Повія

– Такого часу ніколи не буде! – одказав Шестірний. – Завжди будуть поміж людьми викидатись і розумніші від других, і удатніші. Вони-то і будуть правити громадою.

– Чи правити-то? А чи не пильнувати про громадське добро, без твого правежу?

– Тож – і добро пильнувати…

Жук, мов опарений, скинув на Шестірного грізний погляд.

– Ти, певно, в управителі полізеш? – якось глухо запитав він.

– Атож! Ширша постать – більше нажнеш.

Огонь у печі потухав; перегоріле угілля тліло, та вже не давало того світу. Ще спереду виднілись червонуваті постаті товариства; зате за стіною стояла ніч і заливала все темнотою. При останніх словах Шестірного у печі звідкись невідомо схопився тоненький струмочок огню, – видко, знайшовся десь неперегорілий прутик, – і огонь освітив усю хату. Обличчя Шестірного виступило ясне, моложаве, з білими вищиреними зубами, наче збиралося уп'ястись ними в кого-небудь. Обличчя Жукове було хмуре-чорне, а очі кидали гнівний гострий погляд. За спиною, наче стовпець, стояв Попенко, з заложеними в кишені руками; а Петро сидів рядом з Жуком і добрим поглядом дивився на його, немов збирався сказати: «Годі, перестань! тут не знайти тобі теплого привіту своїм одиноким думкам… Бач, яким холодом навкруги дише!» – То було на хвилину. Прутик, гнучись у три погибелі, не забарився згоріти – і світ потух; білий попіл прикрив зверху червоне угілля… Повіяло справді холодом; обдало темнотою, забуттям…

Петро Федорович закрив очі. Чи то сон був, чи мана його? Навряд чи сон, – бо Петро Федорович кинувся, мов опечений. Він хотів щось сказати, та язик не повертався у роті – задубів; важке зітхання сперлося в грудях. Він похлинувся ним, як похлинається чоловік водою; а перед очима стояла вже нова мана…

Стояв цілий збір учеників, учителів, інспектор, директор… На столі лежала книжка у жовтій палітурці – та сама книжка, котру не раз читав Петрові Жук і котру витрусив у його надзиратель. Як він про неї дознався і як вона перейшла з самого споду скриньки до божниці, – про те ніхто не знав. Знав тільки Петро, що звечора Жук з Шестірним за щось довго змагались; а на другий день прийшов надзиратель і поліз до божниці…

У зборі усі були похмурі; усі ждали чогось страшного, – наче усі були на кару виведені… Ось прочитали про вину Жукову… Ось оддали йому щось у руки… Цілий збор заколихався – і Жук вийшов з гімназії.

Коли вернувся Петрусь додому, то Жук укладав уже свої пожитки. Він був якось разом і хмурий, і ясний, і тривожно бубонів: «Петре! тепер мої руки розв'язалися… Сім рік вони були спутані, – сім рік в мою голову заганяли цвяшки гімназичної науки… Як вона досі не тріснула від неї?! А коли зосталася ціла, то нічого про се й згадувати».

– Як же ти тепер думаєш бути? – питав його Петрусь.

– Так, як і всі люди… Що ж? доступу мені в університет немає… Подякуй за се від мене Шестірному: скажи йому, що він не забариться високо піти угору! Це не посліднє наше розставання… ми з ним повинні стрінутись знову – може, в таких узьких суточках, де вже не розминемося так… Одначе хоч і не кажи; він сам добре знає! А сам ти, Петре, бережи себе, своєї душі, свого серця… Може, тобі коли прийдеться круто на сьому широкому світі, – знай: оця рука, наскілько зможе, запоможе тобі!

Жук подав Петрові руку – свою велику, чорну, гарячу руку… Петро плакав. Обнялись – поцілувались. Жук зложив свої пожитки на віз, сів – і поїхав. Мов хто криги приложив до Петрового серця, коли повозка скрилася з очей; мов хто здавив його за горло руками: сльози у три руч'ї облили його лице… Він упав на постелю – і довго плакав, важко плакав… аж поти не спустилося сонце за гору, не обгорнула ніч землю; аж поти не прийшов Шестірний з гостей, червоний-веселий. Від його страшенно несло хмелем… За ним незабаром убіг Попенко. Він десь цілий день крився. Ускочивши у хату, він мав щось сказати Жукові – і великим дивом дивувався, як почув, що Жука вже немає і не буде.

– Таки здобувся свого… А й огнем же грав! – вимовив він зітхнувши.

Сідало сонечко в сизо-червоні хмари; мов шматки розірваної ганчірки, висіли вони над горою, а зверху їх гоготіло червоне зарево. Коли зарево блідніло-зменшалося, хмари, мов живі страховища, роздималися-піднімалися – і щось страшне бубоніли, блимаючи огненними очима. Ніч чорною марою налягла на землю – і зорі не хотіли її звеселити. Темно, душно, парно, як буває душно і парно літньої ночі перед дощем. Ось і він не забарився… Шкварконула блискавиця, обвиваючи огненним поясом тюрму, і опустилася стрілою у яр; гогонула земля, тіпаючи на своїх широких грудях, як пір'їну, здоровенні палати, височенні церкви і невеличкі хати; зацокотали шибки у вікнах; струснулися підвалини; загуло-зашуміло в повітрі… Дощ, як з відра, линув на землю – і зразу покрив її калюжами. Побігли швидко, мов ящірки, патьоки з гір, стрибаючи на переступах, в'ючись гадюками по ровах, щось глухо булькочучи, грізно пінячи; зашуміла вода на низині, шукаючи виходу, і, не знаходячи, щось булькотала своїм бульбашковим язиком, наче сердилася… Моргала моргавка з усіх боків; переписувала темряву покрученими стрілами блискавиця; а грім гукав-торохтав на увесь світ своїм страшним гуком…

Усе те слухали люди з великим страхом у душі і молилися, щоб Господь їх помилував, одвернув свою караючу руку. Чули те і тюремщики – і якісь лихі почуття закрадалися у потайники їх серця; вони і собі молилися, – молилися, щоб грізний грім розбив їх домівку, а блискавиця обернула її у попіл… Злі, лихі люди! їм і трохи не шкода свого безпечного захисту, даремного хліба… Злі, лихі люди!

Помчалися темнії хмари далі, зоставляючи по своєму сліду воду, понеслися вони на другий край, гудючи та блимаючи: край чистого неба усміхнувся своїм голубим личком, з блискучими зірочками-очима. Повіяв легенький вітрець, струшуючи з листу неопалі краплі, блиснув місяць – і усміхнулась до його земля. Заходив він, мов дозорчий, по горах, по долинах, по людських оселях; заглядає у темні шибки вікон довідатись, чи впокоїлися люди; прокрався крізь цямрину в криницю; пірнув на саме дно невеличкою іскоркою, – вискочив – і пішов никати по калюжах, заглядаючи в яри, зазираючи в провалля.

Люди, зрадівши, що минула лиха година, слалися спати. Розбишаки безнадійно махнули рукою, зо зла сплюнули – і собі простяглися, мов собаки, на своїх нарах… Сказано: злі, лихі люди!

Петро Федорович не спав. Він слухав, як достукувався дощ у його вікно; як гула хата, коли розкочувалися страшні грюканини грому; додивлявся, які кривульки чертили блискавиці… Коли ж усе затихло, як занімів надвірний гомін, – знову стала над його очима знайома пляма; знову заходили по їй знайомі тіні…

Ось він мчиться додому – вільний, скінчивши гімназію. У його пилом припалій голові зароїлися усякі думки. Сонце стоїть серед неба – і світ його розстилається по полю: то половіє на жовтих нив'ях жита, то зеленим огнем горить-миготить на ярині, то червоніє на лапастій гречці… навздогін йому понеслися його думки.

– Чиє се поле? – пита він у машталіра.

– Трапове, – понуро одказує той.

– А де ж людське?

– Се все грапове: верстов на тридцять вподовж і на двадцять ушир.

І думає він молодою головою: чи грап-то його оброблює; чи копаються його білі руки у сій чорній землі? А серце йому шепче: ні, грап у столиці гуляє; тепло йому і затишно; весело і розкішно; не знає він ні в чому недостачі, – бо не знає і краю у своєму добрі… Тут, замість його, німець заправляє: чужими руками землю оре, чужою працею орудує; а єврей за те гроші носе… Тепло німцеві, тепло і євреєві. Куплене добро, добуте чужою працею, склали на мужичі хури; без краю потяглися вони степом до залізниці; а там – залізний кінь помчить їх до моря, а море підхопить на свої чорні ребра – і понесе по всьому великому світу, по всій широкій землі, кинувши дома стілько, скілько треба, щоб не поздихали з голоду робочі руки… Добро пішло по світу, а гроші до пана… І гудуть його палати серед столиці бенкетами, грають огнями, блищать золотом… А тут, серед поля, скиглить голодний люд свою голодну пісню… Стелеться вона вітром на змочених його потом ланах; а сонце їх золотить своїм ясним світом… Що йому до того, хто плаче, хто скаче? Воно всім однаково світить, усім однаково гріє…

І темніє світ у Петрових очах, – застилає його важка туга.

Ось бовваніє завод. Височенний димар викидає клубки чорного диму.

– Що то? – пита Петро.

– Винниця.

– Чия?

– Грапова. Єврей куре.

– А то чий палац?

– Грапів. Німець живе…

«А то на пригірку чиї чорніють хати з кривими верхами, дірчавими оселями, оббиті дощем, обшпуговані негодою?» – думає сам собі Петро.

– Торкай, торкай коней! – каже він, одвертаючи своє лице від того…

Коні помчались; дзвоник залізним язиком вибива йому зичну, голодну пісню… І гуде та пісня увесь шлях, усю велику дорогу, аж до рідного дому. Там стрівають його рідний батько і мати. Постаріли обоє, згорбилися. Не старіє тілько радість у їх серці: батько радіє своїм сином; мати не надивиться на свого сокола.

– А куди, сину, тепер?

– Туди, куди й усі. До університету, у Київ.

– Тепер, сину, небезпешно по тих неверситетах, – каже мати: – ганяють вашого брата; кажуть: з учених все лихо встає…

– Петро не той, стара, – перебиває батько: – він не стане з такими якшатися!

У Петра дух захопило у грудях. Шкода йому рідного батька й матері, що зросли у інших установах, викохалися на інших звичаях… «Что мне и тебе, жено?» – вчувається йому – і носиться перед його очима святий образ святого чоловіка.

– Чи знаєш, сину, Шестірного? – пита мати. – Ви з ним хоч і не разом ішли, та ти б повинен його пам'ятати.

– А що він?

– У столиці вчиться. Через рік, кажуть, великим паном буде…

– А Жук де? – пита Петро.

– То – пропащий, сину! – безнадійно відказала мати.

– Як саме?

– Так. Змандрував кудись. На заробітки пішов, чи що; тільки як пішов – то й слух за його запав… Бідна мати часом до нас прийде; розпитує за тебе – і плаче-плаче, розказуючи за свого… «Чи йому недобре дома жилося? чи він у чому недостачу терпів?… Ніт же, узяв у голову: на заробітки піду! І пішов, і скрився, мій сокіл, і нема від його ні вістки, ні чутки!..» Та так плаче, так плаче, сердешна мати!..

Канікули не забарилися пробігти. Петро знову в дорозі. Виряджав його батько, наставляючи; виряджала мати, наказуючи, щоб стеріг себе, не давався у руки лихим людям, котрих тепер стілько розвелося, що хотять в достачах усіх порівняти, – зрікаються свого добра, свого роду і йдуть на неминучу погибель… «То – лихі люди!» – каже мати. А серце Петрове болить разом з матернім серцем… Йому вчувається пісня голодного люду; йому ввижаються їх недостачі, чорні коряві руки, попечене обличчя, їх нечесані кустраті голови… Ось ціла вервечка їх, з засуканими по лікоть руками, з перегнутими спинами, ворушаться по жовтій ниві… Як крюк журавлів, тихо-помалу сунуть вони уперед та вперед, колишучись-хитаючись; поперед їх – стіна жита; позаду – як побите військо, снопи лежать рядами… Кланяються довгі стеблі додолу, – лягають під їх зубчастими серпами… Сонце стоїть над головою; пече, а не гріє. Біжить піт з женців, заливає очі, капає з носа, мов з лійки. А вони все колишуться, все посуваються далі та далі… Ось підвелася одна молодиця у чорній дерзі, підперезана червоною крайкою. Ухопилася вона від нестямки руками за спину і, охаючи, розгинається.

– Боже поможи! – обізвався Петро з воза.

– Спасибі.

– Своє жнете?

– Ні, панське.

– А з якого?

– З десятого…

Машталір зупинив коней, даючи волю паничеві побалакати.

– Поганяй! поганяй швидше! – каже Петро.

Коні рвонули; курява знялася – і видно тілько було, що молодиця знову схилилась, – і знову заколихалася ü постать. Далі курява усе закрила. «Лихі, лихі люди!» – думається Петрові, а серце його щемить-боліє. Окриває його важка туга; обгортають голову чорні думки; а перед очима – з одного боку мати шепче: «Лихі люди!», – а з другого – вони, лихі, і вказують йому на тілько що минуле поле. «Дивись! дивись!» – мов кажуть їх понурі очі… Петро і без того бачить… «Ой мати, мати! ти ж учиш любити!» – шепче Петро… Виривається з його душі крик журби, лемент горя і росте, росте у його серці, окриває думками голову, ширить-просторить перед очима знайоме поле, перегнутих людей…

 
– Скільки раз по зеленій весні
Бачиш вас по долинах розлогих?
Чуєш ваші тяжкії пісні,
Ту голодну молитву до Бога? —
 

шепчуть гарячі уста Петрові…

 
І тепер, тілько вийди на шлях,
Ховрашки мов, розкинулись люди
По безкраїх розлогих степах,
І їх пісня тугу мою буде
Та туга з їх сльозами зросла,
У нужді та неволі кохалась,
Через те і важкая безмірно така,
І, як степ той, – широка – без края.
 

Далі… далі… Степи широкі; могили високі; села з дрібною дітворою, що в одних сорочках, побравшись за руки, ганяє по вулицях, босими ногами слід пише, малими руками підкидає пил угору і криє себе, мов запоною, від цікавих очей… Німі хутори між горами, покій котрих сторожать зелені верби, посхилявши свої віти над ставами… Городи курні, нечисті, з тиском крамарів, що, як черва та, кишить серед базару, серед міста, виглядаючи з крамниць, з шинків… І знову поле, і знову перегнуті люди, могили, хутори, села, городи і нудна та курна дорога… Далі… далі… Ось засиніла на небосклоні попруга. Чи ліс то, чи гори? Ось блиснула золота баня церкви; зазеленіла її покрівля; забіліли боки… Цілий ряд палат, будинків, мов низка білих зубів, виставилися на горі… Київ! Київ!.. Тихий, мов підземний, гомін разом з забоями дзвонів доноситься до його вуха… Де ж Дніпро? Ось і він – синій, аж чорний, мов шкура велетця-змія, піднімає свою гребенясту спину, роздимає покручені боки і з ревом та гуком стрибає на глинястий берег; думка-то збити з ніг німу величезну гору!.. І сердитий! лютуючи від невдачі, котить назад свою піняву хвилю… Далі… швидше!., кватиря на кінці Києва… університет… товариство… Скільки-то його? З різних кінців, з різних сторін назліталося юнацтво набиратися розуму, слухати правди-слова… І всі молоді, як перемиті, і всі хоч часом прикриті і латами, пригнічені нуждою, – а з гарячим завзяттям у серці боротися з нею, – з дужими руками помірятися з життям, – з молодою головою, повною надій широких, шукання правди… І все те тілько і дивиться уперед, тілько й знаходе там свою утіху, свою радість, своє добро. Теперішнє, що колесить кругом його, таке непривітне, таке темне, безрадісне!.. Там тілько, у туманному просторі грядущого, горить-сяє ясне сонечко правди! До його, до того кращого стану, де не чутно сліз та горя, де не видно нужди та недостачі, де воля усміхається своїм теплим сміхом, – до того тілько й назброїлися оці молоді сили! Кожен тілько тим живе і дише, кожному воно сниться і ввижається. А тут? перед очима? Се треба розвіяти, як пил; змести – як нечистоту; вирвати з корінням – як жалку кропиву… Прикрим поглядом дивляться на його молоді очі; холодним сміхом обдають його гарячі уста… Тепле юнацтво! чесне юнацтво! З його клекотом зливав свій голос і Петро: до його надій приклонив він і свою душу: до його сили приложив і свої руки – і… помчався по тій широкій річці розумового життя, яку котять університети.

Він, такий чулий до сліз та болю, уразливий до безталання та нужди, – він узявся ті сльози виливати, ту нужду показувати… Гарячим словом, мов гострим ножем, він вирізував-обчірчував тяжкі візерунки нужди: в страшних постановах безнадійності та горя малював він її гіркі затії. Перед очима він ставив живих людей, з живими муками, з своїми невеличкими надіями: тілько хату теплу, працю повсякчасну, безнужне життя, – і того немає!.. І стогнали перед очима люди, розливаючи свої живі сльози… Товариство обгорнуло Петра, як доброго товариша; привітало, як свого талановитого писаку. Воно покладало великі надії на його; помагало йому у його праці – то добрим словом, то розумною порадою.

– Знаєш, Петре, що тобі бракує? – раз опитав його один з товаришів, прослухавши сумну Петрову приповістку, як крамар обдурює хлібороба.

– А що? Кажи.

– Ти мало бачив людей. Ти все малюєш нам тілько своїх хліборобів та орачів. Правда, добре малюєш; та хіба ж тілько все хлібороби та хлібороби? Є багато й майстрових, усяких ремісників. Ти нігде їх нам не виводив, не показував, – буцім їх і немає, і ніхто їх не бачив ніколи… Чого краще? Щоб недалеко ходити, – ти бачив наших рибалок?

– Ні.

– Ге-е! Завтра, братця, ходімо на рибалки. Чуете? Завтра, чуть зоря – туди. Там можна і страви зварити, хліба тілько візьмемо з собою.

– Добре! добре!

Другого дня, ще сонечко не виткнулось з-за гори, ще не встигло продрати свої огненні очі, коли київські гори курилися туманом, а Дніпро, запнувшись своєю димчатою запоною, ховався від людських очей, – по зеленій оболоні метушилися в тумані щось за тіні. То – Петро з товариством простував до рибалок. Туман обдавав їх своєю холодною парою; осідав на їх одежі дощовими краплями; велика роса мочила їх ноги. Вони, не потураючи на те, ішли собі, – молоді, жваві, веселі. Вели жартовливу розмову; співали пісень; ганялися один за одним. Ось крізь сірий туман щось зачорніло; пляма дедалі все висовувалась, виразніше витикалася.

– Що то – сіно? – спитав хтось.

– Та то ж курінь.

Підійшли. Кругом куреня не видно нікого, тілько поверх його лежали сітки та геть осторонь на вбитих у землю кілках дебелів невід.

– Чи тут є хто? – відхиляючи двері в курінь, спитався один з товариства.

Звідти не окликався ніхто. Декотрі порвалися увійти в курінь.

– Не ходи туди. Там немає нікого.

– Та ні, он щось чорніє, – сказав один і, нагнувши голову, поліз. За ним – другі.

В курені було вогко; трюхла солома жовтіла на долівці; по боках стояли казанки, лежали торби; в одній мисці жебріла мілька, у другій – жовтіло пшоно. Ген – аж у самому кутку на розісланому сіряку лежав чоловік. Голова його закустрана: борода висипала, як щітка; обличчя – одні кістки, обмотані блідою шкурою; очі великі горіли якимсь болізним огнем. Чоловік лежав і, не обзиваючись, дивився на їх своїми гарячими очима.

– Здорові були! – привітало його товариство.

Чоловік скривився і ледве чутно вимовив:

– Здорові.

– Що це ви, дядьку, недужі?

– О-ох!.. бодай не казати! – І безнадійно махнув рукою.

– Що ж у вас болить?

– Та все болить… – Чоловік став підводитись, і чутно було, як хрущали його кістки. – А найбільше руки, – передихаючи, вимовив він. – Ще хоч би не сі виразки. – І показав свої чорні порізані пальці. Широкі шрами, уже підживші, перетиналися недавніми, що мов серпом були порізані, червоніли і ятрилися. – Сказано, не можна ні до чого і доторкнутись… аж пече – так болить! Пальців не можна зігнути… О-ох! – Він узявсь за голову рукою і промочив смажні уста язиком.

Товариство з жалем дивилося на його.

– А де ж ваші?

– Та ще не вернулися. Вони надходять тоді, як сонце геть підіб'ється… А ви що за люди?

– Та ми з города… Вийшли погуляти та й завернули. Чи не можна б у вас риби добути?

– Підождіть, наші прийдуть. Може, і можна буде. Не ловиться щось і риба тепер. Чи її вже виловлено, чи такі вже літа настали, – Господь його знає!.. Колись було закинеш раз невід – насилу витягнеш; а тепер бовтаєшся-бовтаєшся цілу ніч, змокнеш, виморишся, як собака; а що того влову? і на базар соромно поткнутись!.. А треба ж то і за воду заплатити, і на невід відділити… Б'єшся-б'єшся, як та риба об лід; а що того заробітку? Що заробив – те і віддав; а собі знову позичай… Трудне наше життя! Ще хоч би здоровий був, а то – от валяєшся, як я тепер… то вже краще з човна в Дніпро головою!.. Учора жінка приходила… їсти, каже, нічого… Думка-то – чоловік заробив… А чоловік – дохлий валяється… Посиділа-посиділа, пожурилася-поплакала та з тим і додому пішла. – Знову чоловік провів по лобові рукою, знову промочив язиком смажені уста.

Товариство заметушилося, почало шептатись… Декілька срібляків упало коло чоловіка на сіряк.

– Нащо се? – спитався той.

– Візьміть, дядьку; на ліки буде.

– Спасибі вам!

Сонце почало пробиватися крізь густе курище туману, здавалося – мов хто стиглий червоний кавун викотив з-за гори. Туман почав рідшати, підніматись угору. До куреня доносився глухий людський гомін і томлене чавкання чобіт.

– От і наші ідуть, – сказав чоловік.

Гомін наближувався: стали виразно доноситись слова. Чогось затіпалось серце Петрове, коли він зачув той голос. Щось за рідний, знайомий голос здався йому. Товариство почало виходити з куреня; здоровкалось з рибалками, котрі порались то коло снасті, то коло свого убогого добутку. Ті знімали сухий невід, навішували мокрий, щоб просушувався. Чорний мордатий чоловік, як ведмідь зарослий, ухопив здоровенну кошевку з рибою і з натугою поніс її у курінь.

– Що, Пилипе, не краще тобі? – спитав він недужого.

 Ще знайоміше здався той голос Петрові: він чув десь його, та не пригадає де.

Петро напрямивсь до куреня. Чорний чоловік якраз виходив з дверей; очі їх стрілися.

– Жук! – скрикнув Петро.

– Петре! – придавив Жук, – і кинулися один одного обнімати, цілувати.

Рибалки, витріщившись, дивувались, що панич так обнімається та виціловується з їх чорним товаришем.

– Як се ти? Яким побитом? Неждано, негадано! – казав Петро.

– Отак, як бач. Рибу ловимо.

– Братця! – гукнув Петро до своїх. – Мій давній товариш – Жук.

Товариство підходило, знайомилось. Жук познайомив і їх з своїм товариством.

Незабаром заблищало огнище коло куреня; захитався казан на триніжку: варилося снідання. Рибалки і студенти, як рідні брати, перемішалися між собою, – посідали кружком недалеко від багаття – і почали балакати. Деякі розпитували рибалок про їх працю, про влови, про снасть; ті одказували і розказували. Жук з Петром одрізнились геть одсторонь і вели між собою розмову.

– Так се ти приїхав у Київ премудрості набиратись? – питає Жук Петра.

– Як і всі. – А ти ж?

– Як бач. Шукаємо премудрості у Дніпрі…

– Коли був я дома, то твоя мати скілько разів була у наших. Розпитувала все за тебе: чи не чув, де ти? Плакала… – відповідав Петро.

– Не вона одна плаче на сьому світі, – журливо одказав Жук. – Ще її доля і нічого. Другим їсти нічого, у чужій холодній хаті коліють. Що ж будемо робити?

– То ти хоч би написав до неї, що живий, мов, здоровий.

– Нащо? Щоб приїхала сюди довідатись? Не треба!

Розмова на часину перервалася; обидва задумалися.

– Не так, Петре, – почав знову Жук журливим голосом, – не так наше життя порізнилося, щоб ждав я від моєї матері собі помочі… Вона, вигадувана ще за часів кріпацтва, виношена кріпацькими руками, вихолена у панській сім'ї, не буде чистити тії риби, що син її наловив своїми руками; не буде ходити коло мого товариства, коли воно зляже, як отой лежить; не дасть свого добра гоїти болячі виразки та порізи; не допоможе бідній сім'ї безталанного рибалки, коли заробітку немає, і вона, холодна й голодна, клене своє тяжке життя у чужій хаті… Чого ж нам сходитись? навіщо стрічатись? Щоб вилити каплю панських сліз на якесь безталання свого сина?… Господь з ними! Хай дожива вона віку на своєму добрі, а я… Я, як бач: знайшов собі захист і роботу! Коли б ти знав, що за добру душу та серце має оцей темний та необтесаний мужик, як його усі величають, йому просвіти бракує – правда! Та де ж йому її узяти, коли йому і хліба не стає?! А що до душі та до серця, – то хай наші просвітителі поповчаться у його і добро так любити, і лихе прощати… Я, Петре, з сим сірим мужиком косив по Катеринославських степах; тягав чуже добро з барок і нагружав судна на Дніпрянському лимані; був по всяких заводах… І всюди він однаковий! Все він теплий, привітний… Тепер от – рибалкую…

– Що ж тебе сюди привело?

– Сюди?… От ви і в Києві живете, і людьми освіченими зоветесь! Здається б, повинні повернути очі на громадські справи… Кому ж то більше, як не вам?… Коли бачу – кий біс! Вас горне до себе наука, просвіта, розумові замахи, а до життя, до громадських справ – вам немає діла! А коли б ви знали, скілько сліз та горя веде за собою яка-небудь одна справа, одна установа, що, сидячи в теплих хатах, вигадують ваші ж просвітителі! Вам байдуже, що зробив з рибалками хоч би один тільки закон про оренду озер та затоків?! Удавила б Київ тая тисяча-друга рублів, що наймає він свої рибні лови?… А, подавився б ти! Скілько-то рук зосталося без роботи, скілько голодних ротів швендяє по городу?! Подивився б ти, яка драма, німа драма, ішла і ще йде он по тих обідраних, облупаних хатках? Там з голоду люди здихають! А яка шкода, яка велика утрата в тому, що зовуть вони «духом предприимчивости», коли б вона заснувалась не на кулацькому праві, не на грошах орендарів, а на праці намозолених рук робочого люду? Спершу всі ці рибалки ділились на невеличкі гурти; кожен гурт мав свій громадський невід, свої сітки, свої снасті; чоловіки ловили рибу; жінки їх перепродували – і заробітком ділилися порівну. Потім сказали: «Плати за воду!» Чув: за воду? Хай так… Склалися гурти собі – платили. Чого б, здається, більше? Ні, знайшлись такі, що заздро подивились і на сей заробіток. Замулила їм очі та щербата копійка, що лежить в кишені бідного чоловіка… Заздро стало, що в рибалки в кошику тріпається деколи жива осятрина або стерлядь… Вони думають, що він її уминає з борщем або з юшкою… А того й не бачать, що той осятер або тая стерлядь тілько й боронить його від голодної смерті! А скілько вона стоїла порізаних пальців, безсонних нічок, тривоги сім'ї! – чи не сталося там чого з чоловікам або батьком? чи не ковтнула його чорна Дніпрова хвиля?… Того ніхто не чув і не бачив… Бачить осятрину або стерлядь – йому і заздро стає! Щоб лопнули ті ненажерливі очі!.. От і пішов він у Думу і наддав тисячею більше від рибалок… А наші просвітителі і тому раді, – може, що і їм перепаде з тії тисячі!.. Завів орендар свій невід, сітки, снасті; понаймав робочих і не пускає нікого на своїй часті ловити… Приходиться другим з голоду здихати… Що йому за діло? Він купив право на улов; а ти хоч і здихай! Коли в тебе є гроші, – іди поміряйся з ним; а немає – здихай!.. От яким побитом погибли наші рибальські громади! Оце одну якось настягав я: держу, підучую боротись, – та не знаю, що з цього вийде… Поки що – все гаразд… Так отаке моє життя, Петре! А ти ж як думаєш за себе? Куди приткнешся?

– Я? Я ще не знаю, що з мене буде; куди себе ткну. Набираюсь поки що сили; придивляюся до людей і їх життя, – думка колись виводити.

– Писателем хочеш стати?

– Еге ж. А ти як думаєш про се?

Жук скривився, почухався.

– Ти не згоджуєшся? – спитав Петро.

– Любов висшвувати? – бевкнув Жук.

Наче холодною водою обдали ті слова Петра; зневага і ураза пройняли його серце. Жук помітив.

– Вибач, Петре, – замовив він далі. – Я, коли хоч, не бачу справжнього діла з писательства… Що се за діло? Так, з жиру багаті люди, не знаючи нужди, забавляються.

– Он куди ти ухопив! – сказав Петро. – Довго ж ти таки возився з темним людом, – додав, подумавши.

– Та й сам їх миром помазався?

– Ні, гірше… І у простого народу є пісня, казка…

– Що ж, він нею живе?

– Живе у часи спочинку. Коли руки його спочивають, душа і серце просять роботи.

– Хай і так… Тілько се не дає йому їсти.

– Не дає. Ти вчиш його найлегше хліба добути, а я звертаю людську увагу на страшні картини нужди та горя, буджу жаль у серці…

Жук зареготався.

– Вибач мені, Петре! Зділай милость, вибач за мій регіт! О-ох! не зможу ж я удержатися, дивлячись на те, що ти таким благим оком та добрим серцем поглядаєш на діла миру сього… Хіба золото має серце? Хіба метал проймеш словом? О Петре! О голубе мій! Не тут би тобі жити; не з цими закам'янілими душами…

– Коли вода камінь пробиває, а то б живе слово не дійшло до душі, – одказав Петро.

– А через скілько літ ти повернеш людські голови на цей шлях? – спитав Жук. – Дай Боже, щоб через вік спізнали тебе люди і почали так благо думати, як ти думаєш!.. Візьми великих учителів, – глянь на самого Христа… А я, Петре, тепер живу… сьогодні живу – і сьогодні нема мені чого їсти, нема хліба сьогодні… Що ж мені з того, що через вік буде, коли я сьогодні з голоду здихаю?

– Не можна ж усього зразу узяти.

– Брехня! – скрикнув Жук. – Не можна усього – бери частину!.. Я довго, Петре, думав над цим і додумався ось до чого: не можна просьбою – бери силою! Бийся! борися, – а бери, добувай!

Петро мав був перечити.

– Стій! не переч! Ми нічого не виспоримо… Ходімо краще їсти… Ми розуміємо добре один одного, – сказав, задумавшись, Жук. – Я тілько бачу, що шляхи наші різні, а становище їх, Петре, однакове… Де воно буде – чи на шибениці, чи у Дніпрі… Все одно, де б не було!

Мов хто обложив кригою Петрове серце, мов хто холодними руками узявся за його горло від тих слів. Темне і непривітне грядуще підняло свою запону і глянуло холодними очима…

Петро скрикнув і прокинувся.

Світ борюкався з темнотою; у вікно заглядав він мутними очима; а по кутках, мов трясця, тіпалися померки. Петро підвівся, сів. Серце його страшно билося; голова горіла. Сон, як живі очевидячки, стояв перед очима… думки його потягли далі.

Далі він бачить, як усі прийнялися снідати, пересипаючи сьорбання юшки веселою жартовливою розмовою. Потім рибалки повкладалися спати; один Жук не лягав. Він водив Петра усюди; показував рибальські снасті, розказував, куди, що і як. Далі обід… сон…

Сонце спускалося надвечір, як рибалки почали збиратись на роботу. Товариство почало прощатись.

– А знаєш, де Шестірний? – спитав Петро Жука.

– А де?

– Правовідом…

– О, я так і знав! От, як живі будемо, то побачимо – як він високо піде угору, – сказав на прощання Жук.

Товариство повернуло на Київ, а рибалки – до човнів.

Часто після того Петро і з товариством, і сам ходив до Жука у гості. Приходив і Жук до його. Петро ділився з ним своєю працею. Жук іноді скидав на неї і свою увагу; раяв, як те або друге краще зробити. І вдячний же був за те Петро Жукові! То було слово самого життя; слово чоловіка, котрий не тілько бачив лихо, а й на своїй шкурі звідав його.

Далі… далі… Минали дні за днями… Петро все глибше заривався у свою працю, зживався з своєю роботою. Страшна драма рибальського голоду лежала вже у його на столі. Живі люди, живі їх муки заставили і самого Жука здивуватись неабиякому таланові Петровому. Захотілося Петрові далі йти; захотілося самому повітати у других обставинах життя. Забажалося йому побути між «халамидниками» – тими каліками-злодюгами, що оселяють кінці великих міст. Захотілося йому побачити їх долю, їх горе: чим живе і чим дише сей люд. І… поїхав Петро на послідні свої канікули не до батька-матері, – поїхав у місто П…

Темна дощова ніч; холодна і непривітна хата; німі, мовчазні стіни; вікно угорі, перевите залізними штабами, домалювали йому картину життя…