Kitobni o'qish: «Галицька сага. Велика війна», sahifa 3

4

Звістку про те, що Австрія оголосила війну Росії, разом із розпорядженням мобілізувати всіх резервістів наступного дня у село привезла сама мобілізаційна комісія. Таких виявилося лише троє: Семенові Кандибі належало своїм ходом дістатися Кам’янки, де останні тринадцять років дислокувався перший полк уланів, Якова Смоляра та Романа Панаса з обійстя Вовків мобілізували до найближчого піхотного полку. Інші чоловіки були або вже застарі до служби, або, навпаки, ще не мали двадцяти одного року.

На проводи трьох односельців зібралось усе село. Позаяк воно мало всього півсотні жителів – виходило, що з села забрали кожного дев’ятого: троє мобілізованих разом із трьома іншими, які вже служили. Ще троє не дотягували рік-два до призовного віку і, якщо війна триватиме довше, також мали шанс потрапити на неї.

Але у такий розвиток подій мало хто вірив. Усі – і ті, що залишились, і мобілізовані, й сама мобілізаційна комісія (також троє!) – були переконані у швидкому закінченні війни. Свою, відмінну від інших, думку мав Тома Білецький, але для власної безпеки він вирішив тримати її при собі. Сам Тома міг не переживати за себе. Через давню хворобу в армію його не забрали, тому і мобілізація його обминула. Його Степанові наступної весни лише виповниться вісімнадцять, і Тома сподівався, що ця гірка чаша його сина омине.

А зараз він разом із усіма спостерігав, як родина прощається з трьома забраними до армії. Особливо побивалась Єва Кандиба. На відміну від інших двох, Семен був єдиним чоловіком у сім’ї, а там залишилися дві жінки і двоє маленьких дітей. П’ятирічний Гриць і дворічний Іванко стояли розгублені серед такого стовпища людей і не розуміли, чому навколо так багато сліз і голосних розмов. І чому їхня мама так плаче на грудях тата, адже вже не раз бувало, що тато кудись від’їжджав із дому, а потім повертався зі смаколиками.

Поруч із Кандибами стояв Гриць Мороз із дітьми. Розуміючи, що ніякі слова не заспокоять згорьовану Єву, він лише мовчки спостерігав за цією сценою, час від часу оглядаючись навкруги. Здавалося, серед тих, хто тут зібрався, не було жодного байдужого, хто не пройнявся б тривогою. Григорій поглянув на Тому Білецького. Їхні погляди зустрілися. В очах сусіда Мороз нічого, окрім розгубленості, не прочитав. Як і решта односельців, Тома також виявився захопленим зненацька звісткою про війну з Росією. Щоправда, саме до нього ні у кого – ні у мобілізованих, ні у рідних мобілізованих, ні, тим більше, у комісії – претензій не було ніяких: не російський цар оголосив цісарю війну, а навпаки, тому з висновками вирішили зачекати.

Коли ж прощання, на думку комісії, затягнулось, єдиний у її складі офіцер – уже літній фенріх із однією зірочкою на комірі – гучно наказав мобілізованим сідати на підводу.

Голосіння досягло свого піку, але якось одразу спало, неначе рідні не забажали більше витрачати сили та час на даремні речі. Семен Кандиба грубо відірвав од себе Єву, поцілував заплакану сестру, по черзі підняв на руки синів. Потім обернувся до Мороза.

– Вуйку Грицю… – почав він, але той його перебив.

– За своїх не хвилюйся, – заспокоїв Григорій. – Не покину.

– Дякую! – розчулено мовив Семен.

– Ти, головне, бережи себе. Хай усіх вас береже Господь!

Він перехрестив Семена, як минулої осені хрестив у дорогу сина Олексу, і поцілував у лоба. Семен востаннє обняв Єву і першим сів на воза. Інші двоє також похапцем попрощалися зі своїми рідними та примостилися поруч. Їм належало так їхати до Кам’янки, де дислокувався полк уланів, у якому колись служив Семен, а далі Яків Смоляр та Роман Панас прямуватимуть уже вдвох – їхній піхотний полк розташовувався значно східніше.

Жінки рушили за фірами, але, пройшовши сотню метрів, зупинилися. Повертатися до села не спішили, почекали, коли рідних їм людей заховає густа зелень придорожніх кущів, лише затим важко рушили назад. Селяни здебільшого вже розійшлися домів, на вулиці лишилися тільки ті, хто відрядив своїх на війну. Залишився стояти і Григорій Мороз із дітьми. Разом із Ганною, сестрою Семена, що тримала на руках молодшого племінника, він терпляче чекав на Єву. А та, наче мара, підійшла до них, для чогось обняла Марту і заголосила.

Тут Григорій Мороз згадав, що він тут найстарший і чи не єдиний чоловік, тому, поклавши руку на голову Єви, сказав:

– Хведьку, завтра з самого ранку поїдеш до Камінки. Взнаєш, що з Семком.

– Добре, тату!

– Я поїду з тобою! – озвалася Єва.

– Поїде Хведько! – тоном, що не передбачав заперечення, мовив старий Мороз. – Не думаю, що твоєму Семкові сподобається знову слухати твій плач. А Хведько все перекаже і йому, і тобі…

– Тоді я приготую щось попоїсти.

– Нічого не готуй! Віднині твій Семко на утриманні самого цісаря!

Такі слова аж ніяк не припали до душі Єві Кандибі, але вона нічого не сказала. Лише взяла старшого сина Гриця за руку і пошкандибала до брички, котрою сьогодні востаннє їздив чоловік. Вона почекала, коли сядуть братова з молодшим Івасем, і лише потім поїхала до себе на хутір.

Григорій Мороз подививсь їм услід, потім звернувся до сина:

– Поїдеш із самого ранку! Взнаєш про Семка і не мешкай. Зразу назад. Треба обмолотити пшеницю. Хто знає, як там буде потім! Кордон близько.

– Зроблю! – з готовністю відказав Федір.

Краєм ока він зауважив, як з-під стріхи стайні йому подає сигнали Андрій. Батько також помітив молодшого Валька, але нічого не сказав.

– Я зараз! – мовив Федір.

– Не затримуйся! Вдома роботи – непочатий край!

Федір підійшов до Андрія Валька. Той подав руку.

– Ну? – запитав він. – Вирішив? Чи передумав?

Федір для вірності озирнувся. Нікого, хто міг би чути їхню розмову, не було.

– Не передумав, – жорстко відповів він. – Але давай почекаємо трохи.

– Та що тут чекати? – відказав Андрій. – Наберуть військо без нас, куди нам тоді пристати? А воювати за австріяків я не буду.

– Я також хочу потрапити до наших, але на гумні лежать необмолочені снопи. Наші і Кандиб. Тато самі не впораються. З Василя, сам знаєш, помочі поки що ніякої. Помолотимо пшеницю – тоді й вирушимо! До того ж завтра я їду до Камінки, розвідаю що до чого. А там і визначимо день.

Слова Федора дещо остудили запальний норов Андрія. Він був на рік старший друга, але завжди прислухався до думки того.

– Але не тягнути! – підсумував Валько. – Сам знаєш – кордон за лісом! Можемо не встигнути.

Андрій з Федором були активними членами «Просвіти», про що знали у селі всі, але було і таке, про що не здогадувалися навіть рідні. Час від часу замість того, щоб проводити вечори у читальні «Просвіти» у сусідньому селі, Мороз із Вовком відвідували місцевий осередок товариства «Січ», де, окрім прочитання забороненої в імперії літератури, юнаки проходили військовий вишкіл. Особливо припало до душі січовикам повідомлення їхнього виховника Микити Глузового, що Головною українською радою, яка утворилася декілька днів тому, було досягнуто принципової згоди у разі серйозного загострення міжнародного стану сформувати український легіон. Для січовиків повіту належало зібратись у селі під Львовом. Щоправда, якоїсь конкретної дати для збору ніхто так і не назвав, але останні події натякали на те, що довго чекати не варто.

Більш емоційний Андрій Валько готовий був вирушити на місце збору хоч зараз, навіть за підводами, що відвозили трьох односельців на війну, але його, як і Федора, утримувала незакінчена вдома робота.

(Побачивши, що Морози з Кандибами заздалегідь почали жнива, на інших господарках зробили те саме, але навіть такий темп не дав змоги впоратися з усім. У Вальків на полі залишилося не менше половини пшениці.)

Тому Андрій навіть більше, аніж Федір, мав причини залишитися вдома. Пообіцявши тримати один одного в курсі, юнаки порозходилися домів.

Поки що на них чекала мирна праця.

До особистої війни було ще далеко.

5

Теперішні напружені відносини між нашою імперією і Росією вимагають енергійної боротьби з москвофільським рухом, який не приховує своїх симпатій до Росії.

Так як прихильники і opгaнізaцiї цього ворожого державі руху можуть в серйозний момент згубно вплинути на дії наших збройних сил, належить негайно прийняти відповідні міри, щоб енергійно розчавити цей рух всіма доступними нам засобами.

(З циркуляра Президії ц. к. Намісництва. Львів, 8 серпня 1914. № 18385/пр.)

Наступного дня Тома Білецький вирушив до Кам’янки разом із сином. Йому хотілося, щоб і Степан нарешті по-справжньому приєднався до роботи товариства Качковського, а не лише вряди-годи брав у ній участь. Загальне зібрання, що його сьогодні, у день сорокаріччя, влаштовував адвокат Микола Шараневич, обіцяло відрізнятися від тих, що були раніше, але буденних, і Тома небезпідставно розраховував на чергову винагороду від адвоката.

Не щороку відзначають ювілеї!

Коли коні виїхали на гостинець, Тома прискорив рух. Не хотілося даремно витрачати час на дорогу, якщо можна доїхати значно швидше.

Степан сидів праворуч від батька і мовчав. Мовчав і Тома. Він розумів стан сина і не намагався лізти до нього в душу своєю мораллю. Тиждень тому місцеві активісти «Просвіти» напали на його людей і по-звірячому відлупцювали. Зі слів Степана, якби не він, наслідки були б значно сумнішими. Щоправда, ніхто з тих, що були у читальні минулої суботи, більше у селі не з’являвся, та й Степан не спішив відвідати своїх друзів, але Тома мав на це своє пояснення: ніхто не бажав знову наражатися на небезпеку. Що ж, він вважає: синові пора подорослішати і знайти себе.

Батько був переконаний, що найкраще йому буде саме у товаристві Михаїла Качковського.

На жаль, останні події дещо применшили його оптимізм, але Тома був певен, що сьогодні він (та й не тільки він) отримає всі відповіді на такі сумніви.

Напевне, щось подібне думав і Степан, бо несподівано запитав:

– Тату, а може, нам не варто нині їхати до Камінки?

– Чого це?

– Ну, війна з Росією!

– Дурне! До чого тут ми? Невже ти гадаєш, що про товариство Качковського не відомо у Відні? Там не дурні сидять. Якби ми хоч словом пішли проти цісаря, вже наступного дня нас би закрили! А так, як видиш, нині нам сорок років! Побачиш – там буде добре!

Не зчулись, як непомітно минув час. Уже в’їхавши у Кам’янку, Білецький одразу відчув, що місто живе мобілізацією. Якщо минулих відвідин тут панувала ейфорія від звістки про війну, то тепер у повітрі був неспокій. Будучи містом, у якому дислокується кавалерійський полк, воно жило його життям і переживало, якщо там щось відбувалося. Зараз улани готувалися покинути свої касарні та вирушити кудись до відомого тільки вищим командирам місця на мапі. Крім того, невеликі людські потічки стікалися до залізниці на північній околиці міста. Це мобілізований резерв піхоти прямував до своїх полків.

Дивно, але, на відміну від учорашніх проводів у тому-таки Перетині, тут не було чутно жіночого та дитячого плачу. Видно, всіх резервістів Кам’янки було призвано й оплакано рідними вчора, а сьогодні місто заполонили чоловіки повіту.

Але перевіряти, чи так це насправді, Тома Білецький не захотів. Одразу повернув на вулицю, що вела до центру міста і де стояв будинок товариства Качковського. На відміну від попередніх відвідин на звичному майданчику під липами вільного місця вже не було. Увесь простір було заставлено бричками та возами.

– Вже всі прибули! – скрушно похитав головою Тома Білецький. – Боюся, ми запізнилися. Незручно буде прийти після всіх!

Він повернув коней до лівого краю, де між крайнім возом і парканом іще залишилось одне місце якраз для його брички. Тома легко заїхав у вільний простір і задоволено всміхнувся.

– Ходімо, Степане! – зіскочив на землю батько. – А то, бачу, ми дійсно прийдемо останніми.

– Тату! – тихо сказав Степан.

– Що ще?

– Тут коні Морозів!

Тома Білецький недовірливо подивився на сина, потім перевів погляд туди, куди той показував. Він одразу впізнав двійко білих коней Грицька Мороза і лише тепер згадав, що Федько нині також збирався до Кам’янки розвідати, що із Семком Кандибою.

– Ходімо! Вони нам не потрібні!

Білецькі швидким кроком перейшли вулицю і невдовзі зупинилися перед потрібними дверима. Степан тут був уперше, зате батько без остраху відчинив їх і… відразу потрапив до рук озброєних жандармів. Це сталося так несподівано, що ніхто не встиг навіть подати голос. Краєм ока Тома помітив, що таку операцію жандарми провели і з його Степаном. Саме це змусило його хоч щось мовити.

– Що ви робите? – нарешті знайшовся він сказати.

– Прізвище? Ім’я? Звідки? – по-польськи запитав унтерофіцер.

– Білецький Тома. З Перетина, – відповів Тома.

Унтер-офіцер вийняв аркуш, пройшовся по ньому очима і задоволено всміхнувся.

– Є! Тебе заарештовано як ворога імперії та агента її ворога Росії, – повідомив він.

З несподіванки Тома на якусь мить забув язика в роті, а коли знову спромігся говорити, його грубо перервали. Тим часом унтер-офіцер звернувся до Степана.

– Прізвище? Ім’я? Звідки? – повторив він.

– Це мій син Степан Білецький, – повідомив Тома. – Він привіз мене до Камінки.

Унтер-офіцер переглянув список.

– Можеш іти! – сказав він, і жандарми відпустили Степана.

Той одразу кинувся до батька, але боляче отримав прикладом гвинтівки у плече.

– Марш звідси, шмаркачу! – крикнув старший. – А то передумаю і впишу тебе до всіх!

Розуміючи, що таке справді може статися, Тома поспішив заспокоїти сина.

– Їдь додому, Степане! – сказав він. – Не переживай – усе буде добре, і мене випустять! Їдь додому!

Оскільки Степан Білецький усе ще не спішив залишити будинок, один із жандармів йому «допоміг». Він дав юнакові сильного копняка, той полетів до дверей, вдарився об них, від чого ті відчинилися.

Степан опинився на вулиці. Лише тепер на його очах виступили сльози – гнів поступився розпачу.

Він не помічав нічого, що відбувалося навколо. Все сталося настільки раптово і безглуздо, що розум відмовлявся це сприймати. Степан не почув, як хтось торкнувся його плеча. Від несподіванки він відсахнувся.

Перед ним стояв Федір Мороз.

– Що сталося, Степане? – тривожно запитав він і аж злякався від погляду односельця.

А той до болю стиснув губи, що вони аж побіліли.

– То все твоя робота! – навіть не запитав, але ствердив Степан. – Почекай – ще віділлються вам наші сльози!

– Ти про що, Степане? – не зрозумів такої дивної переміни в його настрої Федір. – Я не розумію, про що ти говориш? І де твій батько?

– Де тато? – спробував усміхнутися Степан, але це йому не вдалося. – Там, де запроторив його ти зі своєю «Просвітою».

– Не розумію!

– Не розумієш! Та все ти розумієш, не бреши! Йди від мене! Не хочу більше нічого з тобою мати!

Степан Білецький залишив розгубленого Федора і попрямував до своїх коней. А той подивився йому вслід і, так нічого не розуміючи, попрямував до касарень, де чекав своєї черги вирушити на фронт Семен Кандиба.

Той зустрів Федора вже повністю обмундирований, і молодший Мороз навіть задивився на сусіда. Напевне, не одна містянка кидала погляд на Семена. Федір із здивуванням помітив, що тепер на сусідові була не синьо-червона парадна форма, у якій він шість років тому повернувся додому після трирічної служби, а прості польові кітель і штани коричневого кольору. Довершували однострій таке ж кепі і вже звичні кавалерійські чоботи. Щоправда, без шпор. Напевне, тому що поруч не було коня.

– Радий, що ти приїхав, – сказав після привітань Семен. – Як там мої?

– Та що твої! Єва побивається, Ганя сумна, діти поки що нічого не розуміють, – коротко окреслив ситуацію Федір. – Вчора домолотили пшеницю.

– Оце добре! – зрадів Семен.

Обидва поспостерігали, як вулицею пройшла невелика колона чоловіків із клунками та торбами.

– На станцію, – пояснив Семен. – Потяги не встигають відправляти нових рекрутів.

– Усе так погано? – тихо запитав Федір.

– Нам ніхто нічого не пояснює, але виходить так: ніхто не сподівався, що цісар оголосить Росії війну. Завтра нас відправляють кудись на схід. Тому, друже, давай прощатись. Я і так вискочив до тебе за рахунок свого обіду.

– Слухай, ти нічого не знаєш, що тут діється? – вже попрощавшись, наостанок запитав Федір.

– Ти про що? – не зрозумів Семен.

– Та зустрів тут Степана Білецького, а він так на мене налетів, що я навіть не знав, що думати!

– Що він тобі сказав? – обережно спитав Семен.

– Щось сталося з його батьком, а що…

– Слухай мене уважно! – притишив голос Семен Кандиба. – По всьому повіту (а може, і повсюди) арештовують москвофілів і кудись відправляють.

– Куди? – поцікавився ошелешений такою звісткою Федір.

– Не знаю, але нічого доброго з цього не буде.

– Тільки москвофілів?

– А разом з ними усіх нелояльних до влади людей. Тому зараз не варто бути аж надто активним. Хто знає, чи нашому війту сподобається якийсь хлоп! Відправить туди, де Макар телят не пас, і спробуй тоді щось довести! Ну все, друже! Мені час йти!

Вони востаннє обнялись і розійшлись. Улана Семена Кандибу вже чекали на плацу, а Федір Мороз повільно побрів до своїх коней. Лише підходячи до місця, де він залишив підводу, зауважив, що брички Білецьких вже не було.

6

Усяка, навіть найкраща військова муштра, має один недолік: вона не враховує того, що у будь-який момент усе може піти наперекосяк і навіть якщо тебе не вб’ють на початку бою, то часу на виправлення ситуації може не залишитися зовсім.

Інфантерист³ Олекса Мороз цю істину зрозумів у першому ж бою. Їхній полк висунувся на кордон із Росією вслід кавалерійській дивізії, яка з боєм переправилася через Збруч і з ходу зайняла по той бік прикордонне місто. Щоправда, майже відразу цісарсько-королівські драгуни наткнулися на озброєний опір російської піхоти. Саме тоді й почалося те, чого не встигли навчитися під час муштри на плацу. За переконаннями офіцерів, піхотний полк мав зайняти місто услід кавалерії, перейняти його у неї, драгуни рушили б далі. На велике розчарування командування, опір москалів виявився настільки сильним, що драгуни не витримали і відступили.

Замість того, щоб парадним маршем увійти в місто, полк Олекси Мороза побачив перед собою неприятеля, що наступав.

Прозвучала команда зупинитись і приготуватися до бою.

Зазвичай кавалерія втікала значно швидше піхоти, що її переслідувала, тому в австрійців був деякий час, щоб окопатися. Велике, недавно зібране поле майже посередині розрізали зигзагоподібні шанці. Солдатам було наказано викопати траншею, щоб можна було заховатися під час першої атаки росіян. Про те, щоб закріпитися на цьому полі, ніхто – ні солдати, ні офіцери – навіть не думали. Головне – залишитися живими на перший час!

Олексі Морозу пощастило: праворуч од нього вгризались у землю його односельці Тимофій Нагірний і Михайло Валько. Мало того, що їм трьом довелося служити разом, корпораль Нагірний був найпершим безпосереднім командиром Олекси і Михайла, чому ті були невимовно раді. Зараз про це мало хто думав, угризаючись у пухку землю, вкриту жовтою стернею. Напевне, не один селянин, змушений у такий неспокійний час одягти синій військовий однострій, згадував про таке поле у себе вдома. Про те, що хтось може залишитися на цьому полі навіки, думати не хотілося.

Поставивши гвинтівки у «піраміду», солдати взялися за лопати. Під палючим сонцем піт заливав очі, але на це не звертали уваги. Знали: копають собі прихисток від ворожих куль.

Жити хотілось усім, тому траншею полк викопав значно раніше, аніж передбачалось у таких випадках. Тепер можна було у ній просто посидіти і сховатися від палючого сонця.

– Не розхолоджуватися! – голосно крикнув Тимофій Нагірний своїм солдатам, а потім повторив це польською.

Під його командуванням була майже однакова кількість українців і поляків. Під час служби, ще до війни, між ними зазвичай траплялися суперечки, що іноді переростали у шарпанину, а то й бійку, але зараз усе відійшло кудись далеко, залишилося в опустілих касарнях. Усе те, чим вони жили раніше, тепер здавалося дріб’язковим, не вартим не те щоб до нього повернутися, але й просто згадати. Майбутній бій урівняв усіх.

Поки офіцери ходили бруствером і перевіряли, чи все зроблено належним чином, трійко односельців примостилися на дні окопу.

– Черв’ячка заморити б! – мрійливо мовив Михайло Валько.

– Відставити! – суворо кинув Тимофій і, підвівшись, голосно наказав: – Нікому не їсти! Потім наїстесь!

Знову опустившись униз, він докірливо похитав головою.

– Ой, Михайле, Михайле! Шкода, що в тебе, ґефрайтера, розуму менше, ніж у рекрута!

– А що поганого у тому, що мені хочеться жерти? – не зрозумів Валько.

– Якщо куля влучить тобі в повний живіт, точно не виживеш, тому в бій варто йти натщесерце.

– Як на Службу Божу! – посміхнувся Михайло. – Там хоч висповідатися можна, а тут…

– А ти постарайся, щоб не потрібно було сповідатися.

Олекса Мороз не встрявав у розмову. Серед друзів він був наймолодший, мав найнижче звання, але навіть не це змушувало його мовчати. Олекса сидів мовчки, попиваючи із фляги воду, бо йому було дуже страшно. Він чекав майбутнього бою і не міг собі уявити, як поведеться. Соромився признатися друзям у своєму страху, гадав, що ті візьмуть його на глузи.

Олекса не знав, що такі відчуття переживають і Тимофій з Михайлом, просто щоб не сидіти мовчки, чекаючи бою, марнують свій час на пустопорожні теревені.

– А от цікаво, кого з наших забрали до армії? – запитав Михайло.

Його цікавість була недаремною. Перед тим як вони покинули касарні, до полку прибула сотня рекрутів, що вже служили у ньому раніше. Поінформовані люди розповідали, що таке відбувається в усіх полках і це поки що перші ластівки.

– Семена точно заберуть! – впевнено озвався Олекса.

– Ну як же без твого майбутнього шваґра! – мовив Михайло.

Тимофій усміхнувся. Здається, всі у полку знали, що інфантериста Мороза вдома чекає любка, і це було темою частих насмішок старших товаришів; щоправда, вони якось самі собою затихли, бо Олекса просто перестав на це реагувати.

– До того ж Семен потрапить в улани, – вів далі Валько. – Драпатиме від москалів так, як наші драгуни.

– Та не обов’язково тікатиме! – прийшов на виручку Нагірний. – Може, його командири будуть не такі безпорадні, як наші.

Олекса хотів було підтримати друга, що Семен Кандиба не з полохливого десятка, як до його вух долинув якийсь дивний протяжний звук. Видно, його почув не лише Мороз, бо всі розмови враз притихли. Солдати підвели голови догори, сподіваючись розгадати, що це таке. А звук наближався, ставав щораз вищим. Щось пролетіло над окопом – і тут пролунав потужний вибух.

Росіяни почали артилерійський обстріл австрійських шанців. Спочатку снаряди розривалися позаду, але з якогось часу вибухи почали наближатися до місця, де притихли солдати. Напевне, один зі снарядів вибухнув у самій траншеї ліворуч, бо звідтам чулися крики і стогін.

Олекса Мороз інстинктивно розпластався на дні траншеї й лише молився, щоб сюди не залетів випадковий снаряд.

Але обстріл закінчився так само раптово, як і почався. Коли стало зрозуміло, що все позаду і більше вибухів не буде, солдати почали поволі підводитись із землі. Багато хто струшував із себе землю, хтось роззирався навколо.

– Приготуватися до бою! – прозвучала команда лейтенанта Мюнцера, командира їхньої роти.

Олекса Мороз поглянув уперед. З протилежного краю поля до них наближалися шеренги неприятеля.

– Почалося, хлопці! – мовив корпораль Нагірний. – Спокійно, без паніки!

Але паніки вже не було. Вона зникла одночасно з останніми вибухами снарядів. Натомість прийшла впевненість у тому, що все буде добре і саме тебе смерть не знайде. Принаймні цього разу.

Тим часом окопом ланцюжком передавалася команда прилаштувати багнети. Значить, не виключалася можливість рукопашного бою.

Олекса підвів голову над бруствером. На відстані з добрих триста кроків наближалися шеренги солдатів в оливково-зелених одностроях. Між ними було не більше п’яти кроків, що підвищувало шанс залишитися живим. Маючи чудовий зір, Олекса розгледів, що і москалі причепили до гвинтівок багнети, але, на відміну від коротких австрійських, ті були довгі й тонкі.

– Без команди не стріляти! – нагадав Нагірний.

Ця команда була даремною. Ніхто з солдатів ніколи не воював, і нікому не доводилося стріляти у людей. Всі знали, як це вперше важко змусити себе натиснути на курок і вистрілити, тому солдати піхотного полку відмінно виконали підготовку до бою: мовчали, без команди не стріляли, з окопу не висувалися.

Коли неприятель підійшов на відстань пострілу гвинтівки Манліхера, прозвучала команда «Вогонь!». На всій довжині фронту, що займав полк, майже водночас пролунав потужний залп. Натиснув на курок і Олекса Мороз.

Спеціально він не цілився ні в кого, як, зрештою, й інші солдати. Одначе після першого ж залпу перша шеренга тих, хто наступав, упала як підкошена.

– Вогонь! – кричав Тимофій Нагірний. – Не зупинятися!

Одночасно з іншими Олекса перезарядив гвинтівку, цього разу прицілився, упіймав на мушку найближчого до себе ворожого солдата, але вистрілити не встиг. Той несподівано звалився на землю, вражений іншою кулею.

Тепер стріляли безсистемно, кожен самостійно. Після третього-четвертого пострілу москалі падали на землю вже частіше, у їхніх лавах утворилися прогалини.

Мороз зробив черговий постріл і лише тепер зрозумів, що це був п’ятий патрон. Потрібно було перезарядити гвинтівку. Він уже зібрався було дістати з сумки чергову обойму, як тут прозвучала команда «Вперед!».

Він бачив, як першим виліз на бруствер Тимофій Нагірний. Він виставив перед собою гвинтівку і побіг вперед. Його приклад повторили інші, і скоро в окопах не залишилося нікого.

Побачивши, що австрійці піднялися в атаку, російські офіцери також дали команду перейти на біг, і зараз обидва війська щодуху мчали назустріч одне одному, щоб зустрітись у смертельному герці. Відстань невмолимо скорочувалась, і ось десь праворуч од Нагірного хтось першим уже встиг наразитися на багнет. Дивно, але ніхто – ні австрійці, ні росіяни – не кричали. Все відбувалося тихо, лише тупіт сотень солдатських чобіт.

Тимофій Нагірний не бачив нічого, окрім солдата навпроти, котрий так само біг йому назустріч. Той виставив перед собою довгу гвинтівку, значно довшу, аніж та, що мав Тимофій, і також обрав Нагірного потенційною жертвою. Зелена гімнастерка навскіс була перемотана такого ж кольору товстим скрученим сукном, про призначення якого Тимофій не мав гадки, але зараз йому було не до роздумів. Він зрозумів, що його «манліхер» поступається довжиною ворожій гвинтівці з багнетом. Залишалось єдине: атакувати першим.

І коли Нагірний зрозумів, що ця мить настала, викинув уперед руки. Багнет увійшов у скручене сукно, але до тіла не дістав. Натомість москаль – старший за Тимофія вусатий солдат з подзьобаним віспою обличчям – свого шансу не упустив. Він легко увігнав довгий чотиригранний багнет у груди Нагірному.

Пекучий біль пронизав усе тіло Тимофія, якось одразу сили покинули його, він випустив із рук зброю і повалився на землю. Смерть настала миттєво, і Тимофій навіть не встиг зрозуміти, що помирає.

У рукопашному бою найменше розглядаєшся навсібіч. Олекса Мороз бачив лише одного ворога, котрий так само, як і він, серед десятка австрійців, що бігли назустріч, вибрав саме його.

Страху не було, натомість залишилося бажання просто вижити. Олекса побачив перед собою гострий багнет, що ось-ось мав проткнути його тіло, але механічно, навіть не усвідомлюючи, що він робить, Мороз прикладом відбив атаку і з ходу встромив свого багнета в шию ворогу.

З рани бризнуло стільки крові, що Олекса відсахнувся. Йому здалося, що його «москаль» одразу помер від втрати крові.

– Ззаду! – почув Олекса розпачливий голос Михайла Валька.

Він різко обернувся і… якийсь москаль наткнувся тілом на його багнет. Олекса не встиг здивуватися такому везінню, як побачив, що на сусіда налягли відразу двоє. Він поспішив на допомогу.

Кривавий тан тривав добрих півгодини. Обидві сторони боялися заглибитись у лави ворога, тому лінія зіткнення, а отже й смерті, практично не просувалася. Траплялося, щоб зустрітися з наступним солдатом, доводилося перелізати через нерухомі тіла – своїх і чужих.

Через півгодини командири зрозуміли, що ніхто перемоги не здобуде, тому в якусь мить обидва війська відхлинули назад, залишивши на полі мертвих і поранених. Ті лежали впереміж, уже не вороги, адже смерть примирила їх. З’ясовувати між собою, хто правий, а хто ні, мертві залишили живим.

Олекса Мороз і Михайло Валько були змучені та забризкані кров’ю, як, зрештою, всі, що залишилися живими.

– Ти Тимофія не бачив? – запитав Михайло.

– Ні, тільки коли він піднявся в атаку, – відповів Олекса.

Він оглянувся і не побачив нікого з його відділення.

– Нагірного бачили? – голосно спитав Мороз.

Ніхто не відповів. Олекса повторив запитання польською, а затим німецькою. Відповіді не було. Коли він уже хотів повторити питання, ліворуч хтось озвався:

– Тут він!

Михайло з Олексою поспішили туди.

Тимофій Нагірний лежав горілиць, розкинувши руки, і мертвими очима дивився у блакитне небо. Навколо дірки на грудях червоніла маленька червона пляма. Крові було так мало, що важко вірилося, що саме це стало причиною смерті друга.

Михайло Валько важко опустився на коліна.

– Тимцю, Тимцю! – вигукнув він. – Що ми твоїм батькам скажемо?

Тимофій був єдиним сином у Микити і Варвари Нагірних, і тепер вони залишилися самі.

Михайло перехрестився і закрив долонею очі мертвому другу.

Прозвучала команда повернутися в окопи. Друзі востаннє подивилися на Тимофія і повільно побрели назад.

На повірку виявилося, що рукопашний бій став останнім майже для третини полку. Лейтенант Мюнцер, сам із перев’язаною рукою, довідавшись, що корпораль Нагірний загинув у бою, призначив замість нього ґефрайтера Валька.

У підпорядкуванні новоспеченого командира, крім Олекси Мороза, було ще два поляки. Решта солдатів залишилися на полі бою навічно.