Айвенго

 
Про одне не забувайте:
Що б удень я не робив,
Та вночі я веселюся.
 

Втім, хоч він і сказав, що любить смачно попоїсти, а також що він – королівський челядинець і заблукав під час ловів, проте не зміг випросити у скнари-ченця нічого, крім хліба та сиру, які не здалися йому надто привабливими. Ще менше привабив його «тверезий трунок». Врешті-решт король став вимагати, щоб господар відповів йому на питання, яке гість невпинно задавав йому:

 
Не полюєш ти дичину?
Ну, то це твоя провина!
Ти живеш серед діброви,
Де ніхто тебе не зловить;
Як лісничий ляже спати,
Можеш вільно полювати.
Певно, добрий ти стрілець,
Хоч за одягом чернець.
 

У відповідь чернець висловлює підозру, що гість хоче дізнатися, чи не переступав він мисливські закони; якщо звістка про це дійде до короля, йому, ченцю, напевне, таки вкоротять віку. Едуард запевняє відлюдника, що збереже його таємницю, і знов домагається, щоб він почастував його олениною. Чернець не погоджується, посилаючись на свої обітниці, і продовжує заперечувати:

 
Молоко саме лиш п’ю,
А дичини я не б’ю.
Біля вогнища погрійся,
Рясою моєю вкрийся
І тихенько спи собі.
 

Слід гадати, що тут у рукописі є пропуск, бо незрозуміло, що ж урешті-решт спонукає впертого ченця задовольнити королівське бажання. Але, мовивши, що його гість – «хлопець хоч куди», богобоязкий чернець частує його всім найкращим, що є у сховку. На столі з’являються дві свічки, білий хліб і пироги; на додачу ще й солона та свіжа оленина, від якої вони відрізають найкращі шматочки.

– Мені довелося б жувати сухий хліб, – сказав король, – якби я не випросив у тебе твоєї мисливської здобичі. От тепер це буде справжня королівська вечеря, якщо знайдеться щось випити.

Чернець залюбки погоджується і наказує служникові витягти з потаємного сховку біля його ліжка барильце в чотири галони; і тоді всі троє гуляють на славу. У цій пиятиці головує чернець, який стежить за тим, щоб кожній випитій склянці передували урочисті слова. Цими веселими приповідками вони супроводжували своє застілля, як це робиться в наш час за допомогою тостів. Один каже «Fusty bondias»^[15], інший має відповісти «Убий пантеру»; чернець добре поглузував з неуважності короля, який весь час забував слова цієї священної церемонії.

Так весело минає ніч. На світанку, прощаючись зі своїм люб’язним господарем, король запрошує його до двору, обіцяючи винагородити за гостинність, бо наданий прийом вельми йому сподобався. Веселий чернець погоджується з’явитись до королівського двору і спитати Джека Флетчера (так назвав себе король). Після того як чернець показав королю своє мистецтво у стрільбі з лука, нові друзі прощаються. Король вирушає додому і по дорозі зустрічає свій почет. Балада дійшла до нас без кінцівки, і тому ми не знаємо, як правда випливає назовні; напевне, це відбувається так само, як в інших творах з подібним сюжетом: господар чекає, що його стратять за надто сміливе поводження з королем, який не відкрив свого імені, і вельми здивований, натомість отримавши винагороду.

У збірці містера Хартшорна є балада з таким самим сюжетом – «Король Едуард і пастух»; що стосується зображення тогочасних звичаїв, вона набагато цікавіша, ніж «Король і відлюдник», але наводити її тут ми не будемо. Читач уже склав собі уявлення про першоджерело, з якого ми запозичили цей епізод роману, і уподібнення грішного ченця до брата тука з історії Робіна Гуда має здатися йому цілком природним.

Ім’я Айвенго підказав авторові старовинний вірш. Будь-який романіст свого часу висловлював бажання, подібне до слів Фальстафа^[16], який хотів дізнатися, де торгують гарними іменами. У таку хвилину авторові спав на думку вірш, де згадуються назви трьох маєтків, відібраних у предка славетного Хемпдена в покару за те, що він ударив Чорного принца^[17] ракеткою, посварившись з ним під час гри у м’яч:

 
І відняли у Хемпдена в покару
Маєтки славні ці – Трінг, Вінг, Айвенго;^[18]
Він радий був їх у казну віддати,
Аби життя своє порятувати.
 

Це ім’я відповідало авторському задуму з кількох причин: по-перше, воно має староанглійське звучання, по-друге, в ньому немає жодних посилань на характер твору. Друга обставина має дуже велике значення для автора. Так звані «цікаві» назви насамперед розраховані на продавців книг або видавців, які з допомогою цих назв продають книжку перше, ніж вона побачить світ. Проте автор, погодившись на те, щоб до його ще не опублікованого твору була штучно привернута увага читачів, ставить себе в скрутне становище: в разі якщо, викликавши надто великі сподівання, він не зможе їх виправдати, це стане фатальним для його літературної слави. Крім того, натрапивши на таку назву, як «Порохова змова»^[19] чи щось подібне, пов’язане зі світовою історією, будь-який читач іще до того, як побачить саму книжку, вже уявлятиме собі перебіг подій і очікуватиме на те, що твір принесе йому певну втіху. Може статися, що читач розчарується у своїх сподіваннях, і в такому разі він засудить автора чи його твір, що завдали йому такої прикрості. У цьому випадку письмен-ника засуджують не за те, що він не досягнув поставленої мети, а за те, що він мітив у тому напрямі, про який і гадки не має. Маючи досвід невимушених стосунків з читачами, автор може, до речі, згадати про те, що Окінлекський рукопис^[20], де наводяться імена цілої зграї норманських баронів, підказав йому страхітливе ім’я Фрон де Беф.

«Айвенго» мав неабиякий успіх, коли з’явився, і, скажімо так, надав авторові право самому диктувати собі закони, оскільки віднині йому дозволено описувати в своїх творах як Англію, так і Шотландію.

Образ красуні-єврейки викликав співчуття в деяких читачок, які звинуватили автора в тому, що, вирішуючи долю дійових осіб, він віддав руку Вілфреда не Ребецці, а Ровені, яка поступається їй своїми чарами. Але, навіть не кажучи про те, що тогочасні забобони робили такий шлюб вочевидь неможливим, автор дозволить собі зауважити, що швидкоплинне щастя не звеличує, а принижує людей, наділених справжніми душевними чеснотами. Романи читає головним чином молоде покоління, і було б надто ризиковано навіювати йому небезпечну думку про те, що благородство поведінки і переконань природно супроводжується чи то обов’язково винагороджується задоволенням наших пристрастей або здійсненням наших бажань. Іншими словами, якщо благородна і самовіддана людина позбавлена земних благ, влади, світського становища, якщо їй не судилося задовольнити свою несподівану і нещасливу пристрасть, таку як пристрасть Ребекки до Айвенго, то потрібно, щоб читач міг сказати – воістину душевна краса здобуває найвищу винагороду. Адже споглядання величної картини життя переконує, що самопожертва і відречення від своїх пристрастей заради обов’язку рідко бувають винагороджені і що внутрішнє усвідомлення виконаного обов’язку дарує людині справжню винагороду – душевний спокій, якого ніхто не може ні відібрати, ні дати.

Ебботсфорд, 1 вересня 1830 року

Посвята вельмишановному д-ру Драйєздасту Ф. А. С.^[21]

У Касл-гейт, Йорк

Вельмишановний і дорогий сер,

Навряд чи потрібно перераховувати тут різноманітні, проте надзвичайно поважні міркування, які спонукають мене поставити Ваше ім’я перед твором, що йде нижче. Проте, якщо мій задум не матиме успіху, головна з цих причин може зникнути. Якби я міг сподіватися, що ця книжка є гідною Вашого протегування, читачі одразу зрозуміли б, наскільки доречною є посвята цього твору, в якому я намагаюся зобразити побут старої Англії і, зокрема, побут наших саксонських пращурів, ученому – авторові нарисів про Ріг короля Ульфуса і про землі, покладені ним до престолу святого Петра. Проте я розумію, що побіжне, далеко не успішне і спрощене зображення результатів моїх історичних досліджень на сторінках цього роману ставить мій твір незрівнянно нижче від тих, які мають гордий девіз Detur digniori^[22]. Навпаки, я боюся бути звинуваченим у самовпевненості, поставивши славетне, шановане усіма ім’я доктора Джонаса Драйєздаста на перших сторінках книжки, яка, на погляд більш досвідчених істориків, нічим не відрізняється від сучасних нездарних романів і повістей. Я б дуже бажав позбутися цього звинувачення, бо, хоч я й сподіваюся на Вашу поблажливість та розраховую на Вашу дружбу, у мене, проте, нема найменшого бажання бути звинуваченим публікою в такому серйозному переступі, який малює моя перелякана уява.

Тому я хотів би нагадати Вам, що, коли ми вперше обговорювали подібні твори, в одному з яких містяться такі нечемні натяки на приватні й сімейні справи Вашого північного друга-вченого – містера Олдбока з Монкбарнса, – у нас виникли певні непорозуміння щодо причин, через які ці твори є такими популярними в нашу легковажну епоху. Хоч би якими були їхні численні переваги, слід, втім, погодитися, що всі вони написані вельми нездарно і порушують усі закони епічної творчості.

У той час Ви, здається, дотримувалися думки, що таємниця чарів полягає в мистецтві, з яким автор, подібно до другого Макферсона^[23], використовує скарби давніх часів, розкидані повсюди, щоб збагатити свою немічну і вбогу уяву готовими сюжетами з минулого своєї батьківщини і зобразити осіб, які дійсно існували, навіть не змінюючи імен.

Ви зауважили, що не минуло шістдесяти-сімдесяти років відтоді, як уся північ Шотландії перебувала під владою, майже такою само патріархальною, як влада наших славних союзників – мохоків та ірокезів.

Визнаючи, що автор власною персоною не міг бути свідком подій того часу, Ви припускали, що він все ж таки повинен був знати людей, які жили і страждали за тих часів. Проте вже за останнє тридцятиріччя звичаї Шотландії зазнали таких глибоких змін, що самі шотландці розглядають побут своїх прямих предків так само, як ми – побут часів королеви Анни чи то навіть часів Революції^[24]. За таких умов єдине, що, на Вашу думку, могло б зупинити автора, який володіє безліччю фактів і відомостей, – це складність вибору. Отже, не було нічого дивного в тому, що він, натрапивши на таке багатюще джерело, отримав від своєї праці заробіток і славу, які не виправдовуються кількістю витрачених зусиль.

У цілому погоджуючись з Вашими поглядами, я не можу не дивуватися тому, що ніхто досі не спробував зацікавити сучасників легендами і переказами старої Англії, тоді як до подібних спроб стосовно наших бідних і не таких знаменитих сусідів удавалися безліч разів.

Зелене сукно, попри свою древність^[25], безперечно, є милішим нашому серцю, ніж строкатий тартан – сину півночі. Ім’я Робіна Гуда, якщо вживати його доречно, може бути не гіршим прикладом, аніж ім’я Роба Роя^[26], а англійські патріоти варті не меншої похвали в нашому оточенні, ніж Брюс і Уоллес^[27] – в Каледонії^[28]. Якщо південні краєвиди і не такі мальовничі та величні, як північні гірські пейзажі, вони, проте, перевершують їх своєю спокійною, тихою красою. Все це дає нам право мовити разом з патріотом Сирії^[29]: «Чи не прекрасніші за всі річки Ізраїлю Фарфар і Авана, річки Дамаска?»

Якщо Ви дозволите нагадати, Ваші заперечення проти подібних спроб, любий докторе, були подвійними. З одного боку, Ви підкреслювали переваги шотландців, у чиїй країні ще не так давно існував той побут, на тлі якого розгортаються події. Навіть тепер лишається багато свідків, що пам’ятають славетного Роя Мак-Грегора, які воювали з ним пліч-о-пліч. І подробиці, що стосуються приватного життя і побуту тих часів, і все, що робить достовірним оповідання і своєрідними – описані характери, добре знають і пам’ятають у Шотландії. В Англії ж, навпаки, цивілізація вже давно досягла такого високого рівня, що єдине джерело відомостей про наших пращурів становлять давні літописи, автори яких наче змовилися приховувати всі цікаві подробиці, замінивши їх перлами чернечого красномовства і банальними роздумами про моральні питання. Ви стверджували, що було б несправедливо ставити нарівні англійських і шотландських письменників, які намагаються перевершити одне одного, переказуючи і прикрашаючи давні легенди своїх країн. Ви говорили, що шотландський чарівник^[30], подібно до луканової відьми, може блукати полем недавньої битви, воскрешаючи мертві тіла, в яких щойно билося життя і на чиїх вустах щойно завмерли передсмертні стогони. Але ж навіть всевладна Еріхто^[31] повинна була вибирати саме таких мерців, бо лише їх могли воскресити її чари:

 
«…gelidas leto scrutata medullas,
Pulmonis rigidi stantes sine vulnere fibras
Invenit, et vocem defuncto in corpore quaerit»^[32].
 

Водночас англійському письменникові, – навіть якщо він володіє такими чарами, як Північний Чаклун, – доводиться в пошуках сюжетів занурюватись у прах століть, де нічого не знайдеш, окрім сухих, мертвих, зотлілих і розкиданих кісток, схожих на ті, що встеляли долину Іосафату^[33].

З другого боку, Ви висловлювали побоювання, що непатріотичні погляди моїх співвітчизників не дають їм змоги гідно оцінити той твір, можливість успіху якого мені хотілося довести. Ця обставина, стверджували Ви, лише почасти зумовлена загальною прихильністю до іноземної мови, а не до своєї рідної; вона також залежить від особливого середовища, в якому перебуває англійський читач. Якщо ви почнете розповідати йому про первісний стан суспільства і дикі звичаї, що існують у гірській Шотландії, він залюбки слухатиме ваші оповіді. І це є цілком природним. Пересічний читач або взагалі ніколи не бував у цих відлюдних краях, або проминав їх під час своїх літніх подорожей. Погана їжа, убогий нічліг, злидні і спустошення, що їх бачить він довкола, добре підготували його до неймовірних розповідей про волелюбний, незвичайний народ, який так добре гармонує з диким краєвидом. Проте той самий шановний читач, сидячи у своїй затишній вітальні, в теплі англійського родинного вогнища, не надто схильний слухати розповіді про те, що побут його предків був цілком іншим, що похила вежа, яку він бачить із вікна, колись належала баронові, який не вагаючись повісив би його на воротах свого власного будинку без судового слідства; що наймити, які працюють в його невеликому маєтку, два-три століття тому були б його рабами і що необмежена влада дворянської тиранії панувала б над сусіднім селищем, де зараз адвоката шанують більше, ніж поміщика.

Я розумію всю серйозність цих заперечень, проте мушу зізнатися, що вони не здаються мені вирішальними. Звичайно, таку перешкоду, як брак матеріалу, подолати нелегко; проте хто ж, як не д-р Драйєздаст, має знати, що для тих, хто любить книжки і наше минуле, відомості про звичаї і характери наших предків розкидані скрізь, у будь-якій історичній праці; звичайно, вони становлять мізерний відсоток відносно змісту цих творів, проте, зібрані докупи, можуть освітити vie privee^[34] наших пращурів. Звичайно, і я можу зазнати поразки у своїй спробі. Проте я впевнений, що більш наполегливі пошуки матеріалу і більш вдале його використання обдарованим митцем завжди матимуть успіх, як про те свідчать праці доктора Генрі^[35], а найбільшою мірою – містера Шерона Тернера^[36]. І тому я заздалегідь постаю проти будь-яких висновків у тому разі, якщо ця спроба буде невдалою. Але повторюю: якщо мені поталанить змалювати правдиву картину давніх англійських звичаїв, я хотів би сподіватися, що доброзичлива вдача моїх співвітчизників та їх здоровий глузд забезпечать мені їхню прихильність.

Відповівши, наскільки це було можливо, на Ваші перші заперечення, чи то принаймні висловивши твердий намір подолати всі перешкоди, від яких Ви мене застерігали, я хочу сказати кілька слів про те, що безпосередньо торкається мого твору. Ви, напевне, поділяєте ту думку, що сама професія дослідника старовини, який здійснює складні і, як заведено вважати, копіткі та детальні пошуки, полишає його здатності створити цікаву оповідь із цього матеріалу. Дозвольте зауважити, любий докторе, що це заперечення має радше формальний характер і не стосується суті справи. Звичайно, такі розважальні твори не узгоджуються з суворими поглядами нашого друга містера Олдбока. Проте Хорас Уолпол^[37] зміг написати моторошне оповідання про потойбічні сили, а Джордж Елліс^[38] – вдихнути чари життя і блискучого гумору, такого ж вишуканого, як і своєрідного, у свої перекази старовинних віршів. Отже, якщо мені доведеться зазнати каяття з приводу своєї сміливості, я можу на своє виправдання посилатися на шановних попередників.

Втім, прискіпливий історик може подумати, що, змішуючи таким чином правду і фантазію, я засмічую чисті джерела історії сучасними поглядами і прищеплюю молодому поколінню хибні думки про описану мною епоху. Певною мірою погоджуючись із цими міркуваннями, я спробую протиставити їм таке судження.

Щоправда, я не можу, та й не намагаюся, зберегти цілковиту точність навіть в описі костюмів, не кажучи вже про такі важливі питання, як мова і звичаї. Проте ті самі причини, які не дають мені змоги передавати діалоги роману англосаксонською або норманофранцузькою мовою чи то запропонувати їх читачеві надрукованими шрифтом Кекстона^[39] або Вінкен де Ворда, заважають мені триматись у межах того часу, в якому відбувається дія.

Для того щоб викликати в читача бодай якусь цікавість, потрібно описувати обрану Вами тему мовою і стилем Вашого часу. Жодний твір східної літератури не зажив такого успіху, як перший переклад арабських казок, зроблений містером Геландом^[40]: зберігши своєрідність східної фантазії і розкішні східні костюми, він поєднав їх з простими почуттями і природними вчинками персонажів, що зробило їх цікавими і зрозумілими для всіх; водночас він скоротив надто розтягнуті сцени і нескінченні повторення, що присутні в арабському першоджерелі. Звичайно, в такому вигляді ці розповіді мають менше східного колориту, проте значно більше відповідають вимогам європейського попиту; завдяки цьому вони отримали таке схвалення, якого ніколи б не мали, якби за своєю формою і стилем не були певною мірою пристосовані до почуттів і звичок західного читача. Беручи до уваги смаки публіки, яка, сподіваюся, із задоволенням читатиме цей твір, я намагався описати старі звичаї сучасною мовою і передати характери моїх персонажів тією мірою, яка не дозволить сучасному читачеві нудьгувати від надто докладного зображення старовини. Проте я вважаю, що, пристосовуючись до цих смаків, я не переступив ту межу, за яку не повинен виходити автор художнього твору.

Талановитий письменник – покійний містер Стратт^[41] – у своєму романі «Куїнху-хол» ішов за іншим принципом. Протиставляючи сьогодення минулому, він начебто зовсім забув про характери і вчинки, що є спільними для нас і для наших предків – почасти успадковані нами, але загальнолюдські по суті, позаяк їх існування у всі епохи не підлягає сумніву.

Відкинувши все, що не зовсім застаріло, щоб бути для нас чужим і дивним, цей чоловік, за всієї його освіченості і обдарованості, зробив твір недоступним для широкого кола читачів. Права митця на вільне поводження з матеріалом є такими важливими для здійснення мого задуму, що я прошу Вас терпляче вислухати такі мої докази.

Того, хто вперше гортає твори Чосера^[42] чи якогось іншого давнього поета, так лякає вигляд застарілого правопису приголосних і давньої мови взагалі, що він квапиться відкинути цю книжку від себе, мов якесь страховисько, напхане уламками древніх руїн і тому надто жахливе для розуміння його прихованих чеснот. Проте якщо розумний і освічений друг доведе йому, що ці труднощі є лише уявними, якщо він прочитає цей твір вголос, якщо замінить застарілий правопис знайомих слів на сучасний, він доведе своєму учневі, що, напевне, лише одна десята частина слів у цій книжці справді вийшла з ужитку. В такий спосіб буде легше вмовити початківця підійти до «джерела чистої англійської»^[43] з цілковитою певністю, що, маючи трохи терпіння, він невдовзі зможе насолоджуватися тим гумором і пафосом, якими старий Джефрі тішив епоху Кресі та Пуатьє^[44].

Поміркуймо далі. Припустімо, що наш неофіт у своєму новому захопленні давниною спробує наслідувати те, що викликає в нього такий захват; він вчинить дуже нерозумно, якщо випише зі словника застарілі слова і вживатиме їх замість слів і виразів, поширених у наш час. Саме такої помилки припустився Чатертон^[45]. Прагнучи надати своїй мові старовинного звучання, він знехтував усіма сучасними словами і створив мову, яка не має нічого спільного з жодною з тих, якими коли-небудь говорили у Великій Британії. Той, хто хоче наслідувати давню мову, повинен засвоїти загальний характер її граматичних форм, виразів, зворотів, принципів узгодження слів, а не ганятися за рідкісними і забутими словами. Як я вже казав, у творах давніх авторів застарілі слова трапляються набагато рідше, ніж слова, вживані досі, але з іншим значенням та в іншому написанні. Співвідношення між ними становить приблизно один до десяти.

Усе, сказане мною про мову, тим паче стосується зображення почуттів і звичаїв. Найважливіші людські пристрасті у своїх проявах, так само як і джерела, що їх живлять, є загальними для всіх суспільних прошарків, країн і епох; це, безперечно, свідчить про те, що хоч певний суспільний лад впливає на погляди, думки і вчинки людей, та самі люди за своєю природою мають багато спільного. Наші предки відрізнялися від нас, звичайно, не більше, ніж єврей відрізняється від християнина. «Хіба вони не мають рук, органів, членів тіла, почуттів, уподобань, пристрастей? Хіба не та сама їжа живить його, хіба не та сама зброя його ранить, хіба він не страждає на ті самі недуги, хіба не ті самі ліки зцілюють його, хіба не гріють і не холодять його ті самі літо і зима, що й християнина?» Тому їхні почуття і пристрасті за своєю природою і за своєю силою близькі до наших. І коли автор береться за написання роману або іншого художнього твору, на зразок того, який вирішив написати я, виявляється, що доступний йому матеріал – як мовний, так і історично-побутовий – такою ж мірою належить сучасності, як і часові, обраному для описання. Ця обставина надає автору свободу вибору і робить його працю легшою, ніж здавалося спочатку. Розглянемо приклад із галузі суміжного мистецтва. Можна сказати, що в живописі старовинні деталі збагачують пейзаж специфічними рисами. Лицарський замок повинен здійматись у всій своїй величі, люди повинні мати той одяг і ті пози, що були властиві епосі; місцевість, яку художник вибрав для своєї картини, повинна бути зображена з усіма своїми особливостями, з гірськими кручами чи стрімкими водоспадами. Колорит також має бути природним. Небо – ясне або хмарне, відповідно до кліматичних умов, барви – саме ті, що переважають у природі. У цих питаннях закони мистецтва змушують художника суворо дотримуватися природних меж. Проте йому зовсім не обов’язково передавати найменші подробиці, з надмірною точністю зображувати траву, квіти і дерева, що прикрашають пейзаж. Усе це, як і співвідношення світла й тіні, є загальним для будь-якої місцевості, природним для будь-якої країни і тому може бути підказане особистими поглядами й уподобаннями живописця.

Щоправда, ця свобода вибору завжди є обмеженою. Художник повинен уникати тих подробиць, що не відповідають кліматичним або географічним особливостям пейзажу; не слід саджати кипариси на Мерейських островах^[46] або шотландські ялини серед руїн Персеполісу. Такі самі обмеження владні і над письменником. Автор може дозволити собі описати почуття і пристрасті персонажів більш детально, ніж це робиться у старовинних літописах, які він наслідує; проте, захопившись цим описом, він не повинен вводити нічого, що не відповідало б характеру епохи. Його лицарі, лорди, зброєносці й селяни можуть бути зображені більш ретельно і образно, ніж у сухій безбарвній оповіді старовинного ілюстрованого рукопису, проте характер і зовнішня обстановка епохи повинні лишатися недоторканими. Усі ці персонажі мають залишатися такими самими, хіба що змальованими тоншим пером; або, щоб сказати скромніше, повинні відповідати вимогам часу з більш глибоким розумінням завдань мистецтва. Мова не повинна бути застарілою і важкою для сприйняття; але по можливості не повинна містити явно сучасних зворотів. Одна річ – вводити у твір слова і почуття, спільні для нас і наших предків, і зовсім інша – надавати предкам ту мову і почуття, що характерні для їхніх нащадків.

Саме це, любий друже, було найскладнішим у моїм завданні; і, щиро кажучи, я майже не сподіваюся Вас переконати. Адже ці міркування не повною мірою задовольняють і мене самого, тоді як Ваші погляди є не такими пристрасними, а Ваші знання в галузі історії – набагато глибшими від моїх. Гадаю, що поведінка і зовнішній вигляд моїх героїв заслужать чимало докорів з боку осіб, які дивитимуться на мій твір з урахуванням того часу, в який жили його персонажі. Можливо, я описав надто мало таких побутових деталей і вчинків, які можна назвати сучасними; але, з іншого боку, також вельми можливо, що я поєднав звичаї двох або трьох століть і наділив епоху Річарда І явищами, які існували або набагато раніше, або набагато пізніше зображеного часу. Я заспокоюю себе тим, що подібні помилки не привернуть уваги пересічного читача і що я зможу поділити незаслужений успіх з тими архітекторами, які, не дотримуючись ніяких приписів, без будь-якої системи прикрашали готичний стиль візерунками, запозиченими з інших стилів та інших періодів мистецтва. Ті самі читачі, яким глибокі історичні знання дадуть підстави суворо засуджувати мої помилки, поставляться до мене з певною поблажливістю саме завдяки розумінню складності мого завдання. Мій шанований, але незаслужено забутий друг Інгульфус^[47] дав мені чимало цінних порад; але світло, пролите Кройдонським ченцем^[48] і Джефрі де Вінсау^[49], затьмарюється такою безліччю нецікавого і незрозумілого матеріалу, що я радо звернувся по допомогу до сторінок Фруасара^[50], хоч він і був відомим в епоху, надто віддалену від описуваних мною подій. І все ж, любий друже, якщо Ви будете досить великодушні, щоб пробачити мені цю зухвалу спробу сплести собі вінок менестреля з коштовних перлин старовини і з брістольських дрібничок^[51], якими я намагався підмінити справжні скарби, – я впевнений, що Ваше розуміння труднощів мого завдання примирить Вас із недосконалістю її виконання. Щодо матеріалів, мені лишається додати небагато: всі вони містяться в одному англонорманському рукописові. Сер Артур Уордор^[52] дбайливо зберігає його у третій шухляді свого дубового столу; проте він нікому не дозволяє до нього доторкнутись, а сам не в змозі прочитати в ньому жодного слова. Під час мого перебування в Шотландії я б ніколи не дістав дозволу побачити ці дорогоцінні сторінки, якби не пообіцяв позначити їх яким-небудь чудернацьким шрифтом під назвою «рукопис Уордора», таким чином виокремивши його з-поміж усіх інших і надавши йому такого самого значення, яке мають рукописи Бенетайна, Окінлека^[53] та інші пам’ятки працелюбності середньовічних переписувачів. Я б надіслав Вам для ознайомлення стислий зміст цього цікавого твору, який я з Вашого дозволу додаю до третього тому мого роману, якщо диявол друкарства не буде втішений після набору всієї книги.

Прощавайте, дорогий друже, я сказав досить для того, щоб пояснити, якщо не виправдати, свою спробу. Незважаючи на Ваші сумніви і мою власну нездарність, я все ж таки сподіваюся, що вдався до цієї спроби не марно. Сподіваюся, Ви вже одужали після весняного нападу подагри, і буду радий, якщо Ваші вчені лікарі порадять Вам здійснити подорож у ці краї. Не так давно при розкопках поблизу стін древнього Габітанкума^[54] були зроблені цікаві знахідки. До речі. Ви, напевне, знаєте, що якийсь злочинний неук знищив старовинну скульптуру чи то, скоріше, барельєф, відомий під назвою Робін з Рідесдаля^[55]. Напевне, слава Робіна приваблювала надто багато цікавих глядачів і завадила рости вереску на болоті, який коштує шилінг за акр. Вельмишановний сер, як Ви самі себе називаєте, хоч раз у житті сповніться мстивих почуттів і моліться разом зі мною, щоб у печінці в цього лиходія з’явилися камені такого розміру, наче всі рештки бідолашного Робіна зібралися в нього в цьому органі. Не розповідайте про це у Геті^[56], не давайте шотландцям приводу радіти з того, що їхні сусіди нарешті вчинили діяння, не менш варварське, ніж знищення Артурової печі^[57]. Але, коли мова заходить про такі речі, нарікати можна без кінця й краю. Передайте мої щирі вітання міс Драйєздаст. Під час моєї останньої поїздки до Лондона я намагався підібрати на її прохання окуляри; сподіваюся, вона їх отримала благополучно і вони підійшли. Я посилаю цього листа з кур’єром, і, певно, він затримається в дорозі.

За останніми звістками з Единбурга, джентльмен, що обіймає посаду секретаря Спілки любителів шотландської старовини, – найкращий у королівстві ілюстратор, і я цілком покладаюся на його старанність і вміння в галузі реставрації зразків національних пам’яток, які або руйнуються з плином часу, або знищуються сучасністю за допомогою тієї самої вбивчої мітли, якою користався Джон Нокс під час Реставрації^[58]. Іще раз прощавайте: vale tandem, non immemor mei^[59]. Залишаюся, вельмишановний сер, вашим покірним слугою.

Лоренс Темплтон Топінгвод, поблизу Егремонта, Камберленд, 17 листопада 1817 року.