Kitobni o'qish: «Настане день, закінчиться війна…», sahifa 2

Мобілізація

Брат Іван повернувся з війська на початку жовтня, а вже найближчого понеділка після Покрови усіх юнаків 1884 року народження посадили на підводи і повезли до Рави-Руської. Їх, новобранців, назбиралося зо два десятки. Розмістилися вони на п’ятьох підводах. Нерозлучна четвірка – Засмужний, Бучма, Березовець і Холод – зручно вмістилися на возі, яким правив брат Теодора Іван. Як людина, що лише недавно повернулася додому з тої-таки Рави, він згодився завезти їх на комісію, прослідкувати, куди вони будуть направлені для подальшої служби, і переказати все рідним. Після молебню у церкві, слів на дорогу – щирих та добрих отця і високомірних та зарозумілих війта – кавалькада рушила на захід, до гостинця. Матері витирали хустками сльози, батьки похмуро дивилися на синів і думали, що це від’їжджає робоча сила, яку треба кимось замінити, а хлопчаки ще довго бігли за возами.

Коли вони, зрештою, відстали, Іван повернувся до принишклих новобранців і усміхнувся.

– То як, хлопці, дрижаки відчуваєте?

– А ти яким був три роки тому? – відказав Теодор. – Можна подумати, тоді ти був спокійний.

– І я хвилювався, – признався Іван. – Не знав, що мене чекає, тому і хвилювався.

– То нам нічого боятися? – подав голос Бучма.

– Переживати, звичайно, треба, але боятися не варто.

– А що найважче в армії? – поцікавився Березовець.

– Дисципліна.

– А не муштра?

– Дисципліна, – повторив Іван. – Муштра, звичайно. Це і вставати зранку, і цілий день на плацу, і маневри, але і дотепер ви вставали ще до сходу сонця і увесь день працювали на полі.

– А дисципліна?

– Це найважче. Але якщо ви з першого дня зрозумієте, що командир завжди правий, навіть тоді, коли він не правий, служити вам буде неважко.

– От цікаво, куди нас направлять, – сказав Холод.

– Ясно куди, в піхоту. У наш вісімдесят дев’ятий полк, – відповів Іван.

– От добре було б потрапити в кавалерію, – замріяно мовив Максим. – В улани. Коні, шабля. А яка у них гарна форма!

Помовчали. Служити в уланах було мрією усіх юнаків Кам’янки, і не тільки її. Вважалося щастям потрапити в один з уланських полків. По-перше, саме такі хлопці були поза конкурсом на серця дівчат, а по-друге, служба в кавалерії була не така важка, як у піхоті, принаймні не треба було добиратися до місця маневрів пішки.

Їх розчарував Іван.

– Даремна надія, хлопці, – сказав він. – Останні п’ять років ніхто з нас, русинів я маю на увазі, в кавалерію не попадали. Лише поляки.

– А якщо знаєш польську мову? – запитав Максим і скоса подивився на Теодора.

– Її вам обов’язково треба знати. Або вивчити, – відповів Іван Засмужний. – Всі команди даватимуться німецькою, іноді польською.

– А якщо німецьку не знаємо? – поцікавився Йосип.

– Також не страшно. Основних команд небагато. Вивчите скоро.

– А якщо не вивчимо?

– Не хвилюйся – вивчиш. А якщо ні – «допоможуть».

Так за розмовою коротали час. Перед Липником вони нагнали таку ж, тільки більшу, кавалькаду з Добросина, а у самому селі до них приєдналися місцеві новобранці.

У Раву-Руську в’їхав обоз з двадцяти підвід. Іван впевнено правив його до потрібної споруди, де працювала комісія. Вже перший погляд на площу перед двоповерховим будинком викликав у хлопців захоплення. На площі неможливо було протовкнутися, стільки тут було возів, бричок і навіть карет.

Чіпке око Теодора відмітило, що прибулі юнаки розділилися на групки різної чисельності. Напевне, групувалися за територіальною признакою. Найбільша група скупчилася на протилежній стороні площі. Вона, здавалося, нічим не відрізнялася від інших, але Теодор помітив, що і брички біля них кращі, і тримаються вони впевненіше, навіть нахабніше.

– Поляки, – тихо сказав Іван, помітивши, що брат дивиться саме туди.

– І тут вони хочуть командувати, – кинув Йосип.

– І командуватимуть, якщо ви не триматиметесь разом.

Оскільки Іван був у військовій формі, він мимоволі став головним поміж тільки що прибулих і вже хотів запитати когось, що робити далі, як з будинку вийшов унтер-офіцер і польською мовою сказав, що запускатися всередину будуть громадами за алфавітом.

– Нам ще не скоро, – підрахував Іван.

У подальшому відбувалося так, як і передбачав Іван Засмужний. Всередину будинку запускали по десять чоловік і не випускали нікого, поки комісію не пройшов останній. І ще одні Іванові слова підтвердилися: поляки потрапляли служити в улани і піхоту, а українці лише у тутешній піхотний полк. Лише одному призовникові з Бутин пощастило, і він потрапив до уланів, чим викликав заздрість в українців і злобу у поляків.

Давно вже пройшла черга хлопців з Добросина, а каменюхи все ще чекали. Немає нічого важчого за чекання. Цю істину на собі перевірили призовники з Кам’янки Лісної.

Але все, навіть осоружне чекання колись минає. Настала і їхня черга. Перша десятка увійшла у будинок. Іван з іншими чоловіками залишився назовні.

Вони пройшли довгим коридором і зупинилися перед високими дверима, за якими засідала комісія. Той самий унтер-офіцер вишикував їх по алфавіту, назвав першого Березовця, відкрив перед ним двері, а іншим строго наказав не шуміти, щоб не заважати поважній комісії.

Теодор разом з іншими замовкли, боячись не лише щось говорити, а навіть дихати.

Березовець повернувся досить швидко, на ходу заправляючи комір сорочки.

– Осипе, твоя черга! – лише сказав він.

Бучма перехрестився і зник за дверима.

– Ну як? – тільки і запитав Теодор.

– Піхота. Вісімдесят дев’ятий полк.

– Що питали? – поцікавився ще один призовник.

– Сказали роздягнутися, виміряли зріст, зважили, запитали, чи знаю я польську мову.

– А ти?

– А що я? – знизив плечима Березовець. – Сказав правду. Що розумію, про що говорять, навіть можу сам щось сказати.

Теодор Засмужний пішов лише шостим. Перед тим усі п’ятеро вийшли рекрутами одного полку.

Навпроти дверей він побачив довгий стіл, за яким сиділи четверо військових і один лікар у білому халаті. Серед військових крайнім справа сидів вже знайомий унтер-офіцер, поруч миршавий чоловік у круглих окулярах, напевне, писар, далі солідний офіцер з багатьма медалями на грудях і трьома зірками на червоному комірі. Четвертий моложавий офіцер мав лише одну зірку, але на зеленому комірі. Звичних піхотинцям погон не було, лише на лівому плечі жовтів тонкий шнурок.

– Теодор Засмужний, селянин з Кам’янки Лісної, – говорив унтер-офіцер. – Попередньою комісією признаний годним до військової служби. Роздягайтесь!

Коли Теодор залишився в одних лише підштаниках, з-за столу підвівся лікар і підійшов до нього. Він вийняв із бокової кишені довгу трубку і приставив її до грудей Теодора. Слухав довго, наказуючи то дихати, то ні.

Потім він виміряв його зріст, зважив.

– Годний! – лише сказав він.

– Одягайтесь! – наказав унтер-офіцер, а коли той став одягатися, запитав: – Czy znasz dobrze język polski?²

– Pewnie,³ – відповів Теодор.

Він був готовий до такого питання.

Раптом стрепенувся офіцер, що до того часу лише індиферентно мовчав.

– Sprechen Sie Deutsch?⁴ – запитав він.

– Ja, – здивовано кивнув Засмужний. – Ich spreche.⁵

– Gut. Wieviel Klassen Sie beendeten?⁶

– Vier.⁷

– Haben Sie eine Pferde zu Hause?⁸

– Іch habe, – відповів Теодор і добавив: – Fünf.⁹

Засмужний внутрішньо зібрався. Невже йому пощастить, і він єдиний з каменюхів служитиме в уланах? Ото брат здивується!

А офіцер нахилився вперед і через свого сусіда сказав писарю лише одне слово:

– Dragoner!¹⁰

Драгуни! Невже йому це не причулося? Елітні війська усього цісарства! Він взагалі не пам’ятав такого, щоб односельці служили в драгунах. Правда, драгуном був сусідський дід Овсій, але це було ще за прусської війни, та й помер той вже три роки тому.

– Ви вільні, – сказав унтер-офіцер. – Почекайте, вас повідомлять, що робитимете далі. Нехай зайде Камінецький.

Не пам’ятаючи себе, Теодор вийшов з кімнати. Він лише кивнув сусідньому призовникові, щоб той зайшов, а сам притулився до стіни.

– Ну? – тільки і запитав Михайло. – Піхота?

Теодор заперечливо похитав головою.

– Кавалерія.

В очах друзів він побачив неприховану заздрість.

– Улани?

Він усміхнувся.

– Беріть вище, – відповів. – Драгуни!

Цього, звичайно, ніхто не чекав. Присутні навіть не знали, як реагувати на цю новину, а Теодорові не сиділося на місці. Йому хотілося якнайшвидше побачити брата і повідомити про своє везіння. Але покинути приміщення він не міг: дисципліна – понад усе!

Більше ніяких несподіванок не трапилося. Всі решта хлопців потрапили у піхоту. Коли вони вийшли з будинку, то зіткнулися з черговою десяткою, яка саме заходила всередину. Теодор знайшов односельчан, серед них стояв брат.

– Як? – запитав він.

– Кавалерія, – гордо відповів Теодор і, побачивши кислі обличчя поляків, що прислухалися до їхньої розмови, добавив: – Będę służył w dragonach.¹¹

Ця новина виявилася несподіваною не лише для поляків, але й брата Івана.

– Ти не помилився? – недовірливо перепитав він.

– Німецьку я знаю, – ображено відповів Теодор.

– Дивно.

– Що саме тобі дивно?

– Наскільки я знаю, русини в драгунах не служать.

– Виходить, служать. А якщо ні, то я буду перший.

– І все ж дивно.

Двері будинку відчинилися, і на подвір’я вийшов той самий офіцер. Тепер Теодор міг уважніше його роздивитися. На офіцерові були крапового кольору штани, заправлені у хромові чоботи зі шпорами. Голову офіцера покривало кепі, таке ж, як Івана, але головний убір був без двоголового орла, лише кокарда. З лівого боку до ременя кріпилася шабля.

Офіцер озирнувся, і, помітивши Теодора, направився до нього.

– Іване, ось цей офіцер.

Брат уважно придивився до офіцера.

– Це лейтенант.

Помітивши офіцера, люди розступалися, даючи йому дорогу. А він зупинився перед Теодором, що не знав, як себе тримати.

У правій руці лейтенант тримав невеличку папку.

– Теодор Засмужний, – по складах сказав він. – Ви служитимете під моїм керівництвом. Зараз ми відправляємося на місце постійного перебування.

– Зрозуміло, – тільки і спромігся Теодор.

Наперед вийшов Іван.

– Гер льойтнант! – звернувся він. – Пробачте, я погано розмовляю по-німецьки. Можу звернутися до вас польською?

Лейтенант дивно подивився на Івана, на його військову форму і кивнув.

– Хто ви?

– Я брат Теодора. Піхотинець 89-го піхотного полку. Демобілізований тиждень тому. Дозвольте запитати?

– Я вас слухаю.

– Мені відомо, що русини в драгунах не служать, – говорив Іван.

– Вам не все відомо, – відповів лейтенант. – Так, загалом драгунські полки укомплектовуються лише нами, німцями. Але існує єдиний полк, де служать німці, румуни та русини. Це 9-й Галицько-Буковинський драгунський полк ерцгерцога Альбрехта. І ви, Теодоре, маєте честь служити у ньому. Ви повинні виправдати велику честь, виявлену вам.

– Так, пане офіцер, – відказав Теодор, чим викликав усмішку того.

– Нічого, навчимо.

– Ще одне запитання, – не відставав Іван і, побачивши невдоволене обличчя офіцера, додав: – Останнє. Де служитиме мій брат? Куди писати листи?

– Лємберґ, – кинув лейтенант. – Пішли.

Останні слова були адресовані Теодору. Той похапцем схопив плечовий мішок, спішно обняв брата, кивнув друзям і заспішив за офіцером.

Він підозрівав, що пішки до Львова йти не доведеться. Напевне, пан офіцер приїхав сюди каретою, або просто на коні. А лейтенант спокійно повернув на вуличку, що вела до вокзалу, і Теодор зрозумів, що йому доведеться вперше їхати поїздом.

Помітивши переміну у виразі його обличчя, офіцер поцікавився:

– Їздили раніше?

Засмужний спромігся лише заперечливо кивнути головою.

– Нічого, – заспокоїв його офіцер. – Все в житті доводиться робити вперше.

– Пане лейтенант, – звернувся Теодор. – А як вас звати?

Той усміхнувся.

– Взагалі-то, драгуне, цього не прийнято питати командира, але оскільки ви ще не знаєте всіх тонкощів служби, то пробачаю вам. Я лейтенант другого дивізіону 9-го драгунського полку лейтенант Франц фон Шлосман. Тільки, рекруте, хочете хорошу пораду?

– Так.

– Для того, щоб бути драгуном, вам не вистачає однієї деталі?

– Якої? – здивувався Засмужний.

– Вусів.

Теодор мимоволі доторкнувся пальцями до верхньої губи.

– Так-так, – продовжив офіцер. – Драгун без вусів, це те саме, що драгун без коня. Врахуйте це у подальшому.

Вони проминули останні будинки вулиці й вийшли на вокзальну площу. Вона була заповнена народом – військовими та цивільними. Останні здебільшого трималися купок, але все ж око Теодора відзначило, що ці купки майже правильні чотирикутники. Повз них походжали військові, напевне, нижчі чини. Усі вони мали однакові сині мундири із зеленими комірами й обшлагами та крапові штани. Різнилися військові лише кількістю шестикутних зірок на комірі.

Лейтенант фон Шлосман підійшов до групи офіцерів, що розмовляли біля входу до споруди вокзалу. Він підняв руку до козирка і доповів:

– Гер обер-лейтенант! Завдання виконане. Рекрут Теодор Засмужний. Русин. Місцевий житель.

І подав папку.

Старший офіцер (дві зірочки на комірі) чомусь недовірливо подивився на лейтенанта, потім на Теодора, від чого тому стало ніяково, затим відкрив папку.

– Я так розумію, ви розмовляєте німецькою? – запитав він.

– Так.

– А польською?

Теодор кивнув.

– На запитання офіцера треба відповідати, а не кивати головою як кінь! – підвищив він голос.

– Так, розмовляю, пане офіцер, – спромігся на відповідь Засмужний.

– Навчимо, – примирливо вставив інший військовий.

– Звісно, що навчимо, – відтаяв обер-лейтенант. – Не таких навчали. Гер лейтенант! Нехай стає у загальний стрій. Скоро вирушаємо.

Лейтенант знову віддав честь і кинув Теодорові, мовляв, пішли. Він підійшов до однієї з груп рекрутів. При його появі до нього підбіг військовий.

– Пане кадет! Прийміть новобранця! – наказав лейтенант.

– Яволь, пане лейтенант!

Кадет зміряв Теодора від голови до ніг, прикинув його зріст і, взявши за рукав, поставив у першу шеренгу.

Теодор Засмужний поставив мішок на землю і випрямився. Ось і почалася його служба!

– Ти звідки? – запитав він свого сусіда зліва.

Той заперечливо похитав головою.

– Kim jesteś?¹² – повторив по-польськи.

– Він тебе не розуміє, – відповів сусід справа. – Румун.

– А ти? – поцікавився Теодор.

– Дмитро Віхоть. Мости Великі.

Теодор у свою чергу назвав себе.

– Care e numele tău?¹³ – повторив Теодор запитання, чим його дуже здивував.

– Мірча Бок, – відповів румун.

– Звідки ти знаєш румунську? – поцікавився Віхоть.

– А я більше і не знаю, – признався Засмужний.

Тим часом молодші командири заметушилися, голосними командами, а то просто і легкими поштовхами рук спробували навести лад. Прозвучала команда повернутися праворуч.

Через приміщення вокзалу колони рушили до вагонів.

На тій стороні вокзалу стояв потяг. Паровоз губився десь спереду; до нього було не менше п’яти вагонів. Загалом Теодор налічив одинадцять вагонів. Для новобранців відвели три останні.

Так сталося, що за все своє життя Теодор Засмужний так жодного разу і не проїхався потягом. Звичайно, він бачив його, і зблизька, але їхати не довелося. Тому він з певним острахом схопився за поручні і піднявся у вагон. Правда, Теодор побачив, що не лише він такий невпевнений; багато інших бачили поїзд взагалі вперше.

Рекрути всілися на лавках по четверо. Теодору випало сидіти з Віхтем, румуном і невідомим пихатим юнаком, що гидливо ставився до всього: і до того, що довелося братися за поручні, і до не зовсім чистого одягу рекрутів. Вершиною його ставлення стало те, що перед тим як сісти на лавку, він пробурмотів «Пся крев!», вийняв з чемодана білу тканину і сів на неї.

– Звідки тут румуни? – запитав Теодор Дмитра.

– Мені розповідали, що наш полк єдиний у цісарстві, де служать румуни, русини і поляки. Найбільше румун. Офіцери спеціально їздили в Румунію для набору до війська. Поїздом доїхали сюди. Почекали, поки наберуть русинів і поляків. Ми взагалі чекали відучора. Виходить, чекали тебе одного.

Теодор здивовано подивився на нього. Дмитро засміявся.

– Жартую, жартую. Потяг чекали.

– А ти, друже, звідки? – звернувся до поляка Теодор.

Той зневажливо оглянув його і відказав:

– Драп пану не товариш!

– Недалеко звідси, – відповів замість нього Віхоть. – Село Любича Королівська.

– Любича Крулєвска, – гордо поправив поляк. – А єстем Адам Скавронек.

– Ну Адам то Адам. Добре, що не Єва, – відказав Віхоть.

У цей момент вагон штовхнуло, і поїзд поволі рушив. Теодор з Дмитром перехрестилися.

– З Богом! – тихо сказав Віхоть. – Ти бував у Львові?

– Два рази, – відповів Засмужний. – А ти?

– Жодного.

– Тепер будемо там довго.

Поїзд проїжджав повз знайомі села. Теодор з сумом дивився на місцевість, якою він неодноразово проїжджав раніше. Коли тепер доведеться знову побачити ці місця?!

Поїзд злегка покачувало. Засмужний швидко призвичаївся до нового відчуття і подумав, що любитиме їздити потягом.

Дорога до Львова зайняла дві години. Через станцію Підзамче і Клепарів вони доїхали до щойно збудованого вокзалу. Незвичним для Теодора, та й інших українців та й румунів, було величезне ажурне перекриття перонів. І взагалі чимось неймовірним стало електричне освітлення.

Рекрутам не дали можливості милуватися довго. Їх швидко вишикували в колони по чотири, причому «нерозлучній» четвірці випало крокувати у першому ряді. Перед ними на певній відстані розташувалися три унтер-офіцери.

І колона рушила. Йти довелося крізь частокіл електричних стовпів, які ще не світили. Напевне, вночі це виглядало вражаюче. Численні пасажири і просто перехожі з цікавістю дивилися на цю різношерсту масу, що незабаром мала стати струнким військом. А рекрути думали лише про єдине: лише б швидше добратися до місця призначення.

Йшли невідомими вулицями, час від часу повертаючи на бокові вулиці. Зовсім не знаючи Львова, Теодор Засмужний невдовзі взагалі загубився у закутках міських вулиць. Йому здавалося, що йдуть вони вже дуже довго і ця дорога не скоро закінчиться. Яке ж було його здивування, коли після чергового повороту вони зупинилися перед величезною брамою, яка, проте, одразу відчинилася, і колона новобранців вступила на великий плац, з трьох сторін оточений довгими приземистими будівлями. Унтер-офіцери швидко вишикували колону перед входом у добротний триповерховий будинок. Теодору Засмужному випало стояти у першому ряду справа. Невдовзі офіцери заметушилися, заспішили зайняти місця справа від чотирикутників новобранців. Поруч Теодора став той самий унтер-офіцер, який прийняв його ще у Раві-Руській.

Всі щось чекали. Погляди офіцерів були повернуті до дверей будинку. Невдовзі вони відкрилися, і на плац вийшли два офіцери, судячи з усього, командири.

При їхній появі прибулі з рекрутами військові виструнчились.

На відміну від вже звичної Теодору форми, на офіцерах було не кепі, а чорний шолом з золотим гребенем. Крім того, на боковинах гребеня був рельєфний малюнок, що зображав лева. На лобовій частині кріпилася блискуча емблема у вигляді державного герба – двоголовий орел. До боковин шлему кріпився позолочений ремінь.

На грудях офіцерів красувалися численні ордени.

– Хто це такі? – запитав Теодор унтер-офіцера.

– Тихо! – прошипів той. – У строю не розмовляти! – А потім додав: – Командир нашого полку. Полковник Адольф Фрайгер Ґауер фон Еренберг.

– Рекрути! – гучним голосом сказав полковник. – Вам випала велика честь: служити у прославленому Дев’ятому Галицько-Буковинському полку ерцгерцога Альбрехта. Ви повинні виправдати високе довір’я, що його вам надали. Наш полк існує з 1682 року і брав участь у двадцяти війнах. І ми зробимо все, щоб ви були гідними високого звання драгуна Дев’ятого полку.

Зараз ви різні – румуни, русини, поляки. Вас об’єднує лише таке-сяке знання німецької мови і навички поводження з конями. Вже дуже скоро ви повністю переродитесь. Зараз під наглядом унтер-офіцерів ви підете у лазню, де ви змиєте з себе усе, що зв’язувало вас з цивільним життям. Гершафтен! Виконуйте, а то я не можу спокійно дивитися на цей цивільний набрід!

Унтер-офіцери знову заметушилися. Кадет, що стояв поруч Теодора, скомандував «Rechts» і повів двадцять чоловік у напрямку до одинокої одноповерхової споруди.

– Чого це тебе так пан лейтенант виділив? – поцікавився у Теодора унтер-офіцер, крокуючи поруч.

– Виділив? – здивувався Засмужний. – З чого ви це взяли?

– Серед великої кількості рекрутів вибрав саме тебе. Чи не дивно?

– Все це випадок. Просто я підійшов йому, – знизав плечима Теодор.

Кадет усміхнувся.

– Випадок. Якби дійсно не випадок у Ярославі, то пройшов би ти, друже, усі три роки служби пішки.

– А що сталося в Ярославі? – запитав Дмитро Віхоть, що прислухався до розмови.

– Один русин, вже рекрут, потрапив під колеса потяга.

Ця новина шокувала Засмужного.

– Чому це сталося?

– Хотів востаннє попрощатися з дівчиною, – огризнувся кадет. – Попрощався!

Ця звістка заставила замовчати. Так мовчки дійшли до споруди, над дверима якої висіла табличка з написом «Bad».

Унтер-офіцер зупинив колону і голосно сказав:

– Зараз увійдете всередину. У першій кімнаті залишите свої речі. З собою брати лише особисте. Якщо у вас є їжа – залиште. Вона вам тут не потрібна. Одяг – також. Всіх вас забезпечать. В іншій кімнаті ви попрощаєтесь з одягом. Пан полковник терпіти не може цивільного одягу. Там же вас кого треба підстрижуть. Після того – лазня. Митися ретельно! Якщо помічу на комусь хоч якусь плямку, краще зразу просіться у піхоту. Пішли!

Далі новобранці точно виконували настанови командира. Заздалегідь попереджений братом Іваном, Теодор не брав з собою ніяких речей чи їжі, чим засмутив матір, тому швидко і без жалю попрощався із не зовсім новою сумкою. Поки інші перебирали свої речі, гадаючи, що назвати особистим, він перший відкрив двері, що вели в іншу кімнату. Там побачив двох унтер-офіцерів і перукаря-жида.

– Роздягайся! – наказав один з військових і додав: – До підштаників.

Теодор швидко виконав наказ. Інший унтер-офіцер з однією зірочкою на зеленому комірі досить-таки безцеремонно кинув його одяг у куток кімнати, а взуття в інший і показав рукою на крісло перукаря.

Той підійшов до Теодора, ретельно перевірив волосся, заперечливо похитав головою. Потім критично оглянув його і знову похитав, мовляв, зійде і так.

– Роздягайся зовсім! – прозвучала наступна команда.

Коли на Теодорові залишився один лише натільний хрестик, він переступив поріг лазні.

Милися довго та ретельно.

Коли хтось з рекрутів хотів завершити миття, унтер-офіцер на дверях завертав його назад.

Нарешті з миттям було покінчено, і вся команда опинилася у наступній кімнаті, де на них вже чекав знайомий кадет. На лавках вздовж стін лежала акуратно складена уніформа: крапові штани, синя блуза, спідній одяг, крапові кепі. Хромові чоботи зі шпорами стояли поруч.

– Розбирайте! – просто сказав кадет. – Це ваше!

З неприхованим передчуттям перемін новобранці розбрелися по кімнаті. Теодор боявся, що йому випаде форма не за розміром, але вона виявилася якраз по ньому, як, зрештою, й іншим.

Невдовзі спочатку різношерста цивільна, а потім одноманітна гола маса, перетворилася на справжнє військо. Засмужний надів на голову кепі, поправив його, і йому захотілося подивитися на себе у дзеркало.

– Швидше! – підганяв кадет. – Пани офіцери чекати не будуть!

За дверима лазні почулися голоси: це зайшла митися інша двадцятка. А новоспечені драгуни висипали на плац і стали на своє місце. Вони виявилися поки що першими і єдиними.

Полковника на плацу не було. Натомість їх зустрів лейтенант. Він критично оглянув новобранців і залишився задоволений побаченим.

– Драгуни! – сказав він. – Я ваш командир лейтенант фон Шлосман. Я хочу, щоб ви зрозуміли одне: ваше минуле життя залишилося позаду. Далі ви житимете за наказами, що вам даватиму я і мої помічники. Я хочу, щоб ви запам’ятали, що віднині ваше життя підпорядкуватиметься єдиній команді: захисту честі і спокою його цісарської величності Франца Йосифа, його родини й усієї імперії. Для цього ми тут. І я зроблю усе, щоб ви стали достойними цієї великої місії. Запитання є?

– Є! – озвався Адам Скавронек. – Коли нам видадуть зброю?

– Завтра. Тоді ж отримаєте шаблю і куртку. А зараз, пане кадет, відведіть новобранців на вечерю.

Страви, які побачили перед собою новоспечені драгуни, справили на них неабияке враження. Справді, далеко не кожен день тому ж таки Теодорові доводилося бачити на обідньому столі м’ясо з картоплею і гербату. Коли ж після вечері кожному з новобранців вручили по 30 гелерів і сказали, що це на п’ять днів, це одразу ж у них підняло респект до «цісаря і всієї Єго родини».

Було близько шостої години, коли новобранців завели до казарми – довгої кімнати з вузьким проходом посередині, обабіч якого стояли дерев’яні двоярусні ліжка. Новоприбулих зустріли досвідчені драгуни. Більшість з них не мали ніяких відзнак на комірі і лише деякі по одній.

Одразу ж звідусіль посипалися запитання румунською, польською й українською мовами. Так «місцеві» шукали своїх земляків. У новоспечених драгунів піднявся настрій, і вони розпорошилися, щоб невдовзі згуртуватися за мовною ознакою. Найбільше, звичайно, було румун, потім українців. Поляки, що не звикли бути останніми, тут опинилися у меншості.

Так сталося, що Теодор Засмужний виявився єдиним з Равщини, так само як і Віхоть з Великих Мостів, тому вони залишилися стояти посередині проходу. До них підійшов юнак у розстебненому мундирі з двома зірочками на зеленому комірі.

– Немає компанії? – запитав він українською мовою.

Теодор з Дмитром змушені були згодитися.

– Не сумуйте, земляки, – заспокоїв він. – Усі ми тут одна родина. А після першої муштри ви взагалі забудете, ким були раніше. Хто ви і звідки?

Вони назвалися.

– А я Гнат Бишко з Тернополя, корпораль дивізіону і ваш безпосередній командир.

– А унтер-офіцер, що нас привів сюди? – запитав Дмитро.

– Кадет Грегоре Кокулєску, кандидат в офіцери, помічник пана лейтенанта. Фактично, він вищий від мене. Зате можете при нагоді поплакатися мені в жилетку. Зрозуміло?

– Зрозуміло! – просто відповів Теодор.

Корпораль Бишко, задовільнившись розмовою, голосно скомандував:

– Увага, новобранці! – А коли побачив, що обернулася до нього лише частина, зрозумів свою помилку і повторив команду по-німецьки: – Прошу вас стати ось там, біля дверей.

Він почекав, поки новоприбулі виконають його розпорядження, сам застебнув на мундирі усі шість жовтих ґудзиків. Решта драгунів хто стоячи, хто сидячи на ліжках з цікавістю спостерігали за дійством.

– Вам сьогодні уже неодноразово говорили про ту честь, що випала на вашу долю. Ви служитимете у драгунському полку. І це дійсно честь. Ви ще не до кінця усвідомлюєте те довір’я, що вам надане. У цісарській армії – шістнадцять драгунських полків, у яких переважно служать мадяри. І лише в один полк набирають румунів, русинів, поляків. І це Дев’ятий драгунський полк ерцгерцога Альбрехта.

З цими словами корпораль повернувся і показав на два портрети, що висіли на протилежній стіні. Люди на них зображені у повний зріст і на обох була військова форма драгунів. Чоловіка зліва і Теодор, й інші упізнали одразу. Це був цісар Австрії та король Угорщини Франц Йосиф. Його портрети (траплялося і такі самі) висіли в усіх державних установах, школах, а бувало і в оселях. Людина справа – старий бундючний чоловік стояв, опершись на високу колону – була для новобранців незнайома. Це зрозумів і Бишко, тому пояснив:

– Це його світлість цісар Франц Йосиф Перший та покровитель нашого полку ерцгерцог Альбрехт Фрідріх Рудольф, герцог фон Тешен. – Унтер-офіцер продовжував: – Я корпораль Бишко і ваш безпосередній командир. Вже завтра вас офіційно розподілять у наш перший ескадрон. Ви отримаєте амуніцію, гвинтівку, шаблю, а то драгун без шаблі, що дівка без приданого. Хто з вас знає, що означає слово «драгун»?

Цього ніхто не знав.

– Драгун – це дракон по-французьки. І я зроблю все від мене залежне, щоб на маневрах, а прийдеться, то й на війні, ви були драконами.

– А яка може бути війна? – хтось подав голос зліва.

Корпораль прищурено подивився на нього.

– Ти гадаєш, що немає у світі держав, що косо дивляться на наше цісарство? – запитав він. – Буде війна чи ні, а ми повинні бути готові до неї завжди. І ще одне. Хочу, щоб ви зарубали на своїх носах: я не потерплю непослуху. Попереджаю зразу – у мене важка рука.

Гнат Бишко чомусь подивився на драгуна, що стояв біля крайнього ліжка, той знітився, а присутні зареготали. Не знаючи, як реагувати на цей сміх, новобранці скромно мовчали.

За цим сміхом не замітили, як у казарму зайшов лейтенант Франц фон Шлосман. При його появі усі драгуни підвелися і виструнчилися.

– Гер лейтенант! – доповів корпораль. – Проводжу з прибулими ознайомлювальну бесіду.

– Мудро! – похвалив лейтенант. – Яке враження?

– Навчимо! – невизначено відповів Бишко.

– Також вірно. Я бачу, ви вже познайомилися. Пане корпораль, вкажіть новобранцям їхні місця. І я завтра зранку чекаю вас на плацу.

Коли офіцер пішов, прибулих розподілили по ліжках, попередивши, що це лише сьогодні вони так швидко опинилися в казармі. В інші дні муштра тривала дотемна.

Теодор Засмужний хотів «поселитися» поруч з новим товаришем з Мостів, але йому довелося ділити двоярусне ліжко з вже знайомим румуном, причому спати прийшлося на верхньому ярусі. Теодор зняв мундир, чоботи, акуратно склав їх на табуретці і виліз нагору.

Ні з ким говорити не хотілося. Лише побути на самоті. Він помітив, що багато прибулих також усамітнилися, принаймні думками. Драгуни, що прослужили рік або й більше, розбрелися гуртками і зайнялися своїми справами, в основному грали в карти. Вони розуміли, які думки рояться у головах нових товаришів, тому їх не чіпали.

А думки у Теодора були тривожні. Якось одразу його вирвало із звичного йому життя і кинуло у незнайомий вир. Ще зранку він був вдома, востаннє нагодував коней, обійшов господарку, не так, щоб прослідкувати за чимось, а радше, щоб запам’ятати. Дорогою до війська вони з хлопцями будували такі-сякі плани на майбутнє.

Але Бог розпорядився по-своєму.

Двояке відчуття опанувало Теодора. Йому, звичайно, було шкода опинитися так далеко від своїх односельців, які, він був певен, триматимуться разом, і це полегшить їхню службу. Він же опинився один серед незнайомих йому людей. Йому буде важче. Залишається сподіватися лише на власні сили або знайти собі друзів серед вояків. Дмитро Віхоть, наприклад. Та й корпораль Гнат Бишко порядна людина, здається.

З іншої сторони, Теодор не міг не відзначити, що йому дійсно вдалося виділитися серед односельців. У драгунах з села служили дуже рідко, тому кожен був відомий і навіть після смерті про нього згадували: «це той, що при драгунах був». І кожен знав, про кого йде мова. Теодор Засмужний згадав, що ті, що відслужили, як могли вихваляли свій полк. Більшість служила у вісімдесят дев’ятому полку, лише декільком довелося три роки відбути у тридцятому полку тут, у Львові. Часом бувало, зберуться старші чоловіки (а це траплялося зазвичай після відправи або на празнику за столом) і почнуть гордитися своїми походеньками. Якщо ж зберуться «тридцяті» з «вісімдесят дев’ятими», суперечка іноді переростала у шарпання, яке, втім, легко охолоджувалося наливкою.