Kitobni o'qish: «Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436»
© А. Г. Байдаченко, 2020
© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2018
* * *
Дійові особи
Рід герцога Орлеанського, племінники короля Франції Шарля VI, кузени Шарля VII, троюрідні родичі Монфорів та герцогів Бургундських
Шарль (1394–1465), герцог Орлеанський, поет, в англійському полоні з 1415 р., син убитого за наказом Жана Безстрашного Луї Орлеанського
Жанна (1409–1432), його дочка від першого шлюбу, герцогиня Алансонська
Філіпп де Вертю (1396–1420), його брат
Жанна, коханка Філіппа де Вертю
Філіпп, бастард де Вертю (1418—?), його позашлюбний син
Жан Ангулемський (1399–1467), брат герцога Орлеанського, в англійському полоні з 1412 р.
Жан де Дюнуа, прозваний Орлеанським Бастардом (1403–1468), зведений брат герцога Орлеанського, позашлюбний син покійного Луї Орлеанського та Марієтти д’Ангієн
Ізабелла (1406—?), зведена сестра герцога Орлеанського, позашлюбна дочка покійного Луї Орлеанського та Марієтти д’Ангієн (?), мадам де Вандом
Жан (1423 р.), Луї (1428 р.), Шарль (1430 р.), Анна (1431 р.), Рішар (1435 р.) – її діти
Ланкастери, королівський дім Англії, далекі родичі королів Франції
Генрі V (1386–1422), король Англії
Катрін Валуа (1401–1438), дочка короля Франції Шарля VI, дружина Генрі V, королева Англії
Генрі VI (1421–1471), їхній син
Жанна Наваррська (1370–1437), королева-вдова, мачуха Генрі V, за першим шлюбом мати герцога Бретонського
Кардинал Вінчестер, дядько Генрі
Томас Кларенс (1388–1421), брат Генрі
Джон (1409–1432), його позашлюбний син, званий бастард Кларенса
Джон Бедфорд (1389–1435), брат Генрі
Анна Бургундська (1404–1432), його перша дружина, молодша сестра герцога Бургундського
Жакетта Люксембурзька (1415–1472), його друга дружина
Річард (1405—після 1440), позашлюбний син Бедфорда, джура Кларенса, сір Ла-Е-дю-Пюї в Нормандії, граф Лутон і Шарнбрук, званий при дворі Ріком Ланкастером через місце народження
Джейн (Дженні) (1406–1434), позашлюбна дочка герцога Бедфорда
Мері (1409—?), позашлюбна дочка герцога Бедфорда
Гемфрі Глостер (1390–1447), його брат
Придворні короля Англії
Томас Солсбері (1388–1428)
Еліс Солсбері (1407–1462), його єдина дочка від першого шлюбу
Річард Невілл (1400–1460), його зять
Анна (Енні) Кейпл (1407–1423), коханка Ріка Ланкастера
Джоанна (1408—після 1436), племінниця лорда Торнбурі, дружина Джона, бастарда Кларенса
Генрі, Томас, Річард – її діти
Валуа, королівський дім Франції
Шарль VI (1368–1422), король Франції
Ізабо Баварська (1370–1435), королева Франції
Шарль (1403–1461), дофін, пізніше король Франції Шарль VII, молодший брат герцогині Бретонської
Марі Анжуйська (1404–1463), дофіна, пізніше королева Франції, молода королева
Йоланда Анжуйська (1381–1442), теща Шарля, звана старою королевою, мати Марі Анжуйської
Рід Вандомів
Луї де Вандом (старий Вандом; 1375–1446), в англійському полоні після Азенкура з 1415 р.
Бланш де Русі (пом. 1421 р.), його перша дружина
Луї де Вандом (1400–1420), його син від першого шлюбу
Шарль де Вандом (1402–1419), його другий син від першого шлюбу
Рауль де Вандом (молодий Вандом; 1403—до 1446), його третій син від першого шлюбу
Луїза де Русі (1408–1424), перша дружина Рауля
Тифаїна де Русі (1409–1434), друга дружина Рауля
Шарль (1423 р.), Луї (1425 р.), Жан (1426 р.), Антуан (1427 р.), Філіпп (1428 р.), Мішель (1429 р.), Бернар (1434 р.), його діти
Раулле (1422 р.), Жанно (1423 р.), його бастарди
Анрі де Вандом (1408–1421), четвертий син Луї де Вандома від першого шлюбу
Ізабелла, позашлюбна дочка покійного Луї Орлеанського (1406—?), його дружина
Жанна де Лаваль (пом. 1468 р.), друга дружина старого Вандома
Монфори, родина герцога Бретонського
Жан VI (1389–1442), герцог Бретонський
Жанна Валуа (1390–1433), герцогиня Бретонська, дочка короля Франції
Артюр де Рішмон (1393–1458), брат герцога Бретонського, великий конетабль Франції
Маргарита Бургундська (1393–1441), мадам де Рішмон, його дружина, сестра герцога Бургундського, вдова за першим шлюбом дофіна Луї
Жіль де Шантосе (1394–1429), брат герцога Бретонського
Рішар д’Етан (1395–1438), брат герцога Бретонського
Маргарита Орлеанська (1405–1466), сестра герцога Орлеанського, дружина графа д’Етан
Рід герцога Бургундського, двоюрідні племінники короля Франції Шарля VI, троюрідні родичі Шарля VII та Орлеанських принців
Філіпп Добрий (1396–1467), герцог Бургундський, син убитого на мосту Монтеро Жана Безстрашного
Мішель Валуа (1395–1422), його перша дружина
Аньєс, його дочка від першої дружини
Бонна д’Артуа (1393–1425), його друга дружина
Ісабель Португальська (1397–1471), його третя дружина
Антуан, Жозеф, Шарль, його діти від третьої дружини
Маргарита Бургундська (1393–1441), його сестра, дофіна Франції, пізніше графиня де Рішмон
Анна Бургундська (1404–1432), його сестра, герцогиня Бедфорд
Пролог
1419
– Залишся тут!
– Я маю супроводжувати його високість, – спробував заперечити хлопчина років шістнадцяти у зелено-біло-червоному однострої кольорів дофіна.
– Вандоме, я тобі сказав, залишся тут! – гаркнув месір дю Шатель, не додавши слово щеня, що вертілося на язику, лише з поваги до батька хлопця.
Рауль де Вандом до крові прикусив губу, щоб не відповісти зухвало. Зрештою месір дю Шатель урятував його минулого року, коли бургундці влаштували різанину в захопленому Парижі. Мусить мати повагу та бути вдячним.
Нескінченні перемовини викликали у молодого Вандома нерозуміння та відразу. Хіба варто витрачати стільки часу на безглузду дипломатію замість того, щоб вирішити суперечки зразу на полі бою? Як тільки усі ці прибічники дофіна знаходять у собі сили кожного разу розпочинати переговори із цим зрадливим герцогом Бургундським? Дванадцять років тому він наказав убити брата короля, Луї Орлеанського1. Нічого доброго з того злочину не вийшло: королівство розшматувала громадянська війна, англійський король поновив воєнні дії та захопив Нормандію. А французьке дворянство перед лицем англійської загрози так само розділене на два непримиренні табори: арманьяків та бургіньйонів. За останній рік дофін зустрічався із герцогом уже втретє чи вчетверте. Жорсткий перемовник, бургундець уже давно дотис би його високість пристати на свої умови, якби не віддані радники принца. Щоразу, коли дофін був ладен погодитись і потиснути руку, вони припиняли перемовини. Звичайно, їм від того свій зиск – союз із амбітним та владним герцогом означає втрату впливу на спадкоємця престолу. І все розпочиналося знову: листи, посланці, погрози, вмовляння та домовленості про нову зустріч. Вандом був упевнений, що й цього разу нічого путнього не вийде.
Вересневе сонце припікало геть не ласкаво: Рауль стягнув зеленого оксамитового капелюха із шовковими широкими стрічками та розстібнув п’ять верхніх ґудзиків на таперті, не надто переймаючись етикетом. Підставив вітерцю змокле, ледь хвилясте волосся до пліч. Скільки ще чекати? Йому хотілося якнайскоріше повернутися до Буржа, де двір дофіна міг на кілька тижнів між військовими вилазками та сутичками поринути у вир розваг, таких приємних кожній молодій людині: бенкетів, турнірів, ловів, танців та залицянь. Як багато при дворі дам – веселих, граційних, освічених… І поблажливих! Так ні ж, він мусить безкінечно чекати на цій осінній спекоті. Чекати… Гіршого випробовування для нього й не вигадаєш! Від бездіяльності та нетерпіння Вандом підійшов до дерев’яної огорожі моста та, зіпершись, витягнув шию, аби побачити, чи не наближаються бургундці. Міст, що вів до Монтеро, був довгий, він перетинав і Сену, і Йонну одночасно, спираючись на виступ протилежного берега, де стояла невелика кам’яна башта. З нагоди перемовин на цьому довжелезному мосту встановили додаткові дерев’яні обмеження із ґратками та клямками, аби у зустрічі принців узяли участь не більше десяти перемовників із кожного боку.
«Навіщо такі обмеження? Хто їх насправді дотримується? Якісь безглузді дипломатичні ігрища…» – думав Вандом. Із боку дофіна за дерев’яним бар’єром чекають не менше тридцяти дворян, під Монтеро ще сотні дві мечів, та й герцог Бургундський, знаний через свою хворобливу підозрілість, приведе із собою не менше.
Гострий зір Вандома помітив бургундський почет: у темно-синіх плащах і з трикутними синьо-червоно-золотими прапорцями на довгих списах. Нарешті! Може, вже й недовго лишилось чекати, із дофіном кілька радників, які занадто добре пам’ятають розкремсаного герцога Орлеанського в труні у церкві Блан-Манто. Вони не дозволять бургундцю впливати на принца тими засобами, до яких він призвичаївся, – брехнею, погрозами та шантажем.
Безстрашний Жан, герцог Бургундський, прозваний так колись через виявлену сміливість у бою проти невірних, ніколи не йшов на перемовини першим. Попереду простували два бургундських лицарі в кольчугах під одягом, що удавали, ніби перевіряють надійність мосту, а насправді впевнюючись, чи всі умови зустрічі ретельно виконано. Рауль де Вандом бачив герцога не вперше. Коли півтора року тому бургундці захопили Париж та за кілька днів вирізали усіх, хто був прихильником арманьяків, чи на яких таке донесли, – він змушений був два дні переховуватися у лахмітті жебрака, допоки месір дю Шатель, що тікав із Бастилії із дофіном, не вивів хлопця з бунтівної столиці. Переможний герцог Бургундський роз’їжджав вулицями міста на білому коні з червоною попоною та почувався щонайменше володарем Парижа. За ним до столиці повернулася королева Ізабо, яку супроводжували, чи то за якою стежили, герцогиня Бургундська із дочками, новими придворними дамами її величності. Тоді герцог Жан усміхався, зціпивши зуби, радо та привітно вітаючи рукою містян. Йому під ноги спочатку кидали червоні квіти, а потім трупи вбитих арманьяків, яким на спинах вирізали червоні андріївські хрести Бургундії. І перші, й другі невимовно радували безстрашного герцога. Він любив Париж, місто відповідало йому взаємністю, вважаючи рятівником від постійного збільшення податків та жадібності радників божевільного короля. Рауль добре пам’ятав, як до задухи отримав по спині, коли не встиг вчасно впасти на коліна перед почтом герцога, навіть у лахмітті його могли впізнати та видати розлюченим парижанам чи охороні герцога. Досі у присутності герцога молодий Вандом кам’янів, як і тоді півтора року тому, в захопленому Парижі на волосині від загибелі у смердючому одязі й із перемазаним брудом обличчям.
Нині ж герцог Жан був насуплений та замислений, важкі зморшки прорізали його чоло, вуста були щільно стиснуті, через це маленьке підборіддя здавалось іще меншим, а сам герцог був схожий на стару мавпу. Кроки його були важкими, напруженими, руки у довгих рукавичках яскраво-зеленої шкіри із металевими кільцями стиснуті в кулаки, скам’янілий погляд утупився у дерев’яний настил мосту, неначе герцог знизу, з річки, чекав на якусь небезпеку. Він ніколи не мав величного й привабливого вигляду, що вирізняло його батька та кузенів: Жан був маленького зросту, смаглявий, темноволосий, із довгим гачкуватим носом та непевним метушливим поглядом світло-голубих вузьких очей. Проте, побачивши його, дворяни зазвичай схиляли голови, а простолюд падав на коліна, бо герцог мав славу страшної людини, адже він мав спокій та добрий сон лише після того, як на власні очі побачив своїх ворогів мертвими. Хоча почет бургундця чекав під Монтеро вже опівдні, усю незвичну вересневу спекоту вони простояли, не наближаючись до людей його високості. Герцог неабияк сумнівався у доцільності переговорів: його астролог уже два тижні попереджав про небезпеку. Та попри власні амбіції та бажання керувати Францією, загроза подальших воєнних дій із англійцями змушувала герцога шукати порозуміння із спадкоємцем престолу.
Надвечір дофін та герцог зі своїм почтом нарешті зустрілись, за ними завбачливо зачинили ґратки на бар’єрах, такі щільні, що важко було розгледіти, що саме відбувається серед перемовників. Рауль де Вандом, геть втративши цікавість до перебігу переговорів, перехилився через перила мосту, видивляючись знічев’я дрібних сріблястих рибок. Літо того року було спекотне, річка зміліла. Йонна біля Монтеро і так була неглибока, проте зі швидкою течією, проглядало піщане дно, і тому вода здавалася каламутно-жовтою. Рауль відчув сильне бажання освіжити обличчя та волосся. Він мало спав цієї ночі та ще й дві попередні: почет дофіна швидким маршем прямував до Монтеро. Затим усі прослухали месу, адже була неділя. В очікуванні перемовин молодий Вандом щиро бажав, аби вся ця дипломатична тяганина швидше скінчилася, й вони повернулись бодай до Монтеро. Він зняв з пояса баклажку зі срібною кришкою й жадібно допив рештки червоного вина, що брав із собою. Вино на сонці вже нагрілось, не втамувавши ані спраги, ані голоду. Вандом скривився й пошепки вилаявся.
Аж раптом він почув, як хтось гукав:
– Убий його! Вбий!
Вандом, витріщивши від несподіванки світло-блакитні очі, повільно обернувся до огорожі. Він розчув слабкий зойк і не роздумуючи кинувся до ґратки. Що там у біса сталося? Чи в безпеці дофін? Було зрозуміло, що там відбувається якась збройна сутичка. Ґратку з боку дофіна відчинили, зо два десятки лицарів поквапилися на допомогу своєму панові. Та коли Вандом хотів теж зайти, сір де Гокур грубо зупинив його, загородивши дверцята рукою:
– Шмаркачам там не місце!
Рауль навіть не встиг ощиритись у відповідь, приголомшено втупившись поглядом у ковану залізом бойову рукавицю. Звичайно, сір де Гокур – вірний арманьяк та прихильник дофіна, та хто дав йому право так розмовляти із сином графа де Вандома? Нехай йому лише шістнадцять і він простий джура у почті його високості. Рауль побачив під плащем на Гокурі кольчугу й меч. Навіщо у складках плаща залізний панцир і важка зброя? Адже вони на мирних переговорах, кожен учасник присягнув, що має лише добрі наміри! Вандом учепився руками у ґратку та піднявся навшпиньки, марно намагаючись щось розгледіти. Забагато людей… Спершу він розчув лише брязкіт зброї, потім якийсь дивний звук, вереск та булькотіння, неначе на бійні ріжуть свиню.
– Ти наказав відтяти моєму панові руку, то і я тобі відрубаю!
Тієї ж миті з колотнечі й барвистого людського місива месір дю Шатель, міцно тримаючи за плечі, витягнув блідого, як смерть, дофіна. Забувши про придворний етикет, молодий Вандом схопив принца за холодні руки, наче вони досі були хлопчаками, товаришами по грі в садках королівської резиденції в Сен-Полі.
– Що сталося? На Бога, ваша високосте, що сталося? – закричав Рауль, квапливо оглядаючи, чи немає крові. – Чи ви цілий?
Дофін лише мляво хитнув головою, його вирлоокий погляд скляніло дивився кудись убік, до берега, де досі чекали солдати бургундця. Вуста його ворухнулися, проте без жодного звуку, наче викинута на берег риба.
– Принц цілий, – глухо відповів дю Шатель, стягуючи з рук важкі, ковані металевими пластинами бойові рукавиці.
– А… бургундці, а герцог… Бургундський? – запитав Вандом, чомусь затинаючись, у голові раптом почала складатися мозаїка.
– Герцог?.. Уже повернувся додому… – скривився месір дю Шатель, витираючи з лоба піт та бризки крові. – У пекло…
Рауль побілів, як крейда, він нарешті второпав, що майже у нього на очах щойно вбили могутнього герцога Бургундського. З місця перемовин поступово відступили усі свідки, задкуючи, тримаючи в руках зброю. Отже, бургундський супровід герцога перебили чи поранили… Бургундці ж за ґраткою, вирішивши, що їхнього герцога полонили, відійшли до своїх під містом.
Юнак непевним кроком підійшов до розпластаного тіла. Герцог лежав обличчям донизу в калюжі крові, на потилиці видніла глибока рана від сокири, ще кілька – на хребті, поряд – відрубана правиця зі стиснутими у кулак посинілими гачкуватими пальцями… Жодної випадковості, кожна з цих ран – смертельна. Кажуть, так само дванадцять років тому на Рю Барбетт вбили герцога Орлеанського: відрубали руку, розтрощили голову, щоб не встиг покликати диявола на допомогу. Коло замкнулось. І все розпочнеться знову. Рауль повільно видихнув повітря, усвідомив, що від хвилювання не може рухатись.
Колись він на власні очі бачив жахливу розправу над арманьяками в Парижі. Жертвам вирізали хрести на голій спині, напівживих людей тягнули кіньми, до смерті забиваючи копитами. З палаючих будинків мешканці кидалися з вікон прямісінько на ощирені списи бургіньйонів, вагітним жінкам розпорювали животи і кидали свиням. Вандом пам’ятав, як тіла замордованих конетабля та канцлера скинули у яму гною без останньої християнської сповіді. Попри той жорстокий досвід кривавої різанини, що він його встиг пізнати, юнак раптом відчув кислий присмак слини та міцно притис руку до рота, ледве стримуючи потяг до блювоти.
* * *
– Що ж я маю тепер робити? – запитав дофін, він аж втиснувся у крісло й мав вигляд не на жарт переляканої дитини, що очікує неминучого покарання.
Ще трішки – і він не витримає й розридається. Кутики вуст принца зрадливо затремтіли, як у малого хлоп’яти. Ще цього не вистачало…
Королева Йоланда, майбутня теща, виховувала принца з десяти років. Вона підвелася з крісла й підійшла до вікна. Її тонкі із голубуватими венами руки не знали спокою й тремтіли від хвилювання, бо вона досі не знайшла рішення. Її величність нервово сховала руки у довгих лілово-синіх рукавах верхньої накидки.
За стінами герцогського замку Анжера стіною впала злива, за мить загасивши спокійне вересневе тепло та палахкотіння червоно-золотих осінніх барв. Коли б королева мала справу із власним сином та в кабінеті не було кількох радників – вона б дала йому добрячого прочухана. Але ж це дофін, спадкоємець престолу Франції! Справу зроблено. Тепер марно шукати винних. Нині слід передовсім вигадати якусь причину, пояснення, що розійдуться усіма європейськими містами, щоб жодна душа не змогла звинуватити дофіна у навмисному вбивстві. Адже є ще свідки. Правда, один з них при смерті, поранений у голову месіром дю Шателем, а другий, дрібна сошка, писар чи секретар герцога, втік. Коли б устигнути із посланням, перш ніж той добереться до бургундського двору…
Королева озирнулася й зміряла роздратованим поглядом похнюплених радників принца, запеклих арманьяків. Ледве стримала уїдливі, вже зайві тепер запитання. Адже, коли жінка має справу з чоловіками, спершу має навчитися мовчати. Чим вони думали? Чим? Хіба їм по вісімнадцять років? Убити бургундця – це означає підштовхнути нового герцога до союзу із англійцями! Та коли вже намірилися до вбивства (велике диво!), як могли відпустити живих свідків? Як допустили, щоб те все сталося у присутності дофіна? Помстилися за герцога Орлеанського, за конетабля Арманьяка, за паризьку різанину півтора року тому? Тепер вдоволені? Сидять на раді, принишкли, як миші, опустивши голови, дофін майже непритомний… А їй тепер вигадувати виправдання, присипаючи виведену чорним чорнилом брехню річковим піском…
У кабінетні двері хтось тихо пошкрябався. Придворна дама, нахиливши голову у реверансі, підійшла до королеви та прошепотіла щось на вухо її величності. Королева взяла з її рук тонкий сувій пергаменту й, підставивши до свічки, прочитала дрібний текст. Видихнула й прошепотіла коротку вдячну молитву. Очі її, світлі як бліді фіалки, втратили вираз посклянілого напруження від роздумів та непевності.
– Аршамбо де Фуа – мертвий, – оголосила королева на одному подиху. Серцебиття вже набуло звичного ритму.
– Чи певні ви у джерелі повідомлення, ваша величносте? – запитав месір дю Шатель.
– Так, це писала дама де Жіак, вона ще в Монтеро.
– Це точно? – сір дю Шатель досі не йняв віри.
Королева лише хитнула головою й підійшла до секретаря дофіна.
– Месьє, пишіть листа до нового герцога Бургундського.
Секретар стурбовано озирнувся до її величності. У його погляді завмерло запитання: що саме писати? За ці три дні стільки чорнила та пергаменту попсували! Пальці та вузькі манжети його світло-сірого пурпуену2 були геть заляпані чорнильними плямами.
– Аршамбо де Фуа, хай пробачить Господь його грішну душу, мав злі наміри й розпочав сутичку в ході мирних переговорів. Він оголив зброю у присутності дофіна Франції. Свита принца кинулась його захистити. Зчинилася бійка й у результаті сталася велика прикрість, якої ніхто не хотів…
Дофін звів погляд на королеву, запитання каменем завмерло на вустах. Відверта неприхована брехня, але в нього немає іншого виходу. Аршамбо де Фуа вихопив зброю та розпочав бійку… Принц декілька разів подумки повторив цю фразу, повільно проковтуючи кожне слово, поступово впевнюючи самого себе, що все саме так і сталося. Потроху й у нього вирівнювався подих, серце відпускали міцні пазурі страху. Можливо, йому вдасться заснути цієї ночі, може, він прокинеться завтра з іншими думками, аніж ота картина порубаного герцога Бургундського в калюжі крові… Можна покликати на ніч придворну даму…
Навіть після того як послання було сформульоване, переписане доcлівно іще чотири рази для різних королівських дворів, королеву Йоланду не полишала тривога. Вона добре пам’ятала, що це страхітливе відчуття ніколи не віщувало в її житті нічого доброго. Востаннє воно приходило до неї два роки тому, коли раптово помер її чоловік, герцог Анжуйський, а для неї це означало початок довгої боротьби за збереження своїх володінь та спадку дітей. Так і нині королева була цілковито впевнена, що стоїть на порозі нової битви. І та битва триватиме роками. Від важких думок її відволікли крики вартових на дворі, бо до Анжера в’їхали три чорних дормези та зо три десятки вершників. Перш ніж її величність спромоглася розгледіти синьо-золоті прапори із довгими чорними стрічками крізь завісу дощу, вона згадала, на кого чекала.
* * *
При дворі вже пошепки глузують: як приїхав чорний почет чорними кіньми та всі у чорному – то від герцогів Орлеанських. Ізабеллі, байстрючці вбитого герцога, та жалоба вже поперек горла. Орлеанські нащадки завжди вбиралися в чорне, скільки вона себе пам’ятала. Спочатку вбили герцога, потім померла герцогиня-вдова, потім сконала в пологах молода герцогиня, затим молодший брат Жан став заручником англійців, тоді Шарль потрапив у полон під Азенкуром, а на додачу парижани вбили конетабля Арманьяка, рідного батька наступної герцогині Орлеанської… Де вже там шукати нагоду та час вбиратися у кольорове? Тож і сьогодні герцогиня у жалобному дамаску, її пасербиця Жанна та зведена сестра її чоловіка, Ізабелла, також у чорному. Філіпп, граф де Вертю, брат полоненого герцога, як завше в чорному оксамиті: широкоплечий таперт, вузькі шози, довгий плащ хвостом – жалоба, але елегантна, коштовна та вкрай модна.
Колір вбрання почту геть не пасує до радісного хвилювання та збудження, з яким юна Ізабелла приїхала до двору в Анжері. Нарешті її представлять королеві Йоланді, у якої вона залишиться, аби стати придворною дамою – наймолодшою, звичайно. Їй доручатимуть хіба що нитку в голку втягти чи бігати з дрібними дорученнями до замкових служб. А ще супроводжувати її величність до меси та на прогулянках. Правда, інколи доручать почитати вголос чи заграти на арфі на розвагу королеві. Все одно краще, ніж сидіти цілими днями у завішеному чорними шпалерами Блуа й мовчки слухати ридання сердешної герцогині Орлеанської, в якої Азенкур забрав чоловіка. Та щоразу вислуховувати нотації виховательки або кудкудакання духівника, бо їм здається, що шляхетна дамуазель має розмовляти тихіше, ходити повільніше, поводитися скромніше та не мати жодних інтересів, окрім молитовника та волі родини. Це геть не пасувало вдачі дівчини. Отож коли вона під рясною зливою вийшла з дормеза в Анжері, то вже не намагалася приховати вдоволену посмішку на вустах та щире зацікавлення у погляді.
Відтоді як її зведена сестра, дамуазель Маргарита, поїхала до Бретані чотири роки тому, Ізабелла почувалася надзвичайно самотньою: герцогиня не мала часу та бажання приділяти їй увагу. Племінниця Жанна була аж на три роки молодша, досі ще гралася у ляльки й не мала великої охоти ані до книжок, ані до гри на арфі та співів, ані до придворних танців. Ізабелла ж прагнула бути зразковою придворною дамою: освіченою, елегантною, витонченою у рухах, смаках та зацікавленнях. Дамою, яку дофін згодом назве милою кузиною, а шевальє будуть битися за право запросити її на танець, супроводжувати на полюванні чи носити її кольори на турнірі. І коли вона заходитиме до зали у темно-червоній сукні із довгим шлейфом з генуезького оксамиту, який дуже пасує їй, то… Вона не встигла домріяти, бо пажі в лівреях королеви Йоланди відчинили двері перед орлеанським почтом.
Королева Йоланда прийняла гостей у дамському покої із гобеленами, що зображали життя святої Катерини. Таке майже домашнє приймання не передбачало надмірних церемоній, королева була у звичайній сукні, навіть без королівського обруча. Герцогиню Орлеанську, свою далеку родичку, її величність радо розцілувала в обидві щоки та запропонувала сісти поруч із нею на вкриту гаптованими подушками лаву.
– Рада вітати вас при анжерському дворі, – мовила королева, привітно посміхнувшись, рухи її були вишуканими та величними водночас.
Тепер граф де Вертю міг представити її величності свою племінницю та зведену сестру. Жанна бліда, як передзимова троянда, граційно підвелася, Ізабелла так і стояла, у реверансі, опустивши голову, чекаючи, поки королева до неї звернеться.
Йоланда запросила Жанну сісти поруч, адже вона доводилася рідною онукою королеві Франції, яку від народження заручили із спадкоємцем герцога Алансонського. А герцоги Алансонські завжди були союзниками герцогів Анжуйських. Потім її величність звернула увагу на другу дівчину. Їй, звісно, доповіли, що це позашлюбна дочка покійного герцога, яку виховували з колиски разом із законними дітьми, бо батько її визнав та обіцяв посаг. Окрім того, дівчина має приєднатися до її придворних дам – це було давно узгоджено із її братом, полоненим герцогом Орлеанським, у листуванні. Та королева одразу ж хотіла вказати дівчині на її місце, не звертаючи на неї надто пильної уваги.
– Моя зведена сестра, дамуазель Ізабелла, ваша величносте, – квапливо промовив граф де Вертю, розуміючи, що бідолашна дівчина, напевно, ледве тримається, завмерши перед троном у незручній позі.
Дівчина помітила лише пещену білу руку, де на кожен палець було вдягнуто по каблучці. Тонкий вказівний палець із відполірованим до блиску рожевим нігтем ледь ворухнувся, даючи дозвіл встати. Ізабелла підвелася й насмілилася подивитись на королеву. Та здивовано підвела тонку брову: шляхетна дівчина мала б дивитись у підлогу, навіть відповідати на запитання, не підводячи очей. Байстрючка герцога – що з неї візьмеш? Королева завжди дивилася на своїх придворних дам, як на інструмент досягнення власних цілей. Може, й ця на щось згодиться, як буде шанобливою та слухняною.
– Це та, котру буде заручено із молодшим Вандомом? – запитала Йоланда, примруживши світлі очі.
Вона вже втратила цікавість до дівчини, роздумуючи лише про родинні зв’язки та інтереси, яким та слугуватиме.
– Так, ваша величносте, – відповів граф де Вертю. – Така була воля монсеньйора, мого батька.
– А який за неї дають посаг?
– Ла-Ферте-Сен-Обен та Шато-Мілон, ваша величносте.
Досить скромний посаг. Хіба що для молодшого сина. Бо герцоги Орлеанські розгубили свої маєтності й багатства за роки боротьби із герцогом Бургундським. А тепер ще потрібно зібрати й викуп за полоненого герцога. Його ще й досі не призначили, і він буде – Йоланда певна – королівським. Герцогиня Орлеанська, якби її воля, Ізабеллі посагу не виділяла б та заміж не видавала. Кожен із тих двох замків, що піде на придане, лише подовжить час повернення її чоловіка з полону. Королева завжди поділяла раціональні пояснення. Проте, як не крути, ця дівчина, як там її звуть? Ізабелла? Онука короля Франції за батьком. Коли б покійний герцог Орлеанський був живий, могла б отримати й кращого нареченого, аніж молодший Вандом. Королева згадала, як чула, що батько дівчини колись чи то жартома, чи то всерйоз поскаржився у приватній розмові, що його дружина народжує самих синів, а йому потрібні доньки, щоб одружити їх із синами короля, свого брата. Йоланда вперше і, мабуть, востаннє в житті бачила чоловіка, який висловлював своє невдоволення з такого приводу. Звичайно, у герцога були матримоніальні плани і на позашлюбну доньку, саме тому він одразу ж пообіцяв за нею посаг. Королева колись бачила при дворі і матір Ізабелли, Маріетту д’Ангієн. Її прозвали Маре, що гарно танцює. Вона була дамою дуже тонкої рідкісної вроди, але відтоді, як її видали заміж за сіра де Кані, ніхто не бачив її усміхненою. Придворні пліткували, що чоловік через ревнощі нещадно її бив. Одного дня вона, попри власну побожність, поставилася прихильно до залицянь покійного герцога Орлеанського та зникла з палацу Сен-Поль назавжди. У дами, що наважилася піти від чоловіка, було небагато варіантів вибору: або залишитись визнаною шльондрою при дворі, або ховатись у дальніх володіннях свого коханця, чи зрештою спокутувати свій гріх у монастирі. Маріетта обрала друге. При дворі її більше ніколи не бачили, казали, що герцог Орлеанський подарував їй маєтності В’єж та Фаньйоль, де вона жила в розкошах, проте ніколи не приймала гостей. Дітей од неї відразу ж забрали та віддали на виховання герцогині Орлеанській. Після вбивства герцога Маріетта сховалась у невеличкому монастирі у Кле, відтоді про неї ніхто нічого не чув. Королева марно намагалася, вдивляючись в обличчя Ізабелли, згадати витончену граційну вроду її матері, що змушувала придворних шевальє з відкритим ротом обертатись їй услід. Ні, ця простіша. Хоча, може, й вона колись своїм білим личком та пристрастю в очах задурить голову якомусь герцогу чи графу аж так, що він наважиться викрасти її від законного чоловіка.
Стара графиня де Вандом зверхнім поглядом зміряла тонку постать своєї майбутньої невістки, наче кобилу обирала зі стайні. Зрештою, немає жодного значення, як вона виглядає і чого хоче, в майбутньому шлюбі мадам графиню хвилює лише посаг. Рауль – третій син, а якби її воля, то задля отримання приданого одружила б із герцогською байстрючкою четвертого, хоч він на два роки від неї молодший.
Королева мовчки вказала Ізабеллі приєднатися до кола своїх фрейлін. Старша придворна дама, мадам де Гокур, одразу ж крижаним тоном, що не терпів ані заперечень, ані подальших запитань, почала сухо розповідати дівчині правила. Дами ночують у покої по дві, жодних чоловіків, жодних гостей, жодних легковажностей. До сну йдуть, коли ледь темніє, якщо у замку немає бенкету, прокидаються до світанку та відвідують месу. Два рази на місяць кожна дама чергує у її величності вночі: допомагає роздягнутись, прийняти ванну, змастити тіло східними оліями, розчесати волосся та зробити нічну зачіску. Потім почитати на ніч Псалтир чи роман – це вже як королева матиме бажання. Якщо її величності захочеться надвечір сиру чи паштету, то доведеться бігти через подвір’я до замкової кухні й будити кухаря та стільничого. Вино та солодощі завжди мають стояти на столі в покоях. Камін має бути запалений, в грубці – суха лаванда. Королева звикла до тепла та сухості. Усі дами мають вбиратися в однакові сукні, які шиють коштом королеви; одягнути щось інше можна лише з дозволу чи наказу її величності. Незаміжнім дівчатам дозволено не заплітати волосся та голови не покривати. До міської відьми не дозволено ходити, бо коли її величність дізнається (а вона обов’язково дізнається!) про привороти, амулети чи наведення вроків, то даму із ганьбою повернуть до родини. А якщо королева дізнається, що у відьми замовили зілля, щоб уникнути небажаної вагітності… Побачивши широко розплющені, аж круглі очі Ізабелли, мадам де Гокур зрозуміла, що це правило поки що її не стосується. До меси треба йти двічі на день, до сповіді – щонайменше раз на тиждень. Навіть якщо нездужаєш. Але краще не хворіти – королева не терпить кволих дам біля себе. Те, що наказала королева, виконується швидко, без запитань та сумнівів.
