Kitobni o'qish: «Галицька сага. Невиправдані надії», sahifa 2

2

Правлячі кола Польщі немало хизувалися «міцністю» своєї держави і «міццю» своєї армії. Однак, виявилося достатнім короткого удару по Польщі з боку спочатку німецької армії, а потім – Червоної армії, щоб нічого не залишилося від цього потворного дітища Версальського договору.

Із виступу на п’ятій сесії Верховної Ради СРСРнаркома закордонних справ В. Молотова

Вранішнє сонце піднялося над східним горизонтом і сліпило очі. Воно пробилося сліпучим промінцем крізь вузеньке віконечко довгої червоної будівлі і утворило на давно не митій підлозі яскравий зайчик прямокутної форми, що повільно переміщався вузьким проходом, по обидва боки якого стояли двоярусні нари. Сонце розігнало одвічну у бараках темряву і відігнало її у найдальший куток. Посвітлішало, але цього не помічали люди. Вони солодко спали на нарах, не підозрюючи, що уже наступив день.

Сонячний прямокутник перемістився коридором й освітив ще молоду людину на нижніх нарах. Чоловікові було не більше тридцяти років. Молоде, досить красиве обличчя, заросле давно неголеною щетиною. Коли сонячний зайчик забрався на обличчя, чоловік зажмурив очі, неначе хотів відігнати геть непрошеного гостя.

Коли ж це не допомогло, молодий чоловік повернувся обличчям до стіни, а спиною, відповідно, до зайчика, але майже одразу повернувся назад. Відкрив очі, але зажмурився від сліпучого світла.

Дмитро важко підвівся, сів, звісивши босі ноги. Він ніяк не міг зрозуміти, що відбувається. Повернулося щось нове, незвичне, давно забуте, нагадало про себе.

Дмитро повернув голову. Його товариші мирно спали, посопуючи, а дехто похропуючи.

І тут Дмитра осінило: сонце вже встало, а їх ніхто не будив. Це було щось нове, майже неможливе, принаймні за весь час перебування його, Дмитра, у концтаборі (а це не один рік!) таке траплялося вперше. Щось надзвичайне мусило трапитися, щоб охоронці забули розбудити в’язнів. Ні, це дійсно неймовірно! Чому не розбудили? Проспали самі? Оце вже ні! Швидше вони самі не досплять, але не забудуть підняти в’язнів на годину, а то й дві раніше. Щось не те.

– Василю! – тихо покликав Дмитро. – Спиш?

– Уже ні, – почулося зверху.

– Злізай вниз.

– Дай виспатися, – заспано благав сусід. – А то зараз почуємо «Wstawac, swini!», і вся радість життя зникне.

– Не почуємо, – відповів Дмитро. – «Ожел бялий» заспав.

Його співрозмовник нічого не відповів, хоч Дмитро і чекав на відповідь. Натомість Василь з’явився власною персоною, спустившись вниз. Сів поруч.

Вони познайомилися і подружилися вже тут, у таборі. Хоч кожен рятувався як міг, але переносити нужду краще разом.

– Ти про що говориш? – недовірливо запитав Василь. – Хіба може Камаля пропустити такий історичний момент?

– І тим не менше. Сонце вже високо, а нас ще не будили, – стояв на своєму Дмитро.

Василь замість відповіді подивився на заґратоване віконце. Дійсно, у такий час вони, в’язні, вже мали б поснідати тим, що повар чомусь гордо називав їжею, і розбрестися по роботах. Так було завжди. Тільки не сьогодні.

– А яке сьогодні число? – запитав Василь. – Може, у них якесь свято?

– Може, Мосніцький помер, – з надією припустив Дмитро. – А ще краще, Костека підстрелили.

– Розмріявся.

– Та тільки мріяти й лишається.

Василь нахилився, дістав з-під нар свої розбиті дерев’яні трепи, надів на босі, всі у шрамах ноги.

– Знаєш, Дмитре, для мене невизначеність – найбільший тягар, – говорив він. – Втрачається нитка життя. Яке б воно не було – чи щасливе, чи таке, як от у нас, – завжди знаю, чого чекати від нього. А тут, розумієш, дійсно нічого не ясно. І невідома причина.

– Навіть у нашому випадку? – Дмитро вирішив послідувати прикладу друга і натягнув своє взуття. – Нам же тут сидіти і сидіти!

– Ох, Дмитре! Не розумієш ти суті життя! Ніщо не вічне у світі. Ніщо, окрім Бога! Це тобі говорить син священника.

Дмитро був у таборі Береза-Картузька вже четвертий рік і, здавалося, звикся зі своїм становищем безправного в’язня. Це, звичайно, було лише ширмою, за якою ховалася справжня робота. Він зумів зібрати собі однодумців, яких тут було багато. А минулого року до їхньої команди розподілили Василя Бандеру.

Обох об’єднувала приналежність до одної організації, і вони подружилися, хоч і перебували в ОУН на різних щаблях: Дмитро – звичайним членом, Василь – брат крайового провідника. Але однакові умови, у які обидва потрапили, зрівняли їх. Дмитро, хоч і став Бандері другом, все ж відчував різницю. Що ж, так і має бути, тим більше що служба у польському війську і вишкіл, який час від часу влаштовували в ОУН для підтримки новачків, давалися взнаки. А вже тут, у концтаборі, субординація носила присмак життя. Попробуй не послухатися Камалю чи простого охоронця!

Тим часом поволі прокидалися інші в’язні. Барак заворушився, стихло безперервне хропіння, яке у різних формах попервах не давало спати Дмитрові. Люди прокинулися, дехто злізав з нар, дехто продовжував лежати з розплющеними очима. З нижнього ярусу протилежного ряду до Панаса звернувся щуплий дядько, король львівських злодіїв Онуфрій Копистко. Королем він залишився і тут, підпорядкувавши під себе усіх кримінальних, яких тут було багато. Колись, ще у перший день прибуття Дмитра, між ними виникла суперечка, що переросла у бійку, але за Панасом були всі політичні, до того ж виявилося, що «король» знає односельця Панаса Федора Мороза, тому між ними виник своєрідний пакт про ненапад, якого обидві сторони свято дотримувалися.

– Дмитре, чому нам їсти не дають? – запитав Копистко.

– А чому на роботу не женуть тебе не цікавить? – замість Дмитра відповів Бандера.

– На даний момент мене цікавить не робота, а жратва, – відрубав «король».

– Не знаю, – признався Панас. – Сонце вже високо, а двері, як бачиш, зачинені.

– Може, неділю на сьогодні перенесли? – подав голос в’язень зліва.

– Мовчи, молокососе, коли великі люди розмовляють! – осадив його Копистко. – Краще поглянь через вікно, чи не йдуть кликати до кухні.

«Порушник спокою і субординації», дрібний злодюжка Семен Опришко, зірвався зі свого місця, наблизився до маленького заґратованого вікна й притулився до нього обличчям. Знадвору доносилися глухі звуки.

– Що там? – поцікавився Копистко.

– Щось бігають всі, – відповів Опришко. – Метушаться.

– Камалі не видно? – запитав Дмитро.

– Ні, не видно. Жовніри чогось згуртувалися біля комендатури. Чекають чогось.

– Може, перевірку, – висловив припущення Олекса Гатчук, член ОУН із Станіславіва. – Може, самого Костека.

– Якщо його, то нам кердик, – підсумував Копистко. – Цьому їсти не дай, лиш би познущатися над нами. Гей, Яблонський, чому нас не кличуть на роботу і не дають їсти? Може, вже твій комунізм настав?

Дмитро Панас усміхнувся. Як все-таки влучно охарактеризував Онуфрій тріади члена КПЗУ Тадея Яблонського, що той старався висловити при кожній нагоді. Комуністи у бараку трималися окремо (як, у принципі, інші категорії в’язнів: націоналісти, кримінальники, поляки) й займали ближній до виходу сектор. Тадей Яблонський не став відповідати Копистку різкістю на його випад, лише спокійно сказав:

– Не розумію вашого сарказму, Копистко, особливо зараз. Надворі щось робиться, невідомо, що нас чекає, і ваш тон тут недоречний.

Дмитрові Панасу набридла ця розмова. Він підвівся, щоб її закінчити.

– Вперше в житті я згоден з комуністом, – сказав Панас. – Але, пане Яблонський, прошу не вважати мене своїм спільником. В основоположних началах я залишаюся непохитним.

– Що ж, не все втрачено, – багатозначно відповів комуніст.

– Ідуть відчиняти барак, – подав голос Опришко й одразу ж зіскочив на підлогу.

Усі в’язні повернули голови на велику дерев’яну браму, яку на ніч завжди закривали. Почувся дзенькіт ключів, гримнув засув, і два жовніри відкрили стулки дверей.

– Снідати! – голосно сказав охоронець.

В’язні полегшено зітхнули. Що б там не трапилося назовні, але снідати все-таки кличуть. Для вічно голодного в’язня, який засинав під марш кишок і прокидався під нього, навіть маленька затримка сніданку чи обіду була нестерпною. В’язні одразу забули про всі свої страхи, по одному покинули барак і так вервечкою попрямували до «кухні». Таку горду назву носило перекриття, що покоїлося на численних дерев’яних стовпах. Стін у «кухні» не було, зате стояв довгий стіл, стесаний з грубих дощок.

Проходячи повз мовчазних охоронців, Дмитро кинув на одного з них погляд. Як завжди, обличчя жовніра було кам’яне, незворушне, але чіпкі очі Панаса побачили на ньому якийсь страх і розгубленість. Про це Дмитро сказав Василеві, коли, сидячи за столом, уминав сніданок: якусь невідомо з чого зварену бурду, глевкий хліб і кружку ледь забарвленого чаю.

– Я це помітив, – відказав Бандера. – Так, поза всяким сумнівом, щось трапилося. І таке, що може принести неприємність Камалю, але не нам.

– Гадаєш, вони нам скажуть.

– Навряд. Але я не дуже й переживаю. Самі дізнаємося. Не вперше.

Дмитрові Панасу згадався травень 1938 року, коли щось подібне вже було. Тоді без видимих причин у таборі різко посилився режим, утиск в’язнів, зменшилася пайка, правда, це стосувалося лише членів ОУН та українців взагалі. А оскільки в’язні в основному були українцями, репресій зазнали майже всі. Тоді ніхто з адміністрації не пояснив ув’язненим, що сталося, але з піднесеного настрою охоронців вони зрозуміли, що відбувається щось екстраординарне. Як і тепер, невідомість гнітила. Здавалося, легше було переносити образу й утиски, коли знаєш причину. Лише через місяць Панас складним шляхом через Онуфрія Копистка дізнався про причину такої поведінки адміністрації табору: в Роттердамі більшовицьким агентом був убитий Євген Коновалець, голова ОУН.

Тепер, напевне, трапилося щось подібне, тільки от радості на обличчях поляків не видно.

Здивуванню в’язнів не було меж, коли після сніданку їх… знову повели до їхнього боксу і для надійності зачинили двері.

Тепер уже навіть найбільші песимісти, на яких останнім роком перетворилися комуністи (особливо це сталося після того, як Василь Бандера повідомив їм неприємну для них звістку про розпуск їхньої партії), зрозуміли, що сталося щось надзвичайне. Першим висловив припущення щодо причини такої дивної поведінки Тадей Яблонський.

– Гадаю, що почалася війна, – сказав він, чомусь звертаючись лише до Копистка.

Той нічого не відповів, лише невизначено знизав плечима. Припущення комуніста було вартим уваги.

– І з ким? – їдко запитав Бандера.

– Та не з Гітлером певно! – зі знанням справи відповів Яблонський. – Чого б то капіталісти нападали на своїх! Ясне діло, що поляки напали на Радянський Союз, хотіли зробити так, як у двадцятому році, дійти до Києва, але Червона армія вже не така, як була колись. Дали полякам по зубах, то й сумні такі. А чого радіти, коли в тебе розквашена морда?!

Пояснення Яблонського хоч і не переконали всіх, але хоча б змусили задуматися, тим більше що таке справді могло бути.

Найгірше для в’язнів була невизначеність. Здавалося, навіть каторжна щоденна робота, після якої сил залишалося, щоб тільки повечеряти й добратися до своїх нар, вже не видавалася такою тяжкою, як це осоружне чекання.

Того дня їх на роботу більше не кликали. Таке ж повторилося й наступного дня і у неділю, хоч цей день зазвичай був неробочим, щоправда, не завжди. Якось комендант табору Йозеф Камаля-Курганський повернувся звідкись п’яний і сердитий, й нічого кращого не придумав, як свою злість зігнати на в’язнях. Тоді їх вигнали на роботу у саму неділю.

Але неділя проминула спокійно, день поволі хилився до вечора, як уже перед самим сном двері блоку відчинилися і жовніри заштовхали всередину з десяток нових в’язнів. Щоправда, це не був звичний «ремонт», як тут називали новоприбулих. Новачками виявилися мешканці сусідньої споруди.

– Вав-вав! – застережливо озвався Копистко. – Чого ви сюди приперлися? У самих тільки місця, щоб стояти на одній нозі!

– Та й нам, шановний, не миле таке переселення! – відказав знайомий багатьом Станіслав Лабаз, член УНДО.

Через що він потрапив до Берези-Картузької, не знав ніхто. Лабаз, судячи з усього, також.

– То чого приперлися?

– Наказали звільнити наш блок для нового «ремонту».

– І хто вони такі, що через них ми маємо наступати один одному на ноги? – поцікавився Дмитро Панас.

Станіслав Лабаз озирнувся на зачинені двері й тихо сказав:

– Німецькі літуни!

– А що вони тут роблять? – допитувався Онуфрій Копистко.

– Та хіба ви не знаєте, що вже третій день Польща веде війну? – здивувався один із супутників Лабаза.

– А до чого тут Німеччина?

– Так Німеччина і напала! А ви що, не знали того?

«Господарі» блоку, як за командою, повернули голову до розгубленого Тадея Яблонського, а Василь Бандера скрушно похитав головою.

– Щось ваші просторікування, товаришу комуніст, зовсім розбігаються з життям! – сказав він. – Як це розуміти? Німецькі імперіалісти напали на своїх братів-поляків? Як то у вас: людина людині – вовк?

Але на це «головний комуніст» блоку нічого не відповів. Натомість Дмитро Панас сказав:

– Що ж, треба потіснитися! Але – свої до своїх!

Найбільше пощастило «комуністичній фракції», бо серед прибулих «своїх» не було. Абияк розмістивши прибулих, «господарі» заходилися розпитувати їх про останні новини, але з’ясувалося, що на цьому знання тих про те, що відбувається за колючою огорожею табору, вичерпуються. Дійшовши до думки, що найближчими днями, можливо, навіть завтра, вони дізнаються більше, мешканці блоку повкладалися спати.

А вранці під час сніданку (дивно, але навіть у такій тривожній і непевній ситуації в’язнів не забували годувати) Теодор Климів, колишній студент і, як Панас з Бандерою, член ОУН, підсів до них і, змовницьки озирнувшись, тихо повідомив:

– Тут Донцов!

– Який Донцов? – не зрозумів Панас. – Дмитро Донцов?

– Він самий! Я бачив його через дріт, коли їх також вели їсти. Але…

– Що «але»? – запитав Василь Бандера.

– Але всі вони – і Донцов, і ті, що з ним, – не мали такої, як у нас, форми. Були вдягнуті звично!

– Значить, привезли їх спішно, – зробив висновок ще один член ОУН Ратушний, колишній редактор газети. – Ой, боюся, що справи у наших поляків геть погані!

Для більшості оунівців, головний ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов був чимось майже міфічним, людиною, про котру знали всі – і прихильники, і вороги, але мало хто його бачив. Природно, звістка про те, що разом з ними перебуває сам Донцов, миттю розлетілася табором. Чи не кожен член Організації Українських Націоналістів був знайомий із його книгою «Націоналізм» і у багатьох вдома ця книга була. Траплялося, що саме вона ставала приводом для того, щоб, зрештою, вони опинилися тут, у Березі.

«України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в нашій душі».

Ця фраза із книги стала для багатьох полегшенням їхнього безпросвітного існування, була виправданням перебування у таборі. Багатьом хотілося побачити його «наживо», але цього прагнення не поділяла табірна адміністрація. В’язнів укотре повели назад до блоків.

Хоч би як того не хотіли поліцейські, але новини з волі все ж просочувалися крізь колючу табірну огорожу: то з новоприбулим «ремонтом», то самі охоронці коли-не-коли проговоряться. В’язні зрозуміли головне: справи у поляків йдуть геть погано, а якщо так, то з’явилася хоч якась надія на визволення.

Воно прийшло, як це завжди трапляється, несподівано. Зранку вісімнадцятого вересня ув’язнених знову не те що не повели на роботу, але й навіть не відчинили двері блоку. «Черговий на вікні» Семен Опришко повідомив замученим чеканням товаришам, що надворі немає жодного поліцейського і взагалі табір як вимер.

– Не до добра це! – пробурмотів Онуфрій Копистко.

Він хотів ще щось сказати, як за зачиненими дверима почулося вовтузіння. Хтось декілька разів шарпнув за ручку. Повітря у блоку наповнилося тривогою. Вона посилилась, коли хтось невідомий вдарив чимось важким по замку. Раз, другий!

За весь час перебування у Березі-Картузькій (а для доброї половини в’язнів це не один рік!) таке було уперше. Усі заворожено втупили свої погляди у двері, а поляки з комуністами, що займали найближчі до дверей нари, завбачливо відсунулися від них якнайдалі. Пролунав ще один удар, і всі почули, як впала на бетонну підлогу залізна рейка.

Усі з острахом чекали, хто ж з’явиться. Яким же було здивування мешканців блоку, коли на порозі вони побачили молодого чоловіка, худого, що видавало в ньому такого ж в’язня, як вони самі, але одягненого у цивільне, і… з пістолетом у руці.

– Комуністи є? – запитав він.

– Є! – підвівся зі своїх нар Тадей Яблонський і назвав себе.

– Тоді знайте, що ми взяли під свій контроль весь табір! – повідомив незнайомець.

– Хто це «ми»? – запитав Василь Бандера.

– Комуністи!

– А де охорона? – недовірливо поцікавився Онуфрій Копистко.

– Порозбігалася! – усміхнувся невідомий. – Польська держава сьогодні впала під ударами двох великих армій.

– А хто друга? – запитав Яблонський.

– Вчора вночі Червона армія перейшла кордон Польщі і зараз переможним маршем наближається до нас! Здійснилося віковічне прагнення поневоленого польськими панами українського і білоруського народів про возз’єднання у великій сім’ї!

– А далі що? – запитав Дмитро Панас.

– А далі ви можете забрати на складі свою одежу і йти куди хочете. Хочете до Гітлера – йдіть, додому – тоже… А ми, комуністи, дочекаємось армії-визволительки!

Мешканці блоку заворушилися. Вони лише тепер, здається, зрозуміли, що це насправді відбувається з ними і що така нездійсненна ще вчора умова їхнього звільнення – коли рухне Польща – таки настала.

– Як хоч звати тебе, «спасителю» ти наш? – запитав Копистко.

– Олександр Гаврилюк, – відказав той.

– Ви той самий літератор Гаврилюк? – здивувався Яблонський.

Той знову усміхнувся:

– Та, певно, що я!

Тадей Яблонський потягнувся до нього. Вони привіталися. Це стало сигналом, що й інші члени вже не існуючої Комуністичної партії Західної України захотіли привітатися з «тим самим» Гаврилюком. Невдовзі «комуністична фракція» блоку його покинула. За ними подалися поляки із Національно-радикального табору. Оунівці йти не спішили.

– Дві декади – і «Польська юж зґінєла»⁶! – мовив Михайло Ратушний.

– Так, недооцінили ми німців, – згодився Дмитро Панас.

– І совіти тоже! – вставив Василь Бандера. – От того наші комуністи й встигли захопити владу в таборі, бо першими взнали про своїх. Тільки одного не розумію.

– Чого? – запитав Дмитро.

– Вони так радіють, що прийде Червона армія, що аж забули про своїх колег, котрі згинули в сибірах. Вони гадають, що їх не те чекає?

– Пани націоналісти, вам не про то треба думати! – перебив їхню розмову Онуфрій Копистко. – А про те, як живими і по можливості цілими вибратися звідси. Комуністи вміють вести не лише дискусії, але й вогонь!

Слова «головного бандита» блоку повернули українців до реальності.

– Ти маєш рацію, Онуфрію! – підвівся з нар Михайло Ратушний. – Але перед тим треба роздобути одяг і якісь черевики. Я вже на ті трепи дивитися не можу!

– А чого наш комуніст назвав «спасителя» літератором? – поцікавився Копистко, збираючи з нар свій нехитрий скарб. – Він щось написав?

– Так, про Березу⁷, – підтвердив Василь Бандера. – Він вже один раз був тут.

– Файно написав?

– Правду! Я не великий прихильник поезії, а тим більше комуністичної, але то можна читати!

Коли мешканці блоку вийшли надвір, там уже повсюди ходили колишні в’язні, ще не до кінця усвідомлюючи, що все найстрашніше лишилося позаду. Якщо раніше всі трималися своєї команди, а хоч там і не було ідилії, все ж працювати доводилося разом і від роботи кожного залежало, якою буде сьогодні їхня пайка, то тепер колишні в’язні розбилися на «групи за інтересами», причому більшість тримала свій шлях до приземистої будівлі складу. Саме там зберігався конфіскований у них одяг. Щоб перед складом і в ньому самому не виникло стовпотворіння, молоді люди з пістолетами (видно, конфіскованими чи залишеними у спішці вартовими табору) пропускали невеликими групами. Колишні в’язні всередині приміщення довго не затримувалися і виходили надвір, уже тримаючи в руках цивільний одяг. І навряд чи свій.

У цьому Дмитро Панас переконався, як тільки надійшла його черга. Всередині все було перевернуто догори дриґом, і надії знайти серед цього хаосу своє не було. Тому Дмитро вибрав якісь штани, сорочку й маринарку, найголовніше, якісь майже нові черевики, причому другий довелося пошукати, і з цим скарбом залишив склад.

Яким щастям було скинути із себе осоружну смугасту форму й надіти хоч і чужий, але все ж цивільний одяг! Хотілося взяти й спалити табірну одежу, але полум’я від такого вогнища сягнуло б до неба, тому Панас лише кинув її на загальну купу.

У нормальному одязі вже почувався не таким безправним, як раніше. Дмитро озирнувся довкола. Його товариші по нещастю вже також перевдягнулися у що кому пощастило і навіть тим, кому дістався одяг явно не по їх статурі, не почувався обділеним.

Увагу Панаса привернула чималенька купка людей в однаковій сіро-зеленій уніформі. Це були німецькі солдати та офіцери, котрі умудрилися під час переможної для себе війни потрапити у полон до поляків. Це були молоді чоловіки, у дечому навіть нахабні, котрі тільки тепер усвідомили, що весь цей короткий жах закінчився і скоро вони знову побачать своїх.

Дмитро Панас незчувся, як до нього підсіли Михайло Ратушний і Василь Бандера.

– Бачив, як хазяйнують? – кивнув на комуністів Бандера. – Відчули свою силу!

– Та най чекають свою Червону армію! – махнув рукою Дмитро. – Нам що до того? Нам в другу сторону!

– Треба вже йти! – мовив Ратушний.

– А чого спішити?

– Почув я, що комуністи хочуть всіх загнати назад в блоки.

– Навіщо? – не зрозумів Дмитро.

– Щоб дочекатися своїх червоних і передати їм усіх, – сказав Бандера. – А мені треба додому!

– Мені також! – відказав Панас. – То що будемо робити?

– Зберемось всі разом і підемо звідси. Не думаю, що у комуністів так багато броні, щоб стріляти в нас.

Дмитро відзначив слушність Василевих слів. Напевне, ті три чи навіть чотири пістолети, котрі він бачив у комуністів, це все, що їм вдалося роздобути в будинку адміністрації табору.

– А куди підемо?

– Я пропоную йти до Берестя, – сказав Бандера. – То навіть недалеко звідси.

– А що там? То ж навіть не по дорозі додому?

– Там останні місяці сидить мій брат Степан. Якщо і там така сама ситуація, як тут, то він не нині-завтра також вийде на волю…

Тут усі почули якийсь гул. Він долинав десь із заходу. Вже колишні в’язні, як за командою, повернули голови у напрямку, звідки долинав звук. Спочатку не було нічого видно, але невдовзі на чистому небі з’явилися маленькі темні точки, які поступово перетворилися на десяток літаків. Побачивши своїх, полонені німці радісно замахали руками. Навряд чи помітили зверху це привітання, а можливо, перед ланкою винищувачів стояла якась конкретна задача, у якій не було місця невеличкому містечку Береза-Картузька.

Вони не знали, що у Берестейській тюрмі, куратором котрої був сам полковник Вацлав Костек-Бернацький – непримиренний противник всього українського, відомий також тим, що проводив політику полонізації поліщуків, Степана Бандери вже не було.

Те, що почалася війна, особливий в’язень дізнався чи не у перший день, коли на місто Берестя над Бугом впали перші бомби. Згідно з розпорядженням начальника тюрми «Бригідки» Влоджімєжа Душєвіча, Степана Бандеру як небезпечного в’язня тримали окремо, в суворій ізоляції, і до нього навіть не підселяли одвічних політичних ворогів – польських ендеків. Подібне практикувалося в усіх польських тюрмах, де сиділи політичні. Українці та поляки настільки захопилися спільною ворожнечею, що зовсім забували, через що вони тут сидять. З Бандерою, справедливо міркував Влоджімєж Душєвіч, такий трюк не пройде, а якщо і пройде, то ще не відомо, хто кого переконає у своїх поглядах. Тому Степана Бандеру і помістили в одиночну камеру. В’язні Берестейської тюрми, звичайно, знали, що разом з ними перебуває людина, для багатьох легендарна, але ніхто не бачив Провідника, хоч вже і колишнього. А сам Бандера навіть вбачав певний символізм у тому, що перша тюрма у Львові й теперішня у Бересті називаються однаково.

Майже два тижні Степан Бандера перебував у невіданні того, що відбувається за стінами його камери. Кожного дня йому приносили їжу, причому раціон навіть покращився у порівнянні з попередніми днями, але жодної звістки про те, що відбувається на волі, і навіть те, з ким Польща воює, Бандері дізнатися не вдалося. Звичайно, він знав, що війною на ненависну йому Польщу можуть піти двоє – Гітлер і Сталін. Чесно кажучи, ні від кого він нічого доброго не чекав. Бандера навіть схилявся до думки, що це все ж Радянський Союз нарешті зважився розпочати з Варшавою війну, пам’ятаючи свою ганьбу двадцятого року, адже від Німеччини до Буга досить велика відстань. Так він промучився майже два тижні, коли якось вранці почув, як хтось гамселить у двері його камери.

Коли ти сидиш в одиночній камері більш аніж пів року, то будь-який незрозумілий звук ззовні сприймаєш насторожено, а тим більше такий. Бандера став біля заґратованого вікна і тривожно дивився на міцні металеві двері, котрі, ти не менше, все ж піддавалися настирним ударам невідомих. Ось почувся сильний удар, двері неприємно заскреготіли і відчинилися. Бандера побачив групу таких же, як і він, арештантів.

– Він живий! – голосно промовив один з визволителів і привітався: – Здрастуйте, друже Степане!

– Ви мене знаєте? – здивувався Бандера.

– Про те, що разом з нами сидить сам Степан Бандера, ми знали вже давно, от тільки поляки не показували нам.

– А тепер що?

– Так війна ж! Німці б’ють поляків у хвіст і гриву! Душєвіч втік, бо до міста підступили німецькі війська.

– Хто ви? – запитав Степан Бандера.

До нього лише тепер прийшло усвідомлення, що така далека ще вчора подія – звільнення з тюрми – таки відбулася. А поки що незнайомий визволитель говорив:

– Друже Степане, нам треба йти. Наші люди повідомили, що до Берестя підходить німецька армія. Вам треба перевдягнутися!

Степан Бандера у супроводі колишніх в’язнів членів ОУН покинули Берестя саме у той момент, коли місто потрапило під авіаудар німецької люфтваффе, а на протилежному березі Західного Бугу, якраз навпроти Тереспільських воріт Берестейської фортеці, розгорталась батарея протифортечних гармат.