Іменем сонця

Розділ IV

Снігопад, який пройшов минулої ночі, видався на диво рясним. Тож за кілька верст від шляху, яким подорожували Семен Паливода і Анджей Ґурський, снігу навалило стільки, що лісові дороги перестали існувати, як справедливо відзначив каштелян. Білий лапатий, він йшов кілька годин поспіль, все потовщуючи й потовщуючи ковдру, якою вкутались порослі лісом схили гір і безлісі долини. А тріскучий мороз, незважаючи на снігопад, не збирався випускати околиці зі своїх крижаних лабет. Здавалось, у білій безмовності, чистій і холодній, не могло існувати жодного руху, окрім цього тихого падіння сніжинок.

Втім, рух таки був. Просікою серед засніжених ялин повільно просувались сани, запряжені парою коней. Незважаючи на те що напередодні дорога тут була гарно вторована дроворубами, які вивозили нею дрова для продажу у Кам’янець, Чемерівці, Смотрич і Балин, зараз просіка була засипана снігом завглибшки у два фути. Тож коні лише їм одним відомим чином розрізняли просіку й досі не збилися. Вони невтомно долали замети й покірно тягли свою поклажу у невідомому напрямку. Одинокий наїзник у шкіряному морському плащі, який сидів у санях, не мав чіткої мети. Він накинув на голову відлогу, заплющив очі й не помічав нічого навкруг себе, немов полинув у невідому далечінь. На соломі за спиною у наїзника була вже майже непомітною велика кривава пляма. Вона, як і все навколо, поступово зникала під білою ковдрою. І скоро зникла зовсім. Лише кілька соломинок, які стирчали крізь сніг, червоніли крихітними краплинками крові. На тлі білої пустелі краплинки виглядали кволо й беззахисно, немов травневі квіти, які раптом потрапили у зимову заметіль. Обличчя чоловіка у санях не виказувало жодних емоцій. І тільки коли раптовий порив вітру посилював вплив морозу, він кутався у свій одяг і щось говорив, звертаючись до лісу навколо співучими словами невідомої мови. А перед внутрішнім поглядом у нього пропливали чужі, далекі краї. Краї, які ніколи не бачили снігу. Лише зелень тропічного лісу й ласкавий прибій моря. Землі, що він боявся їх і ненавидів. Кораблі, дерево яких просякло смертю. Безмежжя океану і зневіри. Мить – і засніжені пейзажі південного Поділля перестали існувати в уяві Мешики. На їх місце пам’ять перемістила темний, просякнутий сопухом гниючої плоті трюм, у якому його зачинили…

* * *

Вони були зовсім поряд. І хоч Степан намагався переконати себе, що разом з ним у тісній клітці звичайні покійники, заспокоїтись не вдавалось. У примарному світлі, що потрапляв сюди крізь люк у верхній палубі, він міг розрізнити їхні темні тіла, відкриті очі, які уже нічого не бачили, а також білі зуби. У деяких із чорношкірих були розкриті роти, і їхні схожі на перлини зуби були не менш білосніжними, аніж за життя. Здавалось, вони ось-ось зарухаються і почнуть жестикулювати, благаючи води і їжі, як робили це раніше. Проте запах, який ішов від їхніх тіл і доводив Степана до стану смертельного жаху, сповіщав: вони уже нічого не бажають просити у білих людей, які стали їхніми катами. Натомість сам вигляд покійників тепер примушував благати прощення у них. Степан не спав уже більше двох діб. Як тільки втома долала, йому здавалось, що мертвяки підіймаються з просяклих нечистотами дощок трюму і повзуть до нього, простягають свої чорні руки й клацають зубами, намагаючись вчепитись у нього смертельною хваткою. У такі хвилини сон зникав, а на його місце приходило відчуття, що у голові Степана натягнуто струною тонку мотузку, яка дзвенить від напруження й ось-ось може лопнути, занурюючи його у важкий біль. Перші кільканадцять годин він намагався стукати у люк, кричав і вимагав випустити його. Нестримно лаявся або навіть плакав. Але у відповідь чув лише регіт і насмішки. Потім хитавиця посилилась і з нього уже нікому було насміхатись. Судно боролось із штормом, тож моряки зайнялись такелажем і зовсім забули про Степана. Відповіддю на його крики й благання тепер слугувало рипіння канатів, шипіння води, що падала на палубу, стікаючи клюзами, а також ледь чутна лайка боцмана.

І саме тоді мерці зарухались. Причиною цього слугував шторм, який примушував задубілі тіла перекочуватись трюмом, проте розбурхана уява Степана малювала зовсім інші картини. Йому здавалось, що вони перетворюються на страшних зомбі. Живих мерців, творіння чорних шаманів з нетрів Екваторіальної Африки. І Степан відчував, як крижаний жах все міцніше обвиває його. Це був усеохопний жах. Такий, що підминає під себе решту емоцій і думок. Примушує холодіти й тремтіти, немов у пропасниці. Виходу не було. Він залишився сам на сам з ними й знаходиться цілковито у їхніх руках. Тонка струна у голові Степана натягнулась іще сильніше, і він змушений був охопити голову руками. Після чого заволав. Волав довго і моторошно, іноді перекриваючи гуркіт буремного моря. Але його ніхто не чув. У світі навколо залишився лише він і мертві тіла чорношкірих.

* * *

Мешика, немов прокинувшись від сну, озирнувся. Коні все ще йшли просікою, навколо ні душі. Він, нагадавшись про щось, похапцем стромив руку за пазуху й дістав сувій паперу. Розгорнувши, кілька хвилин вдивлявся у зображення на папері й кілька стовпчиків цифр під зображенням. Саме цифри привернули його увагу. Вуста Мешики гарячково шепотіли слова незрозумілою мовою. Зрештою він згорнув сувій і стромив за пазуху. Залишалось дванадцять ночей. Раніше вони приходили лише іноді. Можливо, раз на місяць. Обступали й намагались звести з розуму. Потім вони почали приходити щоразу частіше. Аж доки Міктлантекутлі за їх спинами не сказав, що тепер вони приходитимуть щодня. Щодня, доки сонце не зникне з небес серед білого дня. А тоді темрява заволодіє його, Мешики, душею. І потягне її у пекло! Подумавши про це, Мешика почав тремтіти. Думки не могли затриматись у його голові. Від страху, пережитого під час згадки про голос за спинами мерців, що обступали його нічною порою, вони розлітались, немов зграйки наляканих горобців. Лише одна закарбувалась у свідомості розумінням того, що він має зробити.

Боги люблять жертви.

І коли жертв буде достатньо, вони змусять страшного Міктлантекутлі відмовитись від його душі. І тоді він зможе зайняти своє місце біля багаття воїнів-орлів. Поруч з усемогутнім Мештлі.

Мешика розсміявся хрипким сміхом, від звуків якого з віт ялини зірвався у політ важкий пугач.

– Ви не отримаєте мою душу, породження темряви! Навіть не сподівайтесь, – говорив Мешика. – Я подбаю про це! Так, так! Ви надто слабкі у зрівнянні зі мною, о нещасні! Тому що я той, кому призначено перемагати! Сонце любить жертви! І я дам їх вдосталь!

З цими словами він почав шарудіти у соломі позаду себе. Нарешті видобув парусинову сумку, з якої обережно витяг і склав у рядок перед собою чотири закривавлених пакунки. Погладивши їх руками як щось безмежно цінне, Мешика склав пакунки до сумки й заховав назад у солому.

– Так, я знаю! – нервово скрикнув він. – Їх надто мало, щоб зупинити темряву! Дайте мені час! Лише дайте мені час!

Поволі він почав заспокоюватись і щільніше закутався у свій плащ. Залишилось дванадцять ночей. Відтепер вони приходитимуть щоночі, сумніву не було. Перші чотири він має чим зустріти їх. Але залишається ще вісім. Від думки про це Мешика знову затремтів. Він мусить, неодмінно мусить подбати про це. Про те, що відбудеться далі, Мешика не замислювався. Коли жертв стане достатньо, сонце підкаже потрібні кроки. Зграйки стривожених горобців у голові нарешті остаточно вгомонились. Мешика повільно заглибився у той напівсонний стан, який володів ним уже кілька годин.

Раптом коні захропіли. Мешика потягнув повід і озирнувся. За кількасот кроків лісова просіка, якою він рухався досі, закінчувалась, приєднуючись до торованого шляху. До Кочубеєва залишилось менше версти. На обрії виднілися крайні хати селища, господарчі будівлі й копиці сіна. На гостинці був помітний рух. Мешика притримав коней і придивився. Після цього зіскочив із саней і, намагаючись створювати якнайменше шуму, кинувся до шляху. Борсався у глибоких заметах, здригався від снігу, який потрапляв за комір, і стискав у руках холодне руків’я абордажної шаблі. Подорожніх може бути кілька, тож пістолета, найімовірніше, за все не вистачить. Але це навіть краще. Пощерблений клинок старої шаблі може продемонструвати, що здатний попити крові на зимових українських просторах не менш жадібно, аніж робив це на палубах іспанських каравел і португальських бригантин.

Досягнувши узлісся, Мешика застиг. З боку шляху його неможливо було помітити крізь засніжені віти ялин. Натомість йому було добре видно, що там робилось. Гостинцем їхали двоє озброєних мушкетами й шаблями жовнірів, які супроводжували сани. У санях знаходився третій жовнір і прикрите парусиною тіло. З-під парусини виглядала рука зі скрюченими пальцями. Шкіра руки була зеленкувато-жовтою. Мешика прислухався.

– Куди далі? – запитав у одного з вершників жовнір, який правив санями.

– Відомо куди, у фортецю, – відповів комонник у синьому жупані, поверх якого виблискував кільчастий панцир із залізними наплічниками.

– А покійного чому рідним не залишили? Селянка так убивалась…

– Ніби ти не знаєш! – відрубав комонник.

– Накази каштеляна потрібно виконувати, – подав голос інший комонник. – Інакше по тобі будуть журитись.

– А все ж не по-християнськи, – зітхнув жовнір, зовсім ще юнак. – Привезли до хати чоловіка неживого, показали і далі повезли.

– Не патякай! – гримнув на нього старший з драгун. – Буде наказ, привеземо назад.

Мешика вискалився і стромив руку до кишені, клацнувши курком. І хоч розумів, що не здатний протистояти трьом озброєним драгунам, ледь стримався, щоб не кинутись їм напереріз. Яка різниця, чим озброєні ті нікчеми? Адже Мештлі допомагає саме йому! А це найголовніше! Втім… Ні! Вони здатні захистити себе, і може статися так, що це перешкодить виконати те, що він має виконати. А потім з’явиться Міктлантекутлі. Це означатиме крах. Мешика знову почав битись, немов у пропасниці, а зграйки горобців у голові раптом сформувались у чітке розуміння.

Йому потрібна зброя!

Зброя потужніша за ту, яку він має нині. І спільник. Той, хто допоможе.

І він повинен здобути це все негайно.

За кілька хвилин сани і драгуни Ґурського зникли за вигином дороги, й Мешика поступово заспокоївся. На його обличчі з’явилась презирлива посмішка.

– Ви думаєте, що утекли від мене? – стиха прошепотів він. – Лише цього разу. Лише цього…

Розділ V

У Сатанів удалося потрапити лише надвечір наступного дня. Перепочинок у трактирі затягся. Анджей Ґурський, перед тим як лягти опочивати, звелів принести вина й смаженого м’яса. Оцінивши якість поданих страв та напоїв, до ночі оповідав Паливоді про те, якого доброго господаря має у його особі фортеця і як жахливо його недооцінюють у Варшаві. Зрештою згадав про свої золоті вольності й почав погрожувати комусь не названому тим фактом, що має шаблю при боці й зуміє довести, що він уродзоний шляхтич. Наостанок довго співчував нещасному Янушу Дубровицькому й зізнався Паливоді, що не може вдруге дивитись на його убите дитя. Семен, щоб не затягувати бесіду, з усім погоджувався.

Наступного дня його ясновельможність зволив прокинутись, коли сонце досягло зеніту, тож виїхали далеко по обіді. До мети подорожі прибули у час, коли сутінки загасили заграву на заході, а засипане снігом містечко завмерло, вкутавшись димом з коминів і прибравшись зірочками освітлених вікон. Але тепер це була не та тиха місцина, яку нещодавно будили запряжені цугом коні Дубровицького. Біля оселі Леві Сатанівського, про події у якій поголос миттєво розлетівся вулицями, чергували жовніри й палали смолоскипи. Міщани не наважувались наближатись до живого ланцюга охоронців, тож тримались стривоженою зграйкою на іншому боці ринкової площі. Але й розходитись не поспішали. Новина про жорстоке убивство, яке сталось зовсім поруч, роздмухувала хворобливий інтерес до страшної сенсації. Жахливі подробиці, яким вдалось просочитись у місто, примушували жінок утрачати свідомість, а чоловіків полотніти. Коли прибув загін, очолюваний каштеляном, жовніри спробували відігнати цікавих ще далі, але зрештою покинули цю справу – людей на майдані помітно побільшало, і на усі спроби відтіснити його натовп відповідав несхвальним гудінням. Жовніри, серед яких уже не було голландських мушкетерів, почувши про прибуття каштеляна, спробували продемонструвати міщанам, хто тут є господарем становища. Однак досить швидко зазнали фіаско і лише чудом у Ґурського і Паливоду не потрапили гнилі овочі, шматки ганчірок й іншого непотребу, якими мешканці Сатанова «вітали» владу, що виявилась неспроможною захистити місто від невідомих убивць.

– Ти бачиш, що вони вчинили? – гукнув каштелян до Семена, намагаючись перекричати гудіння натовпу.

– Вони перелякані й роздратовані, – відповів Паливода.

Ґурський відшукав серед ланцюга жовнірів старшого – здорованя в обладунках і бургундському шоломі.

– Хорунжий!

– Слухаю, ваша ясновельможність!

– Що тут відбувається?!

– Міщани, ваша ясновельможносте… Хтось розпустив плітки, що убивця все ще у місті. Вони вимагають знайти його.

– А ми, чорт забирай, чим, по-вашому, займаємось?

– Не можу знати, ваша ясновельможносте!

Ґурський почав утрачати терпець.

– На рани боскі! Виженіть їх звідси, у мене болить голова від криків!

Хорунжий поквапився виконувати наказ, а Семен у супроводі Ґурського вирушив до господи лікаря. Ворота за ними зачинили, і гул натовпу став менш чутним. Ґурський щось бубонів, відхекувався і ніс своє об’ємне черево подалі від брами, через яку все ще могли щось пожбурити. Зупинився лише на ґанку, де на нього очікував стрункий чоловік років двадцяти п’яти, зодягнений у розхристаний жупан, під яким була ліврея зеленого англійського сукна, короткі бриджі й білосніжні гетри. На ногах мав чорні шкіряні черевики з блискучими срібними пряжками, а увінчану пером широкополу шляпу тримав у руках. Паливода одразу звернув увагу на відкрите приємне обличчя незнайомця і проникливий погляд його сірих очей.

– Вітаю, ваша ясновельможносте! – відчеканив чоловік у лівреї.

– А, Адаме… – Ґурський вказав на незнайомця. – Знайомся, Ольховський. Це наш гарнізонний лікар Адам Костенко. Я тобі про нього розповідав. Він повідає про усе, що тут сталось.

– Вітаю, – простягнув у привітанні руку Костенко. І хоч могло здатись, що його усмішка не відповідала ситуації, Семен не здивувався. Судячи з усього, перед ним знаходився знавець своєї справи, для якого смерть людини давно стала простою роботою. Як і для самого Паливоди.

– Вітаю і вас, пане Адаме! – спокійно вимовив він.

У звуках за зачиненою брамою дещо змінилось. Серед гудіння натовпу пролунали розпачливі жіночі зойки, іржання коней і дзвін обладунків. Почулись короткі військові команди й лемент поволі почав ущухати. Вочевидь жовніри, які прибули з Ґурським, змінили перевагу у протистоянні з мешканцями Сатанова, й ринкову площу почали зачищати від невдоволених. Анджей Ґурський кілька хвилин слухав звуки вулиці, після чого вдоволено розправив вуса.

– Лотри! Потрібно було наказати ротмістру упіймати кількох і всипати канчуків!

– Навряд чи це їх заспокоїть, – зауважив Костенко.

– Але заспокоїть мене! – каштелян простяг руку до одного з жовнірів, що його супроводжували. Той без зайвих слів вклав у руку свого пана схожу на невеличкий барабан срібну баклагу в шкіряному футлярі.

– Хтось бажає вина, панове? – скоріше для вигляду, аніж сподіваючись на згоду, запропонував Ґурський Костенку й Паливоді.

– Дякую, ваша ясновельможносте, – похитав головою Семен. – Надто багато роботи.

Відмовився і Костенко.

– Що ж, оглянемо місце злочину? – запросив прибулих Костенко.

У відповідь каштелян вилаявся у свої густі вуса і, пробубонівши щось на кшталт: «з мене вистачить того диявольського лайна», покрокував до воріт. За воротами, отримавши почет з ротмістра і кількох жовнірів, поспішив до шинку на протилежному боці майдану. Семен супроводив каштеляна поглядом і увійшов до будинку, на варті дверей якого застигли ще двоє драгун.

– Бачить Бог, я з радістю підтримав би компанію нашому поважному сенатору, – зітхнув Костенко. – Маю надію, ви не настільки вразливі?

Паливода похитав головою.

– Навряд. Хоча не вважаю це великим надбанням. Подібні речі мають жахати.

– Ви маєте рацію, друже.

Залита кров’ю підлога, розкидані речі, поламані меблі. Тут царювала смерть. Тіла убитих застигли на тих місцях, де їх зустріла немилосердна доля. За наказом каштеляна трупи не прибирали до приїзду Семена. І зараз вони, сині, з розтерзаними тулубами, лежачи у калюжах чорної крові, виглядали ще більш моторошно, аніж у мить, коли Януш Дубровицький повернувся від гетьманського посланця. Семен дістав нотатник і приготував олівець.

– Ви, пане Адам, я так розумію, уже все оглянули? – запитав він у Костенка.

– Звичайно. І все можу розповісти. Маю лишень прохання.

– Що саме?

– Давай без усіх цих «панів» і «ваших милостей». Я Адамек, до тебе як звертатись?

– Семен, – знизав плечами Паливода. Лікар одразу сподобався йому простою манерою спілкуватись і приязною усмішкою. Він був не старший за Микиту, який поїхав святкувати Різдво з родиною і мав бути відсутнім не менше місяця. Чимось Костенко навіть нагадував Семену Пилипенка.

– Отже, Семене, тут побували справжні звірі. Або звір. Поглянь.

Вони зайшли у першу з кімнат, посередині якої знаходився убитий лакей. Зодягнений у ліврею труп лежав на спині. Його пишна перука сповзла з голови. Живіт був розрізаний, як і у попереднього потерпілого – одним розмашистим ударом надзвичайно гострого ножа. А потім скоріш за все копирсались у нутрощах. Семен, зітхнувши, перевернув труп. На лисій потилиці у померлого були помітні три вогнепальні поранення, розташовані у ряд.

– Зайшли через двері, не ламали, – зауважив Костенко. – Лакей скоріш за все сам відчинив. Помітивши, хто до них завітав, спробував утекти. Але цієї миті у нього поцілили.

– З чого стріляли? – запитав Семен, роздивляючись поранення на голові нещасного.

– Важко сказати, можливо, заряджений картеччю мушкет…

Семен оглянув тіло і похитав головою.

– Пістолет. Зовсім невеликий – поранення сліпі. Але стріляли тричі, – сказав він.

– Для чого?

– Цього я поки не знаю. Що ж, продовжимо огляд.

Вони перейшли до світлиці, у якій поряд з перевернутим столом лежав сам господар. Семен неквапно оглянув розтерзане тіло, потім пройшовся кімнатою, відзначивши, що у ньому щось пильно шукали. Про це красномовно свідчили перевернуті речі на полицях, потрощені скрині й відкриті навстіж дверцята шаф, вміст яких був розсипаний на підлозі. Однак дуже швидко у поле зору потрапило зірване з стіни зображення менори^[10]. Навіть здалеку було помітно, що рамка картини виконана зі щирого срібла. Проте вона, вочевидь, не зацікавила убивцю. Як і кілька срібних підсвічників на підлозі. Семен старанно замалював щось у нотатнику, після чого наблизився до убитого. Вже звичним рухом повернув його долілиць.

– Та ж картина, – у задумі мовив він. – Три кулі у потилицю. Але окрім них рана на тім’і. Очевидно, цього чоловіка просто позбавили здатності рухатись перед тим, як убити.

– Для чого?

– Хоча б для того, щоб мати можливість перезарядити пістолет.

– Тричі?

– Навряд. Це зайняло б надто багато часу. Але кулі три.

– Дивно, – у задумі хмикнув Костенко.

Огляд найбільш трагічної частини місця злочину не додав майже нічого нового. Хіба той факт, що Ірену Дубровицьку і її маленького сина було убито в інший спосіб, аніж решту нещасних. Матір кілька разів ударили холодною зброєю. Дитині перерізали горлянку. Тіло жінки розрізати не намагались. Але у тулубі дитини нишпорили, як і у тілах попередніх жертв. Семен відчув, що з нього досить. Жорстокість невідомого убивці перевершувала усілякі межі. І коли убивство матері можна було пояснити хоча б усуненням свідка, то кому завадив хлопчик, який, судячи з усього, не умів говорити? Цього Семен Паливода пояснити не міг. Тим більше не міг пояснити, для чого було розтинати тіло. Хіба убивця не був людиною.

– Різник, – немов прочитавши його думки, сказав Костенко. – Це міг зробити лише різник.

Паливода підійшов до вікна і став так, щоб трупи і кров залишились поза межами поля зору.

– Я мав би звикнути до подібних видовищ, – знизав він плечима. – Але не можу.

– Навряд чи до такого хтось взагалі спроможний звикнути, – відповів Костенко. – Власне, це все, що я мав показати. Бажаєш вийти на повітря?

– Так. І негайно, – рвучко повернувшись, Семен вийшов з кімнати. Пройшовся коридорами, перетнув вітальню й зупинився на ґанку. Похапцем відшукав у кишені люльку й тютюн. Вдарив кресалом, припалив. Незважаючи на лютий мороз, завмер у задумі. Відчував, як руки, які щойно дрібно тремтіли, поволі почали заспокоюватись. Спробував уявити, що відчував Януш Дубровицький, і не зміг.

– Ваша милосте! – перервав хід думок Семена хрипкий голос.

Повернувшись, помітив жовніра.

– Ваша милосте, ви закінчили?

– Закінчили? – Паливода не одразу зрозумів, що від нього потрібно.

– Їх мость, пан Адам, запитують, чи можна прибирати трупи?

Семен, погоджуючись, хитнув головою.

– Так, забирайте…

На ґанок вийшов Костенко. Став поряд, але продовжувати розмову не поспішав. Мовчки спостерігав за рухом на подвір’ї Леві Сатанівського. За чверть години повз них почали виносити ноші з тілами загиблих. Спочатку челядники винесли і влаштували у санях лікаря, після нього лакея. Ірену Дубровицьку і її хлопчика винесли останніми, прикривши ноші білими простирадлами. Цвьохнув батіг, і коні, порипуючи втрамбованим снігом, потягли сані у південному напрямку.

– Адаме, як це відбувається? – запитав Семен у Костенка, коли господа Леві Сатанівського спустіла і біля воріт залишились тільки драгуни міської сторожі.

– Що саме?

– Убиті. Ти якось оглядаєш тіла?

– Ти маєш на увазі розтин? – Костенко дивився услід сумній кавалькаді, що повільно віддалялась.

– Так.

– Взагалі розтин робиться не часто. Ти знаєш, як до цього ставиться церква. Проте іноді доводиться. Убитих доправляють у фортецю, лише потім повертають рідним. Тож коли хтось хоче дізнатись справжню причину смерті й на те є відповідний наказ, мені доводиться брати на себе такі обов’язки, за виконання яких їх превелебності приходять у стан праведного гніву.

Семен подивився Костенку у очі.

– Зробиш це для мене?

– Чому б ні? Потрібен лише наказ каштеляна…

– Я про це подбаю. Жінку, думаю, можна не чіпати. Мене цікавлять кулі, якими убили невідомого на шляху і двох чоловіків у будинку. І що вони, чорт забирай, хотіли знайти серед нутрощів?

Костенко здійняв комір жупану.

– Зроблю, як приїдемо.

– Дякую, Адамеку, – простягнув руку Семен. – Останнє запитання.

– Запитуй.

– Окрім убитого челядника, тут були інші слуги?

– Так, звичайно.

– Де вони?

– У будинку для челяді. Зачинились, відмовляються виходити.

– Справді? – хмикнув Паливода. – Чому?

– З тієї ж причини, з якої відбуваються заворушення на площі. Люди налякані і звинувачують у всьому тих, хто має відповідати за їхню безпеку. В даному випадку жовнірів, каштеляна і мене. Тепер ще й тебе.

– Цікава реакція.

– Цікава. Були ще візник і форейтор Дубровицьких. Їх одразу допитали, але обидва стверджують, що нічого не бачили. Були у конюшні за зачиненими воротами. Це підтверджують інші слуги. Я хотів їх залишити до твого приїзду, але вони мусили негайно везти свого пана у маєток. Дубровицькому стало зле. Я зробив кровопускання і дав заспокійливе. Маю надію, йому полегшає.

– Інші теж нічого не бачили?

– Так вони стверджують. Втім, схоже на правду. Все відбулось у будинку, а туди ніхто, окрім загиблого мажордому, не мав права заходити.

– Не бачили… – роздумував уголос Паливода. – Мабуть зайшли досить тихо. І навряд чи нападників було багато. Велику групу людей завжди хтось помітить. Але одинокий перехожий має значно більше шансів залишитись непоміченим.

– Тобі видніше, – погодився Костенко. – Однак не можу собі уявити, що подібне під силу вчинити одній людині.

– Ми багато чого не можемо уявити з речей, які відбуваються повсякчас, – зауважив Паливода.

– Тоді це мав би бути досвідчений різник. Такий, що одним ударом звалює вола.

– Мені теж це спадало на думку. Але волів не ріжуть подібним чином.

Костенко зітхнув.

– Здається, з мене теж достатньо цього диявольського лайна.

– Я так і думав. Коли плануєш вирушати?

Костенко знизав плечами:

– Власне, якщо ти не проти, поїду негайно.

– Я не проти. Зустрінемось у Кам’янці, Адамеку. Приємно було познайомитись, шкода що за таких обставин, – Семен попрощався з новим знайомим і пішов у бік будинку для слуг.

* * *

Челядь загиблого лікаря Паливода знайшов у далекому кутку подвір’я. Слуги перебували у невеличкій приземистій мазанці. За вікном, схожим на виставлені чотирикутником блюдця, блимало ледь помітне світло каганця. З комину у нічне небо вився сивий дим. Семен хотів відкрити вузькі двері, проте вони, рипнувши на петлях, відчинились за мить до того, як він устиг до них торкнутись. На порозі стояв дебелий чолов’яга у кожусі з високим коміром. З-поза спини у нього виглядало ще два переляканих обличчя.

– Хто такий? – непривітно буркнув чолов’яга, і Паливоду обдало розкішним горілчаним перегаром. Від несподіванки він навіть на крок відступив.

– Друже, для початку з’ясуємо, хто ти такий, – сказав Семен, роздивляючись незнайомців.

– Сторож я, – буркнув чолов’яга. – Подвір’я охороняю.

– Погано охороняєш. Чужі ходять.

– Хто такий?! – вперто повторив незнайомець.

– Тебе це не стосується, друже, – зітхнув Семен. – Тебе стосується лише те, для чого я сюди прийшов.

– Для чого? – глипнув очима чолов’яга і голосно гикнув.

– Маю поговорити з слугами покійного лікаря. Ти не проти?

Незнайомець повільно похитав головою.

– Сюди не можна.

– Чому?

– А біс тебе знає, хто ти такий! У нас тут такі страхи відбуваються… Не пущу!

Семен зітхнув.

– Послухай, добродію, – терпляче сказав він. – За парканом люди каштеляна щойно розігнали натовп невдоволених владою. Ти, судячи з усього, з їх числа?

– До біса вашу владу! – рішуче сказав чолов’яга. – Ми самі себе захищатимемо! На вас надії немає!

– Захищайтесь самі, мені немає до цього діла. Але зараз я зайду у ці двері й виконуватиму свою роботу. А ви зайдете за мною і будете відповідати на мої запитання. Відбулось убивство, тож не до жартів.

Чолов’яга засопів і, підтверджуючи свою рішучість, видобув з-під поли самопала. З закріпленого на курку шматка мотузки угору вилась тоненька цівка диму.

– Не пущу! – сказав категорично. – Іди, вашмость, від гріха! А то стрелю, їй-бо стрелю! – тремтячою рукою він звів курок з тліючим ґнітом.

Паливода посміхнувся у вуса. Після того, що довелось бачити у будинку, настрій був далеко не благодушний. Він навіть зробив над собою зусилля, щоб не скалічити нахабу без зайвих розмов.

– Опусти самопал, дурню, – сказав майже ласкаво.

– Не пущу, йди геть! – не здавався сторож. – Стрелю!

– Справді?

Усе що відбулось далі, чолов’яга у дверях одразу не зрозумів. Помітив лишень, що замок його самопала відламався й упав на підлогу. Натомість шабля шляхтича незрозумілим чином перемістилась з піхов при боці у руку останнього.

– Але… так не можна! – прошепотів чолов’яга.

– Чому? – Паливода закинув зброю у піхви. – Стріляй.

До сторожа лише тепер почало доходити, на яку небезпеку він наразив себе власною необачною поведінкою. Шляхтичу варто лише доповісти, що на нього було вчинено збройний напад. Цього цілком вистачить для суду. Адже особа будь-кого з нобілітету Речі Посполитої є недоторканною. Результатом подібної сутички зазвичай був смертний вирок для нахаби з простого народу, який смів погрожувати зброєю людині з шляхетними привілеями.

– Не губи, ясний пане! – забубонів він. – Все розповім! Налякані ми… Не знаємо, кого боятись.

– От і добре, – Паливода вказав на двері будинку для слуг. – Проходьте, добродії. Розмова буде довгою.