Kitobni o'qish: «Галицька сага. Велика війна», sahifa 4

7

У вікно обережно постукали. Григорій Мороз відхилив фіранку.

– Кого це принесло так рано? – невдоволено пробурмотів він.

З-за вікна він упізнав Андрія Валька.

– Чого тобі? – запитав.

– Вуйку Грицю, покличте Хведька! – благально мовив Андрій.

– А ще раніше прийти не міг?

Григорій протер очі, остаточно відганяючи сон, затим пішов у кімнату, де спали сини.

– Хведьку! Вставай! До тебе Андрій Вальків прийшов!

Почувши таке, Федір миттю зірвався з ліжка, ускочив у сподні і побіг до дверей. Спросоння він іще мало що усвідомлював, але ранній прихід Андрія не міг бути звичайним візитом ввічливості.

Сонце ще не зійшло, але ночі вже не було. У повітрі висів густий сірий туман, і було прохолодно. Федір підійшов до Андрія.

– Чого так рано? – запитав він. – Що сьи стало?

– Вночі хтось пограбував нашу читальню, – випалив Андрій.

– Звідки знаєш?

– Петро Лісович сказав. Прибіг посеред ночі й попередив.

– Про що попередив? – незрозуміло перепитав Федір.

Він іще остаточно не прокинувся.

– Казав, що забрали списки тих, хто відвідував вишкіл «Січ».

– Кепсько! – відзначив Мороз. – Хто?

– А ти не знаєш? Степко Білецький зі своїми москвофілами. Відчули, що москалі появляться не нині-завтра, то й підвели голови. Вони ще згадають нам ту бійку.

– І не лише її, – докінчив Федір. – Помститься він нам за свого батька! Може, поговорити з ним?

Андрій махнув рукою.

– Пусте! Списків може у нього не бути. Віддав своїм колєгам від гріха подалі або заховав десь. Нічого ми не доб’ємось.

Він запитливо подивився на Федора.

– Що нам робити?

– Те, що хотіли, – відповів Мороз. – Але відкладати вже нема куди!

– Так, твоя правда!

Тим часом із хати вийшов батько Федора. Суворо подивився на юнаків, затим підійшов ближче.

– Ну, що у вас сталося? – запитав він і, побачивши, що син зволікає з відповіддю, попередив: – Тільки не брехати!

Поки Федір збирався з думками, Андрій озвався першим:

– Тут така справа, вуйку Грицю! Ми ходили до читальні «Просвіти»…

– Знаю! Я сам вас туди послав. Ви ще не хотіли ходити.

– Так, але, окрім читати Шевченка і Франка, ми були на військовому вишколі.

Почувши таке, Григорій Мороз недовірливо подивився на принишклого сина, а той лише кивнув головою. Мовляв, так і було.

– І що?

– Вночі Степко Білецький та його москвофіли вкрали списки тих, хто був у «Січі».

Григорій одразу зрозумів, що справи кепські. Від того дня, коли в Кам’янці разом з іншими москвофілами заарештували Тому Білецького, Степан практично не вилазив із хати, навіть не було його видно на полях. Подейкували, що він так сильно побивається за своїм батьком, але пояснення було іншим.

– Що думаєте робити? – запитав Григорій Андрія.

– Ми вже давніше хотіли замельдуватися до січових стрільців, – повідомив молодший Валько.

– Хто це такі?

– Український легіон. Австрійці згодилися дати нам зброю, – відповів Федір.

Він досі чекав прочухана від батька.

Але той сприйняв новину спокійно.

– Батьки знають? – запитав він Андрія.

– Ні.

– Тобто ви хотіли втекти? – припустив Григорій і, поглянувши на опущені голови сина та сусіда, запитав: – Коли?

– Збиралися вночі, – виказав їхню таємницю Андрій.

– Вночі буде вже пізно, – відказав Григорій Мороз. – Тікати треба зараз, а то, не доведи Господи, вдень москалі увійдуть. Влади вже три дні немає, хто знає, що діється навколо!

Почувши таке, юнаки перезирнулися.

– Ти, Андрію, біжи додому і повідом батькам, що до чого, – вів далі старий Мороз. – А ти, сину, іди до хати, треба збиратися в дорогу.

Здивований такою реакцією батька, Федір відчинив двері. Сестра Марта вже прокинулась і в нерішучості стояла посередині кімнати. Прийти до тями їй вдалося лише після появи батька.

– Марто, збери там якусь їжу хоча б на два дні, – наказав Григорій.

Марта кинулася до комори, а Федір похапцем почав збиратися. Батько ні підганяв сина, ні надокучав мораллю, лише сів на бамбетель, на якому зазвичай спав, і мовчки спостерігав за зборами сина.

Невдовзі Федір постав перед батьком цілком готовий до далекої дороги. Марта подала братові повну торбинку.

– Я розбуджу Василя, – сказала вона, але Григорій зупинив її.

– Не треба! Малий іще проговориться про Хведька, а так скажемо – встали зранку, а тебе вже нема.

Григорій поклав руки на плечі сина і поцілував у голову.

– Ти бережи себе там! – мовив він. – Даремно під кулі не лізь! Знай: тебе тут чекають!

Він перехрестив Федора.

– З Богом!

Федір востаннє обняв заплакану сестру Марту, натягнув на голову кашкета і, витерши на ходу зрадливі сльози, покинув хату. На сході вже з’явився червоний окраєць сонця. День обіцяв бути спекотним.

Обернувшись на рідний дім, він перехрестився і швидкими кроками попрямував вулицею на південь. Біля своєї хати на нього вже чекав Андрій Валько. На плечі у нього висіла наповнена торбина. За воротами мовчки стояла вся родина Андрія: дід Іван із бабою Ганною і батько з матір’ю. Щось схоже було у родини Вальків із Морозами. В обох старші сини вже служили у війську і, можливо, навіть устигли повоювати, а молодші сини змушені залишити село, побоюючись ймовірної розправи.

Федір зупинився, зняв кепку і поклонився до землі родині Вальків. Найстарший – дід Іван – здійснив хресне знамення і тихо сказав:

– Бережи вас, Боже, діти!

Федір із Андрієм рушили сільською вулицею на південь. До села, яке лежало за двадцять кілометрів і було місцем збору всіх членів «Січі». Хлопці сподівалися, що вони не запізнились і обов’язково потраплять до українського війська.

Село ще спало, але де-не-де вже пробували голоси місцеві півні, тому Андрій із Федором прискорили крок. Потрібно було покинути село до того, як почнуть прокидатися люди. Про те, що вони втікають, ніхто не мусив знати. Швидко – аж надто швидко – юнаки прошмигнули повз обійстя Білецьких, сімнадцятирічний син яких Степан був ймовірним винуватцем їхньої втечі. Ненависті до нього ні у Федора, ні в Андрія не було, адже саме його дії привели до того, що не довелось обманювати рідних і навіть отримати від них благословення, що було для юнаків дуже важливим.

І все ж були люди, котрі бачили, як молодші Валько і Мороз поспішно залишають Перетин. В Андрія Білецького, діда Степана, цілу ніч крутило коліна, і він майже не спав. Коли ж засіріло за вікном, він вирішив і не намагатися заснути. Побачивши на сільській дорозі одягнених і з торбами Андрія й Федора, він одразу зрозумів, що до чого. Старий поглядом провів односельців і тихо мовив:

– Захисти вас Матір Божа!

І також перехрестився.

Бачила юнаків і Орина Ребрик. На відміну від інших, молода жінка вже прокинулась і поралася по господарству. Вона застигла з відром посередині обійстя, якусь мить роздумувала, чи не окликнути юнаків і поспитати, куди вони так рано зібрались, але вирішила, що це не її справа, а хлопцям може чимось зашкодити…

А після обіду, десь ближче до вечора, з півночі у село увійшов батальйон російських солдатів. Вони йшли чеканним кроком і співали. Над Перетином звучала бадьора стройова пісня:

 
Солдатушки, бравы ребятушки,
где же ваши жёны?
Наши жёны – ружья заряжёны,
вот где наши жёны.
 

Мова солдатів була дивною для вух жителів Перетина. Ті майже нічого не зрозуміли зі слів.

Не зрозумів нічого і Степан Білецький, хоч і читав принесені батьком книги товариства Качковського.

Він був єдиний із односельців, хто зустрічав російських солдатів.

8

Президiя ц. к. Дирекцiї поліцiї у Львові.

Надійшло 25 серпня 1914 р. № 4876.

Ц. і к. Військовому Комендантові.

Останнім часом багато осіб, запідозрених у державній зраді, шпигунстві та інших ворожих державі діях, були віддані під військовий суд, а їхнього утримання у військовій тюрмі на час війни вимагають особливі інтереси держави. Тому маю честь просити вплинути на військові суди і особливо діяти в цьому напрямі, щоб у таких випадках, в яких військово-судові дії, в разі відсутності доказового матеріалу, мають бути зупинені, обвинувачені не відпускалися на свободу, а відправлялися ц. к. Дирекції поліції для подальших поліцейських заходів.

Рейхлендер

Ззовні почулися команди і біганина, невдовзі клацнули замки, і двері відсунулися. На солдатів, які шеренгою стояли на пероні, війнуло затхлим, спертим, гарячим повітрям упереміж з випарами людського поту і запахом сечі, від чого вони відвертали голови.

Якийсь унтер-офіцер, гидливий не менше за своїх підлеглих, усе ж таки підійшов ближче до дверного отвору, в якому нерішуче скупчились арештанти, і просто, без крику чи навіть натяку на команду, сказав:

– Злазьте!

І відійшов подалі.

«Пасажири» спочатку з острахом, а потім сміливіше зіскакували на бетонний перон вокзалу й одразу займали свої місця у великому чотирикутнику, зусібіч оточеному озброєними солдатами.

Таке дійство відбувалося навпроти всіх вагонів.

Тома Білецький разом із усіма стояв усередині людського чотирикутника і, як й інші, з підозрілою цікавістю роздивлявся навколо. Він навіть був радий тому, що безкінечна дорога нарешті закінчилась і він не помер від задухи у вагоні. Хоч що б чекало їх попереду, вже гірше не буде.

Просто гіршого від того, що вони пережили, подорожуючи цісарством у закритих вагонах, голі та голодні, важко було уявити.

– Пане професоре, куди нас привезли? – запитав Тома свого сусіда, викладача університету в Черновіцах⁴.

– Це Ґрац, – відповів той. – Тут колись я вчився. Фізику в мене викладав сам Людвіг Больцман! Не думав, що повернусь у це місто ось так!

Професор Микола Ревуцький був довготелесим худим чоловіком уже поважного віку, і було не просто великим щастям, а буквально дивом, що він витримав місячну поїздку. Серед усіх «пасажирів» восьмого вагона він єдиний досконало знав німецьку мову, без страху звертався до охоронців із деякими вимогами і деколи навіть отримував позитивну відповідь.

– Ви знаєте це місто? – запитав сусід ліворуч, священник із Коломиї Василь Гнатів.

– Прожив тут шість щасливих років, – їдко відповів професор. – І, чесно признатися, не розумію.

– Чого?

– Я не пам’ятаю у Ґраці такої великої тюрми, щоб там ми всі помістилися.

– А коли це було? – поцікавився священник.

– Тридцять років тому.

– Ну, за тридцять років могли не одну тюрму побудувати!

– Якщо так, то нам варто триматися разом, – мовив професор Ревуцький, і всі, хто чув цю розмову, закивали головами.

Тим часом арештанти покинули вагони і вишикувалися на пероні. З числа прибулих відібрали з десяток чоловік, щоб ті звільнили потяг від тих, хто не витримав цієї подорожі. Якийсь капітан подав команду – і арештанти рушили дорогою на південь. Професор Ревуцький згадував і ніяк не міг пригадати, що саме було у його університетські часи на півдні Ґраца, де могла б розміститися така кількість людей.

А Тома Білецький просто стомився загадувати, що на них чекає. Після того як жандарми заарештували його у будинку товариства Качковського у Кам’янці, він перестав бути тим, від кого б залежало власне життя. Разом із іншими членами товариства його спочатку декілька діб не випускали з будинку, де й затримали, потім їх відправили на залізничну станцію, завантажили у вагони і кудись довго везли. Лише від свіжих арештантів вони дізнавалися назви міст, котрі проїжджали. Стрий, Коломия, Перемишль… Подорож тривала довго, не всі її витримали, аж ось, напевне, вона добігла кінця.

Тома ніколи не покидав свого повіту, та й до Кам’янки навідувався вряди-годи, і то здебільшого у справах товариства. Тепер же йому довелося приїхати аж в Австрію, про яку в нього (та й не тільки в нього) були непевні розмиті уявлення, котрі обмежувалися відомостями, що тут живе цісар.

Білецький так і не розібравсь у тому, чим керувалися жандарми, заарештовуючи людей. Звичайно, велика частина тих, хто зараз крокував на південь від міста Ґраца до тільки офіцерам відомої точки на мапі, були активними членами товариства імені Михаїла Качковського, але що у цій компанії загубив той-таки професор університету у Черновіцах Микола Ревуцький, було незрозуміло. Упродовж усієї подорожі від цього міста сюди, в Австрію, професор жодним словом не давав підстав підозрювати його не те що у причетності до товариства, але й у найменшій лояльності до нього.

Одначе професор їхав у тому ж вагоні, що й справжні москвофіли, терпів разом із ними поневіряння, отож не дивно, що вже через тиждень зникли будь-які упередження одних до інших. Умови існування та майбутня невизначеність урівняли всіх.

Арештанти буквально на своїй шкурі відчували зміну в становищі Австро-Угорщини на фронтах. Кожна поразка цісарсько-королівського війська негайно позначалася на ставленні до них конвоїрів. А початок війни не приніс цісарю практично жодної перемоги. Так Тома Білецький, а з ним його товариші по нещастю, дізналися, що цісар зазнав поразки від маленької Сербії в горах, назва яких нічого не говорила навіть всезнаючому професору Ревуцькому, а буквально вчора москалі захопили Львів. Будь-які невдачі солдати автоматично переносили на в’язнів, вважаючи їх ворогами цісарства. Траплялося, днями доводилося голодувати.

Найважче таке ставлення до себе переносили жінки і діти. Багато хто прибув до Австрії цілими сім’ями, наприклад, той-таки отець Василь Гнатів. Поруч із ним крокує у невідомість їмость, вже старша жінка, але вона не захотіла залишати чоловіка самого, як і їхня єдина дочка, шістнадцятирічна Марія. Свого часу Тома дещо чув про Василя Гнатіва. Його ім’я якось згадувалося в часописі товариства як його активного члена.

Колона проходила повз невеличкі акуратні чисті села, і звиклим до своїх обійсть галичанам вони здавалися чимось нереальним. Не в одного селянина виникли сумніви, чи взагалі можна жити у таких хатах. Але люди, що спостерігали за дивною колоною хто з вікон, хто з подвір’я, стверджували протилежне.

– Бачили, як живуть? – подав голос хтось позаду Білецького.

– Культура! – заздрісно відповіли поруч.

– Ми вже надивились їхньої культури! – крізь зуби процідив Осип Павлюк зі Стрия. – У вагонах!

Три тижні тому, коли його заштовхали в і без того переповнений вагон, за своїми переконаннями, він був схожий на професора Ревуцького і, судячи з його слів, а головне – дій, потрапив до списку заарештованих чисто випадково, не сподобавшись місцевому війту, але три тижні перебування в нелюдських умовах зробили з нього переконаного якщо не москвофіла, то принаймні ворога всього австрійського.

Тим часом довга дорога, напевне, закінчувалася. Перед стомленими людьми постала величезна піщана, де-не-де поросла травою, огороджена колючим дротом долина. Власне, дерев’яні стовпи та натягнутий дріт були єдиними спорудами. По периметру, куди не глянь, стояли солдати і з цікавістю спостерігали за прибулими. Перед першими рядами в’язнів відчинилися такі ж дротяні ворота і «люб’язно» запрошували ввійти.

Тут озвався Микола Ревуцький.

– Пригадую, на цьому місці ми студентами полюбляли відпочивати у вихідні, – сказав він і посміхнувся. – Хороші були часи!

– Як називається це місце? – поцікавився отець Гнатів.

– Називається воно Талергоф.

Але для більшості галичан і буковинців це слово було тільки порожнім звуком. Під крики конвоїрів, а подекуди й удари прикладами, декілька сотень в’язнів пройшли крізь дротяні ворота на обгороджене поле. Ворота за ними зі скрипом зачинилися. Не розуміючи, що робити далі, прибулі в нерішучості застигли там, де їх застав цей звук, але їх ніхто не чіпав, не лунало ніяких команд, навіть вартові по той бік колючого дроту прилягли на землю.

Зрозумівши, що вони залишені на себе, дехто з прибулих також опустився долі, щоправда, на відміну від вартових, які вклалися на шинелях, у в’язнів не було нічого. Так і прилягли вони на сиру землю, позаяк майже літня погода дозволяла це робити без ризику застудитися.

– Уночі буде холодно! – попередив Микола Ревуцький, також опускаючись на землю.

– Чому? – запитав Осип Павлюк.

– Гори близько. А скажу вам, Альпи – то не наші Карпати! Альпи – то є Альпи!

Поволі весь галицько-буковинський етап опустився на землю. Що робити далі, не знали. Ніхто їх не турбував, не кричав і не погрожував. А поки цього не сталося, варто було з цього скористатися.

Дуже швидко частина в’язнів заснула. Як було приємно спати не в тісному, просякнутому потом вагоні, а на чистому повітрі, не боячись зачепити сусіда. Не опирався цьому і Тома Білецький. Він підклав під голову кашкета і миттю заснув. Стомлений переїздами та невідомістю організм миттю відключився.

Так четвертого вересня чотирнадцятого року табір для інтернованих Талергоф прийняв перших в’язнів.

9

Мала стрілка годинника, що стояв навпроти, вперто наближалася до цифри 9, і Карл Франц Йозеф Людвіґ Губерт Ґеорг Отто Марі фон Габсбурґ-Лотаринзький, двадцятисемирічний спадкоємець австрійського престолу, вже почав побоюватися, що скоро годинник покаже дев’яту годину, і цісар вирушить спати. А те, що буде саме так, молодий Карл не сумнівався. Важко, маючи вже вісімдесят чотири роки, змінювати свій розпорядок дня, що залишався сталим ось уже понад півстоліття.

Але і важко отак сидіти у приймальні перед кабінетом імператора Австрії та короля Угорщини у сподіванні отримати аудієнцію.

Карл розумів, що тут не обійшлося без «дружньої» поради начальника Генерального штабу генерала Франца Конрада фон Гетцендорфа, який мав неабиякий вплив на старезного цісаря і не приховував свого зневажливого ставлення до молодого спадкоємця. Втім, таке ставлення було взаємним. Карла також дратували надмірний авторитаризм і самовпевненість генерала, спроби відсунути його на задній план.

Він ніколи не забуде військову нараду в Генеральному штабі 12 серпня, коли Франція і Британія оголосили війну Відню. Тоді він прибув (як спадкоємець) у Генштаб, де саме обговорювалася ситуація, що склалась у Європі. Так сталося, що міждержавний конфлікт між Віднем і Белградом, на якому наголошував фон Гетцендорф і який мав завершитися за кілька днів, виявився запаленим сірником, кинутим на купу висушених дров. Судячи з доповідей генералів, Карл зрозумів, що ніхто ні на що таке не розраховував. Тоді начальник Генерального штабу врочисто (аж надто врочисто!) представив генералам увішаного орденами молодого спадкоємця в мундирі лейтенанта гусарського полку й одразу поцікавився його думкою про ситуацію в Європі.

Йому досі соромно за той свій виступ. Він досі бачить очі присутніх генералів, які змушені були його слухати. Відтоді він більше місяця не з’являвсь у будинку, де розташовувався Генеральний штаб, але сьогодні вирішив усе змінити.

Щоправда, цісар не спішить його прийняти.

Коли ж Карл вирішив, що сьогодні нічого не вдасться, у дверях виник камергер.

– Їх імператорська величність чекає на вас! – урочисто повідомив він.

Карл рвучко підвівся, поправив на шиї орден Золотого руна і впевненими кроками зайшов до кабінету.

Цісар Франц Йосиф І сидів за столом на другому кінці великої кімнати. На ньому був його улюблений білий кітель, перев’язаний біло-червоною стрічкою. Побачивши Карла, Франц Йосиф підвівся з-за столу і на диво твердими кроками рушив йому назустріч.

– Мій любий онуку! – сказав він, обіймаючи Карла. – Радий тебе бачити!

– Маєте чудовий вигляд, Ваша величносте! – мовив Карл.

– Не обманюй! – відказав цісар. – Який чудовий вигляд може бути у моєму віці? Тільки не треба мені тут слів, що я ще досить добре тримаюся на свої роки.

– Але ви дійсно маєте гарний вигляд! – не вгавав спадкоємець.

– Давай закінчимо з цим політесом! Ти прийшов – і добре! Поговорімо. Але спершу сядьмо, а то хоч якими б були твої слова про мій стан, мені легше сидіти, ніж стояти.

– Як вам буде зручніше, Ваша величносте!

– Саме так мені зручніше!

Франц Йосиф посадив спадкоємця престолу в крісло навпроти себе.

– Як почуваються Отто й Аделаїда? – поцікавився він.

– Дякую, добре. Делі минув уже дев’ятий місяць, а Отто чи не щодня виглядає вас за вікном, – відповів Карл.

– Зіта?

– Дружина також постійно допитується про вас.

Цісар зітхнув.

– Як мені іноді хочеться все кинути і поїхати до вас у замок, до Зіти, до онуків! Мені завжди там добре, – сказав Франц Йосиф. – Але, на жаль, війна! То яка твоя думка про останні новини з фронтів?

Карл думав, що відповісти. Помітивши, що внучатий племінник вагається, цісар допоміг йому.

– Хоч ти перестань жаліти мене! Не уподібнюйся фон Гетцендорфу, який своїм священним обов’язком перед імперією вважає відгородити імператора від поганих новин! Те, що ми залишили Лемберґ і всю Галіцію, я вже знаю. «Не варто хвилюватися, Ваша величносте, це лише звичайне вирівнювання лінії фронтів!»

Цісар гмикнув.

– Знайшов, де їх вирівнювати! І для цього треба було відступити на сотню кілометрів? – сказав він. – Я завжди любив повертатися до Лемберґа і до всієї Галіції. Та що там гріха таїти, до Буковини також! Там я відчував любов простих людей до себе, любов не показну, не обов’язкову, як от у Сербії чи навіть в Угорщині, але щиру, навіть первісну. І русини, і гуцули любили мене не через те, що я цісар і можу для них щось зробити, хоч і не без цього. Вони любили мене через те, що… хотіли цього, можливо, сподівалися на якісь реверанси, але я не виправдав цього. Карле, тобі, як моєму наступнику, варто навчитися простої речі: ніколи не обманюй тих, кому довіряєш і хто довірився тобі. Твоя мова мусить бути прямою, як політ, хотів сказати, стріли́, але стрíли зараз не літають. Кулі, випущеної з гвинтівки. То що там з фронтами?

– Ви полегшили мою місію, Ваша величносте! Ситуація на Східному фронті склалася дійсно важка. Ваша правда: Лемберг, Черновіци, Тарнопіль нам довелося залишити. Моріц Ауффенберґ зумів розбити російського генерала Плєве при Комарові, але не зміг зупинити наступ росіян біля Рави-Руської, – мовив Карл.

– Так, мені це відомо, – сказав цісар. – Я вже розпорядився присвоїти цьому хороброму генералові баронський титул і додати до його прізвища «фон Комаров».

– Це справедливо, Ваша величносте!

– Що кайзер?

– Вільгельму в Пруссії вдалося розгромити російську армію такого собі Самсонова і захопити в полон тридцять тисяч солдатів.

– І цього Самсонофф також? – поцікавився цісар.

– На жаль, ні. Побачивши гірку долю своєї армії, він застрелився.

– Що ж, гідний вчинок офіцера і неприйнятний для християнина!

Франц Йосиф кинув оком на годинник. За десять хвилин дев’ята.

– Сьогодні отримав листа від кайзера, – мовив він. – Після звичних у таких випадках довідувань про моє здоров’я Вільгельм повідомив мене, що планує найближчим часом захопити Варшаву.

– Звичайно, після прусського успіху дорога саме на Варшаву! – погодився Карл.

– Кайзер просить мене підключитися до цієї операції. Якщо німці атакуватимуть Варшаву, то нам належить захопити Демблін⁵. Враховуючи ту допомогу, що нам надав кайзер, коли ми вирівнювали лінію фронту (від вух Карла не могла сховатись іронія), ми не можемо ігнорувати прохання Вільгельма.

– Це правильно!

– Тому я прийняв рішення пристати на пропозицію кайзера, – вів далі цісар. – Завтра я дам розпорядження фон Гетцендорфу оцінити, чим ми можемо допомогти Вільгельму.

Побачивши вираз обличчя спадкоємця, цісар невдоволено запитав:

– Тобі не подобається генерал фон Гетцендорф?

– Ні, Ваша величносте, я проти того, щоб цю операцію довірили генералові, – дивлячись у вічі цісареві, сміливо відповів Карл.

– Поясни! Не хочу, щоб твої симпатії чи антипатії визначали твоє ставлення до вибору потрібних трону людей.

– Тут не йдеться про антипатію щодо графа, – заперечив Карл. – Ні у кого в армії не залишилося сумнівів у тому, що головним винуватцем того, що ми залишили Галіцію і Буковину, є не хто інший, як генерал Франц Конрад фон Гетцендорф. Коли ж виявилося, що кайзер допоміг нам не у такому масштабі, на що сподівався начальник Генерального штабу, граф назвав це зрадою. Не думаю, що його слова не дійшли до вух Вільгельма. Тепер же рішення довірити графу розробку операції на Демблін навряд чи сподобається кайзеру.

– Кого ти пропонуєш? – поцікавився спантеличений цими словами Франц Йосиф.

– Я пропоную генерала Віктора Данкля. Як вам відомо, він блискуче виявив себе під Красником, де змусив російську армію відступити до Любліна. Впевнений, він упорається і з цим завданням!

– Але ж Данкль – польовий генерал і не сильний у плануванні операцій!

– І все ж таки він змусив росіян відступити! – не поступався Карл. – А Демблін нічим не відрізняється від Красника!

Цісар якось по-новому подивився на свого внучатого племінника і зрозумів, що зовсім не знає його.

Карл завжди залишався осторонь усіх важливих подій імперії, і тривалий час навіть не розглядався як кандидатура на спадкоємця, був лише одним із багатьох. Коли ж після того, як один за одним померли ті, що стояли перед ним (зокрема і його батько Отто), Карл став другим після свого дядька Франца Фердинанда. Сараєвське вбивство останнього піднесло Карла на вершину, і він офіційно став спадкоємцем, все ж таки залишаючись у тіні. Напевне, найбільш помітним його вчинком була участь у похороні Франца Фердинанда. Обер-гофмейстер імператорського двору князь Монтенуово, котрий за життя Фердинанда мав із ним конфлікт, зробив усе можливе, щоб принизити покійного. Натякаючи на те, що шлюб спадкоємця та Софії фон Гогенберґ був морганатичний, труна дружини стояла на нижчому постаменті, аніж чоловіка. До того ж не передбачалася присутність членів імператорської родини на похороні. Франц Йосиф пам’ятає, як у цьому ж таки кабінеті новопризначений спадкоємець престолу особисто звернувся до нього з проханням внести зміни у протокол, що цісар і зробив.

Що ж, відзначив про себе цісар, у хлопця є воля і бажання не коритися так званим авторитетам. З нього будуть люди, якщо… все закінчиться так, як хочемо ми.

– Чому я викликав тебе, – озвався цісар. – Хочу, щоб віднині ти представляв мене на всіх інспекціях та поїздках чи то на фронт, чи деінде. Я ось ніяк не можу добитися від мого начальника штабу пояснень, чому практично зовсім не задіяний у війні морський флот? Тому твоє перше завдання, Карле: поїхати в Пулу і розвідати дійсний стан справ.

(Франц Йосиф мав на увазі одну з двох військових баз імперії. Друга була у Трієсті.)

– Гросс-адмірал Хаус, мені думається, щось недоговорює. З’ясуй що й до чого. А після Пули я хочу, щоб ти відразу переключився на Галіцію. Чи можливо її повернути?

– Так, Ваша величносте! – з готовністю відповів Карл. – Але мені хотілося б отримати під своє командування якийсь полк чи корпус.

– На все свій час! – невизначено відповів Франц Йосиф. – А генерала фон Гетцендорфа я сповіщу сам!

Карл зрозумів, що аудієнція завершилася, тому підвівся з крісла.

– Приходь сюди частіше, – сказав на прощання цісар. – Я дам розпорядження пропускати тебе без затримки.

– Дякую, Ваша величносте! На добраніч! – відкланявся Карл, розуміючи, що розпорядок дня для цісаря – святе!

Спадкоємець престолу, як і вся імперія, знали, що цісар Франц Йосиф І рано лягає і дуже рано прокидається, але тільки найближча прислуга була утаємничена у тому, що улюбленець «любих народів» ось уже декілька років страждає на безсоння. Іноді йому вдається заснути лише близько третьої години, зате рівно о четвертій він обов’язково на ногах. Війна остаточно зламала його денний розпорядок, який навіть почали наслідувати цілі народи, як от чехи.

На старість Франц Йосиф став самотнім. Напевне, це доля всіх великих правителів: бути піком у горах, а найвища вершина передбачає самотність. Ще далекого 1867 року в Мексиці республіканці розстріляли брата Максиміліана, свого імператора. Відтоді цісар жодного разу не прийняв мексиканських послів. Інший брат Карл Людвіґ помер 1896 року, подорожуючи святими місцями; єдиний син, сподівання на продовження роду, Рудольф застрелився, перед тим убивши свою коханку, на шлюб із якою він, Франц Йосиф, не давав згоди і, чесно кажучи, не дав би й зараз. Якийсь божевільний італієць убив його кохану Єлизавету, Сісі. Й от у червні інший божевільний, Гаврило Принцип, застрелив Франца Фердинанда.

Так цісар Австро-Угорщини став самотнім. І тільки з Карлом він відчував бажання жити і правити далі, з Карлом і його маленьким сином Отто. Хлопчик любив його не тому, що це цісар. Отто любив його як діда, в якого можна посидіти на колінах, побавитись яскравими орденами і… не дістати за це прочухана.

Несподівано для себе Франц Йосиф заснув.