Kitobni o'qish: «Галицька сага. Велика війна», sahifa 5

10

Наприкінці жовтня несподівано для рідних померла Параска Солтис. Хоч на час смерті їй перевалило за шістдесят п’ять років і її ровесників вже майже не залишилося, за своє життя вона ніколи не хворіла й іноді жартувала, що житиме вічно. Залишивши покійницю на жінку Юстину і сусідок, Лука Солтис запріг коней і поїхав до церкви за хрестом, підсвічниками та ще щоб домовитися зі священником про парастас і похорон. Церковний служитель Михайло Мазур повідомив, що отець поїхав до Львова, куди викликали всіх священників, і повернеться лише завтра зранку. Засмучений такою звісткою, Лука почав гарячково думати, як бути далі, але Мазур поспішив його заспокоїти і підказав поїхати зараз до дяка, щоб той прочитав над небіжчицею Псалтир, а завтра зранку приїде отець і все вирішиться.

Лука Солтис так і зробив. За вісімдесят крейцерів дяк погодився почитати Псалтир. Така «такса» була визначена церковному служителю ще на початку його служби у селі, і хоч у теперішні часи дедалі частіше у людей почали з’являтися царські рублі, Іван Гасюк принципово брав плату австрійськими грошима. Цим він відрізнявся від отця Матвія Артемишина. Коли недавно від ран померло двоє російських солдатів, відмову дяка від заслуженої плати, запропонованої російським офіцером у вигляді рублевої банкноти, самі москалі прийняли за бажання Гасюка таким чином віддячити їм за визволення від австрійської неволі.

У Перетині (та й, зрештою, в усіх навколишніх хуторах) на похорон односельчанина приходили всі. Зазвичай усі проводжали труну з тілом до церкви – а це добрих п’ять кілометрів – і потім повертались у спорожнілу хату на поминки. Так було і цього разу, але звичний хід такої процедури був порушений самим священником. Після того як запечатав могилу, отець Артемишин хвильку помовчав, збираючись з думками, врешті промовив:

– Дорогі браття і сестри! Хочу вам повідомити про те, чого я їздив до Львова. Певно, більше скажу в неділю після Служби, але не хочу, щоб до того часу ви, необізнані у цьому, даремно собі чогось не вигадували. Мене разом із багатьма священниками закликав до себе генерал-губернатор граф Георгій Олександрович Бобринський. На зустріч із нами спеціально прибув із Холма архієпископ Волинський Євлогій. Ви знаєте моє ставлення і до цісаря Франца Йосифа, і до російського царя Миколи. Я ніколи не приховував своїх поглядів, тому, признаюся, поїхав на зустріч не тільки через те, що мене запросив новий губернатор, але й із власних переконань. Крім мене у великій залі намісництва назбиралося більше сотні парохів. Не буду розказувати все, що там було, але граф Бобринський повідомив, що митрополит Андрей Шептицький через свої погляди проти Росії заарештований і відправлений на схід. Тобто зараз нами ніхто не керує. Тоді слово взяв архієпископ Євлогій. Признаюся, мене зачарувала його упевнена мова, в якій відчувалася така несхитна віра у те, що він говорить, що у мене просто не залишилося ніяких сумнівів у його правоті. Він повів, що відтепер галицькі русини і великороси возз’єдналися в одну родину, як того колись хотів князь Іван Калита, і для повного злиття в один нарід залишається зробити останнє. Нам усім запропонували відновити єдину церкву, яка була колись на всій Русі. Тому, дорогі браття і сестри, вже найближчої неділі я замість слів «Папу Римського Кир Бенедикта» скажу «О благочестівєйшем, самодержавнєйшем, вєліком государє нашем імпєраторє Ніколає Алєксандровіче».

Після таких слів навіть гробарі перестали махати лопатами. Люди, що зібралися, в якийсь момент навіть забули про причину, що привела їх сюди. Дехто дивився на священника з осудом, хтось просто втупив погляд у ще не засипану могилу, і тільки троє-четверо радісно споглядали на отця Артемишина.

І тоді позаду прозвучав тихий, але впевнений голос Гасюка.

– Тоді, отче, вам доведеться шукати нового дяка, – сказав він.

Несподіваний перехід отця Артемишина у православ’я і демарш дяка Івана Гасюка не могли не стати приводом для розмов. Напевне, не тільки у Перетині, але й в усій парафії не знайшлося родини, де не обговорювалися ці події. Звістка про те, що церква стала православною, поширилася зі швидкістю літньої пожежі й не оминула жодної господарки.

Родина Вовків була винятком навіть серед своїх односельців. Якщо в інших обійстях Перетина мешкало найбільше три покоління родини, то у Вовків у стандартній хаті тулились одинадцятеро душ, враховуючи чотиримісячного сина нещодавно мобілізованого зятя Романа. Найстаршому з родини, Микиті, вже виповнилося сімдесят вісім років, і він був єдиним із перетинців, хто бачив живого цісаря, щоправда, це було мимохіть і понад півстоліття тому. Його жінка Євгенія, що була ровесницею чоловікові, й досі залишилася жвавою та допитливою, але очі, які майже перестали бачити, поклали її у ліжко, що його вона практично не покидала.

У Микити та баби Ґені, як її називали в селі, було два сини – Гнат і Василь. Саме зятя Гната мобілізували у числі трьох односельців ув австрійське військо; Василь же побудував за обійстям батьків кузню і невдовзі став чи не найшанованішою людиною у селі. Ще з минулого літа він почав звозити з лісу дерево у надії побудувати свою хату, адже місця у батьківській вже не було і він з жінкою Ганною та сином Левком тимчасово жили у переробленій під житло дроварні. Щоправда, їли Вовки й обговорювали нагальні справи спільно, у батьківській хаті.

Увечері наступного дня, після того як поховали Параску Солтис, вони зібралися також.

– То ми тепер православні?! – чи то запитав, чи ствердив Гнат.

– Та ми ними колись були! – вставив Левко, але одразу ж пошкодував про це, діставши запотиличника від батька.

– Та хоч ти вже помовч! – спересердя гримнув Василь. – Скільки ти там ходив до Томка, і, видно, той недаремно московські гроші відробляв!

– Та був там один раз! – спробувала захистити сина мати.

– Мабуть, і одного разу досить, щоб отруїти його розум усякими дурницями. І Хведько Мороз із Вальковим не направили його назад!

– Чого ти до нього прискіпався? – невдоволено запитав Гнат. – Усі ми робили по дурості помилки, коли були такими, як твій Левко.

– Ну, такої дурості, як зробив наш отець, від мене ніхто б не дочекався!

– І що нам тепер робити? – запитала дочка Гната Марія, ледь-ледь похитуючи підвішену до стелі люльку.

Малий Дмитро ніяк не бажав спати і хотів бути присутнім при загальній сімейній раді.

– Не знаю, як ви, дорога родино, але поки у нас в церкві згадуватимуть московського царя «Ніколая Алєксандровіча і государиню Алєксандру Фьодоровну», ноги моєї там не буде, – безапеляційно мовив Василь. – Де це видано, щоб при виносі Святих Дарів поминали не Папу чи митрополита, а жінку?

Василь обвів поглядом родину і повторив:

– Не піду!

– А якщо я помру, то ховати мене буде тільки Гнат? – подав голос батько.

– Тату, ви ще цього Ніколая Алєксандровіча переживете! – заспокоїв його син. – А ви знаєте, що на чині похорону не називають нікого, окрім небіжчика, а також Авраама, Ісака і Якова…

– І Лазаря! – знову вставив свій крейцер Левко.

– А не Ніколая!

Цього разу батько обмежився тим, що залишив за собою привілей закінчити фразу.

– Не добре це! – озвався Гнат. – Не по-християнськи!

– Що ти маєш на увазі? Вчинок ксьондза чи те, що я його не приймаю?

– Бог один, Василю, і нема ж різниці, кого поминають на службі. Спасіння у вірі!

– От і буду спасатися тихенько у себе на кузні!

– Не сваріться, сини! – суворо мовив Микита.

– Та ми, тату, не сваримося! Тільки сперечаємося. Зачим нам сваритися? Не за бáтьківщину, зрештою! – заспокоїв батька Гнат.

– Не переживайте, тату, ворогами з Гнатом ми не станемо, – сказав Василь, – але до церкви я таки не піду. Інші робіть, що хочете, але поки тут москалі, я туди ні ногою.

– А якщо вони назавжди?

– Нічого вічного немає!

Тим часом наймолодший член родини, нарешті, заснув, і Феодора, жінка Гната, безцеремонно всіх розігнала. Попрощавшись із батьками і братом, Василь із сім’єю залишили хату. На здивування батька, син Левко не спішив приєднатися до них.

– Я пройдуся! – сказав Левко й одразу розчинився у темряві.

– Куди його понесло? – не зрозумів батько.

– А ти за своїм залізом узагалі нічого не помічаєш! – із докором відповіла Ганна. – Любов у нашого сина!

Василь гмикнув.

– Любов! – сказав він. – Через ту любов одного разу він прийшов додому з розквашеним писком.

– Тепер йому що боятися! Хведька з Андрієм вже чотири місяці нема!

– Ну, так! Тепер захиснички прийшли! Справді, чого йому тепер боятися!

Левко цієї розмови не чув. Він швидкими кроками прямував до потрібної йому хвіртки, де на нього мали чекати. Юнак затримався на сімейній раді та сподівався, що ця затримка не стала приводом, аби Ксеня його не дочекалася. Левко розпізнав у темряві тендітну дівочу постать і полегшено зітхнув.

Все-таки дочекалася!

– Чого ти так довго? – невдоволено тихо, але без злоби в голосі запитала Ксеня. – Хіба ти не читав, що хлопці мають чекати дівчат, а не навпаки?

– Пробач, але ми обговорювали вдома дуже важливу проблему, – спробував виправдатися Левко.

– Навіть таку, що ти дозволив собі запізнитися на рантку?

– Повір, я дуже хотів вирватись, але не зміг.

– І що такого важливого ви обговорювали? – В голосі Ксені вже не було образи.

– А! – махнув рукою Левко. – Говорили, чи йти в неділю до церкви, чи лишитися вдома.

– А чого це не йти? – здивувалася дівчина.

– Хіба ти не знаєш, що наш отець став московським православним?

– І що з того? Я як тримала корогви на великі свята, так і буду тримати! Яка різниця? А тебе що, більше не буде на службі?

– Я-то буду, а мій тато не піде.

– Дядько Тома говорив, що колись ми також були православними.

– Я так само говорив батькові.

– А він що?

Левко опустив очі долу.

– Дав по шиї!

Це розвеселило Ксеню, і вона зовсім забула, що так довго чекала на Левка.

Жовтень виявився прохолодним, а вночі і поготів, тому замерзла після довгого чекання Ксеня й одягнутий абияк Левко невдовзі зрозуміли, що здибанка цього разу закінчиться дуже швидко. Щоправда, цьому посприяла несподівана поява дванадцятирічного брата Ксені Данила, що разом із ровесниками – Василем Морозом і Костем Смолярем – невідь-звідки виникли перед закоханими. Діставши від Левка запотиличники, хлопці зникли так само несподівано, як і з’явилися, але рантку було зіпсовано. Поговоривши ще трохи, просто так, для годиться, молоді люди попрощалися, домовившись зустрітися у неділю після відправи.

Найближчої неділі до церкви прийшло так багато людей, як зазвичай бувало тільки на великі свята. Прийшли навіть ті, що мали звичку відвідувати її тричі на рік: Різдво, Великдень та на Варвари, коли у парафії відзначали храмове свято. Серед парафіян були навіть люди із сусідніх парафій, здебільшого москвофіли. Особливо багато їх було із сіл, у яких священники залишилися на колишній вірі.

Звістка про те, що недільна відправа буде останньою за греко-католицьким обрядом – чи першою за православним, – розлетілася навколишніми селами і змусила людей хоча б дізнатися з перших уст, що й до чого.

Напевне, єдиним із тих, хто міг прийти, але залишився вдома, був Василь Вовк. Він принципово відмовився навіть наближатися до храму, де правитиме Матвій Артемишин. Хоч як умовляла його дружина Ганна хоча б послухати, що скаже священник, він залишився непохитним. До того ж його вчинку навіть зраділа Марія. Вона дуже хотіла піти до церкви з усіма, але ніяк не могла залишити дітей.

Так у Вовків у ту неділю вдома залишилися четверо: Василь із двома внучатими племінниками і його старенька сліпа мама Ґеня.

А в церкві було напрочуд тихо. Кожне намагалося розчути, що змінилось у словах священника, але, окрім поминання російського царя та його жінки, змін не було. Напевне, саме від хвилювання отець Матвій забув навіть опустити у Символі Віри філіокве – слова «і від Сина». Зрештою, мало хто з парафіян знав, що саме це свого часу було чи не найголовнішим у розділенні християнства, тому дехто так і не зрозумів, яку відправу він вистояв.

А Матвій Артемишин відчував – навіть спиною, стоячи обличчям до вівтаря, – що серед присутніх є хтось, хто пильно слідкує за його словами, жестами, поведінкою. Хто це був – чи з місцевих москвофілів, чи серед прибулих, – отець не знав, але був певен: він тут.

Коли служба закінчилась, отець Матвій став перед людьми.

– Дорогі во Христі браття і сестри! Ні для кого з вас уже не є несподіванкою, що наша парафія повернулася до єдиного дерева, від якого була насильно відірвана двісті років тому, – сказав він. – Це стало можливим тому, що наші брати прийшли нам на поміч, нам, відділеним від спільного кореня чужими правителями: різними королями та цісарями. Звідки нам відомо, що ми народність? Що робить людей народом? Чи самі лише тіла? Ні, напевне не тіла, а дух! Якби самі лише тіла, то чим би ми різнилися від звірів? Ми іноді плутаємо душу і дух. Чи це одне й те саме? Напевне, ні. Душа є у кожної людини, а дух опускається на неї у момент хрещення і вже не покидає її. Ви слухаєте і питаєте себе: до чого він це каже? Поясню. Коли дух опустився на наш нарід? Від часу хрещення Русі при святому Володимирі. Наша руська думка живе і розвивається вже більше тисячі років, значить, руська народність існує так довго. За цей час народ від Карпат по Ладогу і Волгу називав себе руським і вважався за один неподільний народ. Землю вони називали Руссю, пізніше Росією; навіть на цих землях жителі, ваші діди і прадіди, називали Росією, а себе росіянами. Так само і ми мусимо відчувати, якщо не хочемо відступитися від своєї думки.

Отець Матвій перевів подих і не через те, що стомився говорити. Серед сотень допитливих очей, що невідступно спостерігали за ним, він зауважив двійко, які йому були потрібні.

– Аж у новітні часи вороги, що хотіли змести Русь із поверхні землі, почали голосити, що є якийсь руський народ з одним «с» і якийсь український народ. А щоб зовсім відірвати нас від єдиного дерева, більшість єпископів прийняла 1596 року в Бересті унію з Римом. І тільки деякі священники на свій страх не зрадили своєї віри і не відреклися від неї. Мушу признатись – і це мій гріх, – я не був серед них. Але тепер, коли наші вороги втекли з нашої землі назавжди, коли ми знову повернулися під омофор російського царя і святішого синоду, я, а зі мною і ви, дорогі браття і сестри, можемо нарешті возз’єднатися з величним богобоязним російським православним народом.

Він провів поглядом по парафіянах і закінчив:

– Я розумію, що не всі ви так одразу можете прийняти ці зміни. Комусь із вас потрібен буде тиждень, комусь – місяць, а хтось і взагалі може не прийняти їх. Кожен сам вирішує свою долю. Якщо ви не ходитимете до храму – я зрозумію. Зрозумію і молитимуся за те, щоб ви навернулися до істинної віри.

Затим отець Матвій нагадав про порядок відправ наступного тижня, і люди почали виходити з церкви, обговорюючи почуте.

Ксеня Солтис залишила церкву серед останніх. Вона так поринула у свої думки, що здригнулася, коли хтось узяв її за руку. Це був Степан Білецький.

– Ху, налякав, навіжений! – сказала вона.

– Слухай, тут ми з хлопцями – ну ти їх знаєш: Лука і Максим. І Мотря також з нами! Може, покличемо твого Левка і кудись махнемо? Поговоримо! Те-се!

Ксеня похитала головою.

– Не можу! Ми з татом і мамою підемо на могилу бабці, – сказала вона.

– А де Левко? З дядьком Василем? – допитувався Степан Білецький. – Чогось я не чув на хорах його голосу.

– Дядько Василь казав, що не ходитиме більше!

– Чому? – здивувався Степан.

– Левко казав: йому не сподобалося, що церква стала до Москви, – повідомила Ксеня і, побачивши, що їй махає руками мати, поспішила попрощатися: – Не можу, Степане! Нехай іншого разу!

– Іншого – то іншого! – мовив Білецький і поглядом провів дівчину.

Цей жовтень так і закінчився б звичайним обговоренням останніх церковних подій, якби в останній день місяця біля воріт Вовків не зупинилася бричка з чотирма пасажирами. Вже те, що троє з них були російськими солдатами, а серед них офіцер, нічого хорошого не обіцяло, до того ж старший був одягнутий зовсім інакше. Четвертим пасажиром виявився Степан Білецький. Він, щоправда, відразу втік, перед тим показавши рукою на Василя Вовка, що саме виглянув із кузні.

Москалі відчинили ворота і зайшли на подвір’я.

– Васілій Нікітовіч Волк? – суворо запитав офіцер.

Його мова була незвичною для вуха Василя, але він зрозумів.

– Так. Це я, – сказав Василь.

– Згідно з наказом військової адміністрації генерал-губернаторства вам належиться бути арештованим як ворогу Російської імперії і бути відданим військово-польовому суду, – повідомив офіцер.

– За що? – не зрозумів Василь.

– Вам усе пояснять. Збирайтесь!

Захоплений зненацька, Василь Вовк так і стояв посередині подвір’я, все ще тримаючи в руках важкий ковальський молот. Двоє солдатів із острахом дивилися на коваля й мимовільно стискали в руці ремені гвинтівок. Тоді офіцер, видно, зовсім неконфліктна людина, котрій просто випало виконувати свою роботу, майже співчутливо сказав:

– Ідіть одягайтесь. Дорога далека!

Тут із хати вибігли чи не всі домочадці.

– Василю, хто ці солдати? – стривожено запитав Гнат.

Василь тільки тепер опустив на землю молота, винувато подивився на жінку і знизав плечима.

– Забирають! – сказав він.

– Йой, людоньки! Що ж він накоїв? – заголосила Ганна й кинулася до чоловіка.

Але офіцер, якщо і хотів щось пояснити, просто не зрозумів, про що мова. А Василь відірвав од себе жінку.

– Збери щось на дорогу! – сказав. – А я одягнусь і з батьками попрощаюсь.

Почувши про прощання, Ганна знову заридала.

– Йди! Часу нема!

Розуміючи, що будь-які плачі тут даремні, а москалі довго чекати не будуть, Ганна з сином заспішили до хати. Левко перебував у сум’ятті, звідки москалі дізналися про слова батька про церкву, а те, що забирають його саме через них, сумнівів майже не мав. Вже коли він подавав батькові кожуха, його свідомість різонула здогадка, але перевірити її Левко міг лише потім.

Тим часом Василь устиг попрощатися з батьками, міцно обняв брата. Ганна довго не хотіла відпускати чоловіка, але відійшла після того, як офіцер легко поклав руку на її плече. Обнімаючи батька, Левко тихо, плачучи, прошепотів на вухо:

– Тату, це я винен! Через мене Степко взнав про вас! Я його вб’ю!

Василь схопив сина за карк, притулив до себе і ледь чутно, але жорстко прошепотів:

– Ти не зробиш цього!

Сказавши таке, Василь Вовк сказав офіцерові:

– Я готовий!

Його повели до брички, почекали, коли сяде. Один солдат узяв віжки, а інший із офіцером сіли обабіч. Ганна поривалася бігти за чоловіком, та Левко міцно тримав її, розуміючи, що нічого доброго з цього не буде.

Уже коли бричка рушила, Василь голосно сказав:

– Левку, ти чув мене?

Той тільки кивнув головою.

Так і поїхали. Коли коні зникли за хатами, Гнат підійшов до Левка.

– Що тобі сказав тато? – запитав він.

– Казав берегти маму, – збрехав Левко, хоч батько, зрештою, саме це мав на увазі.

Ганна знову затужила. До неї підійшла Феодора і, обнявши за плечі, повела до хати, а Левко попрямував до воріт.

– Ти куди? – поцікавився Гнат.

– Я ненадовго!

Як Левко і гадав, усе село спостерігало за тим, що діялось у Вовків. Він побачив Ксеню Солтис, яка самотньо стояла біля хвіртки. Підійшов ближче.

– Чому забрали твого тата? – запитала вона.

У її очах Левко побачив сльози.

– Кому ти розказала про те, що тато більше не ходитиме до московської церкви? – жорстко запитав Левко.

– Та нікому я не говорила! – образилася дівчина.

– Не бреши! Більше нікому ми не говорили про той вечір. Тільки ти знала!

– Та клянуся, що нікому! – не відступала Ксеня.

– А Степко Білецький звідки знає?

– Та не знаю я! Після відправи в церкві він запитав, чи не підеш ти з ним кудись, запитав, чому він не чув голосу твого тата.

– І ти сказала, що тато більше не прийде?!

Після таких слів Ксеня нарешті усвідомила, що наробила. Вона аж розкрила рота від здогадки.

– Ти думаєш, що Степко…

– Степко нічого б не зробив, якби ти не проговорилась! – грубо відказав Левко і, різко обернувшись, пішов додому, де вже поселилася біда.

На розгублену заплакану дівчину він навіть не подивився.

11

Війни хоче цар російський, самодержавний володар імперії, яка є історичним ворогом України. Царі російські зломили Переяславський договір, яким вони обов’язалися були – шанувати самостійність України, – і поневолили вільну Україну. Царська імперія протягом трьох століть веде політику, яка має за ціль відобрати поневоленій Україні національну душу і зробити український нарід частею російського народу. Царський уряд відобрав українському народови його найсвятійше право, – право рідної мови. В царській Росії нинішного дня найбільше поневолений – український нарід… Побіда Австро-угорської монархії буде нашою побідою. І чим більше буде пораженнє Росії, тим швидше виб’є година визволенння України.

(Із Маніфесту Головної Української Ради. Львів, 4 серпня 1914 р.)

Десь зовсім поруч тривожно закричав сич, і Федір Мороз мимоволі стиснув ремінь кріса. Цієї ночі йому належало нести варту навколо стодоли, де після денного вишколу відпочивають його товариші. Звичайно, Федір залюбки б закутався у шинель і так само солодко посопував би на приготовленому для худоби сіні, особливо у такий день. Сьогодні день святої Варвари – храмове свято у їхній церкві, і йому належало б зараз після відправи сидіти за столом, слухати батька, для годиться гримати на малого Василька й роздумувати, куди б це податися, щоб вечір не минув даремно. Це він зазвичай робив щороку, але не тепер. Йому досі зі здриганням згадується, як вони вдвох із Андрієм Вальком утекли з дому якраз перед приходом москалів, путівцями пробиралися до потрібного села, куди прибули чи не в останню хвилину, коли скликані з навколишніх сіл січовики вже збиралися вирушати кудись на південь. Хоч вантажівка – досі бачена хлопцями лише на малюнку – була вже повна, хтось зі старших наказав прийняти ще двох, від чого вільного місця не залишилося зовсім. Затим була довга дорога до Стрия, куди чи не з усієї Галичини з’їжджалися майбутні січовики. У ті дні населення маленького міста зросло чи не на чверть – понад десять тисяч молодих людей виявили бажання поповнити лави січових стрільців. На жаль, більшості довелося повертатися додому або замельдуватися до австрійського війська. Невідь-звідки з’явились якісь військові з циркуляром, у якому кількість січових стрільців обмежувалася двома з половиною тисячами вояків. Подейкували, що до цього доклалися поляки, які також отримали від командування дозвіл створити свій легіон. Правда це чи ні, Федір Мороз (а з ним й інші рекрути) не знав. Разом із Андрієм Вальком йому пощастило потрапити до заповітних двох з половиною тисяч, із котрих, власне, і сформували український легіон. Яким же щастям було натягнути на себе синій кітель зі стоячим коміром і валиком на правому плечі, щоб не зісковзував ремінь кріса, та підперезатися широким шкіряним ременем! А надіти на голову шапку-мазепинку, на якій красувалася кругла кокарда з львівським левом!

Уже пізніше стрільці зрозуміли, що відбирали до легіону лише тих, кого не потрібно було вчити з самого початку. А оскільки і Федько, і Андрій колись достатньо часу провели у вишколі, вони і потрапили до списків відібраних.

Побути у Стрию довго не довелося. Вже восьмого вересня до нього підійшли російські війська, і командування спішно евакуювало ще ненавчений легіон на південь, до цього нікому не відомого села. Тут, нарешті, січові стрільці отримали обмундирування, яке не встигли привезти до Стрия, і, головне, зброю. Хоч кріс, що став його, був важким і, напевне, мало буде радості завжди носити його, Федір почувався з ним вже не таким безпорадним.

Позаду скрипнув сніг, і Мороз обернувся. До нього наближалася темна постать, у якій він, одначе, впізнав свого чотаря Дмитра Дячука.

– Як служба, стрільцю Морозе? Ваш родич не дошкуляє? – запитав він.

– Не розумію, пане чотарю! – признався Федір.

– Та я про мороз, який сьогоднішньої ночі, смію сказати, сильний, – пояснив чотар.

– Аж ніяк, пане чотарю! Ми з ним іще вдома знайшли спільну мову, – спробував пожартувати Федір.

– Ну і правильно! Щось підозріле помітили?

– Ні! Все тихо!

– Ніколи не покладайтеся на тишу на війні, друже Морозе! Навіть якщо вам здається, що до ворога далеко. На війні тиша іноді є оманливою. Запам’ятайте це! Можливо, колись це врятує вам життя і дозволить повернутися додому! Хтось чекає вдома? Є дівчина?

Федір Мороз почервонів.

– Ні, пане чотарю, не встиг! – признався він.

– Нічого! На все свій час! Продовжуйте варту!

Після цих слів чотар Дячук пішов далі, у темряву, де на своєму посту стояв інший вартовий.

А Федір залишився чатувати. Після появи командира вже варта не здавалася такою важкою і навіть спати перехотілось, адже стрілець Мороз побачив, що чотар у такий час також не спить, а вранці саме він підніме їх до нового вишколу.

Але навіть одноманітне, здавалося б, безглузде ходіння засніженою стежкою, врешті, закінчилось, і Федора змінив інший стрілець.

Він повернувся до стодоли, що ось уже добрий місяць була їхньою домівкою, почекав, коли очі звикнуть до темряви, з-поміж сплячих тіл стрільців знайшов вільне місце і, поклавши поруч кріса, ліг також. Уже засинаючи, Федір зрозумів, що спати йому випадає з Гордієм Сталенним, гуцулом із Косова. Напевне, стрілець, що його замінив на варті, спав тут же, тому Федору вибирати не довелося.

Усі в сотні – стрільці й навіть командири – так достеменно не могли до кінця зрозуміти, як Гордію вдалося взагалі потрапити до легіону. Інакше як офермою його не називали. Хоч що б він робив або ж намагався робити: чи то машерувати, чи стріляти з кріса, чи навіть одягатися, все у нього не виходило так, як в інших. Навіть мазепинка – завелика, явно не за розміром – закривала його верхню частину обличчя, і якби не вуха, що стирчали обабіч, вона заховала б голову Гордія повністю. Але характер Сталенний мав м’який, був незлобним і зовсім неконфліктним. Здавалося, не народився ще на цьому світі той, хто міг вивести Гордія із себе. Складалося враження, що Гордій Сталенний навіть дістає задоволення від кепкувань стрільців із нього.

Якби Федір і хотів подумати про щось приємне, він цього зробити не зміг. Тільки щока торкнулася коміра шинелі, як він миттєво заснув…

Здавалося, тільки-но стулив повіки, як одразу прозвучала голосна сувора команда підводитися. Федір Мороз важко підвів голову. У дверях стояв чотар Дячук і дивився, як із соломи підводяться його підлеглі. Крізь проріз дверей ледь-ледь синіло небо. Сонце ще спало.

Разом з усіма стрілець Мороз вибіг на плац перед стодолою. Зовсім недавно, ще цього літа, на ньому молотили зібрані снопи, а тепер тут чотирикутниками вишикувалися ще сонні стрільці, щоб почути від сотника чергові настанови. Щоправда, ще жодного разу їх не будили так рано. Значить, цей день не буде схожий на попередні.

Сотник Осип Букшований – на диво молодий двадцятип’ятирічний студент «Політехніки», який, одначе, встиг отримати хрест за болгарську війну, щоправда, на ній так і не побувавши, – почекав, коли всі вишикуються, заспокоються, і лише тоді заговорив голосно, щоб усі почули:

– Стрільці! Я знаю: вам хочеться ще поспати, але ви самі розумієте, що війна. Нам належить нині покинути це гостинне село, що стало нам домівкою на цей час, і вирушити в похід. Стало відомо, що ворог прорвав оборону австрійських військ і продовжує наступати. Зараз вас нагодують, ви оправитесь, і вирушаємо. Наказую бути готовим до важкої дороги: машерувати без уговку, спочивати мало. Чотові! Розведіть своїх людей!

Андрій Валько, який стояв поряд із Федором та Гордієм, полегшено зітхнув:

– Ну, нарешті! Хоч якась справа! А то вже набридло псувати «солом’яного москаля».

Він мав на увазі полотняний, напханий соломою мішок, на якому стрільці виробляли навички рукопашного бою.

– Ти ще не бачив справжнього! – сказав хтось позаду. – І то добре!

– Навчився вбивати солом’яного – не вбоюсь і живого!

Видно, кашоварів розбудили ще раніше, бо з-під навісу із солом’яних снопів смачно потягнуло духом каші. Після команди розійтись стрільці попрямували до «кухні», на ходу дістаючи свої казанки.

Встигнути наготувати на сотню голодних ротів за такий короткий час, звичайно, важко, але кухарі це змогли. Отримавши належну порцію, стрільці відходили вбік і вмощувалися де кому прийдеться. Андрій із Федором присіли на припорошені легеньким нічним сніжком дрова й узялися наминати хоч і не надто посолену, але таку смачну і, головне, гарячу кашу. Невдовзі, зауваживши поруч із ними вільне місце, примостився і Гордій Сталенний.

– Слухайте, хлопці, а розкажу вам сторію, – мовив він з повним ротом.

– Говори! – кивнув головою Андрій. – Але якщо не встигнеш доїсти – підеш голодний!

– Встигну! – впевнено сказав Гордій. – Історія така. В якійсь сотні – якій, не скажу, бо і мені це переповіли, – стрільці поскаржилися сотнику, що їхній кухар погано готує. А то було перед боєм, самі розумієте, що воювати з голодними сердитими стрільцями недобре, тому сотник і вирішив перевірити сам. Нікому не сказавши, він прийшов до стрільців, коли вони, як от ми зараз, обідали. Сів за стіл зі своїми стрільцями і наказав принести йому те, що їдять усі. Кухар приніс страву, поставив перед сотником. Той спокійно спожив усе. «Що ви хочете? – здивувався сотник. – Навіть дуже смачний чай!» – «Так, – відповіли стрільці, – але кухар каже, що то зупа!»

Від сміху Федір подавився. Його душив кашель, але і сміх не проходив. Щоб урятувати друга, Андрій кілька разів сильно вдарив того по спині. Кашель пропав, але сміх залишився.

– Гордійчику! – ніжно мовив Андрій. – Іншим разом, коли будеш таке повідати, дивись, щоб Федько не їв. А то подавиться, і стрільці втратять такого вправного вояка.

– Добре! – серйозно погодився Гордій. – Іншим разом почекаю, коли Федько буде йти до виходку!

Тут не втримався вже Андрій Валько, але, на щастя, він устиг покінчити з обідом. А Гордій спокійно, наче нічого й не сталося, продовжував уминати принесену кашу, і коли чотар наказав шикуватися, то галичани вже заспокоїлися від сміху, а Сталенний навіть устиг доїсти.

Десь ближче до восьмої, коли на вимерзлому за ніч небі вже з’явилося сонце, сотня Букшованого, вишикувавшись колоною по троє, залишила село. Їхній шлях лежав на північ.

Сотник Осип Букшований сказав правду: легко не було. Три довгих важких дні Федір Мороз разом зі своїми товаришами торували незнайомий шлях до лише тому-таки сотникові відомої місцини, де, за задумом командирів значно вищих, вони мали зустрітися з ворогом. Чому саме у тій точці на мапі мала відбутися зустріч і чи знають про це москалі, Федору й іншим було не відомо, але і сотник, і чотарі так упевнено вели стрільців уперед, що мимоволі зникали всі сумніви.