Kitobni o'qish: «Історія філософії. Античність та Середньовіччя», sahifa 6

5. Парменід та Зенон. Магдалена Бонеллі

5.1. Парменід Елейський

У діалозі «Парменід» Платон розповідає про подорож Парменіда і Зенона (обидва походять з Елеї) до Афін під час Панафінейських ігор, під час яких Зенон мав читати перед публікою, з-поміж якої був також Сократ, свою книгу щодо аргументів проти множинності. Парменідові було близько шістдесяти п’яти років, а Зенонові – сорок. У ті часи, додає Платон, Сократ був ще дуже молодим. Якщо інформація в діалозі є правдивою, народження Парменіда можна співвіднести із 515 р. до н. е., а Зенона – близько 490 р. до н. е.

Згідно з традиційною інтерпретацію Парменід Елейський був першим серед грецьких мислителів, котрий знецінив на користь розуму значення почуттів як інструменту пізнання, вважаючи їх цілком ненадійними. Він стане також першим, хто стверджував, що існує певний вимір реального світу за межами того, що можна сприйняти почуттями; ця вічна, незмінна та нетлінна дійсність може бути осягнута лише за допомогою lógos (розуму).

Парменід написав поему гекзаметром «Про природу», що збереглася лише окремими фрагментами. Поема поділяється на три частини: 1) вступ, де подорож Парменіда описується алегорично (широко відомими є зображення коней, які його везли, та дівчат, які вказували дорогу), героїчно (подорож Парменіда порівнюється з подорожжю Одіссея) та у зв’язку з ініціацією, оскільки наприкінці подорожі Парменід постає перед очима богині, яка відкриває йому усе, що він має знати; 2) «метафізична» частина, яка також зветься «спосіб буття»; 3) «фізична» частина, де Парменід репрезентує те, що називає шляхом «думок смертних людей», оскільки вони базувалися на чуттєвому пізнанні, котрому не можна довіряти у світлі кінцевої мети пізнання, тобто істини буття, але якщо його суворо дотримуватися, то є допустимим.

5.2. Шлях небуття

Отже, у першій книзі поеми богиня відкриває Парменідові, якими є єдині допустимі шляхи дослідження: «перший шлях [який встановлює], що існує, і що не може бути небуттям / є шлях переконання, отже, шлях істини; / другий [який встановлює] що не існує, і який є обов’язково тим, що не є / і я тобі кажу, що цей шлях є цілком непізнаваним, / насправді, не можна не тільки знати те, що не існує (оскільки це виявляється можливим), / а й висловити це».

Існують численні проблеми розуміння: 1) передусім, якими є суб’єкти того, «що існує» й того «що не існує»; 2) яким є значення того, «що існує» та, відтак, того, що «не існує» у світлі того, що, як було зазначено, «буття» є терміном неоднозначним та має кілька змістів; 3) який шлях є таким, про який Парменід говорить «не існує», чому він пролягає поруч із тим, що, як говорить богиня, існує, навіть якщо він є насправді цілком нездоланним, з огляду на неможливість уявити й описати небуття?

Невираженим суб’єктом шляху буття виступає «істота», а невираженим суб’єктом шляху небуття – «не-істота». У такий спосіб Парменід міг би стверджувати: 1) істота існує та не може не існувати; 2) не-істота не існує та обов’язково не існуватиме. Проте який сенс надавати ці два шляхи? Відповідно до найзрозуміліших пояснень, що надає дієслову «бути» екзистенціальної цінності, перший шлях стверджує, що те, що існує, існує та не може не існувати (його не-існування є неможливим), тоді як те, що не існує, не існує та не може існувати (його не-існування є обов’язковим).

Наголошуючи, втім, на тому, що йдеться про шляхи дослідження, тобто про стежини, які не стосуються повсякденного досвіту, можна стверджувати, що для Парменіда наукове дослідження є можливим лише стосовно об’єктів, які існують та які існують обов’язково (наприклад, тут можна думати про математичні об’єкти або про логічні поняття). Водночас наукове дослідження є неможливим для речей, які не існують, через неможливість їх уявити й описати (згадаймо про химери, або про крилатих коней, або про круглий квадрат).

У цьому судженні може бути залучений також шлях смертних, який охоплює речі, що зараз існують (наприклад, сьогодні) й не існують (наприклад, учора): можна уявити собі окремих комах, які існують навесні та влітку і не існують восени та взимку. Вони таким чином будуть віднесені до небуття, звідки випливає неможливість їх наукового дослідження як об’єктів, що не існують, або об’єктів, які зазнають перетворень, властивих чутливому світу.

5.3. Шлях буття

Якщо припустити, що Парменід пропонував здійснювати наукові дослідження того, що існує, обов’язково та безперервно, можна поставити питання про те, як визначити те чи інше як таке, що не існує? У фрагменті VIII своєї поеми Парменід за допомогою дедуктивного методу демонструє: те, що існує, завдяки факту існування, має певні властивості. У перших чотирьох рядках стверджується, що «тільки ще залишається оповідь про шлях: / який існує. Щодо цього (шляху) існують знаки, / навіть численні, які створюють істоту та роблять її нетлінною, / яка є певного роду цілісною, нерухомою та не є нескінченною». Тут Парменід проголошує належність визначених властивостей тому, що існує, оскільки воно існує. Згадану належність буде продемонстровано шляхом певної послідовності логічних висновків, які визначають специфічні риси буття: воно є нествореним, нетлінним та цілісним, тобто повністю уніфікованим, безперервним, лише одного роду, незмінним та завершеним. Починаючи від Арістотеля та продовжуючи цю традицію до наших днів, дослідники майже однодушно вважають Парменіда моністом, тобто дослідником, котрий насправді думає що є тільки одна річ, яка насправді існує. Відтак, буття є унікальним та не примножується, як здається за відчуттями. Крім того, здається, окремі уривки фрагмента VIII надають цій цілісній одиниці виразне просторове забарвлення й, відтак, окреслюють окрему фізичну істоту як таку, що ідентифікується з цілим, або з дійсністю, або з природою. Візьмемо, наприклад, вірші 22–25, з яких не зрозуміло, про яку, просторову або часову, цілісність розмірковує Парменід; або поняття про «межі» у віршах 26–31, яке залишає відкритою можливість гадати про просторові обмеження; або славнозвісний рядок про «в цілому схоже на добре заокруглену сферу» (vv, 42–43).

На противагу такій традиційній інтерпретації, більш сучасні прочитання цього фрагмента по-новому висвітлюють філософію Парменіда: буття сприймається як певна форма, що очікує того, аби стати «наповненою» предикатами, згаданими у фрагменті VIII, починаючи з поняття про те, що існує. Якщо ми сприймемо цю інтерпретацію, можна буде вигідно розширити горизонти Парменідового дослідження та охопити поняття предмета наукового дослідження загалом, не обмежуючись лише одною істотою, що відчутно суперечить чуттєвому досвіду (оскільки є нестворюваною, нетлінною та довічною). Таким чином, монізм, приписуваний Парменіду багатьма (й передусім Арістотелем) постає значно менш дискусійним. Підбиваючи підсумок, у Парменіда можна простежити пропозицію щодо дослідження як сутності, що уникає змін, народження та смерті (яка, втім, може мати фізичні характеристики), так й інших сутностей, таких як, наприклад, математичні. Вони також характеризуються атрибутами, що не можна відчути (у яких вочевидь фізичні характеристики, описані у фрагменті VIII, можуть бути прочитаними як поетичні метафори).

5.4. Зенон з Елеї

Учень Парменіда Зенон бере участь у заколоті з метою повалення тирана міста. Коли він, будучи схопленим, постав перед тираном, можливо, після того, як його катували, аби він викрив імена інших заколотників, він відкусив собі язика та виплюнув його в обличчя тиранові.

Власне, текст діалогу «Парменід» змушує думати, що представлені Зеноном у його книзі аргументи спрямовувалися проти множинності й утворювали дихотомію, або пари протилежних понять. За поясненням Сократа, прослухавши всі докази, Зенон виявив себе прихильником Парменідової тези, що стверджувала, ніби все є Єдиним. Він також захищав цю тезу, наводячи серію блискучих аргументів, які спростовували протилежну тезу, тобто те, що розмаїття не існує.

Ще цікавішим аспектом у діалозі Платоне є те, що Зенон виправляє Сократа, стверджуючи, ніби його власні аргументи проти множинності не стосуються парменідівської ідеї про Єдине, більше того: «цей текст […] має продемонструвати таке: що теза про розмаїття речей приводить до ще смішніших наслідків, аніж ті, до яких приводить теза про Єдине» (Платон, Парменід, 128C-D). Таким чином, Зенон не виступає на підтримку жодної філософської тези, а просто практикується в застосуванні дихотомічного методу, аби продемонструвати абсурдність як однієї тези, так й іншої, їй протилежної. Завдяки цьому, можливо, у втраченій праці «Софіст» Арістотель стверджує, що Зенон був винахідником діалектики, або істинної техніки діалогу.

Арістотель наводить чотири аргументи Зенона стосовно руху, які були представлені у формі reductio ad impossibile, тобто «зведення до абсурду» або «парадокси» (від pará «проти» та dóxa «спільна думка»). Пізньоантичний філософ Прокл у коментарях до діалогу «Парменід» заявляє, що Зенон навів 40 аргументів. Спираючись на джерела, ми можемо розрізнити шість, два переказує філософ-неоплатонік Сімплікій, цитуючи слова самого Зенона, й чотири у дуже стислій формі переповідає Арістотель.

5.5. Аргумент «дихотомії»

У коментарі до «Фізики» Сімплікій переказує два парадокси, безпосередньо цитуючи Зенона. У найяскравішому та найцікавішому з них, що називається «щодо дихотомії», Зенон бажав продемонструвати, що існують багато речей, та кожна з них є малою й великою одночасно – настільки малою, що не має будь-якого розміру, й настільки великою, що є нескінченною. У першому випадку не існуватиме нічого (та, відтак, не існуватиме також розмаїття), оскільки, згідно із Зеноном, те, що не має ні розміру, ні густини, ні маси, не існує. Отже, встановлюємо, що, якщо існує якась множинність речей, кожна з них мусить мати розмір і густину. У цьому випадку, говорить Зенон, кожна річ буде нескінченно великою.

Ці міркування та загальний висновок, які Зенон висловлює дуже стисло, найімовірніше, слід розуміти таким чином: 1) кожне тіло (тобто все, що має розмір) містить у собі необмежену кількість частин, які, у свою чергу, теж є тілами, тобто наділені розмірами та густиню; 2) сума необмеженої кількості частин одного тіла сама по собі теж нескінченна; 3) розмір будь-якого тіла є нескінченним. Оскільки ця послідовність, як і та, що стосується першої частини дихотомії, також є абсурдною; звідси випливає, що розмаїття не існує. Дослідники, які намагалися сфальсифікувати останній аргумент, критикували позицію (2), стверджуючи, що розмір, який Зенон тут описує, належить до категорії так званих конвергентних серій (ідеться про поділ цілого на частини: 1, 1/2, 1/4, 1/8 і так далі), тобто до тих нескінченних послідовностей, які у підсумку завжди мають кінцеву кількість. Насправді, текст Зенона не дає жодної можливості приписати йому цю помилку, й цілком дає змогу міркувати про тіло, що складається з частин, які фракціонуються непропорційно.

5.6. Аргументи проти руху

З чотирьох аргументів проти руху, які згадуються Арістотелем (Фізика, Z, 9), наведемо два, найвідоміших: той, що зветься «Про стадіон» (найзнаменитішою версією є славетна апорія «Ахілл і черепаха»), та той, що зветься «Про стрілу» (що висуває ті самі концептуальні проблеми, як і четвертий, котрий можемо описати як «аргумент щодо тіл, які вишукувалися у русі».

За арістотелівським переказом першого аргументу, рух не існує, оскільки те, що рухається, мусить досягти середини шляху, перш ніж прибути до його завершення за такою схемою:

1) щоб досягти кінцевого пункту свого маршруту, бігун мусить виконати одне за одним нескінченну кількість окремих завдань (тобто має пробігти нескінченну серію пунктів відповідно до послідовності 1/2, 1/4, 1/8 і так далі);

2) неможливо виконати одне за одним нескінченну кількість окремих завдань;

3) бігун не може досягти кінцевого пункту свого маршруту, отже, ніщо не рухається.

Стосовно аргументу щодо стріли, то переказ Арістотеля, також дуже стислий, стверджує, що стріла в русі перебуває у стані покою, і цей висновок базується на припущенні, за яким час складається з моментів «зараз», тобто з теперішніх миттєвостей. Тут також необхідно навести систему доведення, аби зробити аргумент зрозумілим та дійсним:

1) певна річ, яка обіймає певну частку простору, що чітко відповідає її розміру, перебуває у стані спокою;

2) у поточний момент те, що перебуває в русі, обіймає певну частку простору, яка чітко відповідає його розміру;

3) таким чином, те, що перебуває в русі, перебуває у стані покою;

4) звідси, те, що перебуває в русі, рухається завжди протягом поточного моменту;

5) відтак, те, що перебуває в русі, завжди перебуває у стані покою.

Цінність цих аргументів полягає в тому, аби продемонструвати логічну складність понять, які ми використовуємо без проблем, та наочно засвідчити особливості таких інструментів, як парадокси, що цілком придатні для застосування й, отже, корисними для дослідження механізмів і ресурсів.

6. Геракліт і Емпедокл. Марія Мікела Сассі

6.1. Пророче знання

Робота Геракліта Ефеського (VI–V ст. до н. е.) дійшла до нас, так само, як і праці більшості мислителів досократівської епохи, фрагментарно. Проте у випадку з Гераклітом проблема ускладнюється тим фактом, що, як з’ясовується, він довірив своє послання коротким висловлюванням (афоризмам), «подрібненим» і навмисно неоднозначним: це принесло йому прізвисько «темного» (skoteinós) ще в античну добу.

Німецький філолог Герман Дільс прославився тем, що зібрав усі фрагменти різних авторів досократової доби. Втім, показово, що він відмовився від спроби відтворити оригінальну послідовність Гераклітових фрагментів, обмежившись розташуванням їх за алфавітним порядком джерел, де їх згадано. Така процедура, вочевидь нейтральна, насправді сприяла підкресленню афоризматичності мислення Геракліта, й багато дослідників дійшли до заперечення того, що він був автором якогось цілісного тексту. Ця гіпотеза насправді суперечить стародавнім повідомленням про те, що Геракліт присвятив свою книгу храмові Артеміди в Ефесі. Самим цим актом, що сходить до архаїчної традиції виставляти на стінах храмів законодавчі тексти, реалізовувалося бажання надати власним роздумам значення довговічної та сакральної цінності. Суперечить вона й тому факту, що уважне прочитання фрагментів демонструє яскраво виражену серію експресивних та змістовних відгуків, яка могла мати сенс тільки всередині послідовного тексту.

У будь-якому разі наголошується на філософському значенні, яке само по собі вплинуло на вибір форми його вираження через афоризми. Геракліт звертається до комплексу моделей комунікації архаїчної науки (до містичного одкровення, оракула, моральної сентенції та загадки), які всі були важкими для сприйняття. Автор подібних текстів володіє якимось вищим знанням, що відкривається тим небагатьом, котрі здатні його зрозуміти. Загадкове висловлювання, проте, співзвучне тій формі, в якій у Геракліта проявляється природа, тобто через знаки, чия інтерпретація складна для людей.

Для грецького філософа природа й справді «полюбляє народжуватися» (фрагмент 123), і потрібно знати, як розшифровувати показники почуттів, аби зрозуміти основоположний принцип гармонії, що перебуває у процесі безперервної трансформації, яка втілюється у феноменальній реальності. З цього моменту проявляє себе інша типова риса Гераклітового стилю: полеміка проти видатних представників архаїчного знання, які не мали достатнього розуміння, аби відкрити закон, що керує дійсністю.

6.2. Не тільки «все тече»

Те, що Геракліт був автором цілісного тексту, підтверджується також тим фактом, що завдяки римському філософу Сексту Емпірику зберігся відносно довгий та виразний текст, чітко конфігурований як передмова.

У ньому філософ окреслює зміст свого послання як lógos, «причину» або «правило» процесу становлення, який люди загалом «не здатні зрозуміти». Показово, що термін axýnetoi, вжитий тут для позначення людей, «позбавлених розуміння», пов’язується з мовою містерій. Ті, до кого звертається Геракліт, є немовби «не-ініційованими»: й Геракліт постає перед ними як володар релігійного знання, що проголошує одкровення.

Слово lógos грецькою означає також «промова»: спираючись на цю багатозначність, Геракліту вдається перемістити увагу на власні слова, що сприймаються як цілком відповідні глибині того, що він має намір сповістити. Дослухаючись до них, люди зможуть вийти з ізоляції, в якій вони звикли жити, та відкриють для себе розуміння певного «загального» закону, який поєднує їх самих із усією природою. Вони розумітимуть, що природа є пронизаною справжньою «війною» поміж протилежними силами, що, крім того, саме в цьому полягає принцип космічного порядку.

У той момент, коли він концентрується на проблемі космічного порядку та розв’язує її, як це вже зробив Анаксімандр, у рамках динамічної рівноваги, Геракліт відкриває, що його мислення уходить корінням до іонійського натуралізму. Водночас його бачення протилежностей відкриває простір не тільки для інших впливів на фізичну інтеграцію космічних мас, а й для динамічного напруження, що проявляється через відносність суб’єктивного вираження, для послідовності змін життєвих та екзистенціальних стадій, для невідповідного використання певної визначеної назви стосовно конкретного об’єкта.

Геракліт є загальновідомим як філософ, для якого «все тече» (pánta rhéi): «завжди різні води протікають тими самими ріками» (фрагмент 12, у порівнянні з фрагментами 49а, 91а). Існує неправильний та, безумовно, частковий образ, який багато в чому пояснюється перспективою, змальованою Платоном. Він сам справді був глибоко заінтригованим цією невловимою рухливістю дійсності, що сприймається почуттями та теоретично описана Гераклітом, а його послідовники довели це визначення до крайності, аж до того, що стверджували про неможливість її пізнати та сповістити про неї (цілком можливо, що Платон відвідував у Афінах одного з них, Кратіла). Саме тому доречно вважати, що у баченні Геракліта рухливість є важливою настільки ж, наскільки й стабільність, і суперечність між цими протилежностями є такою ж значущою, як і відношення їхньої єдності. Власне задля цього він визначає принцип речей у вогні, який може бути символом і найбільшої рухливості, й найбільшої постійності. Вогонь є божественним як фундаментальний принцип дійсності в іонійців, і в ньому суперечність між протилежностями призводить до вищої єдності.

Ще одним важливим компонентом є те, що уявлення філософа про pánta rhéi може затьмарити його інтерес до душі. Психологія Геракліта має певну «матеріалістичну» настанову, що узгоджується з іншими тілесними проявами, пов’язана з органами тіла, з репрезентаціями душі та її діяльності, чи вони є життєдайними, як харчування, або когнітивнми, як мислення. Подібні уявлення спільні для архаїчної літератури від Гомера та ліричної й трагічної поезії до Гіппократових медиків.

Так само як душі-повітря в Анаксімена, душа Геракліта в основі своїй є близькою до космічного arché, отже, до вогню. На підтвердження цього недостатнім буде просто стверджувати, що Гераклітова psyché¹³ (становить саме пару чи дихання (однак вогняне) або певну суміш води та вогню чи вогню та повітря. У будь-якому разі мінливість її властивостей сухості, рухливості та тонкості як поміж різними індивідами, так і протягом різних фаз одного життя безпосередньо впливає на якість когнітивних процесів. Зокрема, розумність зменшується, якщо душа зволожується, наприклад, у стані сп’яніння. Старість також розглядається як вік порівняно вологий, адже вологість є смертю для душі.

Матеріалістичне уявлення про психічну активність, певно, було пов’язане із запереченням безсмертності індивіда. Втім, варто наголосити, що воно не заважає Гераклітові озвучити одну з перших свідомих заяв стосовно незбагненних глибин психічного виміру, іншими словами, можна сказати, «свідомості»: «Хоч скільки б ти йшов, усе одно ніколи не дійдеш до меж душі, навіть подолавши всі шляхи: наскільки глибоко перебуває Logos, яким вона володіє (22, B, 45, DK).

У цьому контексті слід розглядати й інше знамените його висловлювання, «характер є dáimon¹⁴ для людини» (фрагмент 119), що однозначно стверджує незалежність індивідуальної долі від втручання богів або даймонів-захисників. Не виключено, подібне твердження базується на чітко визначеній ідеї про те, що характер формується під час гри між розумом і пристрастю, якщо правильним прочитанням суперечливого фрагмента 85 є ідея про те, що вогонь такої пристрасті, як гнів, живиться «за рахунок» (сухішої?) душі та споживає її: маючи на увазі, звичайно, що найвищі здібності душі можуть бути затьмарені, якщо переможе пристрасть. «Важко боротися проти бажання: те, що бажається, те й купляється, сплачуючи за це душею».