Kitobni o'qish: «Гетьманське урочище»
Гетьманське урочище
(уривок з книги “Сагайдачне”)
Не забути мені вас, прудкі дніпрові хвилі... Не забути вас, прозорі, блакитні. Й вас не забути, похмурі скелі Хортиці й зелені дуби Сагайдачного. Вже старість тисне мені на плечі, а Сагайдачне з його чарівними, величними краєвидами, мов намальоване, ще й зараз стоїть перед моїми очима.
Хто з українців не чув про славного гетьмана Сагайдачного, що із запорозьким товариством воював проти татар і турків, зруйнував силу їхніх міст, спалив незбориму Кафу й визволив із неволі безліч християнських бранців? Того самого Сагайдачного, що, як співають люди, “проміняв жінку на тютюн та люльку” та здобув Україні невмирущу славу? А чи багато хто з українців бачив те місце, що його й через чотири століття звуть ще найменням Сагайдачного, себто Сагайдачне?
Хутко, невпинно біжить час... Рік за роком відходять у вічність минулого й несуть із собою не тільки людей, свідків колишніх подій, а й зовнішні ознаки давнього життя й природи... І те, чого ми через свою недбалість не хочемо бачити сьогодні, того вже не побачимо завтра.
Доля судила мені вперше глянути на світ сонця недалеко від Хортиці, Дніпрових порогів, Сагайдачного і взагалі недалеко від давніх запорозьких гнізд. За мого дитинства на берегах Дніпра ще чимало жило синів запорозьких козаків, свідків слави, а далі й руїни Запорозької Січі. Ще переказували з уст в уста оповідання про славні події запорозького товариства й про недолю останніх запорожців після зруйнування Січі. Ще живі були подекуди старі запорожці із Задунайської Січі, а один із тих небораків навіть доживав свого віку в оселі мого батька... Ще ходили степовими шляхами валки чумаків і лунали на безкрайньому обширі зелених просторів давні чумацькі й козацькі пісні.
От і заманулося мені пригадати дещо з минулого, а найбільше — розказати про урочище Сагайдачне, бо воно найлюбіше для мене з усього запорозького краю.
Перша подорож
Я побачив це урочище й побував у ньому мимоволі. Се було 1864 року, коли мені виповнилося сім літ. Моя мати їхали до Катеринослава по мого середнього брата, що вчився там у гімназії, а я й ув’язався з ними.
Шлях із Олександрівського повіту, де був хутір мого батька, прямував до Катеринослава повз повітове місто й Кічкас. Але я Кічкаса не бачив, бо ми переїхали Дніпро льодом і я його проспав; так що вперше на віку я побачив це стародавнє урочище лише тоді, коли ми верталися з Катеринослава.
Я дуже добре пам’ятаю, як надвечір ми з’їздили з високої й крутої гори, такої крутої, що мати з остраху аж хрестилася. Це ми прямували до Дніпра, де лоцмани перевозили людей і хури пороном. Про цей перевіз мати турбувалися з раннього ранку.
— Коли б господь дав, — казали вони, — щоб крига вже перейшла, бо як ми їхали сюди льодом, то було дуже небезпечно.
Та знов:
— Коли б господь дав, щоб не було горішнього вітру...
— А як буде горішній вітер, — із жахом питався я, — то що тоді?
— Дуже зноситиме порона вниз...
— Та й куди занесе?
— А туди... — похвалився брат своїми знаннями з географії, — куди тече Дніпро... У Чорне море!
— Оце нехай господь милує! — спинили його мати. — Не годиться такого казати.
З’їхавши в берег по глибокому піску, ми побачили, що криги на Дніпрі не було, але вода йшла каламутна, з великими пасмами жовтої піни.
Як тільки наш фургон, разом із кіньми, втягся на порон, де вже стояло дві хури подорожніх селян, лоцмани раптом відіпхнули порона й давай на гребках гнати його вгору Дніпра, до того місця, де до нього з обох боків підсунулися й упали в саму воду височенні похмурі скелі. На стерні порону, як зараз бачу, стояв старий, крем’язної постави лоцман із люлькою в зубах. Мене він зацікавив тим, що на грудях у нього була розхристана сорочка й виднілося чорне, мов халява його чобота, тіло; коли ж він налягав на стерно, то визирало тіло зовсім біле. Борода у лоцмана була добре виголена, пишні сиві вуса красиво визначалися на червоному від вітру обличчі; довгі ж рясні брови звисали над очима й надавали суворості всьому вигляду старого діда. Люлька, якої він не виймав із рота, часто гасла й тоді підручний, парубок літ на вісімнадцять, діставав із кишені кремінь і, поклавши на нього шматок товстого синього цукрового паперу, бив кресалом по кременю, а коли з нього добувалася іскра, від якої папір починав тліти, він притуляв той шматок дідові до люльки.
На двох великих, товстих, мов колоди, гребках було по п’ять лоцманів на кожній, і вони, тримаючись на ногах і жартуючи поміж себе, то піднімали гребки вгору, то кидали їх у воду, лишаючи за пороном на воді дрібні вири.
Ми вже зовсім підпливали під скелі, коли старий лоцман раптом натис на стерно й на весь голос гукнув:
— Ліва греби, права табань!.. Махає!..
Покрик стернаря був такий могутній, а очі його спалахнули таким суворим вогнем, що я затрусився з переляку. Всі глянули в бік гори: там, на скелі, стояв чоловік і чогось махав нам шапкою.
— Справді махає, лихо його матері! — почулося між лоцманами. — Ану, наляж, хлопці...
Цієї миті згори Дніпра долинув великий шум, гуркіт і вибухи. Здавалося, що десь поблизу вітер рушить скелі, й ті, розбиваючись одна об одну, падають у безодню.
З жахом і слізьми мати питали у лоцманів, що то воно коїться, й ті, хоча й не одразу, а все-таки розказали їй, що з Вовчого Горла пішла крига, яка й досі там стояла.
— Не дивно, — додав старий лоцман, — що вона так шумить та гуркотить, бо там її наперло аж у три шари!
За хвилину знову почулися лункі вибухи й шум, і назустріч нам, з-за скель, висунулося крижане поле. Воно білою піною вкривало Дніпро від берега до берега, краями зачіпалося за надбережні скелі й камені, з тріском репалося й кололося і, викидаючи на скелі шматки брудної криги, невпинно наближалося униз, до нашого порону.
— Привертайте, бога ради, до берега! — з розпачем у голосі благали мати.
— Куди там до берега?.. — пробубонів старий лоцман. — Хіба щоб пробити порона? Тут камінням усі береги заток укриті.
— Пускаю ходом! — знову гучно сказав він до гребців. Порон повернувся і, наче відірвавшись од берега, поплив на середину річки. Крига дедалі підступала ближче, але бистра течія підхопила й порон і понесла його геть од крижаного поля.
Високі скелі Кічкасу стали зненацька зменшуватись, одсунулися від нас далі й немов поринали у воді. Повз нас з обох боків бігли піскуваті береги, а від низу Дніпра виринали з води нові, великі, дивовижні скелі й попереду всіх три стрункі та високі шпилі, немов оброблені під величезні монументи.
— Куди ж сховатися? — обізвався до стернаря його молодий підручний.
— А що, може, злякався? — з посміхом спитав старий, — Тобі, Миколо, вже так, що мерщій би заховатись?
З-поміж гребців почувся регіт і глузування з легкодухого парубка.
— Налягай, вражі діти! — гукнув до них старий стернар, — Чого заіржали, як ті огирі до косяка? Хочете, щоб об Стовпи нас розбило?
Згодом суворий дід пошкодував свого молодого присоромленого підручного й додав:
— У Сагайдачному заховаємося... Ніде більше! Порон, що ним керувала вміла рука, все далі тікав од криги й водночас усе більше відступав од правого берега та, перетнувши найдужчу бистрочінь, почав наближатися до лівого.
Три скелі-монументи, що їх лоцман назвав Стовпами, лишилися вже правобіч, а до нас насувалися дві інші — великі, незграбні.
— Чого заметушилися? — загукав знову старий.
— Чого сіпаєте гребки, немов дівки кужіль?.. Надмись, лихо вашій матері!.. Не бачите, як на Стоги почало нас перти? Чи хочете під Хортицею раків годувати?
Незабаром і Стоги проминули, й порон, лишаючи з правої руки Хортицю, став наближатися до двох велетенських скель, що одна з них стояла на березі, а друга неподалік берега у воді. На неї й почало зносити течією нашого порона.
— Ще наддай, хлопці... — знову залунав голос стернаря. — Ще раз... ще раз, бо лихо буде, як зачепимося за Дурну скелю. Ось зараз станемо у Прорізі, на тихій воді, тоді й відпочинете...
Гребці знесилилися. Ні жартів, ні розмов. Усі зблідли з виду від утоми і, стоячи без шапок, із нагрітими чубами, ледве вже піднімали важкі гребки, налягаючи на них своїми широкими грудьми. Але ще хвилина напруги — і порон, обминувши скелю, зайшов у тиху воду й почав приставати до піскуватого берега.
Цієї миті з боку Дніпра почулося гуркотіння й шум... То крижане поле наскочило на скелі, що ми їх обминули. Крига кололася на шматки й ті крижини, під натиском своєї ваги, здиралися на скелі вгору, а звідти рушилися вниз на те саме крижане поле, від якого відірвалися.
Лоцмани тим часом посходили на берег і прив’язували порона до дубів, що рясним лісом, зусебіч, оточили це місце.
Братові забаглося злізти на скелю, що горою здіймалася поміж дубів, щоб подивитися звідти, як б’ється крига об скелі. Почувши про це, я й собі схопився бігти із братом, але мати завернула нас обох до фургона.
— Я чула, — сказала вона, — що тут, у Сагайдачному, сила жовтобрюхів і навіть полозів. Нікуди з порону не пущу вас.
