їх прикривали й не впускали холоду до будинку. Хто і навіщо поклав конверта до поштової скриньки? Думку, що цей благочинний акт вчинив добрий ангел-меценат, Микола відкинув одразу. Чудес на світі не буває. Ніхто задарма стільки грошей не дасть. У конверті «зелених», мабуть, вісімдесят папірців, а то й більше. Швиденько перелічив. Десять тисяч! У голові легенько запаморочилося. Це ж ціле багатство! Щоб заробити стільки, йому потрібно працювати на заводі десять-п’ятнадцять років!

Барбірош аж затрусився від напруження і відчув, як у грудях шалено калатає серце. Навіщо йому стільки «зелених»? Віднести в міліцію, нехай розбираються, совість залишиться чистою, і спокійно спатиметься. Йому зайві клопоти не потрібні, своїх гризот вистачає. Він уявив, як іде, як кладе на стіл начальнику міліції блакитний пухкий конверт, як розповідає, за яких обставин його знайшов, а збоку маленький бісик Мар’яниним голосом насмішкувато хихикає: «От дурень, от телепень, і це ж додумався, знайти і віддати!» Може, з дружиною порадитися? Піднятися на третій поверх, розбудити Мар’яну, викласти все. Що вона скаже? Тоді треба і про п’ятдесят баксів, схованих від неї на чорний день за шафою, розповісти. Пояснити, звідки вони у нього. Відверто зізнатися, що це він дві медалі у тестя вкрав і продав у Польщі, коли востаннє на гендель їздив. Ні, жінку в таку справу вплутувати не варто. Настрашиться, галасу наробить, побіжить до матері радитися. Що робити? Залишити як було, а той, хто поклав, прийде й забере? А якщо не прийде? Тоді хтось із сусідів побачить і поцікавиться, що за лист у скриньці Барбіроша? Та ще й без адреси, розпечатає, а там – долари. Як сусід поведеться? Віддасть Миколі, бо в його скриньці? Дідька лисого! Ні, таку суму грошей залишати не варто. Микола знову згадав про міліцію. Ще невідомо, на кого натрапить. Там теж «зелені» люблять. Відберуть, складуть акт, скажуть – фальшиві, між собою розділять і – прощавай багатство, підкинутий меценатом скарб! Гуманітарна допомога багатого вуйка з Америки! Ні, він, Микола Барбірош, не такий дурень, аби так нерозважливо повестися.

Одначе щось таки муляло в душі й неприємно шкрябало по серцю. З’явився страх, який з кожною хвилиною глибше проникав у свідомість, плутав думки і заважав прийняти правильне рішення. Барбірош згадав про роботу, про те, що спізнюється. Схоже, подумав він, сліпим випадком долі його втягнуто в невідому, а тому й небезпечну авантюру, і тепер спокою він не матиме. Злостився на себе, на свою нерішучість, на те, що стоїть з конвертом у руці й не знає, як йому чинити далі. Краще б він зовсім його не брав, того проклятущого конверта! Зрештою, рішення може прийти й пізніше, добре все зваживши.

Микола сховав конверта до внутрішньої кишені й легенько натиснув на двері. Але вони одразу не прочинилися, наче з того боку хтось притримував їх, чинив опір. «Ангел-меценат, – подумав Барбірош, – зараз, чоловіче, буде тобі гуманітарна допомога!» Ноги затремтіли від страху, серце боляче тенькнуло. Закортіло негайно кинути того конверта з доларами на бетонну долівку й дати драпака до своєї квартири. Він навіть запхав руку до кишені, намацуючи проклятий дарунок долі, однак думка одним махом розрубати вузол, розгадати таємницю, яким чином валюта потрапила до його скриньки, виявилася сильнішою, і Микола, переборюючи страх, щосили штовхнув двері.

Спочатку Барбірош подумав, що то Михайло з п’ятого поверху. Надудлився так, що заснув під дверима в коридорі їхнього під’їзду. І треба ж так набратися, так хильнути оковитої, щоб міцно спати й не прокинутися навіть після того, як його Микола дверима штовхнув! І запитав подумки себе: де Михайло такого дорогого плаща та гарного костюма придбав, а ще елегантного капелюха, що лежав поряд крисами догори? Микола, відчиняючи двері на вулицю, аби впустити до маленького коридору трохи більше світла та вранішньої прохолоди, тішив себе гадкою, що от зараз розбудить сусіда-п’яничку і відведе його додому… І лише побачивши темно-червоний відбиток підошви свого черевика і збагнувши, що не в розлиту на бетонній долівці фарбу вступив, а в калюжу крові, аж тоді на плечі впав тягар жаху.

Кілька хвилин Барбірош оціпеніло вдивлявся в обличчя мертвого чоловіка. Це був не Михайло з п’ятого поверху, але знайомий. Однак пригадати, де бачив його раніше, Барбірош ніяк не міг. Передчуття важких випробувань охопило Миколу і він подумав, що тепер матиме багато клопотів. І не лише з міліцією.

2

Оперативно-слідчу групу очолив сам Степан Степанович Наливайко – прокурор міста. Він якраз робив кілька своїх ранкових вправ, відновлюючи рухливість шийних хребців, коли задзвонив телефон і з чергової частини міського відділу міліції повідомили про злочин. Наливайко спочатку не повірив, сподіваючись, що сталася прикра помилка, однак, прибувши на місце і побачивши мертвого Штима, стривожився не на жарт. Знана у місті людина, депутат обласної Ради, президент наймогутнішого в місті закритого акціонерного товариства – вбитий двома пострілами у голову в під’їзді будинку нового мікрорайону за три кілометри від своєї оселі. Як він сюди потрапив? Приїхав чи прийшов? Хто бачив убитого востаннє? Чи чули постріли, якщо зброя була без глушника? Крім того, Штим був близьким приятелем Степана Степановича ще за часів далекої юності, коли обидва парубкували і кожен торував свій шлях, долаючи сходинки кар’єри: Наливайко – працюючи адвокатом, Штим – лікарем пологового будинку. Степан Степанович навіть заздрив Штимові за гострий розум, заповзятливість, уміння причарувати жінок. Заздрив і трохи побоювався. Особливо останнім часом, коли Штим очолив демократичний блок провідних партій міста та прибрав до рук більшість малих підприємств і комерційних структур. Вищість заповзятливого підприємця, його сила й авторитет серед місцевої верхівки дратували Степана Степановича і як людину, і як посадовця. Слово, жест Штима важили набагато більше, ніж ухвала міської Ради чи його, прокурора, припис. Це тривожило Наливайка, примушувало підпорядковуватися, бути терплячим перед колишнім товаришем і, що найнестерпніше, постійно тримало пана прокурора у напруженні. І тепер, позираючи на розпластане тіло Штима, Степан Степанович відчув полегшення і навіть недоречну для трагічної миті веселість.

Він подумав про похорон, який, безперечно, перетвориться на грандіозний політичний мітинг, де голови осередків партій, ці мастаки пустопорожніх балачок, недовчені націонал-патріоти, будуть лити море крокодилячих сліз і гнівно вишукувати винних, вкотре наголошуючи на розгулі злочинності й слабкості правоохоронців. А преса – обласна й місцева – підхопить, роздмухає, зчинить галас і котрийсь із газетярів, у погоні за сенсацією, вчепиться за ниточку й спробує простежити, куди вона заведе, аж поки хтось не заткне йому рота. Одне слово, нічого доброго Степан Степанович у перспективі для себе не бачив.

День був холодний, мрячкотів дрібний дощ, вовтузився над тілом судмедексперт, беззвучно працювала відеокамера. Біля під’їзду зібрався чималий гурт людей, а Наливайко стояв безпорадно задумливий, низько схиливши голову, і збоку, мабуть, складалося враження – чоловік у відчаї, горе важким каменем пригнуло, приголомшило близького друга небіжчика і ось-ось з його очей викотиться скупа чоловіча сльоза.

Слідчий прокуратури Юрко Ткач, поклавши праву ногу на підніжку міліцейського «уазика», тримав на коліні чорну службову течку і заповнював бланк протоколу огляду місця події. Двоє понятих, подружня літня пара з квартири першого поверху, злякано тулилися під стіною. Експерт-криміналіст стояв на колінах, передбачливо поклавши під ноги шматок фанери, аби не замастити штани, і обережно зчищав скальпелем у целофановий мішечок грудочки глини з черевиків убитого.

Начальник міліції і начальник карного розшуку стояли осторонь, біля службової «Волги» й тихо перемовлялися. Побачивши прокурора, подибали до нього. Мовчки потиснули один одному руки, співчутливо похитали головами. Згодом неквапом рушили до будинку.

– Що можна затоптати – затоптали, – скаржився начальству криміналіст. – Цікавих багато, кожному невтерпки на небіжчика глянути. Дільничний не встиг припильнувати. Ще й дощ допоміг – майже всі сліди змив.

– Заберіть подалі людей, – розпорядився прокурор. – Тут – не цирк. Що скажете, Віталію Дмитровичу?

– Одна куля в скроню, друга – точно в центр чола. Ще й ножем попрацювали, – відказав медексперт. – Перерізали сонну артерію, тому крові так багато витекло. Мабуть, після того, як упав, різали. Смерть настала приблизно вісім годин тому, тобто, десь близько першої ночі. Скажу точніше після розтину. Кулі всередині черепа.

– Гільзи знайшли?

– Ні, певне, світив ліхтариком і підібрав. Стріляв з відстані метр-півтора. Штим стояв обличчям до вулиці. Можливо, виходив з будинку. Впав на правий бік і загородив тілом двері.

– Невже за вісім годин жодна жива душа не входила й не виходила з будинку? – засумнівався прокурор. – Хто перший виявив убитого?

– Слюсар мотозаводу, коли йшов на роботу, – відказав Наливайкові слідчий прокуратури. – Він і зателефонував на «02». Мешкає на третьому поверсі в квартирі номер сімдесят чотири.

– Свідчення взяли?

– Пише в машині.

– Допоможіть йому, Юрію Івановичу, бо до вечора писатиме. Як слід розпитайте. Важлива кожна дрібниця, кожна деталь. Яка ваша думка?

– З метою грабунку – не схоже. Нічого не забрали. Документи, гроші, шлюбна обручка, годинник «Сейко» – все на місці. Слідів боротьби, опору нападнику теж не виявлено. Одяг цілий. Тіло не пересували й не перевертали. Місце злочину тут, біля дверей. Вбивця намагався якнайменше наслідити й це йому вдалося.

– Кілер працював, – сказав начальник карного розшуку майор Кіндій. – Тепер шукай вітра в полі. Чиста робота. Виконано на відмінно. Відчувається рука професіонала.

Прокурор поморщився і зауважив:

– Ну й термінологія у вас… Не по-людськи висловлюєтеся.

– Проза життя, Степане Степановичу, час уже й звикнути. Ви гляньте, як влучно стріляв! Всадив кулю якраз посередині – між лінією росту волосся і переніссям, а другу – точно в скроню, на лінії верхньої частини вуха. Знав, куди цілити. Гадаю – вбивство на замовлення. Прибрали депутата, а от хто замовив, з якою метою – треба покопати. Будемо шукати, а чи знайдемо? Розкриття таких злочинів по області, згідно зі статистикою – нуль цілих, чотири десятих відсотка. Практично жоден такий злочин не розкритий.

– Не подобається мені, пане Романе, ваша тональність, зовсім не подобається. Ота запрограмованість на невдачу… Песимізм, вибачте, каркання… Мати такий настрій перед відповідальним розслідуванням. А шукати вбивць доведеться вам. Що значить, чи знайдемо? Знайти потрібно будь-що! Знайти і покарати! Ви зрозуміли, майоре?

– Авжеж, пане прокуроре, зробимо все можливе.

– У світлі останніх рішень щодо посилення боротьби зі злочинністю… – проказав Наливайко, однак відчувши, що не туди заїхав, не в той час, що був років десять тому, схаменувся і продовжив: – Зрештою, нам за це гроші платять. Щоб кожен злочин був розкритий, а винні сиділи за ґратами. І за професійну придатність, до речі, теж.

– І я так думаю, що гроші. Платню за виконану роботу, – підтримав прокурора начальник карного розшуку, – в залежності від кваліфікації. Але статистика – річ уперта. Питається, чому такий мізерний відсоток розкриття? Чи не ті самі гроші у цьому винні?

– В якому розумінні? – не второпав Наливайко.

– У прямому й переносному.

– Хочете сказати, що за гроші справу можна прикрити й сховати під сукно?

– Звичайно, – анітрохи не збентежився майор Кіндій. – Усі ми смертні й жити по-людськи хочемо. І вони це добре усвідомили. У ворожому таборі не дрімають, Степане Степановичу, вивчають супротивника, думають, шукають слабкі місця. Мабуть, на кожного з нас у них ярличок припасений із відповідною ціною.

Тема розмови Наливайкові не подобалася. Прозорі натяки, в’їдливі репліки. Та ще на місці події. Он скільки народу зібралося. Далеко стоять, не почують, але береженого й Бог береже. А потім дивуєшся: звідки плітки беруться? Плете язиком казна-що. Ніякої поваги до старших. Йому ще й тридцяти немає, а він уже пір’ячко розпускає та злетіти вище всіх хоче. Недарма про гроші бовкнув. Від такого всякої капості чекати можна. І начальник міліції його підтримує. «Ромко – файний хлоп, у вогонь і воду, якщо треба, полізе». Сам у «Волзі» сидить, вчора, каже, грип ухопив, температура вранці під сорок скочила. Сидів би вдома, лікувався, нічого вірус розносити.

Наливайко витягнув з кишені хустинку і протер скельця окулярів. Потім звернувся до слідчого:

– Юрію Івановичу, ви ознайомили понятих з їхніми правами й обов’язками?

– Так, Степане Степановичу, ознайомив.

– До протоколу все внесли як слід? План намалювали?

– Вніс, малюю. Хочете подивитися?

– Ні, не тепер. Потім, коли підписуватиму. Біда, яка біда! – схопився за голову прокурор, думаючи про те, що треба якось повідомити про нещастя дружину Штима. А що він їй скаже? Марії Василівні, директору школи мистецтв, Марієчці, як ніжно називав дружину колишній приятель Наливайка? А ще голові міста потрібно сповістити, зателефонувати обласному начальству. Хто його знає, як воно далі повернеться. Обласний прокурор – людина нова, необтерта. Ще тепла, не акліматизувалася. Ніхто не знає, що в нього на гадці. Не за горами й кадрові переміщення. Почнуться перевірки, комісії… І поніс же його дідько аж у мікрорайон! Мало справ, грошей. Тобі завше було мало. І грошей, і молодиць. Тепер маєш – дві кулі в голову. Ще й горлянку перерізали. Доведеться зашивати та комірець сорочки до голови підтягувати, аби люди не побачили, коли ховатимуть. А Марієчка як плакатиме… Серце у Степана Степановича боляче защеміло. Не байдужий був до дружини колишнього товариша ще за часів комсомольської юності. Гарна жінка, мудра… Але хто наважився? Хто посмів таке вчинити? Як Штим опинився тут уночі? До кого йшов, чому саме в цьому під’їзді?

Наливайко зиркнув угору. П’ятиповерховий, років десять-п’ятнадцять тому збудований будинок мотозаводу. Поряд іще один, здається, суконної фабрики. Навпроти теж дім котрогось із заводів. Робітничий квартал, хто з мешканців міг тебе зацікавити? Що спільного з тобою, інтелігентом, депутатом, керівником одного з найбагатших підприємств міста з пролетарським загалом, з цими жалюгідними, засмиканими нестатками, людьми? Депутатські обов’язки? Не схоже, щоб ти уночі дибав аж на околицю міста. Знаючи твої смаки, не віриться, щоб якась молодичка з суконної фабрики зацікавила. Тоді що тебе сюди привело?..

А тим часом оперуповноважений карного розшуку Анатолій Журба збирав свідчення мешканців під’їзду. Ніхто не бачив, ніхто не чув пострілів, усі спали. Тільки бабуся з четвертого поверху десь опівночі, коли сиділа в туалеті, чула, як гавкнув сусідський пес Тризор, а потім підійшла до вікна на кухні, щоб подивитися, яка температура на вулиці, бо по телевізору обіцяли – мороз буде. Підійшла і побачила, що навпроти їхнього дому стояв легковик. Яка марка машини, колір, що кинулося у вічі? Не пам’ятає, бо авто стояло боком і далеченько, а що габаритні вогні не горіли – точно знає. На тому місці воно кілька вечорів поспіль стояло, ви у Стефи з другого поверху запитайте, чи не її залицяльника машина. Правда, вчора авто боком стояло, а раніше – передком до під’їзду.

Стефа Сокальська, дев’ятикласниця середньої школи номер вісім, була вдома. Побачивши у вічко дверей співробітника карного розшуку, перелякалася мало не до смерті. Довго не відчиняла, хоча про вчинений злочин знала – виходила на вулицю подивитися. Батьки того вечора поїхали в село до родини на празник, її не взяли, бо вранці треба до школи. Засвідчила, що вчора її ніхто не підвозив, сиділа вдома, вчила уроки. Прізвищ знайомих хлопців назвати не змогла. Їх у неї троє з машинами. Як їх звуть, пам’ятає: Вадим, Славко та Ігор. Журба відзначив: дівча гарне, але не зовсім щире. Відклавши на потім вивчення Стефиного оточення, перевів увагу на власника пса Тризора. Так, справді, німецький дог десь опівночі покинув свій килимок біля ліжка і довго вовтузився біля вхідних дверей, кілька разів гавкнувши. Але він, власник, сорокарічний холостяк Петро Петрович Ярмаш не надав поведінці собаки належної оцінки. От, якби знав, що трагедія трапиться… Щось у підстаркуватому парубкові оперативника насторожило. Підсвідомо, інтуїтивно, як детектива з семирічним досвідом роботи. Що саме, він Наливайкові не міг пояснити, та й не дуже хотів, але відчував, що Петро Петрович Ярмаш не все сказав, а ще, холодні, розумні, трохи насмішкуваті очі наводили на думку детальніше ознайомитись з особистістю власника німецького дога. Втім, пана прокурора більше цікавив мешканець квартири номер сімдесят чотири – слюсар мотозаводу Микола Барбірош, який виявив труп і зателефонував до міліції. Тому Наливайко доручив слідчому прокуратури уважніше до нього придивитися, звичайно, після першочергових і нагальних слідчих дій.

Тримався чоловік напружено, раз по раз припалюючи цигарку, котра гасла, мабуть, тютюн вогкий був, і говорив плутано, трохи заїкаючись, ковтаючи кінцівки фраз. Ясна річ, не кожному випадає вранці побачити мертву людину в під’їзді свого будинку, і тому поведінка слюсаря була логічно виправданою, враховуючи його настрашений стан. Одначе переляк аж ніяк не був причиною, аби людина, відтворюючи свої почуття і вчинки, говорила інше, а простіше – брехала, не хотіла казати правду. Чому, запитав себе Юрко? Виходить, на те є якась невідома причина, котру він намагається приховати від слідчого.

– Я штовхнув двері, а вони не піддають-ться. Наче їх з того боку хтось трим-мав. Я дужче натиснув і побачив но-ноги… – детально розповідав Микола Барбірош слідчому прокуратури, а сам боровся із собою: казати про долари чи ні? Одразу не зізнався, на всі запитання відповідав по кілька разів. Потім слідчий пішов до трупа ще з двома і тим, що з відеокамерою, щось вони там міряли, писали, рахували, кишені у вбитого вивертали, двері оглядали, стіни, а його залишили на добру годину в авті, попросивши викласти все на папері. В машині – столик, папір, ручка, попільничка, усе чин-чином.

А то знову підійшов і почав мучити. Такі каверзні запитання ставить: «Чи ви сьогодні вмивалися?» – «Звісно, вмивався, не було такого дня, щоб невмиваним на роботу йшов». «А чому не голились уранці?» – «Жилетки» скінчились, нових не встиг купити».

Микола хотів додати: «І не скоро куплю, бо на хліб зарплати не вистачає. Стару бритву «Харків» думаю перебрати, бо яким дідьком голитимуся? Яке його діло, чи вмивався, голився? Ще б запитав, чи з Мар’яною цієї ночі бавився? Нудний тип, прискіпливий. Накульгує на ногу, мабуть, у якусь оказію втрапив. І блідонький на лиці. Більше на рекетира схожий, ніж на слідчого. Коротко підстрижений, високий, дужий, плечі квадратні, м’язами так і грає. Очі гострі, наче наскрізь бачить, і вигляд такий, ніби у вухо, якщо не так скажеш, ось-ось вцідить. Хитрий, зараза, як лис. Певне, щось запідозрив. Треба було про долари одразу сказати. Тепер назад не покрутиш – поїзд рушив. «Чому так пізно зізналися? А якою рукою брали, лівою чи правою?» Дивакуватий трохи, хоча запитує культурно, ввічливо. Якщо зараз скажу, тоді вони і вбивство на мене можуть повісити. Читав про такі випадки в газетах. Краще з правосуддям, з Фемідою, не зв’язуватися. Та й доларів шкода, адже не вкрав, а знайшов, може, вони мені адресовані»…

А Юрко Ткач пильно спостерігав за слюсарем, подумки малюючи його портрет. Ріст – сто сімдесят п’ять – сто сімдесят сім сантиметрів, худорлявий, волосся чорне, кучеряве. Гарний з лиця, недавно завів вуса. Чоло високе, гладеньке. Пишні густі брови. Очі карі, чисті, але неспокійні й злодійкуваті. Ніс рівний, класичний, як у жінки. Щось було в ньому позірне, циганське. Такий тип чоловіків жінкам подобається. Хоча, певно, зам’який трохи, не вистачає йому мужності, твердості, сили волі у досягненні мети. Він з тих, котрі швидко ламаються на допитах, скиглять і розпускають нюні. Чи може такий бути вбивцею? Світ далеко відійшов від антропологічної теорії італійського психіатра Чезаре Ломброзо, за якою злочинця легко впізнати по будові черепа, формі вух, носа, губ. Мало того, по носовій частині черепа, вважав Ломброзо, можна сказати, хто злодій, хто шахрай, а хто потенційний вбивця. Тепер інша думка. Злочинцями не народжуються. Він – мікроб, не грає ніякої ролі до того моменту, доки не втрапить у розсіл, який примусить його активно функціонувати, пригадав Юрко цитату з підручника криміналістики. Отже, судячи з акуратного носа слюсаря, його аж ніяк не можна зарахувати до категорії потенційних убивць. Однак, спираючись на соціальну теорію, Юрко Ткач не мав права і викреслювати пана Барбіроша з умовного списку осіб, причетних до вбивства депутата Штима. Що він приховує? Чому не каже правди? Ще не відійшов від шоку, не отямився? Гаразд, зустріч з ним не остання, нехай подумає.

– Уважно прочитайте і розпишіться на кожній сторінці, – сказав Ткач. – Ось вам мій службовий телефон. Якщо щось цікаве згадаєте – зателефонуйте.

Микола зрадів. Нарешті, подумав, скінчилися муки. Підписав протокол, сховав аркуш паперу з номером телефону до кишені. Вийшли з авто.

Під’їхала спецмашина, «рафік» з червоним хрестом, викликана по рації, щоб вести труп на розтин до моргу. Медексперт сказав:

– Здається, все.

Криміналіст теж кивнув головою, мовляв, і він закінчив. Наливайко важко зітхнув, постояв трохи над тілом товариша, нарешті й він звів догори праву руку, щоб принесли ноші. Барбірош хотів іти геть, але слідчий узяв його легенько за лікоть.

– Допоможіть, будьте добрі, тіло на ноші покласти.

Микола спочатку з готовністю ступив кілька кроків у напрямку небіжчика, навіть нахилився, щоб допомогти шоферу, одначе, коли уздрів осклілі очі Штима і перекраяний гримасою жаху розтулений рот з кінчиком чорного язика, руки його затрусилися, потемніло в очах, і він, безпорадно випроставшись, заплющив очі. «Умлію, – подумав Микола, – відчуття, як тоді, коли свиню кололи, коли спробував свинячої крові. Недарма сон про м’ясо приснився. Не попередження, що бракує калорій, а інший сигнал у мозок був».

– Вибачте, не можу, – промимрив Барбірош, натягнув на голову стару, добряче облізлу ондатрову шапку і, похнюпившись, попростував геть.