Українська модерна проза

Євгенія ЯРОШИНСЬКА

18.10.1868, с. Чуньків на Буковині – 21.10.1904 с. Рідківці, там само

Закінчила шестикласну школу у Чернівцях (1882), ткацьку школу в м. Фрай-денталі (Австрія, 1899). Вчителювала в буковинських селах, записала півтисячі народних пісень. Була активною діячкою жіночого руху. Друкуватися почала 1886р., публікувала статті й оповідання в різних журналах.

Творча спадщина Є. Ярошинської складається з трьох повістей («Понад Дністром», «Перекинчики», «Рожі а тернє»), кількох десятків оповідань, нарисів, творів для дітей, фольклорно-етнографічних розвідок та перекладів.

СМЕРТЬ ЗА ЖИТТЯ

З кождим днем побільшалася хороба молодої жінки. Кликано ріжних лікарів, кождий записував щось інше, а хора блідла чимраз гірше.

Лікарі хотіли дійти разом того, чого кождий із них осібно не міг дійти. Скликали конзіліюм, при якім кождий твердив щось іншого. Вкінці розійшлися, остався ще лиш один молодий лікар. В нього були інші наміри; його часті візити не відносилися лиш до самої хорої.

Родичі хорої ходили в другій кімнаті і ламали руки. Її муж сидів із сумним лицем біля ліжка. Недалеко нього стояла при вікні молода дівчина з уперто затисненими устами.

– Боже, – говорив опечалений батько, – моя донька ще така молода і мусить умирати! Чи не ліпше було б, щоб я старий, немічний, віддав своїх пару днів за неї?

– О, моя бідна, дорога жінко! – застогнав муж і вибіг плачучи з кімнати.

Дівчина змірила родичів співчутливим, а шваґра погірдливим поглядом і приступила до хорої.

– Скажіть, – шептала до лікаря, – скажіть, що буде з нею?

Не знати, де ділась із її лиця та упертість, що так відтручувала його, а все-таки притягала, тримала при собі. А тепер той тремтячий її голос, що мав у собі так мало добродушності, а так багато доброти.

Вона погладила хору по лиці.

– Яка бліда, – сказала ніжно, – відколи її дитинка прийшла на світ, відтоді не стало в неї здоровля.

Свічка, що стояла на столику, освітила ясно лице дівчини. Лікареві здавалося, що він не бачив кращих очей, як у неї.

– Ну, пане доктор, – обернулася знов до нього, – кажіть, що буде з сього?

Він мовчав.

– Ні, ні, – кинулася вона. – Се не може бути; ви мусите вирятувати її. Боріться з нею, з тою страшною смертю.

Лікар склонив сумно голову. Ще ніколи не зворушила його жодна сцена при ліжку хороби так, як ся. А не раз видів він більшу розпуку, гірше горе.

– Я буду сидіти коло хорої, – сказав тихо, а по хвилі додав острим лікарським голосом: – Але прошу, аби всі віддалилися звідси, і ви, пані. Як хорій ще що може помогти, то хіба спокій.

Він був лихий сам на себе, що лишився тут. Се ж не правдивий лікар, що не помагає там, де помочі вже не потрібко. А що він робив тут? Тратив час за дармо. Але слова дівчини: «Боріться з тою страшною смертю» прикувала його до місця. Він почув у собі силу боротися з тим найтяжчим ворогом людського життя. Обережно почав оглядати хору, чи не знайде якого знаку, який віщував би побіду.

Хора перевернулася на бік і обернула до нього лице, на яке налягли похмурі тіні, що відповідали йому на його заходи. Дихнула тяжко кілька разів і скінчила.

Він хотів бігти по родину, та в тім отворилися двері, і влетіла молода дівчина.

– Скінчилось! – стогнала розпучливо, – скінчилось!

Лікар покивав головою.

Вона приступила до мертвої і дивилася на неї з сумним усміхом. Нараз пірвала її злість.

– Дивіть, дивіть, – сказала, показуючи на трупа, – як вона тепер виглядає! О яка смерть гидка, яка брутальна!

Лікар видивився на неї так, як би хто дивився на свою душу, коли б тій пройшло на думку в людській постаті стати перед ним. Так, вона говорила так само, як його душа, й його душу обхоплювало на вид смерті те саме чуття. Не зворушення, не жаль, а злість, обурення проти брутальності природи.

– Ольго, – сказав лікар, – Ольго!

Вона не завважила, що він називав її по імені.

– Вмирати, – говорила вона, – бути положеним у бруд, у болото, яких так стережемося ціле життя! Нащо покриваємо гарними матеріями те, що колись так має виглядати? Чому не соромимося дивитись одні другим у лице, яке має бути колись зігниле. Не дивіться так на мене, бо й я колись так буду виглядати.

– Ольго, – сказав лікар, беручи її за руки. – Загадка нашого буття страшна. Ми рівні злочинцям, яких жде страшна кара. Ми маємо лиш трохи часу, щоб собі з любов’ю подивитися в очі. Та не всі пізнають те, не всі видять, що під рожами схована гадина, яка мусить укусити кождого. І один другого ображує, тручає, пхає в зуби тій гадині. Замість скупитись у любові, роздвоюються в ненависті. Я слідив бачно все, я відчуваю все і тому блуджу світом самітний… і Ольго, я люблю вас, Ольго…

Дівчина, що слухала, мов зачарована, його слів, вирвала тепер свої руки з його.

– Фе, – крикнула, – і се кажете ви мені перед сим трупом!

Лікареві видався сей крик якимось патетичним, і дівчина, що займала його гак досі, видалася йому такою звичайною.

– Простіть, пані, – сказав, – я не мав наміру відограти тут мельодраматичної сцени.

Вона глянула остро на нього.

– Ви гадаєте, що я думала про величність смертельної постелі, – сказала придавленим голосом. – О ні, я думала про щось страшніше. – Вона замовкла, мовби не мала відваги говорити дальше. А потім шептала поволі, мов признаючись до чогось злого, поганого: – Я думала про страшнішу смерть, про смерть за життя. – Вона показала на умерлу. – Видите, – сказала, – се здається мені комедією, яку виводять на сцену, щоб заховати форму. Серце моєї сестри було вже мертве, коли билося ще, а той мужчина, якого ви бачили тут, носить також уже спорохнявілі чуття в своїх грудях. Я знаю ще страшнішу смерть, а се – смерть за життя.

– Любов, – сказав лікар, – найвище або найнижче слово. У вас сильна душа, Ольго, ви не заведетесь у життю. Чи хочете поділити його зі мною?

– Ні, ні, – сказала дівчина, – в сім не поможе ні сила душі, ні благородність чуття, ні характер. Ся умерла й її муж не були тому винні, що прийшло само від себе. Вони не були низькими, підлими, вони не розв’язували зв’язь своїх сердець. Се прийшло без них, се прийшло проти їх волі. Се приходило з дня на день, із години на годину. Се було велике вмирання душі, за яким слідує мале вмирання тіла. Та я не хочу сього видіти, як мені хтось стає з дня на день байдужішим, як я стаю йому щогодини менше вартною. Нехай не цвіте в мені ніщо таке, чого зів’яле, опале листя тиснуло б, давило б потім мою душу. Я ненавиджу смерть у кождій постаті. І маю ж бачити те повільне вмирання в чимраз зимнішім погляді мого мужа, в слабшім стисненню його руки? Маю добачати, як вперед мої слова для нього стають нічим… потім моє лице… потім – я буду завше самітною, до кінця свого життя самою.

– Ольго, – почав лікар, – дорога Ольго…

– Йдіть, – сказала вона, – се мусить бути щось гарне, дорого могутнє, що ви чуєте тепер. Се гарне, нехай не вмирає поволі, через спільне життя, через призвичаєння, через – ні… йдіть, ідіть! Я не хочу смерті за життя!

Він пішов. Замикаючи двері, бачив, як Ольга гладила ніжно лице померлої сестри, але та ніжність не зігнала твердого упертого виразу з її лиця, не засвітила тепла в її гордім погляді…

ВЕЧІРНІ ДУМКИ

І

…А тоді – ще сегодня наповняєсь моє серце болючим горем, єсли згадаю той день – тоді, як ти від мене вийшов, проклинаючи мене і світ цілий, як двері за тобою назавше зачинились – назавше! – тоді здавалось мені, що біля мене грім ударив. Все пропало, все минуло! Я тремтіла, я тряслась з горя і упала немічна на крісло. Я була мов оголомшена. Перед моїми очима крутилось все, мов дим в полуміні. Потім не чула я і не бачила вже нічого. Як довго се тривало? – не знаю. Може, година перейшла. Тоді пробудилась в моїй душі якась невсипуща туга, мороз перебіг по моїм тілі, студений, страшний. Я випрямилась д’горі, думаючи, що так стрясу, віджену від себе сю муку! Дарма! Я не находила в собі відваги, не находили сили, щоби прийти до себе, щоби зрозуміти те, що сталось. Отже все скінчилось, навіки скінчилось! Я приступила до вікна і притулила палаюче чоло до зимних шиб. Мені трохи полегшало. Я дивилась на улицю. Там падав дощ, десь далеко неслася мряка вгору, був поганий, вогкий день. Поволі повертало до мене чуття. Я могла ясніше думати, спокійніше відчувати. Того, що сталось, не міг ніхто змінити, се пізнала я аж тепер. Удар, завданий власною рукою, трафив у саме серце, а рана, яку він зробив, була глибока, болюча! Від того дня я вже не та сама. Моє щастя пропало, а з останків моєї любові не вирятувала я нічого, навіть надії ні! Все пропало, минуло!..

І знов було се того нещасного дня, як хтось тихо до моїх дверей запукав і легкою ходою до моєї кімнати увійшов. Тай стала передо мною висока стать жіноча в довгій, предовгій опоні, змучена, горем прибита, з невимовно сумним виразом лиця. Вона дивилась своїми гарними, заплаканими очима довго на мене, потім отворила уста і сказала:

– Отже вже все минуло! І він пішов, а ти знов сама осталась! Не журися, я прийшла тебе потішити. Дай мені руку, се ж я! Чого дивишся на мене з сумнівом, допитливо, дивно? Ти мене чей знаєш уже? А може, ти мене вже цілком забула? Ти бідна, люба, нещаслива дівчино, як мені тебе жаль!..

Тут приступила до мене, погладила своєю м’якою рукою моє волосся і поцілувала мене в чоло. Потім сказала тихим, ніжним, повним співчуття голосом:

– Успокійся, дитино, і не плач! Ти не могла інакше поступити, не хотячи погубити себе. А коли ти єго від себе відопхнула, то забудь за него, забудь за все, не думай об тім. Ти не будеш без потіхи, я лишусь з тобою, я буду всі дні твого життя коло тебе. Я твоя стара, одинока, тілько разів сварена, відпихана приятелька – самота.

Вже так пізно? Вже північ минула, а я сего й не помітила? Але чи ж се давно? Єсли ми зазнали радості, то пливуть нам години непомітно, але бо й горе не дає нам деколи зважати на час, а найбільше тоді, як силує нас вилляти всю свою тугу на папір в милозвучних римах. Тому-то перейшли мені сегодня години непомітно, хоть горе колисало серцем. Та тепер трохи спічну, годі вже мучитися тим сердечним горем, годі через него світ забувати. Ну ж подивімся трохи наокруг себе.

Здоров, мій любий місяцю! Й ти ще так пізно завітав до мого вікна? Я думала, що ти вже Бог знає за котрими горами. Але скажи, любий, де се ти був послідніми днями? Що я, не хотячи в своїм горю нікого видіти, заслонила своє вікно, се отже було причиною твоєї неприсутності? Але скажи, чого ти сегодня такий нахмарений? На такий вираз твого лиця я не привикла, ти, мій старий приятелю.

Що значить та зморшка на твоїм чолі? Чого стягаєш брови докупи? Фе, як тобі се не до лиця.

Що ти хочеш казати? Ходи трохи ближче і говори голосніше, бо я не розумію твоїх слів; так, тепер чую! Ти гніваєшся на мене? Гніваєшся за те, що я тебе через так довгий чає занедбувала? Через цілих три неділі не запитала й раз про твоє поводження? Чи се справді так?

Коди так, то се правда непростимий гріх з моєї сторони, але ти, мій малий, любий, сердечний місяцю, ти був завше таким розумний, такий поблажливий, а тепер гніваєшся!.. Знаєш в ті веселі дні, повні щастя, повні радості… ах, я не хочу про них думати, власне сегодня ні! Отже, любий приятелю, ти повинен рад бути мому горю, бо я тепер назад до тебе вернулась. Чого ж ти ще гніваєшся?.. Коби ти знав, яка я тоді була зайнята; як моя голова, моя душа, моє серце було переповнене чуттям, то би-сь мав згляд на мій тодішній стан, і не гнівався б… Сей твій гнів мене гризе… Та ж ви-диш, що тепер вже все перейшло, і я стою з тобою на тій самій точці, що давно. Пропало, минуло, не верне. Не правда, мій старий товаришу, мій давній повірниче?…

…Ти гніваєшся через те, що я його не затримала… Хіба була би я цілу свою індивідуальність, і своє власне я запропастила… Що ж ти кажеш?… Знов вимівки? Знов щось на тему жіночої самостійності?.. Знов те, що я через впертість не можу бути щасливою. Ти нагадуєш мені ті вже давно минулі дні з їх ще лютішим горем. Добре. Пригадуєш мені, як я тоді лише тобі одному відкривала моє серце, тобі вповідала мою потайну серцеву, як я тоді одинока, сама не цуралась проводити цілі ночі в твоїм товаристві, що… що… ну, далі, мій любий, що я читала тобі вірші, котрі я писала до когось іншого…

Тихо місяцю, не пригадуй мені всего, я ж се й без тебе добре тямлю… Ти вже стаєшся недискретним… Сего мені вже забагато! Місяцю, я дуже шаную твою особу, дуже ціню твій талан, твоє знання, але сего мені вже забагато, ти блідий критику! Ні, я не гніваюсь, борони Боже… Але ти вже давно знаєш мою думку про се, то повинен бути трохи обережніший. Правда, що ти не раз мусів слухати злих віршів, тому ти проти них упереджений… Одним словом, місяцю, коли хочеш жити зі мною в згоді, то не згадуй мені ніколи про мої вірші!..

От маєш, тепер вже ти обидився? Що тобі сталось, місяцю! Я не хотіла тебе сварити, ні, де би мені се до голови прийшло. Але вважай, ти знов запізнишся, стоячи коло мого вікна, а ти повинен бути вже далеко звідси. Прости, що я тебе так довго задержала; завтра поговоримо більше, бувай здоров!

Що? Ти ще тут, любий приятелю? І ти дививсь цілком спокійно на моє писання, зазирав, як я пишу? Який же ти цікавий! Але стривай лише, я заховаю сю писанину, бо ти станеш про ню вповідати цілому світові… Чи згадувала я в сій писанині про тебе? Чому ні, та ж ти тепер мій одинокий приятель… Але тепер пора нам вже розпрощатись… Боже, мені вже страшно від тебе місяцю, не дивись все в одно місце, не муч мене, прошу тебе, йди. Йди вже, йди, кажу, чи може тобі ще замало мого горя, моєї гризоти?.. Чи хочеш, щоби я за те, що сталась тобі на якийсь час невірною, не мала вже ніколи спокою? Аж се було би гарно! Тоді прийшлось би мені жалувати ще єго… Знаєш?… Але йди собі вже, йди. Бувай здоров, а завтра почуєш новий вірш на – твою чемність. Але дивись, не критикуй дуже!

ІІ

День змучився, єму дрімаєсь, ще раз підоймає він сонце, свою горючу свічку, тремтячою рукою вгору; ще раз наповняє те світло пурпуровим блиском небо, потім опадає рука, а свічка гаситься! Послідній маленький промінь заблукався до моєї кімнати; він скаче через моє перо на долівку, освічує лежачий на ній коверець і губиться десь в кутику за грубою. Тихо надходить сумерк, немов потайний злодій закрадавсь він з-за стіни. Я дивлюсь на него і виджу, як він помалу бере в своє посідання цілу кімнату, як все в ній покриваєсь сивою опоною.

Тепер прийшов він через вікно до мого столика і хоче білий папір повити темнотою; я виджу докладно, як зручно, як поволеньки береся він до діла. Мені здаєсь, що я те сиве крила, яке він розстелив на чистий папір, могла б так відложити набік. Але я сего не хочу. Я згубила вже давно охоту до дальшої праці, отже клоню голову на поруччя крісла і замикаю очі. Так хочу трохи думати, мріти.

Як же то в кімнаті стає все тихше, все спокійніше. Так мило, так таємничо, а се все зділав сумерк. А спокій стаєся чимраз глибший та глибший. Тепер вже й старий годинник перервав своє монотонне тикання. Чи пукла в нім яка пружинка, чи змучивсь він, може, вічним балаканням, та тому замовк? Яка святочна тишина, навіть той таємничий шум, шепіт, спів, що через цілий день наповняв воздух, замовк. Навіть мій власний віддих ставсь чимраз тихший та тихший, ба, устає цілком, а з ним разом стає биття серця чимраз все слабше.

Те неспокійне, пристрасне, палке серце, б’єсь воно ще?.. Тепер паде на мене щось наче мряка і обгортає мене зимном. На мої повіки налягає воно м’яко, мило, немов би яка ніжна тепла рука хотіла мені затулити очі до послідного сну, коло мого лиця чую легкий, приємний вітрець, мені здаєсь, що дорогі уста цілюють мене впо-слідне… Сплю я?… Чи сниться се мені? Я не виджу, не чую нічого! Мої думки якісь невиразні, замотані, поплутані; лиш один образ стоїть ясно перед моєю душею, одна думка, одно поняття, що сей стан є переходом в… сон – чи смерть?… Один рух – і я проснулась. Я ще жию, але те чуття, якого я тепер дізнала, дивлячись в очі смерті, потребує довгого часу, щоби уступитись з моєї уяви, з моїх нервів.

Наталя КОБРИНСЬКА

8.06.1855, с. Белелуя на Снятинщині – 22.01.1920, м. Болехів

Родина письменниці мала літературні нахили. Дід Іван Озаркевич був засновником аматорського театру в Коломиї (1848), писав п’єси. Вірші писав і її батько. Освіту майбутня письменниця здобула вдома. У 1877 р. вийшла заміж за священика Т. Кобринського й переселилася до Снятина. Після смерті чоловіка (1882) переїхала до батьків у м. Болехів.

У 1884 р. вона організувала «Товариство руських-жінок» у Станіславові. Разом з Оленою Пчілкою видала жіночий альманах «Перший вінок» (Львів, 1887). У1893—1896 рр. заснувала видавництво «Жіноча бібліотека» і здійснила три випуски альманаху «Наша доля».

Серед оповідань Кобринської виділяються готичні оповідання за мотивами народних переказів під назвою «Казки» (1904) та символічні новели, які викликали дорікання Франка. Каменяр намагався переконати письменницю, що захоплення модерністськими напрямками, а особливо творами Ніцше згубно впливає на її творчість. Але, на щастя, письменниця його не послухала і відписала в листі: «Болить мене дуже, для чого Ви мені не хочете признати, що моя душа носить ціхи нового напрямку».

DU BIST DIE RUCH

Спокій і тиша. Тиша таких діточих снів, що плине, як струмок потічка серед розлогого села. Гордо підносять голову задумані берести, буйно росте водяне зілля попід густу лозину, по котрій в’ється тремтяче павутиння і сумним оком білого цвіту дивиться у воду.

Тихі діточі сни.

В тих снах усміхаються до вас ангели. Від них берете крила і плинете у широкім просторі по-над шпилі гір і верхи дерев, понад широкі розлогі долини.

Сонце кинуло із-за гір ясним промінням і заграло на повіках малого дівчатка. Вона схопилась. Сонце уже встало. Час їй вставати, подивитись, чи від вчера підросла травичка, як блищить роса, чи отворилися широколистні туліпани, чи розцвілись нові китиці синього бозу, чи виліз з під колоди старої груші серед великого саду равлик та чи, витягнувши ріжки, поволі тягне на хребті свою хатину.

Там далі довгим рядом цвітуть білі лелії, рівняючись майже з її маленьким зростом, високо підносять чисті білі чаші, наповнені жовтими пилинами і чудовим запахом. Вона тихо підходить до них, простягає руки, хотіла б всі ті гарні цвіти пригорнути до серденька, розіграного радістю.

Із сусідньої загороди чути голосну молитву старого сусіди Василя. «Отче наш, іже єси на небесах».

«Отче наш, іже єси на небесіх» – заголосив на дзвіниці великий дзвін.

Вона припадає під обмитою свіжою росою, обсипаною пухким цвітом, черемшину, складає малі рученята, а дрібні уста славлять і собі найвище єство: «Отче наш, іже єси на небесіх».

Перецвіли лелії у батьківськім садку, зате зацвіли рожі у зільнику, перед верандою над просторим берегом широкої блискучої ріки.

Вона сидить зі своєю дружиною.

Солодкі пахощі рож заповняють повітря. Їх темно-червоні, білі і рожеві корони розхилюють чудові листки на струнких гілках буйних кущів.

Як гарно цвітуть рожі! Правдива оаза рож.

І справді, рожі цвіли не лиш у них в зільнику, але і у серцях. А далекі гори прости-глися довгим пасмом, криті білими хмарами, як будучина перед оком людини. Гарно звіяна із вершин гір легка хмарка спадає на блискучі води ріки. Великий ясний місяць підноситься поволі і срібляним промінням міниться у білій мряці, що зливалась з блискучими филями води. Рожі, неначе б вслухувались в чудну тишу. Стулювали листки пишних корон, щоби рано знов їх розхилити до сонця, щастя-життя!

Дмухнув холодний вітер, розлетілись листки золотих снів і надії, пов’яли у розцвіті цвіти.

Лютий мороз вистудив перед часом кров у жилах і заморозив гарячі почування серця. Сіяюче щастям око залилось сльозою, заслонило хмарою погідне лице, а зложені до усміху уста викривились болючим терпінням.

Страшна неповернена втрата вдарила громом в серце, повне живих почувань.

Громова блискавка прибила душу і зруйнувала тихий затишок життя. Молодість прибрана в рожеві цвіти, сіяюча щастям, розвіялася, як тінь, а серед цвинтарного простору станула осіння шаруга, з заломаними розпукою руками.

Усе змінилося.

Люта доля поставила її завадою на дорозі тим, кому колись подавала помічну руку в тяжкій боротьбі щоденного життя.

Все, що давніше почитувано її в заслуги, ідеалізовано, тепер топталось без милості. Окружена злобою ще більше цінила свою втрату, якої не могла і не хотіла забути.

Де ти, де ти, сердечний приятелю мій! Чи може се статися, щоби мій жаль і розпука не доходила до тебе, щоб ти не бачив моїх сліз, не чув крику зболілої душі!