Невідоме Розстріляне Відродження

Павло Коломієць

Народився у 1900 р. в Конотопі в багатодітній родині залізничного кондуктора. По закінченні міського училища працював на заводі, потім пішов добровольцем на фронт, а після революції був у Червоній армії, партизанив. Повернувшись до Конотопа, створює молодіжний загін для боротьби з повстанцями, військами Директорії та білогвардійцями, бере участь у першому з’їзді українського комсомолу, а в 1918-му вступає до партії.

З 1919 р. працює в Києві у центральному бюро зв’язку та інформації при народному комісарі у військових справах України, а в 1920-му стає комісаром кавалерійського полку. Після завершення Першої московсько-української війни очолює в Конотопі відділ народної освіти, редагує газету, стає членом Конотопської Ради робітничих і солдатських депутатів.

Дивовижно, як така людина могла писати настільки проникливі метафоричні поезії. Перші свої спроби П. Коломієць показав Павлові Тичині, потім познайомився з М. Рильським та А. Казкою. З 1926 р. починає друкувати поезії в журналах «Червоний Шлях», «Життя й Революція». У 1930-му видав збірку поезій «Партитура тривоги», до якої ввійшло всього 11 віршів. Друга збірка «Садівник» уже не вийшла.

10.11.1930 р. П. Коломієць застрелився перед арештом.

Стежка

 
Куди ж побігла ти? Постій!
Не слухає. Біжить;
І струногон зелений свій
Городами дзюрить.
Гаряча тінь – як вирізан
На береги тісні:
То літнє сонце в день вгруза
Крізь дерева рясні.
За південь легка снадь лягла
На стьожку голубу…
З кінця в кінець – біжить, ґуля,
І пнеться у дугу.
 

«Тінь рожевих згасань – за плечима…»

 
Тінь рожевих згасань – за плечима.
Але там, вдалині, у пітьмі
Розриваються жахом невпинним
Ще прийдешні, не бувші дні.
 
 
Вони йдуть, наближають, бурують,
У нестямі грози і жаги
Підіймають незнано-злую,
Невмирущу муку землі.
 
 
Наближайтесь! суворим рядом
Станьте тут, біля лану й лісів.
За крицево-бронзовим ладом
Летимо у багряному сні.
 

«Мені здається…»

 
Мені здається,
що й я лишу своє життя
у келії чоботаря. —
Дугою вигнув спину,
і рукою
так моторошно бігає по шву!
А на полицях
розставлено правила й копила,
чорняві і брудні.
Тут зрідка зазирає хлопчик,
такий бадьорий та стрункий.
Великі сірі очи
схвильовано вдивляються в багно,
розкидане навколо майстра.
Як лячно, друзі милі!
Обідраний, старий,
занедбаний з дитячих літ —
лиш тільки дратву шило й кожу
він визнав за своє.
А світ розлігся за вікном
чарівно й буйно,
гойдає сміх, утіху – й молоде
прекрасне слово.
 
 
Тут чоботар
за зоряним вікном
чекає хлопчика до себе
– у чоботарські учні.
Ось ще раз гляну на осіннє сонце
і піду.
 

«Ой, згубилась блакитними днями…»

 
Ой, згубилась блакитними днями
щирість серця і буйних слів.
Розлилися рожеві плями
і розбіглись в чужу далечінь.
 
 
Промайнули краса і радість,
юність німо лежить біля ніг,
і ніхто – ні словечка – поради!
і ніхто не приймає сліз.
 
 
Ну і згода. Нехай до болю
не надійде ніхто із вас.
Я ж притомлено йду до порога
і ридаю в майбутній час.
 
 
Ви зростаєте в хладнім димі,
ви зростаєте в жовтих вогнях,
і червоний – хоч зрідка – заблима
і трагічний розкочує шлях.
 
 
У шляхах, у дорогах майбутніх
може згасне назавжди біль.
Пригортаю до серця муку
і ковтаю прозору сіль.
 
 
Я для когось чужий і пустельний.
Що для вас чийсь шалений біль?
Тільки ж знайте: в Країну Далеку
Прийде людськість крізь муку і тлін.
 

За снігопадом тань

 
Загас мій сад.
Засипано снігами лист осінній,
і синім холодом дерева скуто.
Птиця
морозною струною пролітає,
і прислухається до дзенькоту снігів.
Мовчить земля.
Лише вночі
розколює повітря мертвий тріск:
підліток саду —
юна вишня —
вітами здригнулася,
і як стріла
струною змовкла.
І яблуневі віти
дугами на дах.
Оркестром стріл
горить уранці паморозь.
Сонце
не в силі зняти срібну зброю саду,
і тільки вітер,
десь там за південь,
звіє —
здує срібно-рожеві грозна.
І паморозь – на дах,
на стріху зеленаву.
І знову темний тьмяний сад.
Одинок у снігу.
 
 
А то —
запіниться метелицею ніч,
і ллється строгий льот
акордами мовчання.
Куди не глянеш —
білих рун
отари снігові!
Тоді сади
розкрилюють снагу,
таємно
дзвонять
перемогу:
за снігопадом – лютий вітер
і березнева тань.
Вже проростають світом дні,
і легко-юним сходить сонце.
Місяць
примерзло проскрипить за північ,
і знизиться
проваллями світанку.
Не зворухнеться клен.
Мій згаслий сад
зростає перед світом томно, сіро,
а десь за панциром кори
прозора кров
готує кружний ход —
за снігопадом лютий вітер
і березнева тань.
 

Осінь

 
Патлатий клен гойдає зелень,
Ворушить пломінь сонця.
Він знає – ще не осінь,
Ще тільки раннєє згасання.
А на болоті,
де куп’яки стрижуться тихим вітром,
зелений сміх – ще тільки квітне!
Він – зо мною.
Ліс,
як синю далеч Франції,
вітри самотньо сріблять.
Він снить – як сторожка вода – у небо,
Буяють луки – пустельністю.
Була колись трава,
ну а тепер – стерня лоскоче ноги.
Сумно так.
Одна вода біжить зеленим шумом,
гойдаючи колишні квіти —
що згасли,
згасли, обірвались.
Поле
злотистим шляхом стеле путь —
жовту, як піски.
Лиш гречка пізняя примовкло мріє.
Вже скоро, скоро
підріжуть коси й гречку.
Тихо й сумно.
Городина
скресає в срібний дощик ранком
і цілий день мовчазно снить.
Наллється плід,
порадує старече око,
але ж цвітінь – не вернеться назад!
Хай яблука рожевобокі
сміються з мене,
в затишку гойдаючи налив, —
мені однаково.
Бо в очереті,
ось тут за яром,
осінь гострить вуха
і ловить гомін тиші…
Вона лежить з спідницею подертою,
заплющить очи – скалить рота —
погрозливо розп’явши руки
над землею.
Вона – німотна зараз!
Ось тижнів через три —
розірве пута,
спідницю зеленую лишить в бур’яні
і як скажена
на лісу скочить:
Ген багрянець жовтня…
…десь падолист
озвався лісом глухо.
Сади примовкли й стежать день.
 

Снігом ніч

 
Ти лежиш в пустельному холодному саду,
Може несподівано до тебе надійду.
 
 
Обдарую німотою твій зимовий сад,
І неждано і нестримано заграю з світом в лад!
 
 
Я не знаю, де сховається моя туга печаль,
Де розіб’ється на скалки шкляні неупинна даль.
 
 
Проплива вона крізь холод і вітри,
І лишає тільки смугу синю для шатрів.
 
 
Пропливаю одногранним гірким сном,
І впиваюсь синє-далечі настиглим вщерть вином.
 
 
Смутно придивляюся до тихих хат,
І по стріхах бачу: вже не буде вороття назад.
 
 
Промандрую аж за обрій де любов,
Розпочну у тих країнах світлий лов.
 
 
Буду юність уловляти – і в саду,
Те, чого шукають чисті – там знайду.
 

2

 
Хто на межах стигне в білому снігу?
Хто на вежах пльоска прапором снагу?
 
 
Пропливають мимо башти дальні кораблі,
І співають чужоземці про любов мандрівника Алі.
 
 
Той мандрівник кинув наречену для шляхів,
І вогнем багряним океанами горів.
 
 
Стигнуть межі, а на вежах пльоска льот,
Бурями на скло прозоре б’ється льод.
 
 
Пропливають чужоземці кораблями в ніч,
Глухо поза баштами гуде майбутня січ.
 
 
І снага смуглява перетворюється на вино,
Світове і весняне об’єдналося в одно.
 
 
Десь Алі вернувся нареченої шукать,
Стружками розсипалася міць мідяних ґрат.
 
 
Пісню буйну, пісню про майбутню височінь,
Вигукнули вежі для холодних снігових склепінь.
 

Манометр

 
На дибу взято села. А міста
на мідяні тимпани грають
і титанічний круг розхитують
у буряному непокою сили.
Ведичні терези повисли над часами.
Обезуміло в румби рве стріла,
тарелі там і тут, —
плигають гумові літа
і об залізні мури б’ються.
 

Харків

 
Розкинулося місто між горбами.
Пливе аулом ген аж ген, до небосхилу, —
там металеві дамби й бомби
багряно покололи обрій.
Розкинулося місто: табор:
де гноми перетворюються на титанів.
Де землю взято в металеві дуги,
в залізний крик.
 

Літня ніч

 
Липнева ніч,
липнева ніч
ходила,
Збирала ягоди
в саду.
Вона в кущах
в сліпих кущах
перстами шелестіла,
і лляла тінь
в гущавину.
 
 
Лежала тінь,
лежала тінь
над садом,
Хитала полог синій
верховин.
А шкляний місяць
жовто і медвяно
Перетирав
на жорнах
лінь.
 
 
Над садом лінь,
Над садом лінь
висока!
На п’яні трави
тьмяно
повиса…
А в пелюстках
а в пелюстках вишневих
вже проступала
вранішня роса.
 
 
Смаглява ніч,
смаглява ніч
ходила,
збирала ягоди
в саду.
Вона в кущах
В сліпих кущах
перстами шелестіла,
Чи ти ж знайшла там
Хоч одну?
 

Караван

 
В алеях міста глибиною ліній
проходить караван пустині
ліниво коливаються тюрбани золоті
боками п’яними хитаються верблюди
тюрбани: золоті від сонця
жовч кораблів: піском пустині
рожевий захід кидає гарячий блиск
на скло фасадів
і розбивається в асфальтах
десь долиною гасне – згасне
к
а
р
а
в
а
н
в
е
р
б
л
ю
д
і
в
 

Марійка Дика

Народилася у 1900-х в Галичині. Навчалася у Львові в драматичній школі, якою керував Микола Вороний. Богдан Кравців писав про неї: «Не надто вродлива, але безпосередня й відверта поетка Марійка Дика, що у 1927–1928 виїхала разом з багатьма іншими в Радянську Україну і там, зазнавши різних поневірянь поміж безпритульниками, була розірвана собаками».

«Українська Загальна Енциклопедія» (1930–1935) подає, що Марійку Дику у 1933 р. розтерзали собаки у харківській тюрмі.

Дві її поезії були надруковані у «ЛНВ» (1925, № 6). Публікувала також переклади з польських поетів.

Ранішній бенкет

 
Роззолочений сміється сад…
На сталевих сопілках холодний ранок виграє…
І синій дим сріблистим відблиском бринить довкола сонних груш…
Хто тут був?
І хто росистими акордами в розпалене мені лице кидав?
Переображений і блідий в тріумфі сонця схід горить…
Тремтить від холоду напіврозкрита розкіш білих рож…
Чи то стомився день, чи я згасаю?..
(Чи, може, за синім берегом нові горять острови?)
Стихає гамір улиці і кам’яні верхи зникають…
Допливаю!
Холодними долонями огняний квіт зриваю…
 

Ломаним акордом

 
Барвистим водограєм приснуло місто.
Плакатами улиця розмалювалася.
Сміється ринок бозами…
 
 
Віддихає розпилена втома на задумливім чолі…
Вдзвонилися в думу трамваї…
Небо сталлю грозить…
 
 
Хмаролом каштанів і блискавиці лип
Палати з карт побурили мені!
 
 
Світляними акордами місто дзвенить…
Вогкі очи кінські копита доганяють…
 

Борис Тенета

Справжнє прізвище Борис Гурій. Народився 8.04.1903 р. в селищі Покровське на Катеринославщині у родині вчителя. Після смерті батька 1914 р. перебрався до Катеринослава, навчався в тамтешньому ІНО, у 1927-му перевівся до Київського ІНО на третій курс історичного факультету. Перші вірші надрукував у 1924 р. в журналах «Червоний Шлях», «Зоря», «Нова громада», «Життя й Революція» та ін. Видав книжки прози «Листи з Криму» (1927), «Гармонія і свинушник» (1928), «Десята секунда» (1929), «Будні», «Ненависть», «П’яниці» (1930), «В бою» (1931). Належав до угруповань «Ланка» і МАРС.

За спогадами дружини Євгена Плужника, Б. Тенета в передчутті арешту снував доволі наївні плани: «Небезпека наближається, скоро і по нас прийдуть, а жити так хочеться, що, здається, я зроблю так: піду до річки, залишу свій одяг на березі, покладу в кишеню всі документи на ім’я Бориса Тенети, а сам на голову нав’яжу який-небудь одяг такий, щоб можна лише було прикрити грішне тіло, перепливу річку… і нема мене… піду, куди очи глядять без документів, без нічого. А хтось знайде мій одяг на березі з документами, передасть у відділ розшуку міліції, міліція – в НКВС. Ну, що ж, скажуть, утопився сам раніше, ніж ми його утопили».

Письменник навіть написав з відчаю листи Сталіну й Горькому, благаючи звернути увагу на ситуацію в Україні, де ув’язнюють невинних людей.

Б. Тенету арештували 20.01.1935 р. на Кавказі, куди він поїхав до родини. В сухумській в’язниці він зробив спробу покінчити життя самогубством. Його врятували і відправили до Києва, встановивши суворий нагляд, щоб не повісився і не порізав вени. Але 6.02.1935 р. письменник уночі під ковдрою подер рушника і кальсони, прив’язав один кінець за бильце ліжка і затягнув собі на шиї петлю, дотримавши обіцянки: «Мене бандити не розстріляють, я не дамся…»

Ти сидиш в задимленій кімнаті

 
Ти сидиш в задимленій кімнаті
І так лячно думати мені —
За копійку кожен може взяти
У завулках безпритульних днів…
 
 
На столі брудне розлите пиво,
Я дивлюсь на тебе із кутка —
Не сховає павутиння сиве
Молода, оголена рука…
 
 
Там за містом, у степах розлогих,
Золоті чекають вечори —
Ти прийшла з великої дороги,
Де копальні, вугіль, димарі.
 
 
Знаю я, за темним коритаром
Знов тебе в нічний розіпнуть час.
Серце кров розбурханим ударом
Розганяє силою образ…
 
 
За вікном шумить чи степ чи місто —
Я вернуся – тільки-но поклич.
Золоте розкидала намисто
По садах, будинках біла ніч.
 
 
Я піду по вулицях осінніх,
Де колись акації цвіли…
Небо знов ясне таке і синє,
Як у нашім (у твоїм) селі…
 
 
Знов вернуся глянути на тіло,
Що в кафе «Венери» продаси.
Може й ти коли мене любила
У житах шовкових по росі!
 
 
Так сиджу і крізь туман дивлюся,
Пиво п’ю, ковтаю матюки,
А у темному запльованому люстрі
Під очима бачу синяки…
 
 
Дні біжать і гаснуть у минулім,
У кайданах людяний мій гнів.
Ах, чому пісні мої не кулі —
Я б тоді не так поговорив!..
 
 
Я б сказав… та що тепер я можу?
Сплять слова холодні на сторожі,
Вічні в серці – холод і зима…
Де ж піду, до кого відгукнуся?..
Ніч самотня, вітер і туман…
 

Цю весну…

 
Цю весну сміюся і співаю.
Мчать, летять на борзому коні
Жовті жовтні, безтурботні маї,
Немудровані і одчайдушні дні.
 
 
Та сьогодні холодно і сумно
І чомусь минулого шкода.
Оглянуся: хутко і столунно
В мертву прірву падають літа.
 
 
Не до діла скучив за своїми
Махряком і сіном запашним…
Сонце б’є хвостами золотими
І у небо синій лине дим…
 
 
Та бринять мені чудним докором
Тихі згадки, йдуть одна по одній —
(Чи тому, що я уже не хворий,
Чи тому, що я вже не голодний.)
 
 
Чи тому, що маю сіру шляпу,
Жовті шимі і цигарник срібний…
На селі давно подохли шкапи
І пишу я вірші непотрібні…
 
 
Вже не вийду драними ногами
В черевиках лапати багнище.
Хтось чужий з ворожими думками
Буде спати на моїм горищі…
 
 
Вже не я ходитиму до ставу —
Там, де шлях від міста до заводу,
Інший хтось, гримкий і кучерявий,
Буде кролем різать чисту воду…
 
 
В тишині похилого паркану,
Де уперше стрілися з тобою,
Де колись таємно цілувались,
Заросло навіки лободою…
 
 
Маки там, а за парканом – рожі,
Далі – степ, дорога і загати.
Вже не я, а інший, кращий, може,
Буде тут люб’янку цілувати.
 
 
Все, усе тепер забути маю.
Ну, то що… минулого не жаль.
У куток найдальший заховаю
Бузинову люльку і печаль.
 
 
І тебе – сімнадцятого маю.
 

Уривок

 
Як проходив тою дорогою —
То зустрілися:
Я і ти.
Два листочки спало з дерева,
Два листи.
І понесла вода прозорая
Ті листи…
– Не пройти нам з тобою, дівчинко,
Не роз’їхатись,
Не пройти!
Усміхнулася, похилилася:
Хлопці ті!
– Від мосточка в боки різнії —
Дві ж путі!
– Не кажи не кажи так, дівчино…
– Ат, пусте!
Засміялася, озирнулася
В рідний степ.
Так зустрілися, так віталися
Ти і я.
І в очей та уст не питалися,
Як ім’я.
– Не пройти нам з тобою,
дівчино, —
Не роз’їхатись,
Не пройти!
Подивилася та й заплакала:
– А все ти!
 
 
Та бодай тим листочкам не падати
На мою на біду.
Вже тебе не стрічатиму і не
знатиму, —
На місток не піду.
Не було про тебе і вістки,
Та немає і досі.
Вже минуло гаряче літо
Й кавунами червоними осінь.
Не одна, не одна вже осінь!
Ой, четверта, ще й п’ята…
… Вже не буду тебе дожидатись,
Не буду виглядати.
Так забулося й не згадалося б,
І про тебе б не чув, не знав.
Тільки ті літа,
Тільки ті роки
Пропив, прогуляв!..
Та як знову проходив дорогою —
Де колись:
Я і ти, —
Два листочки впало з дерева,
Два листи.
І понесла вода прозорая
Ті листи.
…Від місточка ж у боки різнії —
Дві дороги лягло, широкії —
Дві путі…
 

«Минають дні, іде по літі осінь…»

Є. Плужникові

 
Минають дні, іде по літі осінь,
В прозорім сумі ніжна й золота.
Жаркі стрічки впліта в зелені коси —
Слова прощання на мої уста.
 
 
Я знов один, чужий собі й нелюбий,
З піснями синіми по синій далині…
І хтось поклав слова на почорнілі губи —
Такі ласкаві, ніжні і сумні.
 
 
Який я став? Яка тому причина?
Вже кинув бокс і курс вечірніх вправ…
Мале хлоп’я тепер мені за сина,
А чи ж давно я з ним у цурки грав?
 
 
Біжать автобуси так само вчора й нині,
А день – такий же синій, синій день…
Скажи, чому в дочасну домовину
Нас путь одна сухоткою веде…
 
 
Скажи, чому бушую і гуляю,
А в серці сум і сонце і весна,
І дух терпкий степового розмаю
І золота весна…
 
 
О не сумуй, що не такі, а інші
Прийшли ми в цей зелений, милий світ.
Там у степах забрунькувала вишня,
І на Дніпрі сльозою вкрився лід.
 
 
Там по степах… та ти не розумієш,
Тобі рідніші брук і димарі…
У сивім ковилі ховає сонце вії
І в позолоті очерет горить.
 
 
І кличе владно знову повернути
Далекий голос юність золоту,
А за вікном голодний вітер, лютий
І в ніч дерева зігнуті ростуть.
 
 
Ах думи, думи… До блідого ранку
Вузька канапа не дає заснуть: —
Я завтра знов лічити буду гранки
І у портфелі тамувать весну…
 

Гармонія і свинушник

Частина перша

І

Диктова дощечка, прибита на дверях, промовляла: «Стукати у вікно».

І справді, Катерина, пооббивавши руки, два-три рази вдарила каблучкою в двері і вже збиралась йти, коли десь зарипіли іржаві завіси й хрипкий сонний голос прохрипів:

– Хто там?

Катерина:

– Тут живе Петро Сушня?

Відповіді не було; вона почула тупотіння босих ніг, біганину й балачки.

На дворі було тихо. Сонячний ранок гудів хмарами мушви, із близького кладовища долітало зелене цвірінькання птахів і солодкий запах бузку. Весна саме переходила в літо і вже тепер о восьмій ранку в цьому заводському селищі, що розташоване по цей бік Дніпра проти великого південного міста, було жарко й задушливо від порохняви й розпаленого каміння.

Катерина здивовано ждала – де ж пішов отой хрипкий бандит?

Через дві хвилини за дверима знову щось застукало і на поріг вийшов хлопець з розкуйовдженою головою.

– Зайдіть, – пробурмотав він і повів Катерину до хати. – Вибачте, – почав понуро він, але раптом якась сонячна зміна сталася з ним; обличчя йому зашарілося, і він радісно засміявся… Засміявся він, а Катерина байдуже:

– А! Й ви тут живете, Михайле? Я й не знала! Мені треба бачити Петра Сушню… Я прийшла, щоб побачити Петра Сушню.

– А… він зараз прийде.

– Я йому привезла листа з Києва, – додала, що вона, власне, й Петра мало знає, що коли б не лист, то вона не зайшла б. – Навіть, чудно, як це ми знову зустрілися.

Для Михайла – це теж несподіванка. Так. Але тут увіходить Петро й перебиває розмову.

Катерина:

– Якщо хочете відповісти, та завтра принесіть. Бухаринська, 10. Галині. Ви ж її знаєте? – вона уважно обдивилася кімнату й всміхнулася, глянувши на Петра.

– Добре, – пробурмотів той, а Катерина, кинувши «до побачення», енергійно на місці повернулась і вийшла. Вже в дверях знову зупинилася, оглянула сіни й до Петра:

– Дивіться ж, не пізніше 11-ї…

Петро не встиг і рота розкрити, щоб подякувати, як вже двері за Катериною стукнули надворі. Михайло схопив шапку й подався слідом за нею, а Петро замислено повернувся до кімнати.

В ту саму хвилину двері в сусідню кімнату прочинилися, висунулася білява голова Данила й запитала:

– Це до Михайла приходила?

– До Михайла.

– А він що, подався за нею? Як же ж так. Він же черговий сьогодні? – обурився бас Дмитра-завгоспа.

Всі хлопці здивовано переглянулись, ніхто нічого подібного за Михайлом не помічав, особливо щодо дівчат, і це був перший випадок порушення комунальної дисципліни з його боку.

– Фю-ю, – засвистав Іван, – засипався й Михайло.

– Весна, – відповів Андрій і почав скептично крутити козячу ніжку з махряку й заялозеної газети.

– Н-да, – позіхнув Іван, – однак, немає води й умитися. Принеси Петре, за нашою конституцією маєш ти вартувати замість Михайла, а Михайлові ми якусь кару вигадаємо.

– Дійсно, чому то я? Завжди чомусь я!

Петро почав сперечатися, але йому загнули «салазки» і він скорився.

Вмивалися над тазом (в тазі лушпиння картоплі, недокурки, ріжне сміття), хлюпали на піваршина навколо себе, на підлогу, на стінку.

Петро, як черговий, зливав і лаявся, що вони вмиваються, як свині, що вони багато води марно тратять: не наносишся на них. Хлопці «прийняли до відома», а що він сам робив так само, коли не чергував, то ніхто не звернув на його слова потрібної уваги.

Втиралися сірим-сірим, колись давно білим рушником. Потім стали ваксити чоботи. Ваксили вони щонеділі, бо була це єдина розкіш, яку могла собі дозволити комуна.

Поснідавши хлопці швидко розбіглися. Зостався один Петро наварити обід.

Наваривши обід, він поклав ключ від хати під струхлявілі східці й подався вулицею, прямо до степу. Як завжди він ішов, про щось думаючи, і то задирав голову догори й усміхався до безхмарого неба, то уважно додивлявся до кожного камінчика, що траплявся йому дорогою. Йшов швидко, натикався на людей, прохав вибачення і знову біг далі з таким виглядом, ніби у нього боліли зуби.

Сьогодні думки турбували Петра. Такі химерні думки! І він ішов усе далі й далі, не помічаючи, що минув свою вулицю і вийшов у степ.

На ньому були «штаніровані» кальсони й синя матроска, а в руках кепка без козирка (козирок десь забіг), кепка ще виконувала обов’язки портфеля, а коли сонце дуже вже припікало, то недбало валялася на потилиці, як зім’ятий шмат паперу серед трави.

Костюм іноді доповнювала люлька, а по весні квіти. («Вони ростуть, за другою балочкою на п’ятнадцятій верстві, де шлях на Сандорівку».)

Була в нього хустка, якою він користався виключно в гостях, не тому, що вважав за гігієнічніше залишати зайве на вулиці, ні, цьому причиною були економічні міркування (мило) та лінь.

Було в нього ще й нерухоме майно, килим, на якому він спав і вкривався, певніш обгортався. Нерухомим же він звався тому, що все інше було завжди при нім і на ньому.

Травневий степ вже колосився, стрункий та високий, і Петро, розгортаючи обома руками зелені хвилі, плив прямо на обрій, за кряж, на могилу. Там він любив сидіти й дивитися на той бік Дніпра, униз, де за коліном кінчалися димарі й туманів рівний степ…

От іде він степом, а назустріч йому дівчина з чорною косою, очима сірими: підійде, обів’є тою косою чорною, в очи зазирне, спитає так тихо:

– Кого ти шукаєш?

А він так сміливо обгорне її, притулиться червоними губами до уст запашних, степових і скаже:

– Так це ти? Чому не приходила так довго?

А далі… а далі розпливалося все…

Чудно. Може, там десь в Америці, чи то в Австралії, на хуторі, чи в місті є дівчина, а може, вона от зараз там майнула за рогом спідницею, а він і не знав. Не знав! А можна було б підійти до неї так просто, простягнути руку, вона зрозуміла б… Буде жити він з нею поруч, будуть бачитись, може, з нею щодня, а потім непомітно щезне вона, а він і не відчує, що так близько була вона… А комуна сміється.

– Хиря така, а ще й вередує: та дурна, а в цеї слоняча шкура… Тьху, хоча б пику причепурив, лісовик малахольний.

І справді, ходив він з рудою бородою, волосся росло на голові буйно й весело, знайомлячися з гребінцем лиш тоді, коли вся комуна на пленарному засіданні ухвалювала надати Петрові належного порядній людині вигляду.

Тоді: довготелесний Дмитро сідав на нього верхи і, не зважаючи на протести та згоду сидіти вже смирно, витрусював з кишень бички, махряк і цілі фунти віршів. Його держали за шию і примушували ваксити й терти до блиску його поруділі за місяць черевики.

Потім його зачісували й брили, неодмінно лаючи за жорстку, як дріт бороду, а коли він починав сперечатися, то Дмитро, що вважався за спеца в справах обдирання шкури, нахабно й глузливо кричав: «Мовчи, зараза» і напихав у рота мила й волосся з щітки. Вся комуна іржала й була страшенно задоволена з тієї процедури, а Петро завжди намагався якнайшвидше скінчити з цим вибухом товариських турбот і як надалі одтягнути цю неприємну дезінфекцію, бо бритва була щербата, скарги ж на це викликали лише правдиву відповідь, що він сам собі винен, бо не треба ж бути ідіотом і застругувати олівці нею!

Сьогодні Петро ще з ранку помітив, що комуна дивилася на нього пожадливим оком, і через те повертався додому, коли зовсім стемніло (при каганці чорта пухлого побриють!).

Він ішов, заносячи до блокнота якусь цікаву риму, весело наспівуючи пісню собі під ніс, чи то «Яблучко» чи то «Чу-ра-ра».

Він поставив крапку і вже підніс до рота олівця, щоб поссати його трохи, як наскочив на щось. З-за краю зшитка він побачив жовті черевики, а потім і всю дівочу постать. Певно й вона читала йдучи.

– Петре, – закричала дівчина й обурено замахала руками, – що це ти, вбити мене хочеш?

Петро зупинився, понуро підвів голову і запитав, не відповідаючи:

– А що то за тьотя зупинилась у тебе, на Бухаринській?

– А? Катерина Ласко. А що, вже закохався? – запитала Галя й засміялася заливчасто й зелено.

Вона була на зріст невелика, чорна жакетка вигідно стягувала стан, а жовті черевики обгортали сильні швидкі ноги якось задьористо й весело. Неспокійна вона була й непосидюща і при зустрічах завжди безсоромно командувала Петром. І тепер вона обхопила його рукою й швидко потягла вулицею.

– Проводь!

– Та п-почекай же, – бурмотів той… – На вулиці видно, а ти обнімаєшся.

– О?! Обнімаюся! Опудало ти чортове… Ет, та тебе можна…

– Гм. А хто ж знає, що це я… й чому як мене, так можна, – образився Петро.

– Хе! Всякий тебе одразу впізнає, хоч би поголився, рижоїд нещасний (вона саме вчора здала залік з хемії), і не соромно? Страховище яке, коні непритомні попадають, як побачать тебе такого великого й дурного. Не я – твоя сестра… – закінчила вона вже суворо.

Петро хотів був щось відповісти, але глянув на її усмішку, змовк і задумався над тим, що він таки справді занехаяв себе, але в кожному разі він в цьому винен менше всіх. І справді, може тайна такого неуважного ставлення до одягу була в тому, що він якось боявся дівчат. Потрапивши в їхнє коло, він не знав куди подіти свої довгі руки та ноги, сидів мовчки і потім раптом (ніби: чорт його забери, пропадать, так пропадать!) починав незграбно рухатися й, як він висловлювався, триматися «пікантно» або, як казав Іван, просто «по-ідіотському»: сміявся, голосно говорив, безладно жестикулював, а потім знову затихав, не знаючи, що робити й казати далі.

Тому дівчата ставилися до нього трохи насмішкувато («як старші» «халера на їхню голову?» – це Петро).

Та й він, здавалося, мало думав про них. От і тепер радий був утекти, але Галя міцно тримала його руку й тягла за собою.

Петро не смів сперечатися, але його непокоїло одне: що, як він зустріне кого з комуни? Буде тоді історія, засміють його до смерти. Ще подумають, що він закоханий! І Петро од цих думок аж спітнів.

Рішуче зупинився:

– Я не можу… я дуже поспішаю, Галю… у мене важливі справи…

– Не бреши, не бреши, будь ласка. А чому ти не був на зборах?

– На яких?

– От! Сьогодні ж вівторок…

– Ах… чорт би мене розірвав, та чекай же… – злякався Петро.

– Чекай! – і Галя почала вичитувати йому…

Він і такий, і сякий, і голова в нього капустяна, і путящого з нього нічого не буде… а коли він, вже каючись, почав п’ятірнею чухати потилицю, вона призналася, що сьогодні свято і зборів ніяких не було. Петро розсердився:

– Що я дурень, чи що?..

Але Галина не дала договорити.

– А що я знаю, ну?

– Що ж ти можеш знати, нічого не знаєш.

– Ні, знаю, тобі відмовили вчора останні два учні.

– Де ж ти про це довідалася?

– Довідалася. Знаю й чому… Один забув табличку множення (поки ти не вчив його, то він хоч це пам’ятав!), а другий сів на іспиті з історії, бо сказав, що Батиїв похід був 1613 року. Ага! Хто сказав йому цю дурницю?

– Дурницю? Я…

– Ти? Ах ти… певно якогось вірша робив.

– Не робив, а писав.

– Однаково.

– Ні, не однаково, то чоботи роблять… м… м…

Помовчали.

Петро:

– А знаєш, я, врешті, радий, що скінчив з цими бельбасами. Залишилась в мене ще одна ідіотка, ну така дурна, аж крутиться. Знаєш, що вона мені сказала вчора: «Платон дуже вродливий мущина». – Чому? – запитав я. Вона бачила його фотографічну картку! Розумієш? От дурепа. Я спитав, чи не бачила вона у нас в музеї гравюри Юлія Цезаря з автографом українською мовою? Вона обіцяла піти подивитися… О-ох, морока мені з нею. А тут ще заліки треба здавати… Е… куди ж ми зайшли? М… м…

– У сад.

– А мені додому треба, – сказав Петро, обтираючи кашкетом спітніле чоло. – Ти не боїшся, Галю?

Галина нічого не відповіла, подала руку і сказала сердито:

– Бувай, – і пішла.

Петро подався просто додому, але місячна ніч так хитро обдурила його, що він довго ходив вулицями, усміхаючися сам собі, і лише коли вже місяць лизнув білим язиком хрести на цвинтарі, потрапив додому.

На дверях був замок; це вартовий не витримав літньої ночі і втік з хати. Тихо. А на цвинтарі шелест, і сміх, і тіні під кам’яними хрестами.

Знав Петро, що там і Андрій, і Дмитро, і Іван – вся комунія. Може, Михайло де в читальні сидить. О, цей Михайло витримає і не таку ніч. Завжди один, сам, понурий і мовчазний. Правда, були якісь чутки, що він залишив на фронті якусь Катерину, цю саму, здається, але Михайло нічого не казав, і хлопці лише догадувалися.

Чекати не було чого: все одно повернуться не швидко і, хоч це проти правил, доводиться лізти вікном.

Не спиться Петрові, чи тому, що місяць срібним ґудзиком око жмурить, а за плечима двадцять років лише, чи, може, тому, що Галину зустрів. Може.

Довго думав Петро про щось, вже вдарило дванадцять і місяць сідав.

«І де їх чорти носять? А завтра рано вставати!» – Заснув.

Хлопці прийшли додому аж під ранок, Михайла й Дмитра ще не було. Вже й полягали, коли хтось постукав.

– Стукають, – сказав Іван. – Хто вартовий. Ти, здається, Андрію. Піди відчини.

– Дрихне, – озвався Данило, що спав з Петром на одному ліжкові, – дрихне, чортова перечниця.

– Бреше, вставати не хоче, ану стукни його по черепу.

Данило штовхнув Андрія.

– Вставай відчиняти.

Андрій образився.

– Ач, наказувач знайшовся, я черговий, доки не заснув, а вночі чергових немає. Та вже й більше дванадцяти.

– А хто ж відчинить?

– А я знаю? Хай відчинить, хто завтра вартує.

На завтра мав вартувати Андрій, а тому він пірнув у юридичні тонкощі, доводячи, що він може спокійнісінько спати собі цілу ніч, хоч би там бандити у хату лізли… До семи годин ранку.

Поки хлопці сперечалися, знадвору почали ламати двері.

– Та відчиніть же, – почулося.

Нарешті Петро, згадуючи предків і проклинаючи нащадків, відчинив. Увійшов Михайло, скинув шапку і запитав:

– Курити є?

– Ти іноді задаєш на диво ідіотські питання, – звичайно немає, – відповів Петро.

– Ну так у мене є! Вставайте!

Вмить усі хлопці були біля Михайла.

– От і гаразд, а то всі бички попалили, Андрій навіть під ліжком підмів і під скринею шукали, – гомоніли радісно хлопці, але Михайло їх обдурив.

– Та немає в мене, то я нарочито, щоб ви в інший раз швидше відчиняли.

Лаялись:

– Коли покликав, то хоч роди, а дай закурить!

– Ну й життя. Я всі кишені повивертав і хоч би тоді крихтонька, – зідхнув хтось жалібно.

Коли доводилося сидіти без хліба і в холоді, хлопці не піддавались одчаєві, але не палити зранку це було справді над силу.

В таких випадках їх охоплювала якась нудьга, якийсь неспокій, що потім перетворювались на чорну меланхолію і, нарешті, все скінчувалося сваркою з-за якої-небудь дурниці.

Петро справді перевернув ранком усе догори ногами. На біду Дмитро десь завіявся, а всі гроші завжди були в нього. Лежали тихо.

– Не штовхайся, – крикнув раптом Андрій, – я тебе як штовхону. Посунься, бо я лежу з самого краю.

– І що в тебе за звичка придушувати мене до стіни.

– Ну-ну. Курити нічого, так вже й лаються, – озвався Михайло.

Хвилини дві тяглася мовчанка.