Kitobni o'qish: «Нещоденний щоденник», sahifa 3

Про такі речі я говорю повсюдно, де тільки мені надають трибуну – давно ж, через політичну необхідність, перестав бути письменником-естетом: дозволити собі таку розкіш не маю права. Говорив про це і в Жидачеві, мій виступ не раз переривали схвальні оплески – я володів аудиторією, та не знав, що в залі затаївся ворожий гадючник…

Мені вже потім сказали, що під час мого виступу зайшло до залу кількоро людей, які перемовлялися між собою по-російськи й тихо всілися в передні вільні ряди. Був серед них львівський приватний підприємець родом з Харкова несусвітній графоман Олександр Нагорний, який роздавав сусідам свою поетичну книжечку під глупим заголовком «Комуноолігархофреніяда». Мушу зацитувати бодай одну строфу з його поеми, щоб читач знав, з ким я мав справу: «Коли тєльонок б’ється з дубом, цвірінька з радості ягня, наш Круторіг як вдарить руба, то й на Олімпі вмре Фіґня». Ви, мабуть, уже втямили, що це за поет!.. Дехто з присутніх пам’ятав його з минулих виборів до Верховної Ради України: він шельмував з трибун блок «Наша Україна» й особисто Віктора Ющенка – нині ж прийшов з компанією на наш фестиваль, щоб зірвати цей патріотичний захід.

Отож після мого виступу Нагорний, не питаючи дозволу в голови зібрання, вийшов на сцену й почав паплюжити мене, мовляв я тільки на словах осуджую Президента, а фактично є його апологетом, що у своїх творах я не вивів жодного національного героя, – я сторопів, оскільки таких закидів мені ще не доводилося чути, а зал мовчав чи то не зорієнтований, чи приголомшений.

Та нарешті зірвався крик: людей дійняла образа і за мене, і за них самих, а нахаба стояв і далі обливав мене брудом, він кинув перед мене на стіл свою книжечку, яку я тут же відшпурнув, а тоді вискочили на сцену два дужі хлопці, струтили вниз провокатора, кинулися на нього, і я вмить зрозумів, що цього він і добивався: зараз почнеться мордобій, а завтра жовта преса зарясніє повідомленнями, що Іваничук зчинив бучу – і фестиваль, і я будуть скомпрометовані.

Я втихомирив публіку, провокатори вийшли із зали, сіли в свою машину й поїхали – мені ж стало зрозуміло, що нині на Львівщині розпочалася передвиборна президентська кампанія – і що то ще сподіється в Україні до наступної осені!

Не буде легкою боротьба за українську Україну – треба нам мобілізуватися в розумі, непримиренності, але й у вірі, що переможемо: народ, як бачиться, виходить із затишку на плац.

* * *

12 серпня. Стаття про жидачівський фестиваль і про інцидент, який стався під час його проведення, з’явилася сьогодні в газеті «За вільну Україну», автор Богдан Галицький, він же Вовк, відомий у Львові журналіст. Подаю її повністю з різних міркувань: хай читач знає не тільки мою, а й об’єктивну думку свідка, крім того стаття засвідчує характер моїх презентацій, а ще мушу признатися, що мені приємна добра думка людей про мою працю.

«Цвяхом другого фестивального дня, опріч гарного концерту, стало обговорення книжки «Вогненні стовпи» Романа Іваничука за участю автора. Роман Іванович скромно відмовився від епітетів «великий» та «ґеніальний», яким одразу ж обдарували його жидачівці, й розповів історію створення роману. Колись, ще школярем, у зошиті написав він оповідь про УПА. Того зошита знайшли чекісти, і їхній лейтенант, потрясаючи ним над головою, пообіцяв ще вернутися. Одначе був убитий того самого дня. Подальша доля зошита невідома, але тепер, після багатьох років, збагачений життєвим і творчим досвідом, Роман Іваничук повернувся до теми, і так з’явилися «Вогненні стовпи». Це історія героїчної боротьби українців за незалежність, виснажливих і кровопролитних битв на два, а фактично, якщо врахувати польський, – на три фронти, наголосив Іваничук. Ту історію авторові допоміг написати старший брат, що воював в УПА і був чи не найкращим консультантом. На думку Романа Іваничука, твір особливо потрібен на сході України, де автора ще недавно погірдливо називала бандерівцем. Рух опору українців не мав аналогів, бо в інших країнах опирався на підтримку своєї держави, – наша ж УПА була воістину народним формуванням, і народ піднявся до усвідомлення необхідності годувати й зодягати свою армію.

Не обійшлося й без ложки дьогтю у загалом щирому й теплому вшановуванні 74-літнього метра української літератури. Книговидавець зі Львова Олександр Нагорний звинуватив Іваничука у колишній підтримці президента Кучми і в тому, що депутат Іваничук проголосував за Конституцію, яка відкинула ідею державної ідеології. (За неї я не голосував, бо на той час вже не був депутатом, й аж ніяк наша Конституція не відкидає державної ідеології. – Р. І.) За це був нагороджений звинувачувальним словом «провокатор» з уст самого Іваничука та зневагою зали і миттю позбавлений слова.

Натомість Остап Федоришин наполягає на величі Іваничука, стверджуючи, що в Україні немає кращого історичного романіста, на творах якого виховалося кілька поколінь українських патріотів. І з цим не можна не погодитись. До речі, депутат Остап Федоришин пообіцяв утішеній аудиторії, що при формуванні бюджету наступного року доможеться фінансування нового Іваничукового роману».

* * *

25 серпня. Напередодні нашого найвеличнішого державного й національного свята – Дня Незалежності затлінилася в пресі й на телебаченні безсоромна кампанія із знайомим більшовицьким душком, про яку й не випадало б нині згадувати, якби вона не мала, як і безліч інших заходів діючої нині влади, антиукраїнського підґрунтя, – навколо щорічного сходження Віктора Ющенка на Говерлу, мовляв, той безшабашний натовп «нашоукраїнців», що супроводжує свого лідера на пік Карпат, нищить рослинність, залишає після себе гори сміття – тож треба шкідливу традицію заборонити.

Можна б і посміятися з такої фальшивої запопадливості в ім’я екології, адже ющенківські походи на Говерлу завжди відзначалися святковою організованістю й чистотою, мало того, учасники сходжень щоразу виділяли з-проміж себе службу, яка зачищувала сміття тисяч туристів, а ще й відмивала блюзнірські написи на хресті, поставленому на вершині Говерли в честь Незалежності.

Та що й говорити: боротьба нинішньої влади з Ющенком розпочалася давно – хто не пам’ятав тих лжевідозв, випущених мільйонними тиражами і вкинутих – ким?! – у поштові скриньки: на листівках не було ні підпису Ющенка, ані жодних вихідних даних, зате текст ряснів самовеличальними висловами («Я – символ нації, я – вождь»); фальшивки були надто прозорі, однак ніхто не шукав їхніх авторів, щоб притягнути до відповідальності за образу честі народного депутата.

Ми ще не знаємо, до якого нахабства, а може, й злочинів, дійдуть медведчукісти, в котрих тремтять коліна на саму лише думку, що народ обере Ющенка президентом України, адже тоді їх не тільки відженуть від державного корита, а й не одного притягнуть до кримінальної відповідальності за обкрадання держави. І таки мають чого боятися панове-олігархи, адже рейтинґ Ющенка незмінно стабільний і перевищує в кілька разів рейтинґ усіх провладних політичних діячів, разом із Кучмою: як при такому співвідношенні сил, без фальсифікацій і терору, може програти Віктор Ющенко на виборах?

Та залишатися тільки зі своєю доброю вірою не маємо права: аґітація за нашого кандидата в президенти мусить стати щоденною роботою, й буде вона нерівною й нелегкою, адже в руках противників – могутній адмінресурс, гроші, засоби інформації і – щонайнебезпечніше – цензура, яка щодня все нахабнішає й сіє серед людей страх.

22 серпня голова обласної ради запросив мене виступити на урочистій сесії, хоч добре знав, що я виступаю гостро і конкретно. Виступаючи, я називав прізвища, чого не дозволив собі ні один промовець: посла Російської Федерації в Україні Чорномирдіна, який втручається у внутрішні справи нашої держави й давно заслуговує на статус persona non grata, міністрів Азарова й Смирнова, котрі порушують Конституцію й ображають український народ, користуючись на службі іноземною мовою, Леоніда Кучму, який – ну це вже сміх і гріх! – пропонує нову конституційну реформу, бо попередня потерпіла фіаско, й полягає вона в тому, щоб Президента вибирав не народ, а парламент. Й такий проєкт реформи запропонував вчорашній союзник Ющенка Олександр Мороз. А Голова Верховної Ради Литвин уже наперед підрахував голоси, мовляв, пропоновані зміни будуть підтримані конституційною більшістю, й кандидатом на найвищу посаду в державі стане ставленик нинішнього президента, а фактично – сірого кардинала Медведчука, якщо й не сам Медведчук… Велика загроза нависла над Україною – про це я й сказав з високої трибуни. І сталося те, чого можна було сподіватися: у вечірньому телерепортажі мій виступ цензура зняла… Пам’ятаймо, нам уже перекривають кисень!

Закінчився дванадцятирічний цикл нашої Незалежності – число вельми символічне, і тринадцятий рік має увінчатися перемогою української України – інакше нашій державі загрожує катастрофа; тихе й планомірне нищення української самостійності не може тривати далі.

Такі невеселі думки діймали мене під час цьогорічних святкувань Незалежності, й гірко ставало на душі: коли ж то нарешті в день нашого свята ми заговоримо по-святковому?

Та, видно, ще не настала пора. Кучма у своїй промові в палаці «Україна» просто-таки блюзнірив, називаючи нинішній трагічний стан держави розквітом, ще й вихвалявся, що до цього «розквіту» спричинився він сам.

А таки спричинився! Його турбує не добробут народу, а власна авторитарна влада – бо чим він гірший від Лукашенка чи Ніязова? – і за ману тієї безконтрольної влади довів Україну, яка потенційно могла б стати найрозвинутішою країною в Європі, до крайнього зубожіння… Це він винен за жалюгідний стан Збройних сил, коли під час навчань одна ракета влучає в житловий будинок, а друга збиває чужий літак; що громадяни його держави порпаються в смітниках або продають за кордоном і працю, і тіло, що Лазаренка саме він призначив прем’єром, нагородив орденами, ще й допоміг злочинцеві втекти до Америки, де його притягнули до кримінальної відповідальності за казнокрадство; це він заплямував Україну касетними та іншими скандалами; це він дозволив державним міністрам зневажати державну мову; він визнав панівною в Україні чужу Церкву; це він без упину маніпулює, як би незаконно продовжити своє перебування при владі, – і байдуже йому до того, що українські громадяни ненавидять його й соромляться за нього.

Не посипаю попелом голови, залишаюся й надалі оптимістом, бо як мені ним не бути, коли я маю можливість щоденно усвідомлювати, що з десятків поколінь нашого народу моє – моє! – діждалося Незалежності. І я знаю: недалекий той час, коли чуже сміття виметемо з нашої землі.

На святковому концерті у Львові мені випало сидіти поруч зі славетним столітнім Маестро Миколою Колессою. Я привітався з ним, він довго до мене приглядався й коли нарешті упізнав, поклав свою тремтячу руку на моє зап’ястя й промовив тихо: «Все буде добре, пане Романе, не журіться…»

* * *

За кілька днів розпочнеться новий навчальний рік, і я знову, вже в десятий раз, зайду зі святково-тривожним відчуттям до Франкового університету, й мене привітає незнайома, молода стоголова аудиторія, якій я віддам частку своїх знань, добра й любові до науки… І коли б мене хтось запитав, яке заняття, крім письменницького, для мене найцікавіше, я без вагань відповів би: викладацька праця у Львівському університеті, з яким сплелося все моє самостійне життя – з труднощами, кривдами й визнаннями.

Не можу при цій нагоді не згадати добрим словом ректора нашої aima mater, великого мого приятеля й керівника, професора Івана Олександровича Вакарчука, який запросив мене на роботу в найповажнішому в Україні вищому навчальному закладі. Звідки мене колись аж двічі відраховували, а я таки вперто вертався до нього то як студент, то як викладач.

За весь час моєї дотичності до Львівського національного університету імені Івана Франка мені довелося пізнати шістьох ректорів: Білинкевича, якому не сподобався підкарпатський хлопець у вишиванці, й він підступно викреслив мене зі списку студентів геологічного факультету; Савіна, який звинуватив мене, тоді вже студента філфаку, в антирадянській поведінці, і я опинився на вулиці, загрожений арештом, однак щасливо заховався на службі в армії; Максимовича і Чугайова, які не дозволяли мені зустрічатися зі студентами, коли я вже став письменником, – і двох світлих особистостей: Євгена Лазаренка, при якому я таки закінчив університетське навчання, й – Івана Вакарчука.

Ректори Лазаренко і Вакарчук – кожен у свій час – ставили університет на найвищий науковий рівень. Лазаренко за українізацію університету був звільнений з роботи – такий фінал діяльності національного ректора був зовсім закономірний, та парадоксальним є те, що Вакарчук, якому випало ректорувати за незалежної України, зазнав диких цькувань від «рідної» влади – теж за національну принциповість: він відмовився підтримувати владну камарилью на останніх виборах до Верховної Ради і став, нехай і пасивно, на бік блоку Віктора Ющенка «Наша Україна».

Спочатку мені не вірилося, що подібне хамське ставлення з боку місцевої влади до однієї з найзнаковіших фігур Львова взагалі може мати місце: я був прикро вражений, коли на одній зі святкових академій в Оперному театрі побачив І. Вакарчука у вісімнадцятому ряді, звідки ні чути, ні видно, – в такий спосіб губернатор області М. Гладій спонукував непокірного ректора до послуху. Та це ще могло здатися випадковим недоглядом адміністративних служб, проте слідом за цим випадком трапилася подія, яка до краю обурила львів’ян…

9 вересня 2001 року лив холодний дощ, проте в цей день, як і кожної осені, я вибрався до Нагуєвич на Франкове свято – 145-річчя від дня народження Каменяра. Добирався автобусом, якого надав ювілейний франківський комітет Спілці письменників для п’ятнадцяти персонально названих її членів. Чому саме п’ятнадцяти – не знаю. Львівський національний університет подібної «квоти» не мав. Це було для мене дуже дивним, бо щороку, а надто на круглі дати, університет завше організовував наукові конференції, франківські читання з виїздами в Нагуєвичі, Криворівню, Борислав, Дрогобич…

У Нагуєвичах я не побачив на святковій трибуні жодного працівника університету, не почув виступу ректора і був прикро вражений, коли уздрів поруч, серед стиску людей, його Магніфіценцію, який приїхав до Франка приватно.

Знову подумав, що зайшла помилка… Але в якій епосі б, домислювався потім, міг випасти з поля уваги організаторів Франкового свята Львівський національний університет імені Івана Франка? Всім відомо, що в цьому навчальному закладі плідно працює Інститут франкознавства, що тут регулярно проводять франківські читання, а дипломанти та дисертанти захищають свої наукові праці за творчістю Каменяра.

І мені стало гірко, бо згадався факт: колись Івана Франка не допустили до викладання у Львівському університеті, а сьогодні, схоже, не допускають університет до святкування свого патрона.

На трибуні під парасольками стояли представники провладних партій, тож подумав я собі: невже й Франка залучили до передвиборчої кампанії? Або – чи для того, щоб Львівський національний університет мав право брати участь у Франкіані, треба, аби Вчена рада на чолі з ректором вступила гурмою до блоку партій «ЗаЄДУ»?

Писав Франко у статті «Поза межами можливого»: «Усе, що йде поза рами нації, – се або фарисейство людей, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді парадними фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації».

Цього дня «поза рамами» свята в Нагуєвичах опинився університет імені Івана Франка, і я усвідомив нарешті, що це не прикрий недогляд, а навмисне іґнорування.

Про цей інцидент я написав невелику статтю для газети «За вільну Україну». Якось, уже після її опублікування, сказав мені заступник голови обласної держадміністрації пан Герич: «Нам варто б поговорити з вами тет-а-тет». Я відповів: «Не маю нічого проти, ви мене завжди можете знайти на кафедрі української літератури в університеті». Звичайно, він мене не шукав: йому хотілося по-більшовицьки викликати Іваничука «на килимок»?

Ця пригода, як і попередня, була лише початком митарств нашого ректора. 14 жовтня минулого року, на свято Покрови, в театрі імені Марії Заньковецької відбулася перша презентація мого роману «Вогненні стовпи», й виступив на ній із хвальним словом Іван Олександрович, чим зробив мені велику честь. І ось увечері йде телерепортаж із презентації, я уважно дивлюся й очам своїм не вірю: виступ ректора вирізали!

До краю обурений, я зателефонував на телестудію, мене заспокоїли, мовляв, трапилася – знову! – помилка, і на повторній передачі вже виступав професор Вакарчук…

Та врешті настав пік цькувань ректора.

У першій половині нинішнього року закінчилась друга каденція Вакарчукового ректорства, й мав він право взяти участь у третьому конкурсі. Іван Олександрович подав заяву, однак Міністерство освіти зіґнорувало її й незаконно звільнило ректора з посади виконувача обов’язків, тим самим позбавляючи права брати участь у конкурсі. Одночасно в поштових скриньках, і в моїй теж, з’являються анонімні газетки, достоту такі, як і «ющенківські відозви», у яких шельмують особу ректора. Всім стало зрозуміло, що його хочуть позбутися, вже називають і прізвища претендентів, в університеті наростає тихий протест.

І враз несподівано вибухає голосний бунт – із середовища студентства, про яке давно вже зневажливо говорили як про пасивну масу – минули, мовляв, часи, коли студенти виходили на брук…

А ні! І втішилися ми й запишалися тим, що протестантський дух студентства не занепав, і впевнився львівський люд ще раз, що в критичний момент вийдуть наші діти на політичні акції!

Це трапилося у квітні. Одного ранку я йшов на лекції в університет і на своє превелике здивування і втіху побачив біля пам’ятника Іванові Франку студентський натовп, який з кожною хвилиною наростав, розповзався по алеях парку – тисячі людей залили весь квартал від вулиці Міцкевича до Січових Стрільців – й мені згадалися маніфестації кінця 1980-х років, коли у Львові розпочалася національна революція.

Студенти без угаву скандували «Ва-кар-чук, Ва-карчук!», і мусило ректорові бути втішно за любов до нього; організатори мітингу переймали один від одного мегафон й оголошували на все місто, що інший ректор ніколи не увійде до університету, а коли Міністерство не відкличе ганебного наказу, студентські маніфестації заллють усю Україну… Мітинг тривав доти, поки з Києва не прийшло повідомлення, що професор Вакарчук допущений до участі в конкурсі на заміщення ректорської посади.

У червні відбувся безальтернативний конкурс – Вакарчука обрали майже одностайно. І тоді я впевнився, що й на президентських виборах восени 2004 року наше студентство повною мірою вирішуватиме долю держави…

Сьогодні 1 вересня. На площі, де весною вирувала протестна студентська маніфестація, стоять шеренги першокурсників, і наш славний ректор Іван Вакарчук благословить їх на дорогу в науку.

А я стою на трибуні й діймає мене туга: це ж останній – десятий рік моєї праці в університеті, і я болісно передчуваю, як мені бракуватиме в подальшому житті тих стоголових молодих аудиторій!

* * *

8 вересня. Вчора відбулося неабияке для мене свято: фундація Омеляна й Тетяни Антоновичів, українських меценатів із США, вручила мені свою престижну Нагороду – чи як жартують у Львові – «малу Нобелівську премію» «за вагому творчу працю, сповнену національної гідності у важких умовах політичної дійсності», – цитую формулювання у врученому мені документі.

Велика випала мені честь!

Крім мене цією ж премією був нагороджений і Микола Рябчук. Церемонія вручення Нагород відбулася у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника – до блиску відреставрованій коштами щедрого мецената – дев’яносторічного пана Омеляна. З Києва приїхав на свято мій добрий приятель Микола Жулинський, член комітету Фундації, який ще десять років тому напророкував, що я цю нагороду доконче отримаю. Й нарешті сталося…

Позавчора пан Омелян запросив мене до свого рідного міста Долини, де – теж за його кошти – завершилося будівництво Музею Бойківщини, і я до безміри захоплювався щедрістю шановного Мецената, який посвятив своє життя для збагачення національної культури. І думав: коли ж то ми нарешті дочекаємося того часу, щоб на українському материку – на місці нинішніх нуворишів, які обікрали державу й тремтять зі страху перед тюрмою, – виросли новітні Чикаленки, Харитоненки, Терещенки і, зрештою, Антоновичі та Яцики?

…Між мною і М. Рябчуком щирої розмови не відбулося. Та Бог з ним – ми ж таки порозумілися письмово, то, може, й не треба усно виясняти стосунків – досить того, що його і моя промови на святі цікаво доповнили одна одну: промовці висловили позицію двох поколінь – різних і водночас тісно споріднених ментальністю й поглядом на українську культуру, яка формується нині як новітня субстанція на зламі епох.

Я так і назвав свою доповідь «На зламі епох» і пропоную її читачеві: може, когось зацікавить моє естетичне й ідейне кредо.

«Третє тисячоліття, яке в нашій молодості здавалося віддаленим в неозорі часові простори, прийшло нарешті й стрімко розпаношується на землі. І нам, сторопілим від давносподіваної несподіванки, не залишається нічого іншого, як натужно думати: а що нас чекає в новій епосі і як маємо себе повести в ній?

Та спершу мусимо помізкувати, що слід залишити в тисячолітті прожитому – назавше, як непотрібний баласт? Передусім – руїни розваленої імперії з її склеротичними речниками, які аніруш не хочуть переходити в нову епоху, а, власне кажучи, не можуть, бо з народженням нових держав, у тому числі й України, закінчився їхній час.

А ще: у двадцять першому столітті людство повинно позбутися породжених рабством гріхів – зради, покори, ксенофобії, віроломства, незгідливості – змити їх із себе, як хрещенням змивається з немовляти первородний гріх…

І тоді настане рай на землі? Не роблю собі таких рожевих ілюзій: нова епоха народить нову цивілізацію, яку в пелюшках вразять ще не знані людству бацили – з невичерпної скриньки Пандори. Проте думається: нова епоха, навчена моторошним досвідом попереднього століття, не допустить більше на землю тоталітарної диявольщини, і дамбою, яка спинятиме стоки червоної, коричневої чи то зеленої скверни, стане культура, створена на найвищому рівні новітнього людського розвитку.

Наступному поколінню, яке формуватиме начало нової епохи, треба пам’ятати: антикультура, що її несе в собі навіть найдемократичніша цивілізація, невпинно нівелює національні грані духовного життя, руйнує набутки народних традицій, створює маскультуру, яка здебільшого не є національною, підмінює романтизм практицизмом, зневажає ідеалізм, притлумлює ініціативу, гнучкість і винахідливість людського мозку: з одного боку, народжує поодиноких вчених, які створюють думаючі машини, а з другого – бездумну масу фахівців, які не знають навіть таблички множення… Усі цивілізації – посестри, й відрізняються вони часто-густо зовнішньою машкарою: одна одягається в смокінґ, а інша в шкірянку з портупеями, одна керується холодним практицизмом, друга – жорстокістю, але і та, й інша однаково руйнують національну ідентичність.

Тож закликаю молоде покоління, яке житиме в третьому тисячолітті, щоб, не гаючись, ставало воно за верстати й починало ткати матерію, з якої можна буде пошити гамівну сорочку для майбутньої цивілізації.

Такою сорочкою має стати література. Та пошити її треба модно, не за старим кроєм – проте на традиційно-національній канві.

…Добре знаю: будь-яка праця, зокрема й письменницька, виправдовує себе лише тоді, коли додає до людського існування бодай дрібку нового смислу.

Мене огортає сумнів, чи вдалося мені цього досягти, я беру зі стелажа томи моїх книг, продумую зміст кожної і запитую себе: якою ж новизною я збагатив духовний світ мого читача? Інформацією, фактажем, політичним підтекстом, мистецькими знахідками, ліричністю, темпераментом фрази, лаконічністю мови, витворною стилістикою?

Може, й цим. Проте усвідомлюю, що над усіма переліченими категоріями мала б вивищуватись одна, універсальна, яка б їх узагальнила й підвела до одного поняття – краса мислі!

Мисль повинна бути гармонійною, схожою на мудру і вродливу жінку, й коли природа зненацька витворить такий величний симбіоз, хто ж тоді встоїть перед всемогутнім дивом, хто не потрапить у залежність від нього, хто, пізнавши його, не збагне нової грані життєвого смислу? Я закінчив свій буйний, тривалий і виснажливий танок, що, немов гуцульський аркан, загнав мене до сьомого поту, і я, знеможений, віддихуюся й продумую весь рисунок танцю від початку до кінця й найбільше сумніваюся у вдалості його початку. Чи варто було пускатися в крутіж із вимахом бойового топірця, символізуючи цим битву і кровопролиття, чи не розминувся я, танцюючи, із сутністю мистецтва – образом краси землі та її природи, завжди доцільної й мудрої, з якою я від народження злитий, і тому мав би стати її речником, а не апологетом суєти земних істот, котрі ту природу безжально тратують, – чи не краще було розпочати свій «аркан» з ліричних ритмів? Бо хто такий письменник: протоколіст подій, учасник битв чи передовсім естет? Котра з цих сутностей стоїть найближче до мистецтва, яке я обрав своїм фахом і безнастанно наповнював ним своє життя?

Та ба… Не ми вибирали для себе найзручнішу позицію в праці й боротьбі – нас обставини заганяли в той чи інший окіп. Інстинкт національного самозбереження примушував нас проникати передовсім у політичні проблеми, а те, що належало до сфери прекрасного, доволі часто проростало в наших творах поза авторською волею, немов ті не засіяні господарем волошки й польові маки серед пшеничних ланів. І мені здається, що настала нині найвища пора вивести з марґінесу справжню красу, без якої ми залишилися нецікаві й прісні, немов маца; мусимо нарешті звільнитися від політичної заанґажованості й показати світові не лише вартість нашої землі й людей, а насамперед їхню вроду – неповторну, ориґінальну, за якою розпізнавали б нас чужинці серед різномасної юрби народів – достоту, як фаховий колекціонер безпомилково запримічує в піраміді розмаїтих писанок космацький дивотвір.

Зробити це тепер відносно легко. За окупації чесні письменники, які постановили не йти на компроміс з ворогом, підписували контракт із власним сумлінням; нинішні умови договору з самим собою набагато сприятливіші, оскільки відпала спокуса полегшувати своє життя ціною угодництва, а сповідування ідей мистецької самодостатності ніхто вже сьогодні не вважає відступництвом, втечею з поля бою – є воно нормальним чинником творення високої штуки…

Я так багато написав про неволю України, про боротьбу нашої нації за свободу, я увібрав у підтекст своїх історичних романів люту ненависть до окупантів, а скільки їм послав проклять – та від одного лише мала б настигнути ворога найтяжча кара – і як мало присвятив уваги красі рідної землі! Я хотів би тепер, якщо в мене залишилося хоч трохи часу, написати такий твір, щоб навіть ескімос, прочитавши його, мусив би палко полюбити мій край.

І хотів би теж, щоб віднині і назавше поняття батьківщина, Україна не будили більше почуття болю, втрати, жадоби помсти, а явилися людям знаменням неповторної краси, яка є вінцем вільного народу. Я прагну, щоб надалі надія не межувала в нас з відчаєм приреченого, а була позитивним станом нашого духу…

Українська держава зможе по-справжньому утвердитися в світі передовсім духовністю – не схожою на інші, а тому й цікавою, адже матеріальним достатком Європу нині не здивуєш. Культура – то єдина неординарна, виняткова сила нашого народу, яка зараз перебуває в стані стиснутої пружини перед вивільненням. У здеморалізованому світі, в якому за вбивство однієї людини карають смертю або довічним ув’язненням, а за знищення цілого народу винагороджують званням президента, коли виведені з єгипетської неволі народи почали молитися до золотого теляти, а вартість найвищої моральної категорії – любові до батьківщини – вимірюється чистоганом, коли втомлені нестатками люди проклинають власну свободу і кари Божої не бояться, – крізь таку непроглядь пробивається величний образ гармонійної природи, як зразок для культури, за допомогою якої ми спроможні стати на прю як з власним деґенератством, так і з чужинецькою зажерливістю.

Я прагну намалювати Україну, мов наречену у вінку, бо таки нема на світі красивішої землі, ніж наша, й тамую при тому в серці лютий біль від усвідомлення, що моя нація вийшла з неволі хворою, з гнійними фурункулами на тілі, й невідомо, скільки треба часу, щоб її вилікувати, а якими ліками задопомогти? І неомильно стверджую: немає кращого засобу для оздоровлення нації, як її уподібнення красі природи, що витворилась на нашій землі для вічного життя у слові… Проте часом страх діймає душу, що ті сили, які змогли б відпустити пружину, зникають із національного овиду або нидіють дома у непроглядному песимізмі, й благословенні миті, в які міг би статися вибух культури, нечутно проминають, і може трапитися й таке, що пружина в стиснутому стані проїсться згодом іржею.

Чи вже проїлася? Цілих дванадцять літ, відколи маємо незалежність, безкінечно триває в літературі постмодерністська манія – калькування чужих зразків, обтяження стилю незрозумілою, а то й ненормативною лексикою й карколомними конструкціями та баченням виключно негативу.

Кожна війна породжує загублене, а точніше кажучи, розгублене покоління, а ми ж то пережили страшну вісімдесятирічну війну, яку вів тоталітарний режим із власним народом… Отарна письменницька верства під час війни відчувала свою щоденну потрібність, адже тривала невпинна боротьба за незалежність. Врешті волю відвойовано, однак багато хто із молодого покоління не вважає нинішнє суспільство вільним, оскільки не відчуло на собі справжньої неволі, й долає їх розчарування. Тому настала найвища пора оголосити нову війну – істерії, ніґілізму, занепадництву, і хай крицева зброя залишається гострою вже не як засіб знищування ворогів, а як скальпель для лікування зранених у бою однополчан.

Я адресую ці слова молодим і вже не дуже молодим співцям, які надто глибоко застрягли в негативі й видобутися звідти не можуть – вони так ретельно видавлюють з тіла хворої нації гнійні болячки, що врешті, крім розкладеної матерії, нічого більше не спроможні бачити, тож хочу нагадати їм, що в набагато гірші часи, бо ж таки у неволі, наші майстри слова створювали неповторні за красою садки вишневі й небо невмите та заспані хвилі, й безмежнеє поле в сніжному завою, і чари поліських пущ, і музику арідника в карпатських ізворах, – і волаю я вслід за Миколою Вороним: дайте, дайте ж українській поезії хоч клаптик синього неба, чей на нашій землі проживають не лише алкоголіки в запльованих гуртожитках та шизофреніки в психіатричних лікарнях; існують не тільки тваринна похіть, таргани, блюватиння, а й непорочні підсніжники – чисті сльози зими!