Kitobni o'qish: «Проект «Україна». Галерея національних героїв»

Громадські і політичні діячі, військові

Ярослав Мудрий
(988?—1054)

Державний і політичний діяч, Великий князь Київський

В історії Стародавньої (Київської) Русі багато руських князів залишили значний слід. Ярослав Володимирович, що прозивався Мудрим, серед них по праву займає провідне місце. Він, продовживши справу свого батька Володимира Великого, зібрав воєдино землі, що відпали після його смерті, відновив територію держави, укріпив державний апарат, заклав основи судової системи, провів дуже значні культурні перетворення. При ньому Київська Русь стала найбільшою державою Європи. Все це дало підстави історикам стверджувати, що за часів правління Ярослава Мудрого (1019(20) – 1054 рр.) Київська Русь досягла найвищого розквіту.

* * *

Літописи нічого не розповідають нам про дитинство Ярослава. Більше свідоцтв є про зрілі роки життя і діяльності князя. Проте часто вони суперечать одне одному. «Повість минулих літ», що збереглася у ряді пізніших літописних зведень, говорить про те, що Ярослав любив церковні статути і книги. Згодом московський літопис тільки повідомляє, що «був же Ярослав кривоногий, але розумом досконалий і хоробрий у бою, християнин, сам читав книги». Скандинавська «Сага про Еймунда», написана на рубежі XI—XII сторіч, малює Ярослава хитруном, здатним на братовбивство і схильним покласти відповідальність за скоєне на інших. Характеристика ця суперечить традиційному образу благочестивого і освіченого правдолюба, але зближується з глузливою зневажливістю до князя з боку київської дружини.

Ярослав народився від шлюбу князя Володимира Великого і полоцької княжни Рогнеди. Нестор, укладач «Повісті минулих літ», не вказує рік народження Ярослава. Історик В. М. Татищев, у результаті аналізу даних, які збереглися в літописі (наприклад під 1054 роком Нестор записав: «Помер великий князь руський Ярослав… Жив же він усього років сімдесят і шість»), приходить до висновку, що Ярослав народився в 978 році. Інший видатний дослідник С. М. Соловйов датою народження Ярослава вважає 988 рік. Цієї дати дотримувалася більшість радянських та і сучасних істориків.

Ярослав, четвертий син Володимира Великого, в кінці 90-х років X сторіччя відправляється на правління в Ростовську землю. У цей час Володимир розсадив своїх старших синів, як співправителів, по різних містах. «І посадив Вишеслава у Новгороді, Ізяслава у Полоцьку, Святополка у Турові, а Ярослава у Ростові», – писав літописець. Ростов, як свідчить літопис, у ті часи був «славним і багатонародним містом». У Ростовській землі отрок швидко мужнів, формувався його характер. Ярослав налагодив добрі взаємини з місцевим населенням, жив у злагоді з боярством і вірно служив батькові. До кінця свого княжіння в Ростовській землі він заснував місто Ярославль – при впадінні до Волги річки Которость (або Которостль).

У 1010 році Ярослав приїжджає до Києва (можливо, на похорон дружини Володимира, царівни Анни). Цими днями до Києва прибувають новгородські посли з сумною звісткою про кончину його старшого брата Вишеслава і просять князя Володимира дати їм на княжіння одного з синів. Батько відправляє Ярослава до Новгорода Великого.

На ту пору Новгород був уже великим (для свого часу) економічним і торговим центром. Через нього велася активна внутрішня і зовнішня торгівля. У місто приїжджали купці з різних куточків Русі, а також з іноземних держав. Особливо багато було німців, шведів, норвежців. Звідти новгородські й іноземні купці відправлялися до Візантії по давно відомому шляху «з варяг у греки».

У 1014 році Ярослав – можливо, з відома новгородців і новгородського посадника – відмовився платити батькові щорічну данину Новгорода. А вона складала чималу суму – 2000 гривень (одна гривня = 170 г срібла). По суті, це стало першим в історії Давньої Русі відкритим протистоянням, першою спробою відособлення Новгорода від єдиної держави, перетворення умовного правління Ярослава в безумовне. Літопис повідомляє: «Коли Ярослав був у Новгороді, давав він за умовою до Києва дві тисячі гривень із року в рік, а тисячу роздавав у Новгороді дружині. І так давали всі новгородські посадники, а Ярослав не давав цього до Києва отцеві своєму. І сказав Володимир: “Розчищайте шляхи і мостіть мости”, бо хотів йти на Ярослава, на сина свого, але розхворівся».

Ярослав, дізнавшись про похід Володимира до Новгорода, «послав за море, привів варягів, оскільки боявся батька свого», і почав готуватися до битви. Він був у повній готовності до бою з батьком. Але той зволікав. З одного боку, почати похід не дозволяла хвороба, а з другого – Володимир отримав звістку про виступ на Київ печенігів і був вимушений направити проти них свою дружину на чолі з улюбленим сином Борисом.

Володимир помер в 1015 році. Проте, відзначає літописець, «втаїли смерть його, оскільки Святополк був у Києві». Святополк – старший брат Ярослава. Літописи повідомляють, що він був сином гречанки й Ярополка – брата Володимира. Після смерті Ярополка Володимир узяв вагітну гречанку за дружину. Літописець, який явно негативно ставився до Святополка, повідомляє, що той, укріпившись у Києві, почав думати: «Переб’ю всіх своїх братів і стану один володіти Руською землею». Незабаром він убив Бориса, улюбленого сина Володимира, потім Гліба і Святослава. Відсутність Бориса і батькової дружини в Києві (як ми пам’ятаємо, Володимир послав його проти печенігів) дозволили Святополку зайняти київський стіл.

* * *

Стародавня скандинавська «Сага про Еймунда» повідомляє, що Ярослав на початку 1016 року зібрав близько 3 тисяч новгородців (руський літопис називає фантастичну цифру 40 тисяч) і тисячу варягів. Наприкінці літа об’єднаний загін рушив на Київ. Святополку стало відомо про похід війська Яро слава. Він зібрав дружину зі всіх підвладних йому земель, найняв печенігів і виступив назустріч. Супротивники зустрілися біля Любеча і розташувалися по різних берегах Дніпра. Вночі Ярослав послав лазутчика в стан ворога, де знаходилася його людина, щоб дізнатися, коли краще наступати. Відповідь прийшла швидко. Наступати необхідно було негайно, оскільки Святополк цієї ночі, не чекаючи нападу, безтурботно бенкетував зі своєю дружиною.

До світанку військо Ярослава переправилося на другий берег Дніпра і вишикувалося в бойові порядки. «Була січа жорстока, – записав літописець, – і не могли із-за озера печеніги допомогти; і притиснули Святополка з дружиною до озера». Кияни ступили на лід, що не окріпнув, і зразу ж багато хто пішов під воду. Святополк врятувався і з невеликою дружиною втік до свого тестя – польського короля Болеслава I Хороброго. Ярослав зайняв київський стіл. «А було йому тоді, – свідчить літопис, – 28 років».

Проте княжіння Ярослава в Києві виявилося недовгим. У 1018 році Святополк і його тесть Болеслав I Хоробрий оголосили йому війну. Одночасно на Київ вони навели печенігів, які завдали величезних збитків місту. Вигорів майже весь посад. Ярославу довелося спішно зібрати військо і в кровопролитній битві здолати печенігів. У цьому бою Ярослав був поранений в ногу, що підсилило його кульгавість. Але війська польського короля і Святополка, підтримані найманцями-німцями (300 чоловік) і угорцями (500 чоловік), становили серйозну небезпеку для Києва.

Супротивники зустрілися на річці Буг і стали по різні сторони річки. Ярослав не встиг приготуватися, був переможений і втік до Новгорода, а Болеслав I Хоробрий зі Святополком пішов до Києва і штурмом оволодів містом.

Поки Святополк княжив у Києві, Ярослав дістався до Новгорода і хотів уже звідти втікати за море. Але посадник Костянтин, син Добрині, з новгородцями знищив його човни, сказавши: «Хочемо ще битися з Болеславом і Святополком». Вони почали збирати гроші: «від чоловіка по чотири куни, від старости по 200 гривень, а від бояр по 18 гривень». На зібрані гроші покликали варягів і роздали їм платню. Таким чином Ярослав зібрав значне військо і рушив до Києва. Святополк, дізнавшись, що на нього знов іде Ярослав із значними силами, втік до печенігів.

Наступного року Святополк, найнявши печенігів «в силі тяжкій», знов рушив на Київ. Ярослав також зібрав велике військо і вийшов назустріч братові. До вечора третього дня Ярослав здолав свого ворога. Святополк під час втечі загинув десь на кордоні між Польщею та Чехією. Ярослав знов сів на київський стіл, «утер піт з дружиною своєю, показавши перемогу і працю велику». У руках Ярослава опинилися Київ, Чернігів, Переяславль, Ростов, Муром, Смоленськ, Новгород.

Утвердження Ярослава в Києві, ще не зовсім означало, що він став єдиновладним правителем в Руських землях. У далекій Тмутаракані сидів його молодший брат Мстислав. Цей мужній воїн, що прозивався Хоробрим, ніколи не знав поразок, був побожний, довготерпеливий і милостивий до всіх. Більше всього на світі Мстислав любив свою дружину, для якої нічого не жалів.

У 1026 році Мстислав, незадоволений братом Ярославом, який не поділився з ним батьківським спадком, а дав лише далеку і дику Муромську землю, зібравши підвладних йому печенігів і касогів (черкесів), пішов на Київ. Біля міста Листвен, за 40 верст на північ від Чернігова, на березі ріки Рута, між братами відбулася кровопролитна січа. Літописець оповідає: «Мстислав же з вечора ополчив дружину і поставив сіверян прямо проти варягів, а сам став з дружиною своєю по обох сторонах. І настала ніч, була тьма, блискавка, грім і дощ. І сказав Мсти слав дружині своїй: “Підемо на них”. І пішли Мстислав і Ярослав один на одного, і схопилася дружина сіверян з варягами, і трудилися варяги, рубаючи сіверян, і потім рушив Мстислав з дружиною своєю і почав рубати варягів. І була січа сильна, і коли виблискувала блискавка, блищала зброя, і була гроза велика і січа сильна і страшна. І коли побачив Ярослав, що терпить поразку, утік з Якуном, князем варязьким, і Якун тут втратив свій плащ золотий. Ярослав же прийшов до Новгорода, а Якун пішов за море. Мстислав же, як тільки трохи посвітліло, побачивши посічених своїх сіверян і Ярославових варягів, сказав: “Хто тому не радий? Ось лежить сіверянин, а ось варяг, а дружина моя ціла”. І послав Мстислав за Ярославом, кажучи: “Сідай у своєму Києві, ти старший брат, а мені хай буде ця сторона Дніпра”», тобто Чернігів. Брати уклали мир і розділили Руську землю по Дніпру. «І почали вони жити мирно і братолюбно, – відзначив літописець, – перестала усобиця і заколот, і була тиша велика в землі». Мстислав залишався цілковито самостійним государем своєї землі, допомагаючи старшому братові боротися з ворогами Русі.

І лише в 1034 році, після смерті Мстислава, Ярослав став одноосібним правителем Київської Русі і залишався ним до своєї кончини.

* * *

Багато істориків звинувачують Ярослава Мудрого в тому, що його зовнішня політика була нерішучою і він не приєднав до Русі нових територій. Та варто відмітити, що заслуга правителя полягає не так у тому, скільки нових територій він приєднав, а в тому, що він зробив для розвитку власної держави.

І в цьому сенсі в історії Київської Русі, мабуть, рівних Ярославу ми не знайдемо. Ярослав добре пам’ятав звинувачення, які пред’явили кияни його дідові Святославові: «Ти, князь, шукаєш чужої землі і про неї піклуєшся, а свою покинув», і всю свою енергію направив на повернення втраченого і зміцнення власної держави.

Ярослав, правлячи величезною територією Київської держави, як і його батько, продовжував укріплювати державний лад Русі. Він підсилює свою владу в Новгороді, давши новгородцям «грамоти», але вигнавши ще в 1019 році впливового і небезпечного для нього намісника Костянтина Добринича, очільника верхівки новгородського суспільства. Намісником у Новгороді він садить свого сина Володимира (раніше там сидів якийсь час малолітній Ілля). Під 1035 роком літопис повідомляє: «Ярослав ходив до Новгорода і залишив там на княжінні старшого сина свого Володимира». Володимир виявився надійним помічником батькові у всіх його справах. Можливо, цьому сприяла дружина Ярослава і мати Володимира Інгігерда, яка часто відвідувала сина і жила у Новгороді.

Свою діяльність щодо об’єднання руських земель в єдину державу Ярослав прагнув закріпити і кількома церковно-політичними актами. Першим кроком в цьому напрямі стало прагнення Ярослава створити Руський пантеон святих. Вже в перші роки утвердження його в Києві він направляє в Константинополь патріархові й імператорові прохання про канонізацію (приєднання до лику святих) княгині Ольги, Володимира Великого, варягів-християн (батька і сина), убитих язичниками в Києві при Володимирі, і своїх братів Бориса і Гліба. Канонізація Ольги, Володимира і варягів-мучеників була рішуче відхилена Візантією, але наполегливість Ярослава відносно Бориса і Гліба зломила затятість імператора. Ярославу вдалося добитися канонізації своїх братів, князів Бориса і Гліба. Одночасно і на Русі Ярослав робив все можливе, щоб прославити і звеличити братів, показати їх беззаперечну слухняність і підпорядкування старшим.

Таким чином, Ярослав, добившись канонізації Бориса і Гліба, не тільки поклав початок пантеону святих русичів, але тим самим увінчав ореолом святості і свою власну княжу владу.

* * *

М. М. Карамзін в «Історії держави Російської», даючи характеристику правління на Русі Ярослава Мудрого, пише: «Нарешті, блискуче і щасливе правління Ярослава залишило в Росії пам’ятник, гідний великого монарха. Цьому князеві приписують якнайдавніші зібрання наших цивільних статутів, відомі під назвою «Руської правди». Ярослав першим видав закони, писані на слов’янській мові… Цей [закон], подібний до дванадцяти дек Риму, є вірне зерцало тодішнього цивільного стану Русі і дорогоцінний для історії».

Поява подібного юридичного документа за часів Ярослава Мудрого цілком закономірна. У ці роки все більшого значення набуває князівська адміністрація. Органи влади, що виросли з первіснообщинного родового ладу, поступово перетворюються на знаряддя князівського правління. Тисяцькі, сотники, десяцькі перетворюються на «князівських мужів», тоді як раніше вони очолювали давню слов’янську міську десятницьку (тисячну) організацію. Тепер же вони стають представниками князівської адміністрації, і їх активна участь в князівських бенкетах, що носили політичний характер, свідчить про нові цілі, які поставив перед ними історичний розвиток Київської Русі.

Велике значення в житті Руської держави мали монастирі. При князеві Ярославі поблизу Берестового, на Печерському узвозі, постає Печерський монастир, який з часом став найбільшим і впливовим православним монастирем на Русі.

Вище ми вже говорили, що Ярослав, будучи князем Ростовської землі, заснував місто Ярославль. У Новгороді Великому він збудував князівський палац. Ставши великим князем, заснував місто Юр’єв (сучасний Тарту), а також було споруджено ряд фортець на південному кордоні держави. Але більше всього будував князь у Києві.

На новому місці, поряд з градом свого батька, відзначає літописець, «заклав Ярослав місто велике Київ, у нього ж граду суть Золота брама». Ярослав зводить своє місто, що перевершує за площею «отче». Територія нового міста в сім разів перевищувала кремль Володимира і складала більше 70 гектарів. Навколо міста насипали оборонний вал, довжина якого становила 3,5 км. Висота валу досягала 11 (разом з дерев’яними огорожами до 16 м) і ширина до 25 м. Перед валом, там, де він проходив по рівній поверхні, вирили глибокий рів, а вал доповнювала могутня стіна з дубових колод. У нове місто можна було увійти через Золоті, Лядські і Жидівські ворота. Центральним, парадним в’їздом до Києва і його символом стали Золоті ворота. Саме через ці ворота прагнули увійти всі завойовники Києва.

Ярослав також ознаменував своє правління будівництвом багатьох храмів. Найважливіший з них – храм Святої Софії. Ярослав, розгромивши в 1036 році під стінами Києва печенігів, «подякувавши Богові, на тому місці заклав церкву святої премудрості Божої і поле те приєднав до міста, велівши всьому війську обнести його стіною». Будівництво храму символізувало народження нової православної держави, адже таку саму назву – Софійський собор – мав і головний храм Константинополя. Храм Святої Софії був копією Софійського собору в Константинополі, але за розмірами був менший. Будівництво собору продовжувалося більше десяти років. Для спорудження храму Яро слав запросив майстрів з Візантії та Русі.

Софійський собор справляв виняткове враження. Розташований на високому березі Дніпра, виблискуючи свинцевими куполами, він наче панував над околицями. Відкриті арки галерей пов’язували храм з навколишньою природою, а декоративні ніші, півколони, шиферні карнизи й інші прикраси у поєднанні з кольоровою гамою стін і загальним виглядом будівлі залишали слід в пам’яті і серці людини. Не менш прекрасним і багатим був храм усередині.

Софійський храм у Києві, як тільки був закінчений, став митрополичим кафедральним собором. Впродовж декількох століть Софія Київська була центром спільноруської митрополії, осереддям політичного і культурного життя країни. Тут «ставили» на велике княжіння і приймали послів, проводили собори російських єпископів, правили молебні на честь блискучих перемог руських дружин над половцями і приносили присягу вірності.

Услід за Софійським храмом Ярослав спорудив кам’яну церкву на Золотих воротах, що знаходилися на захід від собору. Ця церква поставлена була на головних міських воротах на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці. У наступні роки, вже після споруди Софії Київської і церкви на Золотих воротах, Ярослав у Києві будує ще дві кам’яні церкви. Одна ставиться на захід від Софійського собору у напрямку до Золотих воріт – це храм Святого Георгія Побідоносця. Інша церква споруджувалася на південь від Святої Софії і носила ім’я Святої Ірини (покровительки дружини Ярослава).

При Ярославі отримує свій розвиток і літописання. Дотепер історики сперечаються про час початку російського літописання. Але, без сумніву, впродовж першої половини і середини XI сторіччя літопис, що виник в кінці X або на початку XI століття, доповнювався новими матеріалами київського, новгородського, чернігівського й іншого походження. Працями Нестора на початку XII сторіччя він придбав свій завершений вигляд і отримав назву «Повість минулих літ».

Розповсюдження писемності супроводжувалося створенням бібліотек. Князь Ярослав був відомий не тільки тим, що сам «до книг проявляв старанність, часто читаючи їх і вночі і вдень», але і тим, «що зібрав книгопереписувачів премного, які перекладали з грецького на слов’янську мову». Ці книгопереписувачі написали і переклали безліч книг, що поклали початок бібліотеці при соборі Святої Софії, таким чином, заснувавши першу на Русі бібліотеку. За підрахунками істориків, у бібліотеці налічувалося до 950 томів рукописних книг.

* * *

Ярослав Мудрий перед смертю розділив землі Київської Русі між своїми синами: «Ось я доручаю стіл мій у Києві старшому синові моєму і братові вашому Ізяславу; а Святославові даю Чернігів, а Всеволоду – Переяславль, а Ігорю – Володимир, а В’ячеславу – Смоленськ. І так розділив між ними міста», – записав літописець. Одночасно Ярослав зробив їм і батьківське повчання: «Ось я покидаю світ цей, сини мої; майте любов між собою, тому що всі ви брати, від одного батька й однієї матері. І якщо житимете в любові між собою, Бог буде у вас і підкорить вам ворогів. І мирно житимете. Якщо ж у ненависті житимете, в розбратах і сварках, то загинете самі і погубите землю батьків своїх і дідів своїх, які добули її працею своєю великою; але живіте мирно, слухаючись брат брата». Ярослав заборонив дітям «переступати межі братів і зганяти з їх столу» і сказав Ізяславу:

«Якщо хто захоче образити брата свого, ти допомагай тому, кого кривдять».

Ярослав помер у Вишгороді. Всеволод, що знаходився при батькові, перевіз тіло до Києва. «Плакали після нього люди; і, принісши, поклали його в труну мармурову в церкві Святої Софії. І плакали після нього Всеволод і весь народ», – записав літописець.

Безсумнівно, роки правління Ярослава Володимировича Мудрого є найвищою точкою в розвитку Давньоруської держави: в одне ціле були об’єднані всі руські землі, припинені усобиці. Значно зміцніла Руська православна церква. Держава стала сильною, розцвіла руська культура. І, напевно, тому Ярослав отримав прізвисько Мудрий. Саме таким він і залишився у вдячній пам’яті нащадків.