Екатерина Шукшина

Почему слова о любви, воспоминания о любви, воспоминания об утраченной любви, обещание любви, конец любви, отсутствие любви, жгучая, жгучая потребность любви, потребность любить выливаются в такую бездну насилия?

Что до будущего, оно стало слишком неопределенным и напрочь отменяло само себя, превратив в идиотизм любое намерение, какое я мог бы иметь, любую любовь, какую я мог бы питать, любую книгу, какую я мог бы хотеть написать. Паралич времени, как я понял, охватил одновременно дома и тела, обездвижил ноги, руки, пальцы и существование.

когда сердце еще колотилось после внезапной волны страха, оказалось нелегко попасть

В вечности нет потомства, а есть только современники.

все с пассивной готовностью принимают ту степень уважения, которую ты уверенно выказываешь самому себе.

Что хочет жить долго, должно служить. Что хочет господствовать, живёт недолго.

Ведь один из высших принципов нашей духовной жизни – это как раз стирание индивидуальности, как можно более

«Я молодий, мені двадцять років, але в житті я бачив тільки відчай, смерть, жах та поєднання безглуздої легковажності з неймовірними муками. Я бачу, що хтось нацьковує народ на народ, і люди вбивають – мовчки, слухняно, по-дурному, не розуміючи, що роблять, і не відчуваючи ніякої провини. Я бачу, що найкращі уми людства винаходять зброю і слова, аби це тривало й далі, та ще й у найвигадливіших формах. І разом зі мною це бачать усі люди мого віку, тут і за кордоном, в усьому світі, зі мною це переживає все моє покоління…. Довгі роки ми робили тільки одне – убивали, це стало нашою першою професією у житті. Усе, що ми знаємо про життя, зводиться до одного – до смерті. Що ж буде потім? І що ж буде з нами?»