Kitobni o'qish: «Ратники князя Лева», sahifa 3

V

Тієї весни надто багато гостей запрагли відвідати княже місто Лева. Не встигла осісти пилюка з-під копит коня Мстислава Даниловича, як Леву доповіли, що у місті з’явилися сарацинські купці. Багато начувшись про обізнаність арабів, князь забажав зустрітися з ними. Яким же був подив Лева, коли виявилося, що й купці бажають цієї зустрічі!

Хоча Львів важко було чимось здивувати. Протягом своєї не такої вже й довгої історії крізь міські ворота у місто потрапляли і гебреї, і вірмени, й монголи (щоправда, останніх важко назвати купцями), але сарацинів тут іще не було. Городяни, звичайно, чули про них від тих же гебреїв, але, по-перше, оповідачів важко було запідозрити хоча б у натяку на симпатії до них, а по-друге, ці оповіді дуже нагадували місцеві байки. Та й відомості, отримані від тамплієрів, також не сприяли позитивному ставленню до прибулих.

Багато городян висипали на вулиці подивитися на диковинних людей, від голови до п’ят закутаних у теплий одяг, що звиклим до холоду русичам здавалося принаймні дивним, а дехто – і з бажанням побачити чудернацьких тварин з горбом на спині, які дуже сильно плюються. На превелике розчарування городян, очікуваних верблюдів сарацини не мали, приїхали верхи на звичайних конях, щоправда, на відміну від місцевих, довгоногих.

Купці поселилися у того ж таки Стояна, чим викликали неприховану заздрість інших. Десяток купців з кіньми обіцяли суттєвий прибуток господареві двору. Опівдні у четвер приїжджі розвантажували товар, у п’ятницю навіть не покидали двору і лише в суботу попросилися на прийом до князя. Коли Лев побачив сарацина, то був щиро здивований. Перед ним стояв ще молодий чоловік із чорним, аж вороним, волоссям і невеликою борідкою. На щоках волосся було поголене, лише з боків борода створювала вузьку смужку вздовж підборіддя. На купцеві були два каптани, причому нижній – білий і до колін, а верхній – довший і смугастий. М’які короткі чоботи легко ступали дерев’яною підлогою. Довершував одяг білий тюрбан.

За купцем четверо слуг принесли дві досить великі скрині. Слуги поставили їх перед Левом і, вклонившись, полишили покої. Здивований князь подивився на прибулого. Чого-чого, але арабської Лев не знав. А купець, неначе нічого й не сталося, вийшов наперед, шанобливо вклонився і чистою латиною привітався:

– Вітаю великого короля Русії, достойного правителя цього міста!

Вони в кімнаті були самі, і Лев зрозумів, що драгоман їм не знадобиться.

– Вітаю і я шановного подорожнього, – відповів Лев. – Чи можу я дізнатися, як звати високого гостя?

– Абу Джафар ібн Абу Бакр ібн Ахмад ібн Халід, – відповів прибулий, причому явно не латиною.

– Я цього не запам’ятаю, – трохи розгубився Лев.

Араб усміхнувся.

– Мої друзі звуть мене Джафаром, – сказав він.

– Якщо шановний не проти, до них приєднаюсь і я.

– Це для мене велика честь, правителю! Дозволь передати тобі цей подарунок як скромний вияв моєї поваги.

Джафар показав рукою на більшу скриню, збоку якої вгадувалася арабська в’язь.

На знак вдячності Лев кивнув головою і помахом руки запросив Джафара сісти. Сарацин сів у запропоноване крісло справа від трону.

– Тож звідки ви прибули, де бували і куди вирушите далі? – спитав Лев. – Мені приємно приймати у своїх володіннях таких далеких гостей. Зізнаюся, тут арабів іще не було, хоч не можу сказати, що не чув про вас. Наш батько колись показував нам книгу Абу-Гаміда.

Почувши таке, Джафар здивовано звів брови.

– «Космографію»? – поцікавився він. – Вам відомий твір Абу-Гаміда Мухаммеда ібн-Абда ар-Рахіма аль-Гарнаті аль-Андалусі?

Лев злегка розвів руки, мовляв, таки відомий.

– Зізнаюся, приємно вражений цим, – мовив Джафар. – Отож навіть вдячний правителю Ногаю, який умовив мене змінити намічену дорогу і відвідати твої, князю, володіння.

– Ногаю? – здивувався Лев.

– Саме так. Беклярбек Ногай привітно зустрів мене у своєму місті на Дунаї і просив передати тобі оці дари, – кивнув Джафар на другу скриню. – Крім того, він написав тобі послання.

З цими словами купець вийняв з-під каптана згорнутий сувій і подав князю. Лев розгорнув його і, побачивши монгольські закарлючки, відклав убік.

– Потім перекладуть, – сказав він. – А зараз… Чи можу я запропонувати шановному гостю розділити зі мною трапезу? Я, правда, знаю, що ваша віра забороняє вам споживати вино і свинину…

Джафар усміхнувся.

– Звичайно, ми хвалимо Аллаха – нехай буде благословенне ім’я Його! – й обмеження у їжі – не головне, якщо це не стосується священного посту. Але зараз лише одинадцяте шаабана, до священного місяця рамадан іще дві декади, і якщо ти стверджуєш, що вина5 і свинини не буде, то я із задоволенням пристану на пропозицію.

Лев привітно усміхнувся.

– Тоді запрошую до столу.

У сусідній кімнаті на столі вже чекала наперед приготовлена їжа. Окинувши поглядом наїдки, Джафар не побачив вина, зате було багато м’ясива. Помітивши його погляд, Лев заспокоїв:

– Це оленина.

За столом розмова продовжилася. Князя цікавило все: і те, звідки прибув Джафар, і якою була торгівля.

– Сам я народився у Багдаді, але жив там недовго, – розповідав Джафар. – Мій батько також був купцем і більшу частину життя провів за межами міста. Я й народився тоді, коли батька не було вдома. Вже малим він брав мене із собою, тому цю справу я знав змалечку. Цього разу вирішив піти у північні землі, хоч це й дуже ризиковано.

– Чому? – поцікавився князь.

– Мій шлях лежав через землі Улус-Джучі, а теперішній правитель уже давно воює з султаном Єгипту. За таких обставин з’ясовувати, звідки ти – з Багдада чи з Іскандерії, – ніхто не буде, але ярлик, отриманий мною у тамтешнього правителя, уберіг мене від усіляких халеп. Торгуємо ми здебільшого сукном; воно принаймні не псується. Отож ми прибули у гирло Дунаю і вже хотіли сісти на венеційський корабель, як нас наполегливо запросив до себе правитель Ногай.

Князь Лев уважно слухав.

– Хто він такий? І звідки об’явився на Дунаї?

– Один із нащадків Чингісхана, здається, його правнук. Йому ще немає й сорока років, але він уже за наказом хана Берке воював з Хулагуїдами на Кавказі. Спочатку його походи мали успіх, він отримав перемогу в битві на річці Терек, але зрештою Ногай зазнав невдачі. В одному бою списом йому вибили око. Після поразки Берке, ображений на нього, вислав Ногая у Дике Поле. Туди ж переселив вірний йому народ аланів. Нехай не вводить тебе, князю, в оману та обставина, що беклярібек перебуває в опалі. Берке успішно прибрали його ж піддані. Нині у заснованому ним місті Сарай-Берке править Менгу-Тимур, але і він не балує Ногая своєю увагою. А тому так і треба. Отож йому підпорядковані всі землі на північ від моря. І вони межують із твоїми, князю.

– І що хоче темник? – князь Лев назвав Ногая руським титулом.

– Чого конкретно хоче беклярібек – не знаю. Гадаю, що відповідь ти отримаєш, коли тобі перекладуть його послання. Але дозволь мені висловити свою думку.

– Що ж, мені буде цікаво, – заохотив гостя Лев, зручно вмостившись у кріслі.

– Ногай зараз в опалі, я тобі вже казав, але він виконує всі вимоги, які отримує із Сараю. Будь готовий до того, що тобі доведеться згуртувати для нього військо для його планів. До часу Ногай залишається вірним ханові, але вже навіть тепер його називають ханом-наступником. Це, звісно, лише слова і до Сараю вони не доходять. Усе ж настане час, коли хан захоче стати справжнім правителем, і тоді йому потрібні будуть спільники.

Лев слухав Джафара і не переставав дивуватися обізнаності і проникливості араба. Купець наче читав його думки, зумівши проникнути у його власні плани. Адже слова Джафара повністю збігалися з тим, що Лев сам висловив три роки тому. Це сталося одразу після того, як у крипту церкви Пресвятої Богородиці у Холмі опустили тіло короля Данила. Про цю розмову знали лише декілька чоловік, зокрема й воєвода Світозар. Відтоді до неї ніхто не повертався, але всі робили свою справу: князь Лев тут, воєвода – в Карпатах, інші – на кордоні.

– Ногай амбітний, – продовжував Джафар. – Як на мене – надто амбітний, але на даний момент змушений коритися великому хану.

– Це твої слова, не його, – вставив князь.

– Це мої спостереження і слова тих, хто воював з Ногаєм. Гадаю, тебе зацікавить та обставина, що до Ногая землями на південь від Русії правив Бурундай. Вони з Ногаєм обидва рушили війною на Кавказ. Похід загалом завершився невдало, Бурундай загинув, а Ногай став правителем його земель.

Лева оповідь зацікавила, але він не виказав цього. Князь уже давно навчився керувати своїми емоціями, щоб не виказувати на обличчі.

Обід тривав досить довго, чоловіки собі неквапом розмовляли. Коли ж підвелися з-за столу, обидва були задоволені зустріччю: абу Джафар отримав дозвіл торгувати сукном та іншими товарами у Львові й охоронну грамоту на безперешкодне пересування володіннями, а Лев дізнався від купця багато корисного.

Залишившись сам, князь розгорнув послання Ногая. Він не хотів показати арабу, що вільно володіє мовою монголів; завжди залишав собі шанс на несподіванку. Зараз же, вчитуючись в монгольські закарлючки, князь зрозумів, що Джафар здебільшого правильно оцінив обстановку, яка панувала в Орді. Лев уже давно приглядався до нового темника, який невідь-звідки об’явився на його південних кордонах. Гадав – він кращий чи гірший від Бурундая? І слова араба, і послання Ногая давали руському князю шанс здійснити давно задумане іще батьком. Але для цього не треба завчасно нікого стривожити: ні монголів, ні дядька, ні братів.

Виявилося, що Львів став останнім містом у довгому списку подібних зупинок арабського каравану. Спрагла до дивовижних товарів місцева знать миттю розкупила все виставлене на продаж, і вже через декілька днів Джафар констатував, що продавати більше нічого, про що і не забарився повідомити князя. Більше його у Львові ніщо не тримало. Лев лише поцікавився, куди проляже дорога шановного Джафара.

– Наша дорога прямує до рідних земель, – повідомив купець. – Ось уже скоро два роки, як я не бачив свого сина. А вчити його суннам має батько.

– Твій шлях проляже через володіння Ногая?

– Так, я повертатимусь через Візантію, – підтвердив Джафар. – Тамтешній правитель Михайло колись знав мого батька, тому, гадаю, проблем не матиму. А Ногай просив мене на зворотному шляху завітати до нього. Зовсім недавно він прийняв істинну віру, і тепер він – Ногай Гайса Іса Кутар Татар.

– А Менгу-Тимур? – поцікавився Лев.

– Він язичник. І це ще одна причина опали Ногая. Як новонавернений, він, природно, цікавився вірою, яку прийняв. Мені приємно, що для цього він обрав мене.

– Бажаю тобі успіху у цій благородній справі. Чому я питаю про твій шлях… Я хочу написати ханові відповідь. Хочу попрохати шановного Джафара передати її.

– Це для мене велика честь! – зізнався купець. – Нехай князь буде спокійний: відповідь я доставлю.

– Я не сумніваюся у цьому. Гадаю, до твого від’їзду ми іще зустрінемось, і я передам листа.

– Ми вирушимо у зворотну путь післязавтра, – мовив Джафар. – Але, князю, дозволь тобі нагадати.

– Я слухаю.

– Єдиний шлях, який веде на південь, лежить повз одну фортецю. На жаль, я не можу пригадати, як вона називається.

– Тустань, – підказав Лев.

– Саме так, Тустань. Я так розумію, що митарі за стінами фортеці діють за твоїм, князю, наказом. Ми вже оплатили дорогу сюди.

– На жаль, нічого вдіяти не можу, – розвів руками Лев. – Ця фортеця мені не підпорядковується. Вона просто неприступна. Її не зміг узяти навіть Батий. А після того як монголи встановили тут свої порядки і наказали зруйнувати всі укріплення, Тустань просто відмовилася виконати ці вимоги. Так вони стали незалежними і від Сараю, і від мене. Тому, шановний Джафаре, тут я не можу нічим допомогти. Доведеться платити!

Ця відповідь не дуже задовольнила Джафара, але князь нічого не додав. В араба невідомі за стінами фортеці в горах чомусь навіть викликали симпатію. Небагато знайдеться фортець, котрі встояли перед монгольською навалою.

Ця обставина примусила Джафара змиритися із тим, що йому доведеться поплатитися чималою сумою.

VI

Три дні по тому, як арабські купці покинули гостинний Львів, слідом вирушив інший загін. Щоправда, на відміну від першого, котрий проводжали не менш гамірно, ніж зустрічали, два десятки вершників залишили місто непомітно, як тіні, коли ще не зійшло сонце.

З першого погляду важко було визначити, до якої верстви вони належать: приблизно одного віку, добірно, але без надміру вдягнуті, усі на добротних конях, вершники могли бути нащадками боярської знаті. Напевне, єдине, що їх різнило, була різноманітна зброя. У них були мечі: довгі й короткі, криві шаблі та монгольські. Тугар, який також був у загоні, єдиний мав криву сарацинську шаблю – предмет заздрості інших. Виготовлена із знаменитої дамаської сталі, вона виявилася поза конкуренцією у двобої: під час показових тренувань у присутності князя Лева Тугар не тільки переміг трьох нападників, але й переламав навпіл їхню зброю. Після того князь одразу відправив дібраних воїнів подалі від Львова, правда, суворо наказавши не доганяти арабських купців. Тому дорогу, яку можна було здолати за добу, довелося долати за дві.

Правда, дороги як такої не було. Можливо, це був ще один хитрий замір князя Лева: пустити непроханих монголів втоптаними гостинцями, де нема де сховатись. Загін їхав просіками, вздовж річок, і такими вузькими стежинами, які заледве вміщали двох вершників. Саме через це у загоні був провідник – місцевий юнак Івор, який свого часу водив цими дорогами таємних торговців, був схоплений княжою дружиною і, поставлений перед вибором – смерть на горло або служба князеві, – зголосився служити. Лев переконався, що слава про Івора, яка йшла далеко попереду, не була перебільшенням: провідник знав такі проходи і броди, про які навіть не здогадувалися місцеві старожили, котрим, як відомо, належить знати все.

Очолював загін Ратибор. Він помітно виділявся серед інших могутньою поставою воїна, котру неможливо сховати навіть під суто купецьким одягом. Ратибор служив ще королю Данилу, брав участь в останній битві з Бурундаєм, коли руські воїни змушені були скласти зброю. Після смерті Данила Ратибор покинув непривітний йому Холм і пристав до Лева. Князь знав, що міг будь-якої миті на нього покластися.

У загоні було ще п’ятеро воїнів з дружини князя. Інші тринадцятеро були новобранцями, яких треба було доставити у потрібне місце.

Тугар потрапив у цей загін несподівано для себе. Але, ні те, куди вони прямують, ні те, що робитимуть згодом, ніхто з новобранців не знав. Мовчав і Ратибор, і це неможливо було збагнути: чи не мав права говорити, чи дійсно не знав.

Разом із Тугаром їхали парубки, про походження яких можна було лише здогадуватися. Влас, що їхав поруч Тугара, був, напевне, із збіднілих бояр. Одягнутий краще за інших та й тримається на коні прямо, навіть зверхньо. А Левко попереду – точно із бідних городян. Одяг на ньому хоч і купецький, але одразу видно, що надів його вперше. Левко зручніше почувався у звичайному одязі простолюдина.

Попри різний стан, усіх об’єднувало одне: їх вибрав сам князь Лев для якоїсь надзвичайної справи, і заради цього вони згодилися покинути свої домівки.

Дорогою розмовляли мало – звивиста стежина, часті підйоми зі спусками вимагали великої уваги, і подорожні не відволікалися на розмови. Та й практично розмовляти було ні про що. За винятком п’ятьох дружинників, інші ратники раніше знайомі не були, познайомилися лише за кілька днів перед тим. Зате майбутнє у них обіцяло бути спільним, але поки що воно ховалося за мовчанкою Ратибора. Наразі Тугар був знайомий з Левком, Власом і Вацлавом – русявим хлопцем десь із-під Кракова, наймолодшим з-поміж них. Тугар знав, що свого часу Вацлав був холопом у короля Данила, після його смерті дістався Леву, а вже князь виявив у юнака військові здібності. Вони четверо і дружинник Жирослав, що якимось чином прилучився до них, трималися разом і на першому перепочинку, коли сонце вже припікало, а після нічної грози повітря нагадувало лазню. Зупинку Ратибор дозволив на березі невеличкої річки, назву якої не пам’ятав навіть всезнайко Івор.

Кожен ратник віз у торбі, прикріпленій до сідла, запас їжі, достатній для двох днів подорожі. І щойно Ратибор оголосив перепочинок, воїни спішилися, попустили повіддя, щоб коні паслися. Самі також витягли припаси.

– Не розумію, навіщо така таємничість, – говорив, запиваючи кусень хліба джерельною водою, Влас. – Хіба важко сказати, куди ми прямуємо?

– Якщо князь не вважає за потрібне казати, значить, має на це вагомі причини, – пояснив Жирослав.

– Щоб ми комусь не проговорилися? – уточнив Влас.

– Можливо…

– Та що це за місце таке, що навіть тим, хто їде туди, не вільно знати про нього?

– А хто ми такі, щоб сумніватися в намірах князя? Не можна – значить, не можна!

– А ти хоч знаєш? – із надією спитав Левко.

Жирослав продовжував жувати хліб, непомітно скосивши погляд на Ратибора, що сидів під розлогим деревом, і кивнув головою.

– Але не скажеш, – не вгавав Влас.

– Ні. Приїдемо – дізнаєшся.

Ця розмова хоч і не прояснила ситуацію, все ж іще більше заінтригувала ратників. Усім хотілося, щоб якнайшвидше настало завтра.

Але виявилося, що хтось розпорядився інакше. Відпочинок уже завершувався, раптом десь зліва, куди прямував загін, почувся невиразний шум, і два дружинники повалилися на землю із стрілами у горлі і грудях. Інші скочили на ноги саме у той момент, коли на галявину вихопилися зо три десятки озброєних людей. Уже першого побіжного погляду вистачило, щоб зрозуміти: до еліти воїнства нападники не належать. Це їх і згубило. Подорожні недаремно були вибрані самим князем. Хоча на одного випало по два нападники, майстерність ратників не йшла ні в яке порівняння із засідкою. Ратники відбивалися лише якийсь час, потім сміливо перейшли у наступ.

Зустрівши відсіч, на яку й не сподівалися, розбійники поспішили втекти, залишивши мертвими десь із дюжину своїх товаришів.

Серед ратників втрат не було, лише один дружинник отримав поранення шаблею в плече.

– Хто то був?

Це були перші слова, які сказав Влас. Досі всі билися мовчки, неначе боялися, що зайві розмови можуть зашкодити.

Ратибор витер меча об одіж нападника, заховав у піхви, підійшов до двох дружинників, що схилились нерухомі.

– Мертві, – констатував він. – Забираємося хутчіше геть.

Лише після цього відповів Власу:

– Розбійників тут тьма-тьмуща. Правда, ніхто не гадав, що вони так близько підійдуть до міста. Досі вони гасали значно південніше.

Тим часом привели коней, що спокійно паслись неподалік і зовсім не переймалися боєм. Насамперед двох убитих перекинули через сідла, тоді допомогли сісти пораненому.

Подальшу дорогу долали повільніше, ніж досі: доводилося слідкувати, щоб тіла убитих не звалилися з коней, та й на спостереження навколишніх хащів витрачалося більше часу, ніж до того.

Першим містом, куди увійшов невеликий загін, виявився Другобець⁷. Засноване ще за Рюрика Ростиславича, місто поділило долю решти руських міст і тепер стояло незахищене. Саме це відчуття незахищеності зробило свою справу: більшість городян покинули рідну домівку і переселилися у сусідній Львів, хоча й без міських мурів, але під безпосередньою опікою князя.

Правда, місто все ж оточував частокіл, але він явно не був призначений для того, щоб зупинити Орду. Як пізніше дізнався Тугар, частоколом городяни захищалися від численних у цих лісах розбійників. Після особистої зустрічі з ними подорожні сприйняли цю пересторогу не зайвою.

Другобець розташувався на березі невеликої річки, яку Івор назвав Тисьмяниця.

– Чому Тисьмяниця? – поцікавився невгамовний Влас.

– Не знаю, – зізнався Івор. – Що це означає, сказати не можу. Може, городяни кажуть…

– Це від слова «тясмин», – озвався Тугар.

Всі, і Ратибор зокрема, повернули до нього голови.

– Що значить «тясмин»? – запитав Ратибор.

– Камінь. Так кажуть деякі народи Улус-Джучі.

Ратибор якось дивно подивився на Тугара, але нічого не сказав. Натомість він сміливо спрямував коня через невеликий дерев’яний міст до міської брами.

Частокіл виявився досить-таки високим, з-за нього не видно було міських будівель, лише хрести двох дерев’яних церков.

Перед самою брамою подорожніх зупинив загін озброєних списами людей, з усього видно – міська охорона. Наперед вийшов літній воїн, але, впізнавши з-поміж прибулих Ратибора, кивнув своїм людям, мовляв, пропускайте. Ратибор спішився, підійшов ближче.

– Вітаю із щасливим прибуттям! – сказав воїн.

– Не таке вже воно й щасливе, – відповів Ратибор, обнімаючи господаря.

Він показав на коней з нерухомими тілами.

– На нас напали по дорозі сюди. Скажи, Путято, хто розбійничає навколо?

– А чого б то ми охоронялися? – відмахнувся Путята. – Розкажу потім.

– Добре. А зараз подбай про мертвих, – згодився Ратибор.

– А ви?

– А живі про себе подбають самі!

Ратибор був у Другобці не вперше, тому нічому не дивувався, як і городяни не здивувалися несподіваній появі чергового загону. Коли два охоронці відводили коней, на яких лежали мертві, у напрямку однієї з церков, Ратибор упевнено спрямував решту загону до споруди, що могла бути тільки заїжджим двором. Слуги звично прийняли у прибульців коней, відвели їх до стайні, допомогли пораненому злізти і, підтримуючи попід руки, повели у будинок.

Ратибор зібрав усіх і сказав:

– Зараз вас відведуть усередину, де нагодують і де ви відпочинете. Хотілось виступити завтра зранку, але треба поховати побратимів. Я зараз піду до воєводи дізнаюся, хто ж усе-таки напав на нас, і взагалі розпитаю про обставини.

Він упевнено попрямував до центру міста, де при невеличкому майдані височіли церкви і дещо чепурніші, ніж інші, будинки. Саме там жили бояри, і правив воєвода Путята.

Той уже чекав на гостя. Коли обидва зайшли всередину будинку, на столі на них уже чекала трапеза.

– Я знав, що ти прибудеш, – повідомив Путята, запрошуючи гостя до столу.

– Скажи краще: сарацини були? – запитав Ратибор.

– Були. Учора зранку поїхали. А хіба щось не так? Головний показував грамоту князя.

– Ні, усе гаразд, – заспокоїв Ратибор. – Просто князь дуже дорожить ними. Схоже, покладає на них якісь сподівання. А тут розбійники шастають! Хто вони?

Путята запросив гостя до трапези. Слуга, що стояв поруч, налив у келихи меду і відійшов убік.

– Вони з’явилися у тутешніх лісах недавно, – говорив воєвода, тягнучись за смаженою птицею. – Насамперед вони позбулися інших, тутешніх, розбійників. Розумієш, Ратиборе, я за ними давно гасав лісами, щоб знайти і покарати, а тут вони самі вихопилися і просять мене захистити від непроханих зайд!

– А ти?

– А я кого треба – посадив на палю, хтось сидів у тюрмі, а з розбійниками сплохував.

– Тобто?

– Невловні вони! Знають військову справу. Так просто їх не візьмеш.

– Дозволь не погодитися з тобою, воєводо, – відказав Ратибор. – Битися вони не вміють. За півдня шляху звідси лежить дюжина трупів, і якби не їхні стріли зненацька, я не мав би два трупи! Хто це?

– «Татарські люди», – відповів Путята.

– Звідки вони тут? Де Звягель, чи що там від нього лишилося, а де Другобець! Ти не плутаєш, воєводо?

– Не плутаю. Мені довелося допитувати одного з них. Захопили його після невдалого нападу. Перед тим як стирчати на палі, він розказав, що прибули вони з Болохівської землі, де про них усі забули, навіть монголи перестали приїжджати за даниною. А жити треба.

– Багато їх?

– Не більше сорока.

– Тобто на нас напали майже всі, – зробив висновок Ратибор. – Що ж, воєводо, можеш сміливо вважати, що розбійників у тебе на дюжину менше.

Гість подивився на господаря і вдоволено усміхнувся.

Подорожні відпочили, наступного дня поховали вбитих і перед обідом покинули гостинний Другобець. Тепер провідники – Ратибор та Івор і навіть Жирослав – не були такими мовчазними, коли хтось запитував їх про мету подорожі. Правда, нічого конкретного вони так і не сповістили, але відповідь: «Невдовзі сам побачиш!» усе ж таки обіцяла розкрити таємницю.

А тим часом дорога повільно піднімалася вгору, де на півдні синіли пологі Карпати. Доводилося обходити стороною якусь гору, а деякі, не дуже високі, долати. Після чергового сходження на невисоку гору Ратибор зупинив коня і якось урочисто, голосно, щоб усі почули, сказав:

– Тустань!

Для більшості в загоні це слово нічого не говорило: вони чули його вперше; для інших воно звучало як щось легендарне: чути – чули, але побачити не сподівалися. Зрештою, серед подорожніх багато вірили, що тут ховається лісовик Чугайстер, дехто буцімто бачив його на власні очі (за їхніми ж словами!), але для більшості це були небилиці. Лише Ратибор та Івор були єдиними, для кого Тустань не була порожнім словом. Перший бував тут неодноразово, а провідник часто приводив людей сюди.

Тугар належав до тих, хто чув про Тустань уперше. Він недовірливо подивився на Ратибора, неначе сумнівався в урочистості моменту, потім перевів погляд туди, куди показував десятник.

Подивився – і вже не міг відірвати очей…

Перед ними лежала широка долина, поросла прадавнім лісом. Дерева вивищувались аж ген до високих гір на півдні, що губилися у сизій імлі. На сусідньому пагорбі (адже горою це підвищення навряд чи можна було назвати) всі зауважили дивну споруду, начебто замок. Серед каміння виднілися дерев’яні стіни, що неначе виросли із нього. Де було збудоване людиною, де починалося створене Богом – визначити було важко. І темні скелі, і порослі мохом дерев’яні стіни так природно доповнювали одне о5дне, що здавалося, вони стояли там завжди. Замок увінчували вежі, що височіли навіть над найвищими скелями. Довкола замок-скелю оточували дві дерев’яні оборонні стіни, правда, зовнішня виявилася звичайним частоколом і швидше була лише додатковою заслоною. Зате внутрішня стіна була побудована за всіма правилами оборони: широка, з навісом від дощу, сонця і стріл, з кількома оборонними вежами. Місцями ця стіна переходила у кам’яну, створену природою, і вже там була неприступною.

З такої відстані важко було визначити висоту замку, але Тугар був майже впевнений, що не менше, ніж сто п’ятдесят ліктів. За скелями синіло невелике озеро. На тім боці чітко вгадувалася дорога.

– Оце і є місце, куди ми прямували, – сказав Ратибор. – Тут ми й зупинимось.

– Що воно таке? – здивовано роззирався Тугар.

– Тустань – єдине місце на Русі, котре не зміг узяти Батий. Так само як і Бурундай. Спускаємось!

З цими словами Ратибор спрямував коня ледь помітною стежиною вниз. За ним рушив Тугар, а далі вервечкою (інакше не виходило) інші. Тугар не зводив очей з дивної фортеці. Побувавши у Візантії, Палестині, Франції, надивившись на неперевершені і, здавалося, нездоланні фортеці численних феодалів та різних орденів, коли його начебто вже нічим не можна було здивувати, він зіткнувся з цією неймовірною спорудою. В голові просто не вкладалося, як можна було побудувати таке і взагалі – як можна до цього додуматися! Те, що замок не змогли взяти монголи, Тугара не здивувало. Під’їжджаючи ближче, він зрозумів і причину: до єдиної стіни між скель вів дуже крутий підйом. Знамениті стінобитні тарани, що не залишили жодних шансів Переяславу, Чернігову, Києву, тут виявилися безсилими. Тугар навіть усміхнувся, уявивши перекошене від люті обличчя Батия (чи хто тоді тут командував монгольським військом?), коли той зрозумів, що Тустань узяти не зможе! Напевне, поселення, що зазвичай оточувало подібні замки, розділило долю їм подібних по всій Русі. А скельний замок залишився стояти!

До замку підійшли з найбільш пологого боку. Власне, тут внутрішньої стіни не було. Замість неї височіла природна кам’яна. Зате був потрійний частокіл із високою вежею, де Тугар зауважив першого охоронця. Вежу і ворота у кам’яній стіні сполучав дерев’яний міст на палях. Ворота були зачинені.

Подорожні здивовано зупинилися перед вежею.

– Хто такі? – десь ізгори пролунав гучний голос.

– Десятник Ратибор із грамотою від князя Лева! – відгукнувся Ратибор.

– Прямуй ближче до воріт! Інші залишаються на місці.

– Чекайте! – тільки й сказав Ратибор і вдарив коня в боки.

Він під’їхав до воріт, почекав, поки відчиниться невелике віконечко.

– Грамоту! – наказав той самий голос.

Ратибор мовчки вийняв із торби скручену руркою грамоту і подав вартовому. Віконце зачинилося. Ратибор повернувся до своїх людей.

З-за воріт почувся якийсь скрегіт, і вони відчинилися. У проході стояв могутній молодий дружинник у повному обладунку.

– Проїжджайте! Воєвода чекає на вас! – сказав він.

Дружинник віддав Ратибору його ж грамоту, мовчки спостерігав, як мимо проїжджають подорожні, потім удвох з іще одним воїном зачинив за ними ворота. А загін навісною дорогою зацокав до головної брами. Вона виявилася зачиненою. Перед ними чорнів глибокий рів. Ураз заскреготів невидимий механізм, і почав нечутно опускатися підйомний міст. Його підтримували два масивних ланцюги. Досередини замку вела вузька галерея. Вона виводила у внутрішній дворик, де природні скелі оточували дерев’яну забудову.

Загін проїхав галереєю всередину. Від побаченого колись Тугара, здавалося, тепер уже ніщо не могло здивувати. Але серед жменьки воїнів, що походжали у дворику, приїжджі зауважили кількох хлопчаків десь років десяти, не більше. Вони з цікавістю дивилися на прибулих. Один із них – найменший, із м’яким волоссям і вузеньким личком – особливо уважно вивчав їх.

Раптом десь згори, з галереї, пролунав дзвінкий жіночий голос:

– Гійоме!