Kitobni o'qish: «Вітіко»

Shrift:

* * *

Передмова

Автор зі щирою любов’ю присвячує цей літературний експеримент з історії рідного краю своїм землякам, надто з давнього і почесного міста Праги.
Лінц, грудень 1864 р.

У дитинстві я часто натрапляв на сліди роду, що жив на півдні Богемії і живе далі в народних спогадах та оповідках. Юнаком я став вивчати ті сліди і провів багато днів у руїнах його родового замку. Потім я вдавався до різних дитячих спроб написати художню розповідь про цей рід. Згодом після численних перерв і повернень до праці склалося щось поважне і дійшло недавно до завершення, проте через мою хворобу це завершення знову довелося відкласти на довгий час. Тоді друзі порадили мені опублікувати спершу початок твору, що тепер у вас перед очима. Про успішність цієї спроби, прошу, судіть поблажливо. Нехай історики, якщо дехто з них ушанує своїм переглядом наступні сторінки, не знайдуть у них багато неправдивого, а митці не знайдуть багато нехудожнього, і нехай, якщо Господь позбавить мене хвороби й дасть мені нову силу, наступні томи вийдуть кращими за цей перший.

Лінц, грудень 1864 р.

Адальберт Штіфтер

Вітіко

Том перший

1
Спів, дзвінкий і чистий, наче спів жайворонка

У верхній течії Дунаю стоїть місто Пассау. Річка тільки-но вийшла зі Швабії та Баварії, і до цього міста доходить один із південних виступів баварсько-богемського лісу. Цей виступ – гостра і прямовисна скеля. Єпископи Пассау збудували на ній укріплений замок Оберхаус, щоб при нагоді мати змогу оборонятися від своїх підданих. На схід від Оберхаусу височіє ще один кам’янистий горб, на якому стоїть будиночок, що колись належав черницям, тож його називають Черничим маєтком. Між цими двома горами пролягає ущелина, по якій тече річка, що, як дивитися згори, чорна, мов чорнило. Це Ільц, він тече з богемсько-баварського лісу, що всюди посилає до Дунаю бурі та чорні річки, і тут поєднується з Дунаєм, на чималій відстані оздоблюючи його північний берег темною каймою. Оберхаус і Черничий маєток поглядають згори на місто Пассау, що лежить на південь по той бік Дунаю на широкій височині. Далі за містом є ще одна річка, що тече з далекого південного високогір’я. Це Інн, він теж тут впадає в Дунай і також формує вздовж його південного берега кайму, але вже світло-зелену. Покріплений цими двома допливами, Дунай тече потім далі на південний схід і має на своїх берегах, здебільшого на північному, високі, вкриті лісом гори: виступи богемського лісу, які спускаються аж до води. На північ від щойно описаної місцевості земля піднімається, наче окремими сходинками, вгору назустріч лісові, що дістав назву богемсько-баварського. Той край рясніє гірськими схилами, довгими хребтами, численними глибокими улоговинами та круглястими долинами, і хоча тепер його здебільшого вкривають луки, поля й людські оселі, він належить усе-таки до того величезного лісу, який, напевне, багато років тому ріс на кожному клаптику землі. Але що вище вгору, то щедріше прикрашають той край дерева та ліси, то рясніше його омивають чисті струмки з гранітними бережками, то частіше його овіває чисте й прохолодне повітря, аж поки на горах Арбер, Лузни, Унчин, Плехи і Драйзесель (горі Трьох Сідал) ліс здіймається найвище і стає найгустішим, а в багатьох місцях просто-таки непрохідним. Цей ще й досі великий ліс у низинах переважно буковий, вище починається царство ялиць і всієї родини хвойних, і, нарешті, на гірських гребенях часто росте гірська сосна і трапляється криволісся, але не через велику висоту, а внаслідок холодних вітрів, які панують там залюбки й вільно. З гострих залісених гірських гребенів можна побачити долину Влтави, що зміїться, інколи поміж болотистих земель, вільних від лісу, і тече в далекі краї. Ліс постає перед річкою густими широкими хвилями, нерідко бере її у свій затінок, а потім знову дає їй змогу текти далі серед лук і пасовиськ. Отакими численними хвилями ліс тягнеться на північний схід у глиб Богемії, аж поки через багато годин, які довелося б іти пішки, своєю останньою хвилею, яка має назву Бланско, виходить на рівнину, де стоїть місто Будейовіце. Якщо в улоговинах і округлих долинах ліс ще дає притулок численним лукам, ланам і селам, то посередині неприборкані лісові хащі тягнуться від гори Плехи на схід через гори Смрчина (Хохфіхт), Красні Планини і Градки, і в ньому немає ані галявин, ані людських осель. Річка Влтава теж тече на схід, і то тільки по Богемському краю. Її течія в долині великого лісу дуже повільна. Нижче від Єзуїтського лісу вона натрапляє на гору Луч, що стоять на лівому березі. Далі Влтава зустрічається зі скелею Чортового муру, і її течія коло нього бурхлива й несамовита. Нижче річка знову обминає гарні лісисті пагорби і ще якийсь час тече на схід. Потім змінює напрям, повертає на північ і покидає Лісовий край. Її течія там жвавіша і швидша, ніж у болотистих лісових долинах на високогір’ї. Річка натрапляє ще на кілька твердих скель і лісистих пагорбів, які, звиваючись, змушена обминати, а також на кілька видовжених схилів, уздовж яких змушена текти прямо, аж поки гори стають дедалі нижчі й вона легко обминає їх, а потім, подолавши багато миль, виходить, як і Бланско, на рівнину, де стоїть Будейовіце. Найважливіші населені пункти, які Влтава й нині проминає вздовж своєї течії, – села Горні Плана і Фримбурк, абатство Вишші Брод і містечка Рожмберк і Крумлов.

За доби, коли в Німеччині владарював Конрад III, перший із роду Гогенштауфенів, у Баварії правив Генріх Гордий, маркграфом австрійським був Леопольд Щедрий, а на княжому престолі в Богемії сидів Собеслав I, – ідеться про 1138 рік, – ущелиною між горою, де стоїть Оберхаус, і горою Черничого маєтку (тоді на тих горах буяла дика рослинність) від Дунаю до північних пагорбів верхи на сивому коні, чия масть видавалася майже такою, як свіжо розламаний шматок заліза, їхав один чоловік, власне, ще юнак. Ріденька порість, радше жовта, ніж каштанова, прикрашала його верхню губу і обрамляла підборіддя. Щоки були майже малинові, очі сині. Про волосся на голові годі було щось сказати, бо його цілковито прикривав шкіряний шолом, що був немов чашею з дуже міцного і грубого матеріалу, тож навіть досить сильний удар мечем навряд чи пробив би його, і шолом так сидів на голові, що ховав усередині все волосся, а від вух на спину тягнулась запона, тож навіть удар по шиї, здається, не завдав би вершникові шкоди. Але це подовження шолома не вільно звисало на плечі, а лежало грубим шаром і ховалося під куртку, що, пошита з такої самої шкіри, тісно облягала весь тулуб. Під пахвами були прорізи, щоб можна було підняти руку високо вгору і глянути в разі потреби на спідній полотняний одяг. Певне, з такої самої шкіри були й штани верхівця. Вся та шкіра попервах була тьмяно-жовта, і, хоча годі було недобачити, що її дуже ретельно доглядали та чистили, слід усе-таки визнати, що вона була не нова й на ній видніли сліди від негоди й зітертих плям. На поясі у вершника висів меч. Якийсь плащ або полотняна, а то й вовняна свита була скручена і пристебнута до сідла, тож важко було здогадатися, що то за річ і навіщо вона. Тільки колір здавався сірим. Вершник не мав пір’їн на голові і ніде ніяких знаків на собі. Руки були без рукавичок, права звисала, а ліва тримала вузду. Кінь мав більші копита й міцніші ноги, ніж у звичайних бойових та верхових коней. Вершник, вибираючись з ущелини, не поглядав ані праворуч, ані ліворуч і не озирався на місто. Була рання година дня наприкінці літа, що вже наближалося до осені. День був безхмарний, і сонце припікало. Кінь ішов уздовж ущелини повільною ступою. Вийшовши з неї, пішов швидше, але й далі ступою. Піднімався довгим схилом на гору, потім ступав по пласкій вершині, далі з гори, знову схилом угору, другим схилом униз, у ліс, із лісу, аж поки настав уже майже полудень. Тієї пори вершник доїхав до кількох рубаних хат, що мали назву Гауценберґ. Хати безладно розкинулись на горбистій місцевості. Там уже було холодніше, ніж на Дунаї, бо, якщо в Пассау росло багато плодових дерев, тут здіймалася вгору одинцем тільки дика черешня, а її не раз зламане гілля свідчило, що взимку повз неї промчало багато несамовитих бур. Натомість навколо черешні дуже гарним кружечком скупчились горобини, що росли й коло багатьох хат і поєднували зелень свого листя і вже народжувану червінь ягід із сірою барвою покрівель. Заїзд був кам’яним будинком, коло нього теж росла горобина, а сам він мав плаский дах із великих гранітних плит із широкою стріхою. Крокви виступали далеко вперед, були пофарбовані в червоний колір і прикрашені різьбленням. У стіні, що виходила на вулицю, були двері з червоними одвірками. Вони вели до шинку. Неподалік від дверей були ворота, що вели на подвір’я. На вулиці стояло чимало кам’яних столів. Далі вглиб стояли вкопані в землю конов’язі. Ще далі від тих стовпів стояло кілька відкритих стаєнь, щоб коні мали дах над головою. Позаду стаєнь виднів ліс.

Вершник, доїхавши до хат, повернув на вузеньку стежку до заїзду, там став і спішився. Підвів коня до конов’язі, дістав вудила з пащі, дістав недоуздок із сідельної сумки і прив’язав ним коня до конов’язі. Потім дужою чоловічою рукою взяв із сідла вовняну ганчірку і протер обидва боки та інші частини коня. Впоравшись і струсивши ганчірку, ще провів голою долонею по животу й по спині тварини, що дивилася на нього. Потім накрив коня плащем. Коли він розклав той плащ, стало видно, що то дуже простий і невигадливий шматок грубої вовняної тканини сірої барви. Коню він не дав ні паші, ні води, а покинув його й пішов до одного з кам’яних столів, за яким нікого не було, й сів.

На лаві перед заїздом сидів чоловік, вбраний від шиї до підошов в однакову грубу буру тканину, яка тісно облягала його струнку постать. На плечах він мав дуже коротку сіру свиту, пошиту зі ще грубшого полотна, ніж решта одягу. На ногах були важкі черевики. Більше він не мав на своєму тілі нічого. Голова була непокрита, а на ній буяло таке густе й кучеряве чорне волосся, що здавалося, ніби кожне окреме пасмо скрутилося в кільце. Навколо підборіддя, на верхній губі й на обох половинках обличчя видніло таке саме коротеньке волосся, але, здається, ще кучерявіше. З тієї чорноти визирало червоне молоде обличчя з дуже великими чорними очима. Чоловік обв’язував міцним залізним дротом, сплітаючи його руками, наче ґрати, тріснутий череп’яний горщик. Вершник сів обличчям до того чоловіка.

Збоку від вершника, десь за десять кроків від нього, за дерев’яним столом сиділи ще двоє чоловіків. Вони мали на собі дуже брудні шкіряні жилети. А широка стільниця не давала змоги побачити, в чому вони вбрані нижче. Їхні шкіряні шапки лежали на столі. Один мав темно-руде волосся і руду бороду, другий був чорнявий, але в тій чорноті проступало вже багато сивини. Рудобородий мав років тридцять, сивобородий – років п’ятдесят. Обличчя в обох були дуже засмаглі. Перед чоловіками на столі стояв великий череп’яний кухоль із синіми намальованими квітами. До лави коло столу був прихилений арбалет, а на лаві лежала палиця з залізним вістрям, яку можна було б назвати і списом. На вулиці вже не було інших гостей, крім мандрівного крамаря за найдальшим і найменшим столом, що поставив свого возика з товарами, певне, з череп’яним посудом, коло себе.

А чи був хто в самому шинку, годі було побачити.

Тільки кури господаря походжали на сонечку і вряди-годи дзьобали зеренце з розсипаного конячого фуражу.

Коли вершник сів за стіл, з дверей із червоними одвірками до нього вийшов господар у куртці з оленячої шкіри, темних штанах і плескатій шапці. Підійшов до столу, де сидів юний вершник, і запитав:

– Чи потрібне вам щось, що може дати наш дім?

– Гаразд, якщо ви до моїх послуг, – відповів вершник, – то дуже небагато. Подайте мені шматок м’яса, хліб і трохи пива. А коли я поїм, пришліть слугу, щоб я сказав йому, що потрібне для мого коня.

– Я й сам догляну вашого коня, – запропонував господар.

– Для мене було б краще, якби ви вчинили саме так, як я просив, – заперечив вершник.

– Добре й так, – кивнув господар і пішов.

З заїзду одразу вийшла червонощока дівчина з двома русявими косами, що звисали з потилиці на червоний нагрудник і чорну вовняну спідницю. Дівчина постелила чисту скатертину на нерівну стільницю й поклала зверху мисочку, ніж і виделку. Потім принесла в сірому кухлі теж із намальованими синіми квітами пиво і нарешті шматок смаженої телятини і буханець хліба. Вершник розрізав м’ясо і хліб, з’їв їх і запив пивом. Коли він допив, прийшов господар і хотів знову наповнити кухоль, але вершник поклав руку на вінця й проказав:

– Досить, я вже вгамував свою спрагу. Пришліть тепер слугу, щоб мій кінь був доглянутий.

За сусіднім столом рудобородий простяг господареві кухоль із синіми квітами, щоб той знову наповнив його. Господар пішов із кухлем у дім.

Коли до столу вершника підійшов слуга й запитав про його бажання, вершник відповів:

– Накажи служниці, щоб вона водою, соломою і піском почистила трохи конячий жолоб.

Слуга дивився на вершника так, ніби не збагнув, чого той хоче, тому вершник пояснив:

– Я повинен тримати свого коня в чистоті, і тому помийте мені жолоб.

Слуга послав служницю, що принесла воду в коновці, потім солому та пісок і помила один із дерев’яних жолобів, які стояли перед заїздом замість ясел. Вершник підвівся з-за столу, придивлявся до її роботи і підказував їй. Коли служниця помила, той жолоб поставили перед його конем. Потім вершник сам узяв у руки плаский і видовжений заокруглений кошик, у якому слуга приніс вівса, струснув зерно і насипав частину, вимірявши долонями, коневі в жолоб. Коли кінь скуштував і став їсти, вершник знову пішов до столу, сів і дивився просто себе.

Коли минув певний час, вершник знову підвівся й пішов до свого коня. Ще раз насипав йому зерна і цього разу дав ще й сіна, яке приніс слуга. Потім стояв коло коня.

До вершника пішов один із двох чоловіків, які сиділи недалеко від нього. То був старший, уже з сивиною. Підступивши досить близько, заговорив до молодика:

– Оце гарний кінь, дужий і, певне, і мчить дуже прудко.

– Кінь добрий, і мені його прудкості вистачає, – відказав молодий вершник.

А старший чоловік за мить озвався знову:

– Ви тут не гнівайтесь на людей, якщо вони не тямлять, як ставитись до вас: адже вони не вчені. Сюди дуже рідко навідуються пристойні вершники, бо це аж ніяк не шлях для війська, тут немає сіл та містечок, які б торгували між собою всякою всячиною, а тутешні пагорби та ущелини не дають змоги воювати. Господар тут звичайний селюк, а далі йдуть самі ліси, де й люди не живуть. Але ви, звісно, приїхали не туди й не поїдете туди.

– Я задоволений харчем, який мені подали в цьому домі, – відповів вершник, – і овес добрий для мого коня, і сіно.

– Авжеж, – погодився чоловік, – але тут не вміють поштиво ставитись до шляхетних людей.

– Я не шляхетний, – мовив вершник.

– Тепер у цій війні багато може статися, – не вгавав чоловік. – Можуть їздити посланці та воїни і обирати шляхи й стежки, про які ніхто ніколи й не думав.

– Мені тільки селяни траплялися по дорозі, – заперечив вершник.

– Тоді ви, мабуть, приїхали з Пассау, – виснував чоловік.

– Коло цього заїзду сходиться багато доріг, – стенув плечима вершник.

– Це правда, – погодився чоловік. – Є лихі люди, які можуть підстерегти якогось посланця, щоб отримати винагороду. Є герцог Генріх, шляхетний, багатий і могутній чоловік, зять нашого покійного імператора, – нехай Господь навіки благословить імператора, – цей герцог має клейноди і не віддасть їх. Потім є король Конрад, ясновельможний володар із дому Штауфенів. Ще є святий володар, архієпископ Трірський, крім того, австрійський маркграф Леопольд, молодий володар. Він єдиноутробний брат нового короля і буде триматися коло нього. Князь Собеслав у Богемії вже старший літами і має досвід.

– Я ще не бачив жодного з цих володарів, – відповів вершник.

– Авжеж, ви ще молоді, – казав чоловік, – і ще знайдете своє щастя у світі. Вам дістануться ласки та почесті. А я вже старий і тому не можу нічого, крім молитися за високі голови. Бажаю вам, молодий пане, щоб ви справді мали багато щастя і не втратили його.

– Що ж, ви мені бажаєте добра, тому і я коли-небудь зроблю вам послугу, якщо вона буде потрібна вам, – мовив вершник.

– Добра, тільки щирого добра, – підтвердив чоловік і повернувся до свого товариша за столом.

Та тільки-но той чоловік пішов від вершника, перед ним з’явився ще один. Кучерявий молодик став трохи поодаль і прикипів своїми чорними очима до коня. Мабуть, уже скріпив свій глечик.

Вершник, що згортав докупи рештки зерна в жолобі, глянув на кучерявого й мовив:

– Ти теж милуєшся моїм конем?

Кучерявий підійшов ближче й відповів:

– Милуюся, відколи ви приїхали сюди. А той чоловік теж був у захваті від нього? Певне, що так.

– Ти вмієш їздити верхи? – запитав його молодик.

– Так, умію, – відповів кучерявий, – і не потребую ані стремен, ані острог, ані сідла. Я їжджу верхи босоніж, керую коліньми, п’ятками й кулаками.

– Мабуть, гарна їзда, – протягнув молодик.

– Авжеж добра, і коні не скидають мене, навіть коли хвицаються, кусаються, стають дибки і підскакують.

– А ти маєш коня? – запитав вершник.

– Сам я не маю коня і ніколи не мав його, але їжджу на конях інших людей.

– І ті люди дозволяють тобі їздити на своїх конях? – запитав молодик.

– Так, щоб привести їх із пасовиська й повести купатися, – відповів кучерявий. – А є ще коні на громадському вигоні, вони там викачуються або пасуться.

– І добрі ті коні? – запитав вершник.

– Так, добрі, – відповів кучерявий, – але є різниця, одні дужчі, інші слабші, але такого гарного і гладенького, як у вас, немає. Я б хотів коли-небудь посидіти на такому коні, в сідлі і вставити ноги в ці залізні петлі.

– Для цього треба мати вправність, – сказав вершник.

– Той, хто плаває, знімає воронячі гнізда, переходить струмки по стовбурах і ловить бугая, зможе і в такому сідлі всидіти.

– Атож, сидіти легко, – кивнув головою вершник, – але ж треба вести коня, щоб він був розумний і слухався вершника.

– Та я швидко навчився б, – запевнив кучерявий. – А передусім дбав би про свого коня так, як ви.

– Це добре, – похвалив вершник.

– Ви накрили його плащем, щоб він не застудився після швидкої їзди? – запитав кучерявий.

– Бачиш, ти нічого не тямиш у догляді коней, – пояснив вершник, – бо після швидкої їзди не можна, щоб кінь, навіть укритий плащем, стояв на місці, слід водити його по колу, спершу швидше, потім повільніше, щоб він потихеньку остигав і був готовий їсти і пити.

– Тоді чому ви одразу поставили свого коня? – запитав кучерявий.

– Бо я аж ніяк не їхав швидко, – відповів вершник.

– Їхали нешвидко? – перепитав кучерявий і пильніше глянув на вершника.

– Коли швидкість не потрібна, – пояснив вершник, – я пускаю коня ступою. А він віддячує мені, коли я потребую сили і швидкості.

– Дуже добре, – кивнув головою кучерявий. – Я б доводив коневі свою вірність, щоб і він був вірний мені і йшов за мною.

– Отак було б чудово, – похвалив вершник.

– Оскільки я знаю стежки в лісі і знаю, як звуть у лісі людей та їхніх собак, то знав би, й чого хоче кінь.

– Можливо, – стенув плечима вершник.

– Та я ніколи не матиму коня, – скрушно похитав головою кучерявий.

– Це ж чому? – запитав вершник.

– Бо ніколи не матиму так багато пфенігів, щоб купити його.

– Ага, – кивнув головою вершник.

– Навіть якби я був у лісі першим слугою, я б не мав змоги купити такого лицарського коня, як ваш. Із лицарським конем я б чимало зробив.

– Так, але ж ти ніколи не матимеш його, – сказав вершник.

– А якби на війні коло нашого війська я взяв піку, пішов до ворога, викрав коня і приїхав би на ньому верхи назад, той кінь належав би мені?

– То була б здобич, – пояснив вершник.

– А він би належав мені? – знову запитав кучерявий.

– Якщо ти будеш не просто супутником чи випадковим подорожнім, а таки залученим до війська і здобудеш коня не під час загальної битви або нападу, а сам підеш до ворога і сам приведеш коня, його, звичайно, лишать тобі, – відповів вершник.

– Тож я так і вчиню, – запевнив кучерявий.

– Авжеж, мій друже! – всміхнувся вершник.

Кінь тим часом уже почав байдужіти до своєї поживи і дедалі частіше поглядав навколо. Вершник наказав принести йому води, кінь попив, а потім він знову докинув йому в жолоб трохи вівса. Поки кінь жував, вершник стояв поряд. Кучерявий теж стояв і придивлявся. Коли кінь поїв і ще раз попив води, вершник витер йому губи і забрав жолоб. Потім молодик пішов до столу і звелів гукнути господаря. Коли той з’явився, запитав:

– Що я винен вам?

– За харчі сімнадцять пфенігів, а за миття жолоба ще три пфеніги, – відповів господар.

Вершник розпустив трохи на грудях куртку і дістав звідти калитку. Відрахував гроші, віддав їх, затягнув шнур і знову заховав калитку в куртку. Потім пішов до коня, загнуздав його, згорнув плащ, провів коня трохи в бік вулиці й сів верхи. Кучерявий, що пішов разом із ним, до всього придивлявся. Вершник, уже на коні, повернув праворуч, під’їхав до господаря й проказав:

– Дякую вам, любий пане, за гостинність, і нехай Господь береже і вас, і все, що є у вас.

– Дякую вам, – відповів господар, – і бажаю вам того самого, щасливої дороги!

Вершник повільно поїхав по вулиці, лишивши позаду кучерявого і людей, які дивилися йому вслід. Він поїхав у північно-східному напрямі. Знову їхав на гору, з гори, з лісу, в ліс, місцевість ставала дедалі глухіша, зрештою всюди навколо був тільки ліс. На стежці траплялось переплутане коріння і гранітні камені, і кінь обережно переставляв копита.

Коли звечоріло, вершник їхав по гребеню довгої гори, видовженої з заходу на схід. Цей гребінь, укритий густим лісом, спускався у вузьку долину, внизу видніла смужка води. По той бік струмка знову тягнувся вгору ще вищий і густіший ліс, а на узліссі зіпнулася вгору кам’яна брила. Вершник зупинився на мить і оглянув брилу.

Потім став спускатися лісом униз. Їхав попід гіллям дерев, які обступали його, і не раз був змушений нагинатися, щоб не вдаритись об низьку гілляку. Трохи згодом доїхав до червоного хреста. Постояв коло хреста, проказав коротку молитву і знову поїхав далі. Коли геть споночіло, спішився, взяв коня за вузду, пішов уперед і вів його за собою. Від хреста він був проїхав короткий, але дуже крутий схил до струмка. Коло струмка поширювався запах багаття, вершник вийшов на відкрите місце, де з багатьох темних горбків злітали вгору вогненні омахи, освітлюючи нічні ялиці, звідти ж піднімався над лісом і легенький дим. Збоку від тих горбків стояло чимало хатин, осяяних вогниками. Вершник підвів коня до однієї хатини. Коли він дійшов туди, двері відчинилися, і з них вишли чоловік, жінка і двоє дітей.

– Ви тут, – мовив чоловік, – а ми вже й не сподівалися вас!

– Вітаю тебе, Матіасе! – відповів вершник. – Від Пассау я ніяк не міг доїхати швидше.

– Тож заводьте сюди свого коня, – запросив чоловік і відчинив ворота неподалік від дверей.

– Марґарито, запали мені скіпку, – попросив він.

Жінка зайшла в хатину і вийшла звідти з запаленою буковою скіпкою. Зайшла зі скіпкою у ворота, вершник із конем увійшов за нею, а позаду нього йшов чоловік із дітьми. Всі зайшли до хліва. В одному кутку тісно стояли прив’язані одна коло одної дві корови, тож було вільне місце для коня. Його прив’язали, і вершник із чоловіком зняли вузду і сідло. Власник прикрив плащем спину коня. Діти придивлялися. Потім усі вузенькими дверима зайшли з хліва до кімнати. В кімнаті стояв високий стовп із багатьма залізними кільцями. В двох кільцях стриміли запалені букові скіпки. Жінка вставила свою скіпку в третє кільце. Вершник сів на дерев’яний стілець. Жінка накрила скатертиною ялиновий стіл, а потім поставила на стіл миску з супом. Їли суп усі: вершник, господар, жінка і діти. Потім господар сказав:

– Я подбаю про вашого коня, бо ви, може, втомлені.

– Подбаємо разом, – поправив його вершник.

Чоловік узяв скіпку й пішов у хлів, вершник – услід за ним. У хліву вершник дав коню вже наготовану пашу. Потім обидва повернулись до кімнати. Але ходили до хліва і назад ще не раз, аж поки як слід подбали про коня, і тоді господар проказав:

– А тепер ми підемо спочивати, доброго й вам спочинку.

– Вам теж, – побажав вершник.

Жінка повела дітей у бічну комірчину, а чоловік пішов за дружиною і дітьми.

Вершник відстебнув меч, зняв шолом із голови, загасив скіпки, ліг одягнений на ліжко, що стояло в кутку кімнати, поклав коло себе меч і приготувався спати.

Коли наступного дня над лісом зійшло сонце, вершник із шоломом на голові і мечем на поясі вже стояв перед хатиною. Коло неї, як і коло інших хатин, було трохи поля і лука. Чорні горбки, що були вогнищами для випалювання вугілля, горіли і диміли, як і вчора.

З хатини вийшла жінка з дітьми, які сьогодні були вбрані охайніше, і запросила:

– Ходіть снідати, любий пане.

Вершник зайшов до кімнати, і всі разом поїли з миски, повної теплого молока з житнім хлібом.

Поснідавши, вершник пішов до хліва й погодував коня. Впоравшись, мовив:

– Сьогодні неділя, тож кінь нехай спочиває! Я піду нагору в ліс і до скелі Трьох Сідал. Я бачив її вчора з краю широкої гори. Пополудні я повернуся. А ти, Матіасе, подбай опівдні про коня, ти вже знаєш як.

– Я дбатиму про нього, як і про того молочно-білого коня в Плані, якого ви мали.

– Але для завдання, яке тепер стоїть переді мною, той білий кінь був би заслабкий, – мовив вершник.

– То візьміть принаймні шматок хліба з собою, – озвалася дружина.

Вершник узяв поданий шматок хліба й заховав у куртку. Потім пішов до струмка, що біг поблизу від хатини. Мешканці хатини провели його аж до води.

– Як гарно тече Міхель коло вашої хатини! – в захваті мовив вершник.

– Еге ж, – кивнув головою чоловік, – але інколи, хоч і не часто, просто в хатину.

– Ну, бувай здоровий, Матіасе, і ви, пані, теж із вашими дітьми, – побажав вершник.

– Бувайте здорові, молодий пане! – відказав чоловік.

– Не перегрійтесь і здорові повертайтеся! – вклонилася жінка.

– Та скоро й повернуся, – кинув вершник. Перейшов струмок по дерев’яній кладці, а господарі хатини вернулися додому.

По той бік струмка вершник пішов лісом угору. Небо було синім-синім, а в повітрі лунали калатала корів і часті крики якогось птаха. Вершник інколи збочував зі стежки й виходив на лісові галявини.

На одній такій галявині, де росла невисока трава й маленькі білі квіточки, а скраю височіли старезні клени, коло них лежала величезна кам’яна брила, майже така завбільшки, як хата, – здавалося, ніби її поклали там людські руки, – а зверху на ній росла напрочуд висока ялиця. Вершник став навколішки перед ялицею й помолився. Після молитви підвівся й пішов краєм галявини далі. Знову підійшов до кленів, поміж яких теж лежали камені, але маленькі, їх ніби поклали, щоб сидіти на них. Вершник спробував сісти, і на всіх каменях можна було більш-менш зручно вмоститись. Зрештою підвівшись, щоб іти далі, він раптом почув голоси. То був спів, дзвінкий і чистий, наче спів жайворонка. Але голоси були не пташині, а людські, дівочі. Вони співали оту пісню без слів, у якій у лісах та горах серце виражає себе різноманітними змінами голосу, його спадами та злетами, мінливістю і сталістю. Голосів було два, вони то звучали в унісон, то немов перепліталися. Голоси видзвонювали, злітали, спадали, неслися, розлучалися, глузували, сердились і раділи. В них звучали насолода і радість. Спів, здавалося, наближався. Нараз з-під ялиць вийшли дві постаті й зупинилися на краю тієї самої галявини, де стояв вершник, і то недалеко від нього. Вони обіймали одна одну за шию, а дві руки в них були вільні. То було двоє юних дівчат із непокритими головами, в кожної звисали дві коси. На руках у них видніло біле полотно рукавів, а від червоних нагрудників спадали вниз чорні спідниці з численними складками. Одна дівчина мала на голові густо натикані дикі червоні троянди. Друга була без прикрас. Вийшовши на галявину й побачивши чоловіка, дівчата замовкли. Зупинились і дивилися на нього, а він теж стояв і приглядався на них. Потім став повільно підступати до дівчат. Дівчина без троянд одразу зайшла назад у ліс, друга стояла й далі. Вершник підступив до неї й запитав:

– Чому ти тут стоїш зі своїми трояндами?

– Стою, бо це мій рідний край, – відповіла дівчина. – Ти от запитуєш, а для тебе це теж рідний край чи ти звідкись прийшов?

– Я тут зайшлий, – відповів вершник.

– Тож як ти можеш запитувати? – здивувалася дівчина.

– Бо хотілося б знати, – відповів вершник.

– А якби мені хотілося знати, чого ти хочеш? – запитала дівчина.

– Можливо, я б відповів тобі, – мовив вершник.

– А я б, можливо, сказала, чому я стою тут із трояндами.

– Тож чого ти стоїш? – запитав вершник.

– А ти спершу скажи, чого ти хочеш, – не здавалася дівчина.

– Немає причин, щоб я промовчав, – стенув плечима вершник. – Я шукаю своє щастя.

– Своє щастя? Ти загубив його? – поцікавилася дівчина. – Чи ти шукаєш іншого щастя, ніж те, яке мають удома?

– Так, – підтвердив вершник, – я йду шукати великої долі, яка личить справжньому чоловікові.

– А ти вже знаєш цю долю і знаєш, де вона? – запитала дівчина.

– Ні, – заперечив вершник, – не годилося б, якби людина знала наперед, де її щастя, і мала тільки піти, щоб підібрати його. Спершу я сам скую собі долю.

– А ти, як ти кажеш, справжній чоловік? – запитала дівчина.

– Розумієш, я ще не знаю, чи я справжній чоловік, – відповів вершник, – але хочу робити в світі все, що зможу.

– Тоді ти, напевне, справжній, – мовила дівчина, – бо в нас, каже батько, чоловіки завжди роблять менше, ніж можуть. Але ти повинен виконати те, що кажеш, а не просто балакати. Бо я ще не знаю, чи ти зможеш скувати собі долю. І не знаю, чи ти куєш її, коли стоїш у нашому лісі на цій галявині.

– Мені можна стояти, – пояснив вершник, – бо сьогодні неділя, день відпочинку для людей і тварин, якщо нужда або необхідність не вимагають іншого. Мій кінь у стайні, а сам я пішов у ліс помолитися. А потім спробую з’ясувати, чи зможу я видертись на скелю Трьох Сідал.

– Зможеш, – запевнила дівчина, – туди веде стежка, яку завжди легко знайти, якщо раптом збочиш із неї. Бо, хоча від землі, де стоїть скеля, вона здіймається вгору, наче прямовисний мур, люди поскріплювали стовбури, зіперли їх на скелю і змайстрували драбину, якою можна дістатися на вершину. Але будь обережний, щоб тобі не запаморочилась голова, коли стоятимеш там сам у повітрі над усіма вершинами.