Kitobni o'qish: «Тамплієри короля Данила», sahifa 3

– Так, Ваша Святість! Пробачте, я погарячкував.

– Ідіть і одразу приступайте до роботи. Необхідними матеріалами вас забезпечать.

Після цих слів Папа Інокентій IV подав ювеліру руку для цілування, провів поглядом до дверей і лише опісля звернувся до декана.

– Тепер найголовніше – супровід. До Рутенії неблизька дорога. Голодні вовки і розбійники, як говорили литвини. Кому ви доручите охороняти легата?

– Я багато думав над цим питанням, – відповів кардинал.

– І що ви надумали?

– Це повинні бути рицарі, віддані нашій вірі, безжальні до її ворогів і безстрашні у бою. Я знаю таких. Це рицарі ордену святої Марії Тевтонської.

Сказавши це, Конті замовк, чекаючи на реакцію понтифіка. Інокентій не спішив. Йому не здався дивним вибір кардинала. Вибравши серед наймогутніших рицарсько-чернечих орденів Тевтонський, декан, безумовно, намагався догодити йому, римському єпископу, адже Інокентій симпатизував цим рицарям і покладав на них великі сподівання. Колись справа заледве не закінчилася його вступом в ряди Тевтонського ордену, але з об’єктивних причин цього не сталося. Все ж кардинал Сінібальдо Фієскі зробив усе можливе, щоб два близькі ордени – Тевтонський та мечоносців – об’єдналися, тим самим збільшивши свою міць. Правда, тоді ж сталася подія, яка повністю перекреслила плани Святого престолу поширити свій вплив на руські землі. Молодий князь Даниїл (так, той самий, прихильності якого добивається вселенський єпископ), невдоволений тим, що мазовецький князь Конрад віддав об’єднаному ордену місто Дорогичин, зібрав велике військо і наголову розбив найдобірніших рицарів – тевтонців та мечоносців і полонив магістра Бруно. Відтоді рицарі-тевтонці відвернули свої погляди від східноруських земель і направили експансію на північ. Через чотири роки після Дорогичина просування Тевтонського ордену на слов’янські землі остаточно припинилося.

– Не підійде, – сказав Інокентій.

– Чому, Ваша Святосте? – З усього видно, декан не чекав від Папи такого.

– Я, як і ви, монсеньйоре, вважаю рицарів ордену найревнішими послідовниками віри на східних теренах, – говорив Папа. – Але я не думаю, що Даниїл забув про Дорогочин, коли зійшовся з ними у герці і розбив. Припускаю, що князь, можливо, й не покаже, що незадоволений появою білих плащів з чорним хрестом на своїй землі, але його оточення, впевнений, сприйме тевтонців вороже. Ні, я не хочу ризикувати. Запропонуйте когось іншого.

– Тоді, Ваша святосте, рицарі ордену святого Іоанна Єрусалимського. Зараз магістр ордену з двома рицарями чекає вашої аудієнції. Гадаю, що ми зможемо їм довірити цю місію.

– Нехай вони увійдуть! – розпорядився Інокентій.

Рінальдо Конті вдарив у долоні. Миттю двері відчинилися, і з’явився монах.

– Перекажіть тим, хто чекає за дверима, що Святійший отець запрошує їх до себе, – сказав кардинал.

Коли великі вхідні двері розчинилися навстіж, Папа Інокентій IV побачив таке, що заставило його аж підвести з-за столу. До нього наближалися два великих магістри ворогуючих орденів. Лише тепер Папа помітив, що вони дуже схожі – Рено де Віш’є і Гійом де Шатонеф. Здавалося, єдине, що їх роз’єднувало, були різного кольору плащі.

Вони йшли гордо, чітко карбуючи кроки плитками кабінету. І тамплієр, і госпітальєр одночасно зупинилися і опустилися на коліно.

– Встаньте, мої вірні слуги! – озвався Інокентій, оговтавшись від потрясіння. – Що заставило вас з’явитися тут одночасно?

Рено де Віш’є поривався сказати першим, але вчасно спохватився. Новина, з якою він і магістр іоаннітів прибули до Риму, не була приємною, та й новиною для понтифіка також не була. Крім того, де Віш’є не боявся, що Гійом де Шатонеф спробує сказати про тамплієрів щось погане чи очорнити їх в присутності самого Великого магістра.

– Ваша Святосте! – почав він. – Хоч ми з братом Гійомом де Шатонефом прибули з однаковою новиною, все ж брат добрався до Апостольського престолу першим, тому я поступаюся перед ним правом.

– Це благородно, – похвалив Папа. – Брате, я слухаю вас!

Гійом де Шатонеф спочатку подивився на тамплієра, потім перевів погляд на понтифіка. Він вже зрозумів, що Великий магістр вибив з його рук найголовніший козир.

– Ваша Святосте, – мовив він. – Ми з братом де Віш’є принесли вам недобру новину. Християнському воїнству не вдалося відбити у сарацинів Господній Гроб. Його величність Людовик вважає, що подальше перебування на Святій Землі недоречне. Він вважає за доцільне повернутися до Європи і одразу ж почати підготовку до нового походу. На цей раз Його величність збере усіх найкращих рицарів з усієї Європи.

– Це добре, що у християнського короля залишилася надія і бажання визволити Святе місто, – промовив Інокентій. – Брате Рено, ви, гадаю, розділяєте впевненість брата Гійома де Шатонефа?

– Так, Ваша Святосте, – відповів де Віш’є. – Побожності Його Величності Людовика може позаздрити будь-хто, за винятком Вашої Святості, звичайно. Але якби у Його Величності на додачу його побожності була хоча б третина до бойового таланту – не потрібно було б починати новий похід.

– А може, Господь призначив Людовику бути святим і прославити Його у молитвах, а не на полі бою? – запитав Інокентій. – Хіба ми, грішні, зможемо збагнути Його промисел? Ви мене нічим не здивували. Про рішення короля Людовика я знаю. Мало того, я його очікував уже давно, дивно лише, що він так довго тягнув.

Інокентій замовк, схвильований думкою, яка щойно спала йому. Він уважно подивився на обох магістрів і запитав:

– Хто з вас може виконати моє завдання?

Наперед виступив Гійом де Шатонеф.

– Ваша святосте! – сказав він. – Рицарі ордену святого Іоанна Єрусалимського готові це зробити.

– Мені потрібно з десяток рицарів, яким я хочу доручити поїхати за людиною до монастиря Святого Павла у Мессіні і супроводити її сюди.

– Необхідні Вашій Святості люди через годину будуть тут, – уклонився госпітальєр. – Дозвольте, я віддам необхідні розпорядження?

– Ваша Святосте! – озвався Рено де Віш’є, який до цього часу мовчав. – Дозволите? Не варто братові Гійому де Шатонефу затрудняти себе. Достойний брат Гійом де Пардо зараз на чолі десяти братів чекає за стінами замку і готовий негайно відправитися за першим же вашим наказом.

Інокентій IV хижо подивився на Великого магістра, який ледь утримав посмішку. Він зрозумів, що храмовники в черговий раз обійшли госпітальєрів.

– Брате магістре, я ніколи не сумнівався у вашій відданості мені, рівно як у відданості усіх братів, – мовив Папа до Гійома де Шатонефа. – Я завжди пам’ятаю про це. Але брат Рено правий. Не варто турбувати інших братів, якщо хтось уже готовий виконати завдання. Адже робимо ми спільну справу. Я вам дякую. Брате Рено, я хочу бачити цього достойного рицаря.

– Так, Ваша Святосте, – схилив голову Великий Магістр. – Гійом де Пардо буде у вас через п’ять хвилин.

– Я чекаю.

Кардинал Конті став поруч Папи.

– Панове, аудієнція закінчена, – сказав він.

Обидва магістри вклонилися і покинули кабінет.

– Монастир Святого Павла? – перепитав кардинал, коли вони залишилися удвох.

– Так. Це я повертаюся до нашої розмови. Олексія Гесенна потрібно кимось замінити.

– А до чого тут Мессіна?

– Абатом бенедиктинського монастиря там брат Опізо.

– Ви вважаєте…

– Я вважаю, що брат Опізо – саме та людина, яка мені потрібна.

– Абат Опізо? – перепитав декан. – Пробачте, Ваша Святосте, але мене здивувало ваше рішення. Абат Опізо не дипломат.

– Мені це відомо, але брат Опізо одного разу зробив мені послугу, і я вважаю, що зможу довіритися йому ще раз, – відповів Папа.

– Все у руках Божих, – схилив голову кардинал. – Але чому тамплієри?

– Я не сумніваюся в можливостях іоаннітів, як і тевтонців, але для досягнення мети мені потрібні пронири. А храмовники Великого магістра саме такими і є. Зрештою, я повторюся, але робимо ми спільну справу. І якщо між служителями Христа є суперництво, то воно лише допоможе усім нам.

У цей час у кабінет понтифіка увійшов рицар. Це була вже зріла людина, яка багато зазнала на своєму шляху. Про перенесені тривоги і незгоди говорило посріблене волосся, хоч на вигляд рицареві було не більше тридцяти. З його ходи і манери триматися Папа Інокентій IV зробив висновок, що перед ним саме рицар, а не монах ордену бідних рицарів Христа і Храму Соломона.

IV

Римська імперія, яка наводила жах на увесь тодішній світ, володіння якої простяглися від гір Шотландії аж до гір Лівану, свого часу породила на своїх теренах релігію, що стала причиною її занепаду і, зрештою, падіння. На колишніх територіях колись могутньої єдиної імперії виникали і зникали держави, деякі – звичайні одноденки, інші протрималися довше, але досягти колишніх величі і могуті не зміг ніхто.

Феодальна роздробленість, що охопила усю Європу і була причиною незліченних негараздів і поразок, не оминула й Італію. Це відчув на собі рицар ордену тамплієрів Гійом де Пардо, мандруючи на чолі десяти воїнів і стількох же зброєносців з Риму до Сицилії, на виконання доручення Папи Римського. Знадобилося дев’ять днів, щоб, долаючи різноманітні перешкоди, а то й звичайну ворожість місцевих правителів, подолати цю відстань. Ще півдня вони втратили, чекаючи на судно, щоб переправитися через протоку, хоч сицилійський берег виднівся вдалині і був зовсім поруч. І ще година знадобилася, щоб добратися до монастиря Святого Павла. За переказами, його побудували на тому місці, де зійшов на берег апостол Павло під час своєї поїздки до Риму. Правда це чи ні, ніхто сказати не міг. Зрештою, ніхто і не старався ні підтвердити, ні спростувати це. Монастир, обнесений високою кам’яною стіною, розташувався осторонь міста Мессіни і був повністю незалежний від його господаря. Він належав до бенедиктинського ордену, відомого своїми суворими правилами, тому монахи користувалися повагою і авторитетом у населення.

Так у понеділок 23 лютого 1254 року у перший день Великого посту рицар-тамплієр Гійом де Пардо стукав у почорнілі від часу дубові ворота монастиря Святого Павла у Мессіні. Стукати довелося довго, ніхто не підходив до воріт і не цікавився, кого це приніс нечистий у такий день.

Декілька разів гримнувши у ворота руків’ям короткого меча, Гійом де Пардо повернувся до рицарів, що спокійно спостерігали за діями командора.

– Не вистачало ще, щоб проникнути у цю святу обитель, брати її штурмом! – сказав він.

– Це Боже місце, на яке зійшла благодать Господа нашого! – почувся з-за воріт чийсь низький голос. – Негоже ревнителям віри Христової грішити думками про насилля.

Після цих слів загриміли засови, і хвіртка у брамі прочинилася. У проході стояв літній монах могутньої статури у поношеній чорній сутані, підперезаній звичайною мотузкою. Незважаючи на зиму, на монахові більше нічого не було, не рахуючи шкіряних сандалів, але вони не дуже зігрівали.

– Мені дивно, що ревнителі Христової віри змушують монахів переривати месу, – сказав він.

– Повірте, за інших обставин ми ніколи не вчинили б такого, – спробував виправдатись тамплієр. – У мене із собою послання Святійшого отця до абата Опізо.

Почувши таке, монах знітився, сховався за хвірткою, чим здивував рицарів, але одразу загримів засов, і ворота відчинилися навстіж.

Тамплієри в’їхали на засніжене подвір’я монастиря.

– Де абат? – запитав де Пардо, спішившись.

– Абат відправляє месу, – повідомив монах. – Якщо вам не спішно, почекайте її закінчення.

– Нам спішно, але ми почекаємо, – відповів командор.

– Тоді прошу пройти за мною у трапезну і там почекати настоятеля.

Рицарі залишили коней на зброєносців і попрямували за монахом всередину приземистої будівлі, що служила трапезною.

Сьогодні, у перший день посту, тут було порожньо і порівняно тепло.

– Прошу почекати тут, – сказав монах і показав на лави обабіч довгого столу.

Сказав і зник, залишивши рицарів самих.

– Що ж, розміщуйтесь, – махнув рукою де Пардо і першим сів край столу.

Він звичним рухом зняв з голови кольчугу і подивився на рицарів, яких з повним правом міг називати своїми. Минуло три роки відтоді, як він прийняв командорство. Це сталося після того, як під час штурму воїнами султана Муаззама Туран-шаха Мансурі у боротьбі за знамено наклав головою тодішній командор Нуаро. Тоді він, двадцятисемирічний рицар, коли, здавалося, перемога остаточно покинула їх, зумів підняти чорно-біле знамено ордену. Побачивши, що «босеан» знову замаяв над полем бою, до нього потягнулися вцілілі тамплієри. Їх було десятеро. Вже пізніше, коли його, пораненого у плече сарацинською стрілою, винесли на собі рицарі і відправили на лікування в Акру, після одужання Гійом де Пардо знову з’явився перед капітулом ордену і несподівано для самого себе був призначений командором саме тих десяти рицарів-монахів, з якими бився тоді біля Мансури. Хоч за єдиним винятком усі рицарі були старші від нього за віком і титулами, вони беззаперечно прийняли цей вибір.

Ось найближче до нього сидить граф Роже де Обер. Найстарший серед рицарів, він з повним правом міг претендувати на командорство. Міг, але з готовністю прийняв рішення капітулу. Командор міг у будь-який момент звернутися за порадою до графа де Обера і завжди отримував допомогу. Такої ж готовністі допомогти йому і слухатись Гійом де Пардо чекав і від Етьєна де Гімора, Роберта Фуньє, шевальє Гвідо де Артуа, Бернара Рідфора, П’єра де Мореля. Лише Жак Роне був молодший за свого командора. Усі вони були франками, як і Гійом де Пардо. Едуард Бомон народився в Англії, але як потрапив сюди, командор не знав. Уго делла Барбо був італійцем і походив з Беневенто. Усі вони вступили до ордену вже давно, тільки ставши рицарями, а Роберт Фуньє став ним уже тут.

За приписами статуту ордену сиділи мовчки, хоч у такому вузькому колі не так суворо дотримувалися цього. Звичкою (і обов’язком) для тамплієрів стала молитва, якщо поруч відбувається відправа, а самі вони не мають можливості бути присутніми на ній.

Так у мовчазній молитві вони не помітили, як двері трапезної відчинилися. У приміщення увійшов літній монах, напевне, сам настоятель. Визначити, що це сам абат, було неможливо, принаймні він нічим не відрізнявся від монаха, що зустрів їх біля брами: така ж поношена чорна сутана, підперезана мотузкою, сандалі. Навіть виголений на голові круг – тонзура – була такою ж, як і в інших монахів.

– Пробачте, що ми не можемо прийняти вас, як належне, – з порога почав він. – У перший день посту сюди ніхто не заходить, а дехто з братів не бере в рот навіть води, хоч свята Церква і не вимагає такої жертви.

– Повірте, падре, єдине, про що ми шкодуємо, це про те, що запізнилися на відправу, – підвівся зі свого місця де Пардо.

– Що привело вас у нашу скромну обитель? – поцікавився абат, зупинившись перед командором.

Гійом де Пардо мовчки вийняв з торбинки на поясі довгий скручений пергамент і подав настоятелю.

– Про це ви дізнаєтесь звідси.

Абат Опізо недовірливо подивився на печатку, впізнав відтиск Папи Інокентія IV, розгорнув документ і заглибився у читання.

Він дочитав до кінця, подивився на дату і особистий підпис Папи, знову скрутив пергамент.

– Святійший отець не пише, навіщо я йому потрібен, – сказав він. – Вам нічого про це не відомо?

– Наше завдання – забезпечити вашу подорож до апостольського престолу, – повідомив командор.

– Зрозуміло. Коли ми можемо вирушати?

– Негайно, – відповів де Пардо.

– Мені потрібен якийсь час, щоб зібратися і владнати справи, – повідомив Опізо. – Гадаю, що до вечора я буду готовий.

– Тоді не варто спішити. На ніч недоцільно вирушати в дорогу. Найкраще це зробити завтра зранку.

– Що ж, нехай буде так. Брат Бартоломео покаже вам ваші келії.

Абат Опізо схилив голову.

Зрозумівши, що розмова закінчена, командор на знак поваги також поклонився.

…Нічне небо ще не встигло посіріти, як ворота монастиря Святого Павла відчинилися і випустили два десятки вершників. На землю тихо, неначе боячись розбудити її, ще сонну, падав великий лапатий сніг. Того року зима взагалі була багатосніжною і морозною, і все ж не такою лютою, як століття тому, коли, за переказами, замерзло Руське море. Хоч цьогорічній зимі далеко до цього, командор де Пардо порекомендував падре Опізо одягнутися тепліше. Зрештою, абат і без нагадування з’явився перед тамплієрами у довгому овечому кожусі. Він легко скочив на запропонованого коня, натягнув віжки.

– Поїхали! – сказав він.

Гійом де Пардо вислав наперед Фуньє і Бомона разом з трьома зброєносцями, щоб розвідати дорогу і повідомити власника судна, що переправляв їх сюди, про своє наближення, а сам на чолі невеликої колони неспішно рушив слідом.

Поволі розвиднювалося. Десь там, на сході, куди вони їхали, затягнуте низькими сніжними хмарами, несміливо засіріло небо. Сонце ще не зійшло, невідомо, чи взагалі вигляне воно сьогодні з-за хмар, але нічна темрява остаточно втрачала силу.

Абат Опізо їхав ближче до голови колони, весь час пориваючись заговорити з мовчазним командором тамплієрів, про яких він багато чув, але так вийшло, що зустрічатися раніше не доводилося, але оцінивши ситуацію, відмовився від цього. Від монастиря до порту зовсім небагато їхати, дороги вистачить лише на початок розмови. Нічого, він надолужить своє після переправи, дорогою до Риму.

Порт міста поволі прокидався. Вантажники вже встигли поснідати нехитрими харчами і першими взялися за залишену звечора роботу. То тут, то там чулися голосні команди і звичні погуки.

Тамплієри в’їхали на територію порту і попрямували до причалу, де їх мало чекати судно.

Саме тут де Пардо і помітив зброєносця, котрий щосили біг назустріч.

– Сір! – випалив той. – Прошу вас, покваптесь!

Для такого знехтування правилами статуту, що дозволив собі цей слуга, повинні бути серйозні причини, отож командор поцікавився:

– Що сталося, Джованні?

– Поспішайте! Може, ще встигнете. Мій пан Бомон добиває власника судна, – пролепетав зброєносець і додав ще раз: – Поспішайте!

Гійом де Пардо пришпорив коня і поскакав по замерзлій землі туди, куди показував Джованні і звідки чулися крики.

Картина, що відкрилася перед зором тамплієрів, переконала Гійома, що служка мав серйозні підстави занепокоїтись. До стіни будинку притулився миршавий в’юнкий чоловічок, у якому всі упізнали хазяїна орендованого судна, а перед ним стояв громило Бомон і напирав на нього. У руках тамплієра блиснуло лезо меча. Його гострий кінець торкався горлянки нещасного.

Поруч стояв Фуньє і спокійно, неначе не відбувалося нічого незвичайного, спостерігав за тим, що відбувалося.

– Що сталося, Едуарде? – поцікавився де Пардо.

Побачивши командора, бідолашний хазяїн смикнувся до нього, але вістря меча глибше увійшло у шкіру. З’явилася кров.

– Сір! Врятуйте мене! – благав він.

– Едуарде, прошу пояснити! – наполягав командор.

– Це поріддя диявола вночі відправив до Генуї корабель, яким ми мали переправитися через протоку! – гаркнув англієць. – Та за таке я намотаю твої кишки на шию і заставлю з’їсти власну печінку!

Видно, попереднє спілкування з розлюченим тамплієром було дуже емоційним, бо сицилієць повірив одразу.

– Пане, пощадіть мене! – благав він, все ще пориваючись до де Пардо.

– Хто тобі наказав вивести судно з порту? – запитав Гійом, вже зрозумівши, що з переправою через протоку доведеться зачекати.

– Ніхто, – пролепетав власник судна. – Це я винен. Нечистий поплутав. – Він спробував перехреститися, але цьому завадив меч Бомона. – Пробачте, але все це кляті гроші. Як тільки ви вчора від’їхали, у порт увійшло генуезьке судно, що прямувало з Кіпру. З його вигляду було видно, що воно натерпілося у морській подорожі і далі не попливе. До мене підійшов купець і сказав, що йому конче потрібно відправити східні прянощі до Генуї. Пане, скажіть цьому достойному рицарю, щоб він забрав свого меча. Я дуже боюся, що він не стримає свого гніву.

– І правильно робиш, що боїшся! – проревів Бомон.

– Едуарде! – звернувся до Бомона командор. – Забери меча.

Англієць знехотя опустив меч.

– Що було далі? – запитав де Пардо. – Повір, нам просто кортить дослухати твою розповідь до кінця.

– Я не обманюю вас, – виправдовувався судновласник. – Купець дуже мене просив, бідкався, що через поломку судна не встигне доставити товар.

– І ти пожалів бідолашного генуезця, – промовив де Пардо. – Але ж ти знав, що ми замовили твоє судно на сьогодні!

– Знав, пане, звичайно, знав. Але я думав, що нічого не станеться, коли моє судно допоможе тим, хто зазнав аварії, а сам я до вашої появи знайду інше.

– Знайшов?

– Не встиг. Приїхав достойний рицар і…

– Можеш не продовжувати, – зупинив його Гійом. – І де це бідне розбите генуезьке судно? Щось я не бачу, щоб на воді плавали розірвані вітрила і зламані щогли?

– Генуезці не хотіли залишатися тут, і як тільки мій корабель відплив, вони також покинули порт. Купець говорив, що їм потрібно стати на ремонт, але вони не хочуть цього робити в Королівстві Обох Сицилій.

Гійом де Пардо пильно подивився на замовклого власника судна.

– Ти знаєш, у чому твоя проблема? – запитав він. – Твоя проблема у тому, що я не вірю жодному твоєму слову. А якщо я комусь не вірю, це для нього погано закінчується. Падре! – звернувся командор до абата, який мовчки спостерігав за усією розмовою. – Висповідайте цю грішну душу перед смертю, бо вже сьогодні вона предстане перед Богом.

Абат Опізо здивовано подивився на де Пардо і з серйозного виразу його обличчя зрозумів, що той не жартує.

Зрештою, це дійшло і до власника судна. Він не на жарт перелякався і вмить гепнувся на коліна.

– Прошу, не вбивайте! – проскімлив він. – Бачить Бог, я не винен!

– Хто це був? – допитувався тамплієр.

– Я їх не знаю. Вони зійшли на берег одразу ж після вас. Коли ви поїхали до монастиря, вони підійшли до мене і запитали, скільки ви мені заплатили. Я не хотів говорити, але один з них, з вигляду благородний рицар, хоч і мав неприємне лице і права повіка у нього постійно тремтіла, сказав мені, що заплатить втричі більше, якщо моє судно негайно покине порт.

– Достатньо! – зупинив потік слів Гійом. – Едуарде, заберіть у цього мішка з лайном наші гроші і ці срібняки Юди. Але не калічите. А тобі, негіднику, я рекомендую все ж таки висповідатися. Смерть відкладається, але на душі полегшає.

Він обернувся до Роже де Обера.

– Графе! – сказав командор. – Тремтяча повіка!

Той кивнув головою. Звичайно, він згадав той епізод поблизу Дамієтти, коли невеликий загін тамплієрів і госпітальєрів потрапив у засідку переважаючих сил сарацинів. З тридцяти храмовників після підходу підмоги вціліли лише Гійом де Пардо і граф де Обер, а з чотирнадцяти іоаннітів лише шевальє Руерг. Характерною рисою мужнього воїна було сіпання правої повіки. Як він сам пояснював тамплієрам, це тремтіння у нього – наслідок невдалого турніру у Невері, коли він, ще не будучи рицарем ордену вершників госпіталя святого Іоанна Єрусалимського, більшу частину свого часу проводив у безглуздих змаганнях. Тоді, біля Демієтти, мужність шевальє врятувала їх. Що ж, війна закінчилася, і колишні союзники знову стали ворогами.

– Ви знаєте, хто це був? – запитав абат Опізо де Пардо.

Той лише кивнув головою.

– Хто? – допитувався настоятель.

– Цього, падре, вам знати не варто, – ухилився від прямої відповіді командор. – Повірте, ми не хочемо розчаровувати вас.

– У чому? – не зрозумів бенедиктинець.

– У твердості християнської віри.

Така відповідь заінтригувала Опізо, але він зрозумів, що дізнатися щось у мовчазних тамплієрів йому навряд чи вдасться. Натомість він сказав:

– Не розумію вашої тривоги, брате. Невже так важливо переправитися до Реджо саме зараз? Це можна зробити і пізніше. Навіть завтра.

– Ми обмежені часом, – пояснив де Пардо. – Зранку двадцять шостого лютого ви повинні чекати прийому Святійшого отця. Я не люблю наздоганяти згаяний час. З цих перегонів нічого доброго не вийде.

Тим часом Едуард Бомон задоволено крякнув і підкинув на долоні чималенький шкіряний мішечок, у якому дзенькнули монети.

– Ось вони, сір! Тридцять срібняків продажного Юди!

– Та бачу, їх там більше, – відповів командор. – Едуарде! Разом з Етьєном відправляйтеся і знайдіть судно. Лише до Реджо. На всю суму. Гадаю, що вона не залишить байдужим хоч якого судновласника.

Бомон разом з де Грімором залишили коней зброєносцям і подалися до найближчого судна, яке, прив’язане до масивного стовпа, хиталося на хвилях.

– Геть з моїх очей! – гримнув Гійом де Пардо на оторопілого судновласника, який усвідомив нарешті, що життя йому подарували, правда, одночасно забравши усі гроші. – І постарайся більше на них не потрапляти. А то іншим разом я не буду таким поблажливим.

Власник, ще не вірячи своїм вухам і боячись, що грізні тамплієри передумають, обернувся, щоб зникнути у першому ж провулку, але отримав копняка, гепнувся у брудний сніг, чим викликав дружний сміх зброєносців.

– Брате Гійом! – озвався абат Опізо. – Дозвольте вас запитати.

– Звичайно, падре! – з готовністю відповів командор. – Ви хочете запитати, чи виконав би я свою погрозу?

– Ви читаєте мої думки, брате Гійом, – здивувався Опізо. – То як?

– Виконав би.

– Дивно. А як же обітниця ордену не кривдити християнську душу? Адже ви навіть відмовилися від участі у штурмі Константинополя, хоча там були схизматики, а тут же людина, що вірить так само, як і ви!

– А користі з того, що цей негідник впевнений, що Дух Святий сходить не лише від Отця, але й від Сина? – відказав де Пардо. – Це йому не завадило зрадити нас такому ж вірному ревнителю віри. А це, падре, набагато гірше.

Абат Опізо не став сперечатися з командором тамплієрів, хоч і мав щодо цього свою думку, тим більше, що в цей момент повернулися Бомон з де Грімором. Шкіряного мішечка у руках англійця не було, зате його заросле обличчя світилося від задоволення.

– Що у тебе, Едуарде? – запитав де Гійом.

– Сір! Корабель готовий переправити нас через протоку негайно, – відповів Бомон.

– Чудово, Едуарде! – похвалив рицаря командор. – Поспішімо ж, а то знову, не доведи Господи, з’явиться якийсь потріпаний корабель з товаром, якого потрібно буде рятувати.

Власник найнятого Бомоном судна виявився бородатим чоловіком могутньої статури у добротному зимовому одязі і був з Венеції. Сума, отримана ним за таку незначну роботу, враз заставила його демонструвати саму люб’язність і бажання якнайбільше догодити таким щедрим клієнтам.

– Я щасливий бути корисним таким шановним панам, – розплився він в усмішці.

– Коли ми можемо відплисти? – запитав де Пардо.

– Як тільки шановні пани зійдуть на мій корабель.

– Тоді почнемо одразу ж, – сказав командор і спішився.

До нього підбіг його зброєносець і притримав коня за вуздечку. Зіскочили з коней й інші рицарі. Їхні служки одразу ж взялися за роботу.

Абат Опізо також спішився. Він задоволено спостерігав за злагодженою роботою зброєносців. Вони сміливо переводили коней трапом і прив’язували до довгого бруса посередині палуби. Навчені, звиклі до подібних подорожей коні були спокійні і не проявляли ніякого занепокоєння. Вже через годину капітан судна віддав швартові.

Зрештою, переправа через протоку тривала менше, аніж саме вантаження, і невдовзі судно входило у порт Реджо. Одразу ж із причалу подорожні відправилися далі. Командор де Пардо мав намір прибути до Папи вчасно, тому не хотів втрачати жодної хвилини. Увесь шлях він розбив на дев’ять денних переходів ще дорогою сюди. Принаймні першу ніч командор хотів переночувати в Тропеа, а це добрих сорок льє.

Зрештою, абат Опізо зробив висновок, що Папа Інокентій не помилився, доручивши цю відповідальну місію Гійому де Пардо. Мало того, що загін за день встигав проскакати наперед визначений шлях. Вже під час першої ж ночівлі падре зрозумів, чому тамплієри спішили саме сюди: дорогою до Мессіни де Пардо домовився про нічліг у конкретному дворі, і на подорожніх чекали постіль і їжа.

Після трьох вдалих денних переходів абат Опізо переконав себе, що у такого організатора, як де Пардо, усе передбачено, їхня подорож закінчиться вчасно, без ускладнень, і єдиними неприємностями будуть відсиджені сідниці і ниюча спина у незвиклого до таких переходів монаха.

Неприємність трапилася саме там, де її найменше чекали. Всі попередні дні тамплієри зупинялися у сицилійських містах, а цього разу на їхньому шляху виникло місто Беневенто. Невідомо яким чином воно, оточене звідусіль Королівством Обох Сицилій, далеко від Риму, змогло встояти перед могутнім сусідом і, хоч номінально, все ж зберегло відданість Папі Римському. Хоч Беневенто лежало дещо осторонь шляху (легше було проїхати через Неаполь чи Капую), Гійом де Пардо спеціально заїхав сюди. Тут була батьківщина Уго делла Барбо, й італієць переконав командора у доцільності заночувати саме тут. Зрештою Гійом згодився. Їхній невеликий загін випереджав графік, тому переживати, що вони вчасно не приїдуть до Риму, не варто.

Ніч у таверні пройшла спокійно, як і попередні. Зранку, нашвидкуруч скоромно поснідавши, подорожні покинули межі міста. Дорога пролягла засніженими полями, лише де-не-де зустрічалися невеликі ліски. Саме в одному такому лісі загін і потрапив у засідку. З обох боків дороги з-за дерев з’явилися озброєні, одягнуті у поношений одяг люди і оточили рицарів. Нападників було більше п’ятдесяти, з першого разу командор точніше порахувати не міг. Озброєнням розбійники, як і одягом, також не могли похвалитися – лише довгі списи, у декого в руках блищали леза коротких мечів.

Тамплієри насамперед були рицарями, що стали монахами, а не навпаки, і до подібних ситуацій були готові завжди. Тому вони миттю згрупувалися, і бойовий клич тамплієрів «босеан» тут виявився зайвим. Зрештою, храмовники ніколи не застосовували його у подібних ситуаціях – це була команда для бою з невірними, сарацинами.

– Рідфор! Шевальє! Ви охороняєте падре! – тільки і встиг крикнути де Пардо і, вийнявши з піхов довгого меча, кинувся на групу розбійників, що опинилися найближче до нього.

Його кінь, звиклий до подібних битв, збив грудьми першого розбійника і з усієї сили опустився на вже поверженого передніми ногами. Почувся тріск продавленої грудної клітки. Його почув де Пардо, наносячи у той час смертельний удар наступному ворогу. Той устиг прикритися невеликим круглим щитом, на вигляд надійним, але могутній удар мечем розкраяв прикриття навпіл, і щит впав на землю разом з відрубаною по лікоть лівою рукою. Поранений розбійник від болю дико заволав, і його крик потонув в інших криках і дзенькоті зброї.

Хоч на одного рицаря-тамплієра і припадало п’ятеро розбійників, враховуючи зброєносців, перевага нападників не була вже такою очевидною, і великої загрози для загону не становила. Ненавчені веденню бою розбійники були приречені. З власного досвіду Гійом знав, що ватажки розбійників уникають нападати на рицарів орденів, а на добре озброєний загін і поготів.