Чорт зна що. Запропаща душа

– Розумію, – сказав Омелько.

– Ні, ти всього не розумієш.

– Чому ні? Сиджу ту у в’язниці, а потім гайда на шибеницю.

– А потім?

– А потім знаєш що – смерть.

– А потім?

– А вже потім сам Бог знає, що буде! Невинно терплю. Прецінь ти убив мою жінку.

– Отже знай, хто невинно на землі терпить, той просто йде до раю. А нам, чортам, се не в смак.

– Еге…

– Тепер розумієш, що мені треба тебе спасти? Коли тебе будуть вішати, не відганяй мене хрестом.

– Та ти, ще, може, якої капости хочеш мені зробити?

– Клянуся тобі рогами і чортячим хвостом, щоби я уже більше смоли не пив і вогню не їв, коли брешу. Тепер хочеш вір, хочеш не вір. Коли тебе стануть вішати, не хрестися, а я зроблю таке чудо, що тебе пустять цілого і здорового.

– Ну, красно, нехай на твоїм стане.

– Пам’ятай, що я тобі сказав, – промовив чорт і щез.

Довго думав Омелько, чи слухати чорта, чи ні? Вмерти невинним і дістатися раю, чи ще жити? Нарешті рішився послухати той раз чорта. Захотілося йому ще жити.

Настало рано. Юрба наповнила площу, посеред котрої піднімалася шибениця, а коло неї кат походжав. В юрбі чути було лише жаль за Омельком. Одні жалували його як доброго коваля, инші як доброго чоловіка, котрого чорт попутав.

– Ех, – можна було чути в товпі, – чого то по п’яному не зробить чоловік! І відважний був і побожний – самого чорта не боявся, а таки його чорт попутав.

Заголосила труби і бубни, Омелька привели під сторожію, перечитали засуд. Кат поставив його на стільчик, накинув на нього мотузок і вибив з-під ніг стільчика. Але в ту саму хвилю мотузок урвався, а Омелько, мовби нічого не було, станув на ноги.

«Не збрехав, чортів син, не збрехав», – подумав Омелько і серце його радісно забилося.

Народ зашумів, захвилювався і простугонів:

– Невинного вішають! Невинного!

Кат і начальство кинулися до Омелька, а далі, ну ж оглядати мотузок. І що ж? Виявилось, що він перепалений в тому місці, де перервався. Юрба ще дужче загуділа і домагалася, щоби Омелька, яко невинного, пустити.

– Зачекайте, православні християни! Скоро Омелько невинний, то і вдруге мотузок не видержить його, – сказав суддя і сам докладно оглянув мотузок.

«Добре. Вішай хоч десять разів – все одно», – подумав Омелько і знову просунув голову у петлю. І знов кат вибив з-під ніг стільчика і – о диво! – мотузок запалився і обірвавсь, ба навіть сама шибениця загорілася.

Народ ще дужче заворушився і домагався негайно відпустити Омелька.

– Народе православний! – сказав суддя. – Не можу я сам від себе пустити Омелька. Вже його більше вішати не буду. Відведу до в’язниці і про все донесу гетьманові. Як він порішить, так буде, – сказав суддя.

Народ притих і розійшовся. Омелька відвели до в’язниці і донесли про все гетьманові. Гетьман вислухав і сказав:

– Чи не чарівник він який? Або яка нечиста сила йому помагає?

– Ні, – кажуть, – перед смертю він сповідався і причащався, та і добрий християнин з нього.

– Ну, коли так, то пустіть його на чотири вітри. А за се, що він терпів невинно, дати йому сто срібних.

«Що ж мені тепер на світі робити?» – подумав Омелько, вийшовши з в’язниці.

– Женися на молоденькій дівчині, – шепнув йому чорт.

– Ай, так зараз і женитися?

– Женися! Я тобі таку найду, що і у самого гетьмана нема такої, – шептав чорт, стараючись улізти в Омелькове ребро.

Та ба, не так склалось! Омелько ніколи не лаявся, а й тепер ще не був п’яним, то чортови не вдалося влізти в його ребро, і Омелько, замість женитися, подався у монахи.

Батьки наші, коли ще були молодими, заходили часто-густо до земляка в монастир. Старий був, дуже старий був Омелько. Він, кажуть, і оповідав, як його чорт попутав. «Якби у мене не було, – каже, бувало, – сеї доброї звички – ніколи не проклинати, пропав би був з головою. А тепер, може, дозволить Господь хоч здалека рай Божій уздріти і в кігтях чортових не бути».

Пантелеймон Куліш

Народився 8.VІІІ.1819 р. в містечку Вороніж на Сумщині в поміщицькій родині. Вчився в Новгород-Сіверській гімназії та Київському університеті. Не скінчивши курсу, учителював у гімназіях Києва, Луцька, Рівного, викладав у Петербурзькому університеті. Був одним із засновників Кирило-Мефодіївського товариства. Після арешту відбував заслання у Тулі. Згодом жив у Петербурзі та у своєму маєтку на хуторі Мотронівка під Борзною на Чернігівщині, де й помер 14.ІІ.1897 р.

Куліш залишив по собі багату літературну та наукову спадщину, в якій знайшлося місце і для фантастичних творів та казок: «Огненний змій», «Коваль Захарко», «Про те, чому в містечку Вороніжі висох Пішевців став», «Циган» та ін.

Про те, що сталося з козаком Бурдюгом на Зелені свята

Прийшли Зелені свята. Земля причепурилася, мов пригожа панночка. Зазеленілі садки облилися запашним молоком; поля й городи красують квітками, й повна півча^[2] птахів не вмовкає цілий Божий день у повітрі, сповненому пахощами квітів.

Важко розповісти, як весело в нас на клечальні свята. Усі хати й подвір’я уставлені кленом, березками, липою; це називають клечанням. Скрізь – задля цього свята – виметено, вичищено, що не можна краще. Пройдеш вулицею – любо! Причепурені дівчата, як повний мак у городі, то красують перед порогами хат, де вони грають у крем’яхи, і звіряють одна одній свої любовні таємниці, то кружляють яскравою веселкою в танку. Парубки раз по раз ходять з музикою, танцюють, забавляються. Куди тільки глянути, люди всі повбирані, пригладжені; навіть і старі козаки в ці дні виходять посидіти за ворота не інакше, як у нових свитах, в ошатних поясах і з випущеними поверх свити білими комірцями сорочок. Тепле безхмарне небо гріє, світить і живить усю землю. У холодку вишень і черемшини темно й прохолодно; а згори все горить, все золотиться. Далекі ліси синіють, і важко розпізнати – чи хмари на краю землі, чи ліси. Вода блищить проти сонця, і ніяке око не винесе тих іскр, що виблискують від її поверхні. Все живе, чудове, любе!

А настане ніч, – повіє свіжістю, небо всіють зорі, випливе з-за дерев місяць: тоді – нове роздолля! Тоді двори й вулиці ті ж, та не ті: все начеб бачиш у сні, або на картині. Тут – вся половина церкви, від верху до низу, яскраво блищить, як сніг морозної місячної ночі; на другій стороні – купи садків, повиснувши важким галуззям, гріють на місяці своє кругле верховіття; а там – за розваленим млином, на якому тільки оголені крокви невиразно бовваніють у присмерку, щось синіє й тьмяно світиться. Далеко-далеко потягнулась ця сиза смуга: то став – наше сільське море. Над ставом густо розрослись величезні, сиві верби; вони щільно облягли його, дивляться в його воду, повиваються ранком його туманами, вмиваються увечері його росою й потопають у ньому своїми дрімливими вітами. З-за верб видніють ґуральні, проміж верб світиться іноді вікно якої-небудь відлюдної хати, і чудовим відсвітом грає в глибокій воді; начеб огненна мітла висить на гілці дерева й б’є вниз, розкидаючи іскрами. А місяць серебрить холодну воду й напускає на неї тьмяну синь.

У такі чудові ночі голосні пісні не втихають у нас по всіх вулицях, їм щось відголошує на ставу, начеб русалки, випливши погуляти при місяці, підроблюються під людські пісні. Порою пронесеться шумний гурт скрипок і бубнів з далекого кінця вулиці, і слідом за цим промчить юрба гультяїв: вони кружляють, вони змішуються, як танок нічних духів, і немов летять, немов пливуть у повітрі. Так проходить цілісінька ніч і коли місяць, зарум’янившись і збільшившись за ніч, стане сідати над димчастою водою й кине від себе багряну смугу вздовж усього ставка, тоді тільки розходиться гульлива молодь хропнути з годинку й набратися у сні нових сил і веселощів на завтрашній день.

У людей поважних є своє діло, не таке привільне, але не менше їм утішне. Вийшовши з церкви, вони заходять додому взяти хлібець, і вирушають у гості до родичів, до приятелів, до знайомих. Там шумлять веселі розмови, червоніють наливки, носиться запашним паром варена; там напідпитку заходяться коло журавля, затіють і чеберячки, і чого не повигадують. Розповідати про все це буде довга історія, а в мене є друга. Саме хочу я розповісти вам, яка притичина сталася з воронізьким козаком Бурдюгом на Зелені свята.

Кожний знає, що за нашим християнським звичаєм треба святкувати ввесь клечальний тиждень, і що робота, зроблена в свято, ніколи на добре не піде. Хіба мало буває прикладів, коли грім палив стоги сіна, що його накосили або нагромадили святочного дня! А в одного козака, на самого Палія, зайнялися на возі копи, насилу бідний встиг випрягти воли, а то б розлучився з ними навік. Кажуть, що того вогню, що займеться від грому, ніяка сила людська загасити не може. Але людину, мабуть, так уже створено, що її навчити важко: не встигне вибратись з одного гріха, а тут уже лізе в другий! Та й самому Бурдюгові була вже кара за роботу в свята. Раз у неділю віз сіно. Тільки, що ж? На половині дороги – баюра. Погода була суха, дощу не було з тиждень; і він же сам не далеко, як годину тому, їхав цією самою дорогою, і не було баюри. Нічого робити: Бурдюг повернувся назад, склав сіно і тоді проїхав додому вже по-сухому.

Проте цю подію Бурдюг хутко забув, і минулого року на Зелені свята надумався згребти накошене до свят сіно. Було це на четвертий день свят. Поснідавши добре вареників і пампушок, що лишилися від учорашнього дня, він запріг у воза пару коней (Бурдюг був собі козак заможний) і поїхав до себе на хутір. Ввечері, коли за коловотором стало вже видно порох від череди, що поверталася з поля, а крізь неї чути було ляскання довгого батога і знайоме гукання чередника, вся парахвія, в якій жив Бурдюг, вражена була дивним явищем. Бурдюг, що завжди пестив свою пару коней і тільки зрідка пускав їх підтюпцем, тепер летів що є духу, сам на аршин підскакував на возі й раз у раз парив пугою коней; а вони неслися як стріла, і віз торохкотів начеб десять литовських таратайок бігло з гори. Всі старі козаки, що сиділи собі приємно без діла, і молоді хлопці, граючи на дорозі в кеглі, зробили один висновок: що сталося щось надзвичайне; а деякі баби почали уже торочити, що вони самі бачили, як русалки гналися за Бурдюгом.

Смутний і невеселий приїхав Бурдюг додому, сів у кінці стола й замислився. Маленький син його, довідавшись, що приїхав батько, вбіг до хати верхи на дрючкові, але помітивши, що батько сердитий, не насмілився гратися, як звичайно, поставив свого безногого коня, боязко підійшов до батька й мовчки заглядав йому у вічі, немов випрохуючи ласки. Батько взяв його на руки.

– Багато, тату, бджоли наносили меду? – спитала дитина.

– Багато, – відповів батько, і ні слова.

Замовкла й дитина, бачивши, що батько щось надто задумався. Незабаром смерклося. Дали вечерю, і коли запашна пара борщу діткнулась його нюху, Бурдюг почав поглядати веселіше й нарешті сказав:

– Ну, жінко, тепер я й сам не буду і дітям закажу працювати в свято.

І став розповідати ось що:

– Їду, – каже, – я на хутір. Вже минув і Гостру Могилу, і Кривоносові Ночви; в’їжджаю у свій ліс; аж наздоганяю двох чоловіків. Дивлюся: знайомі люди, маківські козаки. – «Добридень!» – «Добридень!» Слово за слово і не помітив я, як опинились ми біля хутора й кінь ударив голоблями в ворота. Ну, стороннього чоловіка треба прийняти! Підніс я їм по чарці настоянки і почастував медом. – «А я ось, – кажу, – приїхав убирати з пасічником сіно. Хоч воно тепер ще й свято… ну, та Бог простить: така робота – та ж гульня!» – «Ось і до речі, – сказали козаки, – все одно нам нічого буде вдома робити; ми вам допоможемо». – Добре, взялися до роботи; робота йде, вже не можна краще: копиці раз у раз виростають одна за одною. Що треба було б цілий день робити, то в нас народилося за годину. Проте непевність у мені якась взялась: що це за диво? Руки самі так і машуть. Дивлюсь на козаків: що гребне, то й копиця; ну сказати, словом, куди ще рано скінчили роботу. Побачивши, що діло наближається до кінця, я звелів пасічникові варити кашу. Не встиг оглянутися – сіно все складено як слід, і дід уже знімає казанок з триноги. – «Що за лихо! – подумав я, – чи мені все так здається, чи справді тут щось недобре втрутилось!» Ось громадільники, поклавши на плечі граблі, підійшли до казанка й почали пісні; а слідом за ними заспівав, здавалося, ввесь ліс: берези почали похитуватись і підводити тоненьким голоском, дуби зашуміли басом, а сосни так і сопіли надувшись. – «Що це? Слухайте!» – кажу я громадільникам, показуючи на ліс. – «Вітер!» – відповіли громадільники й засміялись; і в далекому степу теж залунав сміх, начеб ціла громада козаків зареготала. І раптом відліг у мене від голови туман, і все стало мені здаватися звичайним. Випивши по чарці, стали ми полуднувати. Тут знов очі мої почали дивитися, як крізь сито, і мені здалося, що дерева зійшлись коло нас у коло, нахилились і заглядають у казан. Подивився я на козаків: сидять незнайомі люди; на них якесь дивне убрання – москалі не москалі, наші не наші; сказать би рядичівські німці – так ні ж! ті все-таки до людей подібні; а ці бог зна що!.. Тут уже страх мене взяв не жартома; волосся на голові заворушилось; як навіжений скочив я, – і мені здавалося, що все скочило за мною і ловить мене за поли. Не пам’ятаю сам, як сів на воза, погнав коні. По коренях, по пеньках понісся я без пам’яти. І враз – небо потемніло, крізь дерева блиснув місяць і зірки. У лісі щось виє, щось плаче. Дерева похитуються, як комиш. Заплющивши очі, я гнав коні; але мимохіть бачив, як русалки, повиснувши на верхів’ях берез, учепившись за довге віття, гойдаються, стогнуть, з реготом кидаються під ноги коням, а коні летять, мало не вискочать із шкіри. Вже б давно пора виїхати з лісу; але дорога начеб витягнулась удвоє.

Нарешті яскраве світло осліпило мені очі; і коли я прозрів, передо мною показався Вороніж: сонце стояло на заході, на вулицях люди, і я не опам’ятався, як влетів на подвір’я.

Під час розповіді Бурдюгова жінка сиділа замислившись і втопивши очі в землю, дивувалась з чудної події.

– Так, – сказала нарешті вона, – страшно! – і, підвівши очі, побачила, що нікого в хаті нема; дерев’яні тарілки, ложки, хліб – розкидані на підлозі; каганець блимає і з кожним блимком гасне; ніч, стіни, вікна – все вкрито червоним світлом і дрижало; крізь відчинені в другу хату двері чорніла страшна темрява.

Жах і холод пройняв усе її тіло, вона закричала й кинулась з хати. На вулиці хтось схопив її за руку й питав:

– Чого ти кричиш, кумо?.

Бурдюжиха пізнала свою сусідку; розповіла їй усю подію і просилася переночувати в її хаті. Довго розпитувала й дивувалась сусідка, потім сказала:

– Слухай, сестро! Тепер чоловік мій п’яний і не дасть спокою ні мені, ні тобі; а коли хочеш, лізь на хату, там заснеш спокійно: там є постіль; може й я до тебе прийду.

Бурдюжиха залізла по драбині на горище, лягла й скоро заснула. Коли почав сіріти ранок, почулось їй крізь сон, що хтось плаче. Як же вона здивувалась, коли побачила, розплющивши очі, що сама сидить на вишні в своєму садку, а під вишнею плаче маленький її син і ввесь тремтить від ранкового холоду!

Послухайте тепер, що було в цей час з Бурдюгом. Коли доказав він до того, як козаки зробились незнайомими людьми, йому й синові привидилось, що ці самі люди сидять між ними за столом, і вони побігли. Але ось ще дивніше: хоч Бурдюг і розповідав про русалок та інше, а тим часом усе це з ним було саме так, як розповідала другого дня жінка. Вибігши без шапки на вулицю, довго не знав Бурдюг, що йому робити: повернутись додому – страшно; а йти до кого-небудь на ніч і розповісти про свій переляк – соромно. Тут хтось ударив його по плечу.

– Здоров, куме!

– Здорово був, Кіндрате! – відповів Бурдюг.

– А куди це ти розігнався?

– Та ось наскучило сидіть вдома. Хотів було пройтись до когось, та й сам не знаю, – каже Бурдюг, намагаючись свій тремтючий голос зробити спокійним.

Кум, здавалося, не помічав і того, що Бурдюг був без шапки.

– Ходімо до мене, – сказав він, – ти давно вже в мене не був.

– Прошу, ходімо! – відповів Бурдюг, радіючи щиро його запрошенню.

І пішли. Поволі Бурдюг заспокоївся після свого переляку і вже безпечно сміявся з оповідань свого кума про литвинів, що той їх бачив за Десною, коли возив до Новгорода продавати хліб. Тим часом він наперед уявляв, з яким задоволенням вип’є в кума кухоль вареної, а може ще й повечеряє. Ніч була ясна. Місяць сяяв над їхньою головою й розсипався сріблом по городах, по садках, по вибілених хатах. Очі наших подорожніх побачили греблю; за нею заблищав став, ввесь осяйний. Ось і кумове подвір’я. Заходять вони до хати: ясно, повна хата людей, і музики грають. Відомий в усьому Воронежі скрипаль Ковтун, похитуючи головою, задає козачка, присвистує й примовляє. Ставні діди, взявшись у боки, з важним виглядом працюють ногами, виставляючи вперед то одне, то друге плече; хто жвавіше, той порою вдарить ще й навприсядки, і червоновиді молодиці, в парчевих очіпках, похитуючися, як качки з боку на бік, виступають уперед, здригуючись плечима, піддзвонюючи намистом і дукатами й побрязкуючи дзвінкими підковами.

Бурдюга прийняли, як дорогого гостя. Господиня зараз давай частувати його, спершу настоянкою, а потім за вечерею й вареною. Звеселився наш старий і став пускати такі баляндраси, що в молодиць гачки на юпках розстібувались від реготу, а козаки раз у раз хапались за пояси. Після вечері він перший затіяв ручкову^[3] й вибрав собі в пару не просту яку-небудь бабу, а ледве не самого голови невістку.

Гульня зайшла за північ. Бурдюг почував, що голова його начеб не тримається на плечах. Досить уже танцювати: ноги не зводяться. Він мав силу тільки сидіти на лавці й кружати варену. Біля нього зібрався гурток. Стали розповідати всяку всячину: звідки взявся тютюн, і як ганявся чорт за вовком, і як локотський козак Цимбалистий три роки бігав вовкулакою.

– Та що ж це за оповідання? – сказав Бурдюг, поставивши на стіл свій кухоль з вареною й витираючи свої вуса. – То вже штука, так штука! І не далі, як сьогодні зі мною сталася. Та ось, щоб я не дочекався світа Божого, коли неправда!

Тут він перехрестився… і враз усе, що було перед його очима – гості, музики, варена – все враз щезло, як і не було! Дивиться – недалеко від нього млин; сам він сидить на стовпі; навколо вода; повіває ранішній вітрець, снується по воді легка пара; а під другим берегом став червоніє й рум’яниться, віддзеркалюючи в собі схід. Страшно! Ось тільки поворухнись… і якраз полетиш у воду; а під млином, кажуть, така глибінь, що й міри нема! На його щастя, недалеко від млина, між кущами плюшняку, плавав рибалка Божко.

– Гей, друже, допоможи! – закричав йому Бурдюг.

– Що за лихо! Здається Федір Бурдюг? – каже Божко, підпливаючи до нього човном. – Який це, свате, не гнівайся тільки, чорт висадив тебе на цей присіх?^[4]

– Та вже, видно, не хто інший, як сатана пожартував так зі мною, – відповідав Бурдюг; обережно спустився в човен і переїхав на берег.

Кажіть же після цього, що лукавий не волен водити за ніс хрещеного чоловіка! А все це адже з-за того, що люди не шанують свят Божих і живуть не по-християнському.

Григорій Данилевський

Народився 14 ІV.1829 р. в с. Данилівці біля Барвінкова на Харківщині. Закінчив Петербурзький університет. Друкуватися почав ще студентом, опублікувавши вірші, українські казки у власній обробці та статті. Згодом утвердився як майстер історичного жанру. Майже всі його твори так чи інакше торкаються України, хоч і писані російською мовою. Письменник вводив у дійові особи українців навіть тоді, коли твір і не стосувався історії України («Княжна Тараканова», «Спалена Москва», «Чорний рік»). У своїх статтях не раз палко виступав за надання права українській мові, здобувши собі славу українського патріота. Написав також кілька фантастичних оповідань: «Біс на вечорницях», «Життя через сторіччя», «Витівки духів», «Прогулянка домовика», «Старі черевики», «Христос-сіяч». Помер письменник 6. ХІІ.1890 р. у Петербурзі.

Оповідання «Біс на вечорницях» було вперше опубліковане в журналі «Современник» в 1852 році під назвою «Повість про те, як козак побував у Бахчисараї», але згодом автор його переробив і воно ввійшло у зібрання творів уже з новою назвою. «Біс на вечорницях» подається в перекладі упорядника українською мовою за виданням: Сочинения Г. П. Данилевского. СПб., 1901, тт. 17, 19.

Біс на вечорницях

Не такий страшний чорт, як його малюють.

Приказка

Йшов Явтух Шаповаленко віддаленим Ізюмським провулком, зазираючи у всі вікна і зачіпаючи всіх перехожих. Ішов присмерком на вечорниці, які справляла в складчину молодь поблизької слобідки в лісі на водяному млині, і тому-то він розфрантився, наче павич.

Сині панкові шаровари, щойно куплені на торзі, були туго-претуго перетягнуті паском, на якому висіли гребінець, коротенька люлька і дві червоні, десь підхоплені скиндячки; від цього стан хвацького парубка гнувся, мов тоненька стеблина од вітру. Холоші шароварів були заправлені у високі, з залізними підковами чоботи. Поверх білої сорочки з синьою та червоною вишивкою під ковніром, на плечі була по-молодецькому накинута сіра, з чорними сердечками на поясі, свитка, а на голові – висока, з синім сукняним верхом шапка-бирка. У лівому його вусі теліпався ще з дитинства почеплений кульчик, а з кишені шароварів визирав кінчик жовтої з розводами хустинки.

І йшов він, викидаючи різні коники. То пропхає голову у вузеньке віконце підсліпуватої вдови і над самим її вухом гукне: «А-гу!» То зовсім несподівано перед хатою волосного писаря почне на руках і ногах котитися колесом, гублячи в поросі то люльку, то хустинку, то капшука з тютюном, то посіє цілу доріжку п’ятаків; то поженеться за юрбою вичепурених дівок, і вони розлетяться від нього з вересками і зойками, наче зграя горобців од яструба… То, нарешті, угледівши двох сторічних дідуганів, братів Слив’яшних, вигукуючи «Ходив гарбуз по городу!», починає танцювати перед ними навприсядки. Чоботи його дзвенять підківками, вибиваючи молодецький танок. Густа пилюга летить стовпом і в її хмарі майне час од часу то бараняча шапка, то складка шаровар, то його вуса. З гуркотом летить повз розбита тарадайка лиманського церковного старости, який, звівши з подушок ошелешене обличчя, спросоння ніяк не може второпати, що перед ним діється, пролітає далі й щезає за рогом.

– Козачина! – прихвалює в одне слово ватага парубків, проходячи повз танцюриста. – Козачина, Явтуше! Козачина, Шаповаленку!

І Явтух розуміє, що він таки й справді козачина, бо врешті й сторічні брати Слив’яшні зводять погляд на нього, і його уважно розглядають очі тих людей, котрі уже третій десяток літ зранку до ночі сидять, наче могильні брили, біля своїх воріт і дивляться в землю, не підводячи голів ні перед чим на світі.

«Приємно жити на світі! Ох і приємно!» – думає собі Явтух, манджаючи городами до лісу.

Струснув волоссям, насунув шапку, підтягнув тугіше паска і зиркнув на ясне зоряне небо… Зорі тремтять і буцім гойдаються, мов огники повітряних свічечок. Та ось із-за лісу хлюпнула хвиля ледь чутних звуків, далекий гомін і сміх. Хата мірошника небавом вигулькне з хащі дерев. А там гамір, галас, штовханина. І серед того всього красуня Найда, дочка мірошника…

– І що за краля ця Найда! – міркує Явтух, плуганячись пісками та пасовиськами і перестрибуючи то через очерет, то через рівчак, зарослий шуваром. – Хоч пан, хоч пропав! Скажу нині всім, що Найда – моя наречена і що я одружуюсь на ній! Побачимо тоді, як закомизиться старий мірошник!

Розсунувши кущі, він сміливо рушив через ліс. Темрява і мертва тиша довкола. Ні соловей, ні пугач не колошкають лісу. Поміж деревами проти місяця зблиснуло болото; через нього лягла дорога, вимощена гілками й колодами… Наблизившись до болота, Явтух бадьоро ступив на колоду, вицьвохкуючи хворостиною та нарікаючи на людську працьовитість.

– Оце-бо народ, тії ізюмці! П’ять літ шпорталися по пояс у воді, а вибудували такого моста, що й з нечистим, прости Господи, не розминешся.

І раптом бачить – якраз посередині мосту всілося щось маленьке, худеньке, чорненьке і кудлате. Явтух іде, а воно сидить і тільки зелені вузенькі очка тремтять і світяться.

– Киш! – гукнув Явтух, а воно й вусом не повело: і тільки вертить чорним і довгим, як у собаки, хвостиком.

Еге, кепські справи! Тільки спом’янув нечистого, а він уже навперейми! «Постій же ти, іродова душа, я тобі зараз покажу, як вашого брата учать!» Та, підскочивши ближче, зі всього маху як не ушкварить хворостиною! Завищав, забрехав чортяка, мов псюга яка, й метнувся під ноги хлопцеві, а той послизнувся на колоді та шубовсь у болото донизу вусами…

– Оце вода, так вода, ще й холодна ж яка! – пирхав Явтух, викупавшись у калюжі й тепер вилазячи на колоди. З шароварів його, зі свитки і з вусів текло, наче з даху за дощової негоди. – А бодай тобі! – додав, коли вивернув кишені – ні тобі кисета, ні хустинки, ні грошей. Все там, у болоті. – Зачекай же ти, бісів сину: я вже тобі втру носа! Викупав мене, мов того п’яного москаля! Чого доброго й на вечорниці отак запізнишся!.. Ах ти ж, свиняче твоє вухо!..

Та й в отакому жалюгідному стані почимчикував Явтух назад в Ізюм.

Брів, ледве перебираючи ногами од навислих шароварів, а тут іще вчувалося, що за плечима по кущах хтось крадеться і приказує:

– А що, братку? Насміхатися здумав? Що? Битися захтів? От тепер і танцюй! І танцюй!?

Закипіла помста в його грудях.

– Не піддамся! – крикнув і плюнув набік. – Добіжу до хати, переберуся і ще встигну на вечорниці!

Сказав і щодуху помчав до міста.

Та не подолав Явтух і половини шляху, як холод пронизав його до кісток. Зупинившись, роззирнувся по полю і, не вгледівши довкіл ані душі, присів у траву й роздягнувся догола: «Тепер не буде так зимно!» З одягом під пахвою ще швидше почесав по високій траві, перестрибуючи рівчаки й купини… Місяць саме затулився хмарами й не дивився на голого парубка. З-за пагорба визирнув Ізюм. Явтух проминув щасливо городи і, шмигнувши попід парканами, вибіг на окіл. Тут він спинився і кинув сполоханий погляд на вулицю – ніде ні душі. Явтух з полегшенням зітхнув і рушив далі… Та не проминув, мабуть, і чверті вулиці, як із воріт міщанки Хіврі Макітренкової, з піснями й вигуками, виступила ватага її дочок в супроводі довготелесого ткача Юхима Бублика… Вифранчені дівчата щебетали круг ткача, а він, обвішаний харчами для вечорниць, гонорово крокував собі між ними, мов чапля.

Побачивши дівчат, Явтух отерп. Мокру одіж він заховав на городах, щоб завтра вранці забрати. Тим часом дівки наближалися і все голоснішими ставали їхні голоси. Хлопець вскочив у перші-ліпші ворота і заліз у перекинуту діжку. І саме вчасно, бо якраз визирнув місяць і галас уже стояв над його головою.

– Ох, постійте, дівчаточка, я когось бачила!

– І я! І я! І я бачила, – посипалися дзвінкі голоси і юрба спинилася коло воріт. – Куди ж воно поділося? Як у воду впало!

– Та й справді дивно: куди б йому дітися?

– Та чи не під діжку заліз який дурень?

– Може, й під діжку! Ану-ну…

– Та ні, заждіть, – спинив їх ткач. – Се ж, певно, сліпий Кіндрат прокинувся і виходив собі з хати.

– Може, й так! – вирішили дівки і, скоса зиркнувши на діжку, рушили далі.

На душі в Явтуха відлягло. Він визирнув, перечекав, поки юрба щезла за рогом, і чкурнув по вулиці, аж закурилося. Добіг до своєї хати, але тільки замка поцілував. Він до вікна – а воно зачинене. «Ох, ти ж, доле моя сердешна! – вигукнув мало не крізь сльози. – То ж треба було матері піти й двері замкнути! Ну де я її тепер знайду?» І він од розпачу гримнув кулаком у двері… І раптом чує: за плечима в повітряній порожнечі щось зайшлося тихим деренчливим сміхом. Явтух обернувся і виставив перед себе м’язистого п’ястука:

– Не піддамся я тобі, окаянний! Не піддамся, а ще при нагоді й потовчу! Хоч у спідницю і в бабські черевички вберуся, а таки піду на вечорниці, і горілки нап’юся, і з моєю кралечкою насміюся над твоєю собачою пикою!

Теє сказавши, підійшов до вікна сусідської хати. У хаті було порожньо, місяць світив на гладку підлогу, на піч і на полиці, заставлені посудом. Явтух штовхнув двері, вони відчинилися.

– Хоч ці не зачиняються, як від татар, прости Господи!

Це була хата молодиці Ївги Лободи, що її чоловік поїхав на заробітки. Явтух дістав з печі жарину і засвітив. «Кума посердиться та й пробачить, а на вечорниці я таки потраплю!» – подумав собі і став знімати зі стіни сусідчин убір… Зодяг довгу жіночу сорочку, голову пов’язав хустиною, взувся в червоні сап’янові черевички з підковами, почепив червоні коралі, накинув зелену юпку і подивився в люстро.

– Якби не вуса – чиста тобі молодиця! – сказав, усміхаючись. – І як же дивацьки споряджаються тії жінки! Мов писанки на Великдень… Ох і розпотішу я тепер всю компанію! І набігається, насміється й навеселиться моя Найдуся, моя зіронька!

Погасивши вогонь, вийшов із хати, зачинив двері й за ворітьми роззирнувся. Ізюм мовчав, вулиці наче вимерли. Світла глибина неба переливалася тисячами зір… Місяць непорушно і яскраво стояв над землею. «Вперед, Явтуше Остаповичу, вперед!» – сказав сам собі парубок і щойно зробив крок, як зненацька ноги його заметилялися в повітрі… Протер очі, глянув униз – і зойкнув од жаху! Земля була далеко-далеко внизу, а його тягне вгору якась невидима сила, і летить він усе вище й вище, летить так швидко, що голова з шумом розсікає нічне повітря.

– А що?! Будеш тепер сміятися та нахвалятися? – говорить щось у нього за плечима, і, обернувшись, бачить Явтух, що маленьке і чорненьке бісеня сидить у нього на карку, а кудлаті лапи тримають його попід руки. – Оце тобі і суджена, і горілка, і вечорниці твої! – каже бісеня і клацає зо сміху зубами, несучи його дедалі вище й вище.

Мурашки побігли по спині в Явтуха, коли усвідомив собі, якою страшною може бути помста цієї прояви, і від розпачу закрив очі. Коли ж знову подивився вниз, то і земля, і місто, і ліс – все пощезало під ногами… Він летів у якійсь темній та безмежній порожнечі, і повітря лопотіло за вухами.

– Куди це ти несеш мене, дядечку? – спитав жалібно Явтух.

– А от я тобі зараз скажу! Я тебе, братчику, посаджу верхи на місяці. І просидиш ти в мене на ньому увесь вік. Хіба що як доведеться місяцеві опускатися до краю землі, то, може, встигнеш зіскочити на якусь копицю сіна чи за дерево зачепитися…

– А як я, чого доброго, задрімаю та гугупну з місяця?

– Ну, то туди тобі й дорога! – відказав чорт і рвонув ще скоріше.

«Прощай, Найдусю! Тепер уже я тебе ніколи не побачу!» – подумав Явтух і змирився зі своєю долею.

Летів він довго, нарешті місяць, сховавшись і вигулькнувши знову, мигнув поміж хмарами і підійшов до нього так близько, що він, як опісля сам розповідав, міг навіть роздивитися, з чого той зроблений. А зроблено було місяця із простого срібла, тільки що позолоченого та вилощеного, мов тарілка, лише в одному місці, мабуть, зачепився він за якогось стовпа, бо позолота стерлася і тому-то виднілися плями.