Kitobni o'qish: «Антивірус», sahifa 3

Розділ 5
Халепи Чипсета

Усе, що відбувалося в кабінеті короля Глюкландії, відображалося на моніторі Великого Процесора. Королева пішла у своїх королівських справах, не дуже цікавлячись, що відбувається з Сергійком та дворецьким Чипсетом, заздалегідь знаючи, що Проця нічого поганого не допустить. Для неї це було наче кіно із заздалегідь відомим хепі-ендом. Сам Великий Процесор і його донька Інформа не відриваючись спостерігали за всім, що відбувається. Арешти одного за одним міністрів не дуже стривожили Хазяїна й Володаря, але те, що через усі ці події не встигли приготуватися до приходу степовиків, було вкрай погано. Як завжди, велику справу знову забалакали великими балачками.

– Ну ось бачиш, тату, він усе робить по-старому! – хвилювалася принцеса. – Він погубить Глюкландію! Треба терміново йому допомогти! Чому ти не скажеш Чипсету, щоб він утрутився? Чому він сидить за столом, немов якийсь пеньок?

– Ні, доню, ще є час. Нехай спробує вибратися сам – отоді він одержить справді безцінний досвід. Який сенс вирішувати задачку з підказкою, так нічому не навчишся.

Великий Процесор не встиг закінчити думку. У кабінет зайшов Дроник, який зараз заміняв Чипсета. Дроник був блідий і похмурий. Його повідомлення було коротким і тривожним.

– Лихо, мій пане. На Заекрання напав Макровір.

– Ох! – з жахом відхитнулася Інформа.

– Цього ще не вистачало! – Великий Процесор подивився на екран, де у своєму кабінеті продовжував безпомічно борсатися Його Величність Серж Перший. Поки поруч був Чипсет, Великий Процесор зовсім не боявся ні за Сергійка, ні за Глюкландію, але зараз Чипсет був набагато потрібніший тут, у Головному палаці.

Великий Процесор забарабанив пальцями по столу. Задачка… І все-таки Чипсета доведеться відкликати. Якщо Макровір захопить Головний палац, то допомогти Глюкландії Великий Процесор нічим не зможе, якщо ж Головний палац пощастить відстояти, то можна буде допомогти й Сержу Першому.

Два екрани з восьми, що стояли на столі Великого Процесора, замигтіли, вкрилися смугами і нарешті повністю згасли. Вірус Макровір почав свою атаку. Можна було тільки здогадуватися, яким буде його наступний хід.

Великий Процесор поклав пальці на клавіатуру й почав щось набирати. Інформа завмерла у своєму кріслі, намагаючись нічим не відволікати батька, розуміючи, що зараз дорога кожна секунда. Працював Великий Процесор наосліп, всіма десятьма пальцями, й так швидко, що, здавалося, пальці розчиняються в повітрі. Шість екранів, які ще працювали, одночасно блимнули, і на них з’явилося похмуре й неприємне обличчя.

– Агов, Процесоре! Ти що, не второпав? Зливай воду, ти приплив!

Великий Процесор нічого не відповів, тільки пальці почали рухатися ще швидше, хоч це здавалося неможливим. Він домігся свого, й три екрани набули нормального вигляду, але на інших трьох усе ще стирчала мерзенна фізіономія Макровіра. Системою електронного зв’язку Великий Процесор ще встиг передати Чипсету наказ негайно повертатися до Головного палацу, після чого зв’язок знову перервався. Великий Процесор спробував пробитися хоча б до когось зі своїх міністрів, але всі спроби блокувалися Макровіром. Крім того, вірусу пощастило якимось чином дістатися до електричних силових установок і вимкнути їх – подача електроенергії в палац припинилася. Джерел безперебійного живлення вистачило лише на кілька хвилин. Акумулятори сіли, екрани згасли. Затихли вентилятори, які охолоджували процесори в системних блоках, припинили свій неголосний шум кондиціонери. Лампочки на міні-АТС палацу блимнули, але все-таки не вимкнулися. Телефони на акумуляторах могли працювати значно довше, ніж комп’ютери. Але загалом становище ставало зовсім скрутним.

Чипсет, одержавши наказ Хазяїна та Володаря, негайно викликав курсор і сказав на прощання королю Сержу:

– Ваша Величносте! На Заекрання напав Макровір, дуже небезпечний і сильний вірус. Я не знаю, чим закінчиться ця історія. Може так статися, що ми програємо цю війну. Що поробиш, не всі війни можна виграти! Але ви завжди можете повернутися додому, пам’ятайте про це. Вам варто лише підійти до будь-якого працюючого комп’ютера, набрати адресу своєї електронної пошти й сказати «GAME OVER». Одразу відкриється канал зв’язку з вашим домашнім комп’ютером. Не роздумуючи, стрибайте в монітор, і опинитеся вдома. Ви все запам’ятали?

Дворецький дивився на короля сумно й суворо.

– Так, Чипсете. GAME OVER – і в монітор!

– Правильно! І ще. Щоб виграти гру, завжди думайте про глюків. Думайте про них, і вони думатимуть про вас. Не ображайтеся, що я залишаю вас у такий відповідальний момент. Як тільки я приїду до Столиці, я обов’язково зв’яжуся з вами й допомагатиму звідти хоча б порадами. Щасти вам, Ваша Величносте Серж Перший!

– Тобі теж…

Після цих слів Чипсет вибіг із кабінету, промчав через залу і вискочив на площу. Курсор уже стояв біля сходів. Водій жестами показував, що часу в них зовсім немає, тому Чипсет з ходу вскочив до машини. Водій рвонув важіль переносу, світло згасло й знову з’явилося, але перед машиною був зовсім не Головний палац Заекрання.

– Де це ми?

– Не знаю, – розгублено відповів водій.

Піщані бархани, ріденькі кущі саксаулу й ще якихось колючих рослин, гарячий вітер, що пашив жаром та ніс пісок, який негайно потрапляв до рота й огидно зарипів на зубах, як тільки пасажири відчинили дверцята та вийшли наружу. Чипсет повернувся до машини.

– У тебе вода є?

Водій мовчки простягнув почату пляшку води. Чипсет прополоскав рота, відчинив дверцята й виплюнув воду на пісок. Йому здалося, що вода випарувалася, не долетівши до землі.

– Отакої…

– Я, здається, знаю, де ми, – сказав водій, розглядаючи карту. – Це незаселена пустеля Жорстких Дисків. Але як ми сюди потрапили?

– Макровірова робота, що тут ворожити… Мабуть, він дістався до комп’ютерної мережі палацу. Як вибиратимемося?

Водій замислено почухав носа.

– А хто його знає. Сила відключена повністю, жоден прилад не працює.

Курсор одержував енергію від сили, що передавалася повітрям. Ніяких дротів для того потрібно не було. Сила пронизувала не весь простір Заекрання, бо така технологія призвела б до великих непродуктивних витрат енергії. Комп’ютери Головного палацу відслідковували маршрут курсора, як і інших об’єктів, які одержували енергію від сили, і подавали її повітряним коридором, немов кабелем. Коридор тягнувся за курсором, куди б той не переміщався. Зараз сила була відключена, а значить, і курсор перетворився на купу непотрібного металобрухту.

Водій потягнувся до бардачка й дістав звідти компас.

– Ось, єдиний прилад, який працює. Якщо це справді пустеля Жорстких Дисків, то перетнути її пішки – не менше місяця йти. Без води й харчів – чисте самогубство. Ми добряче влипли, пане Чипсете.

– Сидіти тут і чекати невідомо чого – таке саме самогубство.

– Ваша правда. Тому й кажу, що добряче влипли.

Сумно помовчали. З кожною секундою в машині ставало все задушливіше й спекотніше. Чипсет вийшов з машини й плюнув на дах. Слина засичала й зникла майже миттєво.

– Будемо сидіти, за годину або зваримося, або підсмажимося. Ну що, підемо?

– Куди?

– Та хоч до найближчого бархана, там подивимося, – Чипсет приклав до очей долоню козирком, закриваючи їх від сонця, – он на той бархан, – він махнув рукою у напрямку досить високого бархана, що піднімався зовсім недалеко від курсора.

– Ходімо, – байдуже погодився водій, і тон його голосу зовсім не сподобався дворецькому.

Чипсет пов’язав собі голову носовою хусткою і виліз із машини, по кісточки застрявши в нестерпно гарячому піску.

– Ну? Що ж ти? – поквапив він водія, бачачи, що той не дуже рветься виходити з машини. – Чи ти думаєш, що треба йти кудись в інший бік?

– А якщо не знаєш, де знаходишся, то яка різниця, куди йти? – водій знехотя виліз із курсора, так само, як і Чипсет, пов’язавши голову якоюсь не дуже чистою ганчіркою.

Повільно побрели назустріч сонцю. Здавалося, що бархан зовсім поруч, але йти довелося не менше години. Він ніби відсувався весь час, як лінія обрію. Майже відразу нестерпно схотілося пити. Водій похитав головою й запхав пляшку з водою у внутрішню кишеню форменого піджака, а Чипсет гірко шкодував про ковток води, виплюнутий на пісок, коли він полоскав рота.

Нарешті дійшли до бархана. Підйом виявився ще важчим. Глибокі сліди відразу обсипалися дрібним піском. Проте жевріла надія – а раптом, раптом… Там, за барханом глюки… місто… Ні, озеро! – величезне озеро чистої холодної води, в якій можна викупатися й пити… пити… пити… Лопнути від випитої води, й все одно пити!

Проте за барханом ніякого міста, а тим більше озера не було, а був тільки наступний бархан. І скільки не кинь оком, лежали такі самі бархани, як той, на якому вони зараз стояли. Чипсет озирнувся. Сліди просто на очах танули – їх замітало піском. Удалині ще чітко виднівся залишений ними курсор. Йому здалося, що в курсора блимнули фари. Чи це відблиск сонця? А може, просто міраж?

– Агов! – штовхнув він ліктем супутника. – На курсорі наче фари блимнули. А може, і здалося… Але все-таки наче блимнули, слово честі!

Той різко зупинився.

– Фари? Фари блимають при підключенні до сили. Може, подача відновилася? Ходімо назад! Швидше! Нам же й треба всього, щоб сила була кілька хвилин.

І вони заквапилися назад. Повертатися завжди важче. Повертатися – немов переробляти вже зроблену роботу. Знову безкінечно тягнеться час під убивчим сонцем. Ох, яка різниця, куди плентатися? Ноги важкі й гарячі, у голові молотком гепає пульс, від яскравого сонячного світла починають боліти очі й доводитися увесь час мружитися. Крок… Ще крок… Лівою… Правою… Пісок такий, ніби йдеш босими ногами по розпеченій сковорідці. Ставити ногу щоразу все болючіше й болючіше. Якщо силу не ввімкнули, то надії ніякої! І ніхто їм тут не зарадить. Ніхто… Де цей клятий курсор? Скільки до нього можна йти? Лівою… Правою… Ш-ш-ш… – ледве чутно обсипається пісок у глибоких слідах. Чипсет дивиться на годинник і не вірить своїм очам. Трохи більше двох годин минуло, як вони залишили машину, а здається, що бродять цією хиткою трясовиною цілий день, і день цей убивчо довгий.

Ну ось, нарешті, і машина. Водій відкриває дверцята, і з салону дихає палючим жаром. Ризикуючи зваритися заживо, він падає на сидіння і, не гаючи жодної секунди, починає клацати тумблерами, включаючи бортові системи. Ну ж бо. Ну…

– Є! Сила є! Швидше!

Чипсет, не вірячи такому щастю, теж вскочує в гарячий салон і не встигає закрити дверцята, як курсор зривається з місця, залишаючи за собою хмару піску. У кабіну на мить падає темрява. Зовсім незрозуміло, де вони випірнуть, тільки б не в пустелі. Страшно подумати, що було б, якби він не обернувся в ту секунду, коли блимнули фари!

Цього разу посадка була не така вдала. Курсор опинився на верхівці високого дерева і після вимикання сили став повільно падати вниз. Водій відреагував миттєво, і не встиг Чипсет відкрити рота, щоб зойкнути, як важіль переносу був включений і світло знову згасло. Втретє приземлилися на зелений луг поряд з невеличким селом. Обидва радісно зітхнули: це була не пустеля! Як добре! Що завгодно, тільки не пустеля – і їхня надія справдилася: зелений луг, прохолода трави, освіжаючий вітерець! Супер!

– Ну і славно! – сказав Чипсет. – Хоч цього разу все нормально! Ходімо, запитаємо, куди ми потрапили.

Перше, що вони побачили на околиці села, був колодязь. Наперегони кинулися до нього. Водій поквапом дістав цебро. По черзі пили й пили холодну, неймовірно, казково, фантастично смачну воду. Коли животи в обох здулися, немов барабани, Чипсет стягнув сорочку.

– А ну злий… Б-р-р! Ой-ой-ой! – блаженно репетував Чипсет, здригаючись від дотику крижаної води, і відразу просив: – Ще…

Сполоснувшись по пояс, мокрі, але задоволені, пішли до найближчого будиночка. На стукіт ніхто не відгукнувся. Те ж саме повторилося і в інших. Тільки тепер вони звернули увагу, що на вулиці нікого не видно.

– Слухай, а село порожнє! Глюків немає, – розгублено сказав водій.

– От тобі й маєш…

Обійшли ще кілька будинків, але нікого не знайшли. Було схоже, що село й справді покинуте.

– Нісенітниця виходить! – рішуче рубонув рукою повітря Чипсет. – Нас носить по Заекранню як човен без керма й вітрила: то в піщану пустелю, то в спорожніле село, а тим часом нас чекає Великий Процесор. Там зараз, мабуть, кожна секунда дорога. Треба брати ситуацію у свої руки.

– Але як?

– Що ти мене запитуєш? Ти водій чи я? Думай! От скажи, ми можемо самі призначити маршрут руху курсора?

– Ні. Це може зробити тільки Великий Процесор зі свого комп’ютера у Головному палаці.

– Правильно. А назад? Ти ж можеш бортовим комп’ютером повернути курсор на кілька операцій назад? Полетимо задом наперед, га? По черзі скасуємо кілька операцій і в результаті знову опинимося в тій точці, з якої ти вилітав за мною, тобто біля Головного палацу. Так можна?

Водій на мить задумався.

– Знаєте, пане Чипсете, я ніколи над цим не замислювався, але спробувати можна. Принаймні в пам’яті курсора записано десять попередніх операцій, тож, цілком можливо, ви й маєте рацію. Давайте спробуємо.

Мимовільні мандрівники, захопившись пошуком місцевих жителів, а потім обговоренням можливості повернення до Столиці, навіть не звернули уваги, як далеко вони відійшли від курсора. Не ховаючись, зовсім відкрито вони прямували серединою вулиці, голосно розмовляли і мало за це не поплатилися. Першим почув підозрілий шум Чипсет. Він смикнув водія за руку й упав у високу траву біля напівзруйнованого кривого паркана. Водій упав поряд.

– Т-с-с! – Чипсет приклав палець до губ. – Слухай!

З провулка з’явилася танкетка, на башті якої сиділо троє солдатів у чорній формі.

– Солдати Макровіра! Вірусники…

Танкетка прогрюкала повз них, залишаючи за собою хмару пилу.

– Справи кепські! Якщо роз’їжджають танкетки, значить, захоплено силові станції. Тому, до речі, і курсор запрацював. Мабуть, Головний палац захоплено. Як там Великий Процесор?

Пригинаючись, перебіжками, уникаючи відкритих місць, вони гайнули до курсора. Їх помітили, коли вони вибігли на луг і до машини залишалося метрів сто. Ліворуч на землі раптом розцвіли й відразу впали фонтанчики, утворивши кілька коротких ланцюжків. Чипсет не відразу второпав, що стріляють саме в них. Тільки почувши спізнілі звуки черг, він усе зрозумів.

– Зиґзаґами! – задихаючись від бігу, прокричав він. – Біжи зиґзаґами! Це вірусники луплять по нас!

І вони рвонули полем, немовби два перелякані зайці, стрибаючи з одного боку в другий. Ось, нарешті, і курсор. Водій гарячково нати скав кнопки на клавіатурі бортового комп’ютера. Кілька секунд виснажливого очікування. Дві кулі пропороли метал на капоті курсора, обсипалося дрібними осколками скло бічних дверцят. Нарешті світло зникло, майнула зелень лісу, потім жовта піщана нескінченність пустелі. І коли все, здавалося, уже було позаду і Чипсет подумував, куди треба насамперед бігти в Головному палаці й де може бути Великий Процесор, машину раптом кинуло вбік, здибило, і вона покотилася по землі. Колеса скажено оберталися, капот, крутнувшись перед склом величезним чорним птахом, полетів кудись угору й назад. Переднє скло хруснуло, вилетіло й відразу було підім’яте машиною. Курсор залишився лежати на боці, трохи погойдуючись, загрожуючи повністю перекинутися на дах.

Кілька секунд у салоні стояла мертва тиша.

– Гей… – першим отямився Чипсет і потрусив головою, проганяючи тупий біль у скронях. – Ти живий?

Пристебнуті ремені врятували обох, але водій, який міцно приклався до продавленого даху, зараз тільки погойдував головою й ледве чутно стогнав. Відразу почувся голосний стукіт по корпусу й чийсь голос:

– Живі є? Вилазь, поки списом не проткнули! Мандрівники, кінським копитом тебе…

– Є, – відгукнувся Чипсет, – тільки вилізти не можемо! Допоможіть краще…

Зовні почулися голоси, машина захиталася, перевернулася й впала на колеса. На голови злощасних пасажирів посипалося бите скло, пісок і ще якась гидота. Заскреготали й відчинилися дверцята, спочатку з боку водія, потім з боку Чипсета. Він відчув, як міцні руки схопили його за плечі й, особливо не церемонячись, спробували витягти з машини. Пристебнутий ремінь безпеки натягнувся, але бранця не відпустив. Відразу з відкритих дверей з’явилася рука з довгим блискучим кинджалом. Гостре, немов бритва, лезо, здавалося, тільки торкнулося ременя, але цього доторку було досить, щоб той розпався навпіл. Кинджал зник, а поросла з тильної сторони коротким темним волоссям долоня, що з’явилася знову, боляче, немов плоскогубцями, схопила дворецького за плече й висмикнула на світло.

– Цей начебто нічого! – почув він чийсь голос зверху й обережно розплющив повіки. Просто перед очима він побачив ноги, укриті таким же темним волоссям. Ноги були в коротких, трохи вище кісточок, чоботях. Далі тіло прикривала шкіра. Голову глюка Чипсет не роздивився – яскраве сонце сліпило очі.

– А мій за голівку тримається! – глузливо відповів хтось із-поза машини хрипким, немов застудженим голосом. – Чого ти за неї тримаєшся? Чому там боліти? Там же кістка! Га-га-га…

Чуєш, Ксиго, а він на ногах не стоїть! Що робити будемо?

– Та ткни списом… Ото клопіт! Коня йому свого віддавати, чи що?

– Я потягну, – сказав Чипсет і не впізнав свій голос, переляканий і прохальний. Він справді злякався, що невидимий співрозмовник зараз ткне списом водія і прикінчить його: так, мимохідь, щоб не мати мороки.

– І хочеться тобі… Ну, як хочеш, тільки май на увазі: будеш нас затримувати, прикінчимо обох, утямив?

– Так…

Чипсет звалив на спину водія і натужно піднявся. Добре, що водій був не дуже високий і худий, а то Чипсет просто не підвівся б. А так було цілком стерпно. Він побрів за двома вершниками-степовиками. Позаду залишився курсор з дірою в днищі, саме під заднім пасажирським сидінням. Ліворуч від курсора, у прим’ятій траві, валялася трубка одноразової реактивної рушниці.

«Нічого собі! – здивувався Чипсет. – Звідки в степовиків така зброя?»

Дорога вивела на невисоку гірку. З неї відкривався чудовий краєвид – місто, яке Чипсет покинув кілька годин тому. Це була Глюкландія.

Розділ 6
Штурм

Усі монітори на столі згасли, і ніякі заходи, що намагався вжити Хазяїн і Володар, не допомогли. Облишивши марні зараз клавіатури, Великий Процесор схопив слухавку. На щастя, внутрішній телефонний зв’язок працював.

– Начальник охорони слухає, мій Володарю.

– Підняти весь гарнізон по тривозі. Приготуватися до відбиття штурму. Підняти всіх: хворих, відпускників, молодих – геть усіх! Не відстоїмо палац – потім усе не матиме сенсу!

– Так, мій Володарю. Гей, хто там? Тривога! – почувся його голос, який уже віддалявся.

– Тату, але як же Макровір одразу до палацу дістався? Через усю країну? І ніхто його не помітив. Це ж зрада! Напевно, у палаці є зрадник.

– Інформо, зраду потім шукатимемо. Маплато і ти, Інформо, ви маєте розуміти, що становище безпорадне. Не знаю як, але Макровіру вдалося повністю позбавити мене доступу до комп’ютерної мережі палацу й до зовнішнього зв’язку. Логічно припустити наступний крок – штурм палацу, інакше все, зроблене до того, втрачає сенс. Макровір не дурень, він розуміє, що я не сидітиму, склавши руки, і знайду спосіб зв’язатися з вірними людьми. Не думаю, що варта зможе довго опиратися його вірусникам, а підмогу викликати я не можу – немає зв’язку. Звідси висновок: вам треба негайно залишити палац, якщо це ще можливо, якщо ж ні, то змішатися з покоївками й куховарками й піти звідси після штурму. Ви в жодному разі не повинні потрапити в лапи Макровіра. Найпростіший спосіб захопити всю країну без втрат – створити видимість законного переходу влади. А це значить, що він захоче одружитися або з тобою, моя дорога дружино, коли ти будеш удовою, або з тобою, моя дорога доню.

– Тату, а ти?

– Королям у полон потрапляти не годиться. Як ти кажеш, моя люба Маплато, це порушення протоколу. Дорогі й кохані мої дівчатка, я чесно й відверто описав ситуацію. Ви маєте дати мені слово, що якщо палац буде взято штурмом, ви докладете всіх зусиль і підете звідси, що б зі мною не трапилося. Поки ви на волі, значить, є надія врятувати Заекрання. А ми маємо думати насамперед про глюків – це наша турбота, це наш обов’язок. Маплато?

– Даю слово, – твердо промовила королева.

– Інформо?

– Тату…

– Інформо, обов’язок королів насамперед думати про свою країну й підданих. Я сподіваюся, що ти принцеса справжньої королівської крові. Ну? – вимогливо запитав Великий Процесор.

– Даю слово… – ледь чутно прошепотіла Інформа.

– Голосніше! Кого ти боїшся?

– Даю слово! – дзвінко вигукнула Інформа й відвернулася, щоб ніхто не побачив сльози в її очах. Хто його знає, може, поява таких сліз – це теж порушення протоколу?

– Добре. Я сподіваюся на вас, мої милі й любі дівчатка. А тепер ідіть і перевдягніться. Утім, Інформі й перевдягатися не треба. Прощавайте.

Великий Процесор по черзі ніжно поцілував двох найближчих людей.

– Я не хочу «прощавайте», тільки «до побачення», – Інформа спробувала посміхнутися, але це їй погано вдалося.

– Добре, доню, нехай буде «до побачення».

Королева й принцеса вийшли. Великий Процесор кинувся до вікна й уважно оглянув площу, що розстелялася перед палацом. У будинках, розташованих навколо площі, нормально працювали магазини. Площею гуляють люди, між якими спритно крутилися лоточники із закусками й напоями. Кілька натягнутих наметів, у яких можна було сховатися від сонця й випити келих холодного пива або води. Фотографи, які зазивають клієнтів. Наче все, як завжди. Але придивившись, Великий Процесор помітив, що більшість людей чітко дотримуються свого місця, не віддаляючись від нього більше ніж на чотири-п’ять кроків. У лоточників товар чомусь був накритий накидками з білої щільної тканини, а самі вони були молодими й бравими хлопцями, і тільки ходили вперед і назад, але нічого не продавали. Усі намети сьогодні чомусь були розташовані точно навпроти входів до палацу. Одже, палац уже блоковано.

Погляд Великого Процесора впав на годинника, який показував за десять хвилин дванадцяту. Стало зрозуміло, чого чекають ці хлопці, які ніби без діла гуляють площею. Це були перевдягнені вірусники, солдати Макровіра.

– Начальнику охорони!

– Слухаю, мій пане! – відповів у трубці знайомий голос.

– Будьте готові. Штурм почнеться о дванадцятій.

– Усе вже готово, мій пане. Де можна – побудовано барикади, поставлено посилену варту, вікна першого поверху закрито. Так просто ми не здамося, – голос начальника охорони був бадьорий і впевнений, і це вселяло надію.

Великий Процесор знову підійшов до вікна. Усі, хто гуляв, немовби підкоряючись невидимій команді без поспіху почали підтягуватися до палацу. Придивившись, він побачив, що біля кожного лоточника збиралося по вісім-десять вірусників.

«Та це ж зброєносці! – враз здогадався він. – У них на лотках зброя! Ось чому лотки прикриті тканиною…»

Великий Процесор повільно підійшов до свого особистого сейфа й дістав невеликий пістолет, який матово поблискував. Це був магнітний випромінювач, при всій своїй непоказності, він – грізна зброя, що дозволяє розмагнітити, а значить, знищити будь-якого глюка. Саме тому, що зброя була дуже небезпечною, Великий Процесор, незважаючи на наполягання військових, не пустив її у виробництво. Він не хотів ризикувати, даючи в невідомо чиї руки найпотужнішу зброю за всю історію Заекрання. Найсекретнішу частину він зробив власноруч, передбачивши механізм знищення випромінювача.

Ну що ж, він був готовий до останнього бою. Дорого доведеться заплатити Макровіру за його життя!

– Мій Володарю! – пролунав за дверима голос начальника охорони: – Є зв’язок із військовим міністром. Від нього депеша!

Яка удача! Невже військовий міністр зрозумів, яка небезпека загрожує Столиці й усьому Заекранню? Який молодець! Великий Процесор кинувся до дверей і повернув ключ. Але замість депеші в обличчя вдарив щільний отруйний струмінь.

– Ох! – Великий Процесор знепритомнів миттєво, не встигши навіть натиснути кнопку самоліквідації магнітного випромінювача. Ноги підломилися, і він упав на підлогу.

Від тіла начальника охорони відділилася прозора, майже невидима тінь, після чого воно впало без ознак життя. Тінь посміхнулася, оголивши страшні, наче акулячі зуби, стислася до розміру помаранча, набула яскраво-жовтого кольору й зникла, залишивши за собою невелику хмарину світних іскор. Якби Великий Процесор не лежав непритомний, він би відразу зрозумів, що його ніхто не зраджував. Це була робота найближчого помічника Макровіра, невидимого вірусу на ім’я Стелс.

Незрозуміло, звідки взялася маленька блакитна хмаринка, яка підпливла до розпростертого тіла Великого Процесора. Вона почала рости і спробувала його огорнути, але тіло було занадто велике й нічого у хмаринки не вийшло. Тоді хмаринка згустилася над пістолетиком і розчинила його в собі. Почувся звук важкого дихання й ледь чутний сумний передзвін бубонців, після чого шматочок синяви повільно виплив з кімнати й поплив коридором, притискаючись до плінтуса й намагаючись триматися в тіні.

Маплата, перевдягнувшись у сукню однієї зі своїх служниць, разом з дочкою безперешкодно дійшла до першого поверху. Виглянувши з-за рогу, королева різко сіпнулася назад.

– Там вірусники…

– Ну то й що? Нам чого боятися? Ходімо, мамо… – Інформа навіть посміхалася трохи, щоб додати мамі впевненості.

– Ні, зачекай…

З великої сумки, яку несла з собою, Маплата витягла маленьку шкіряну торбинку, зав’язану тонким ремінцем. У торбинці було щось важке й кутасте, але що саме, Інформа одразу визначити не змогла, та й не намагалася, бо часу на це не було.

– Інформо, доню, що б зі мною не трапилося, ти маєш зберегти себе й ось це. Пам’ятай про слово, що ти дала батькові! А тепер слухай, я піду першою. Не перебивай! – у голосі Маплати прорізалися королівські нотки, що не терплять заперечень. – Якщо нас шукають, то насамперед шукають жінку й дівчинку, які йдуть разом. Коли мене затримають, що теж може трапитися, постарайся скористатися метушнею. Сказати чесно, я не знаю, де можна сховатися, щоб перечекати цей напад. Попросися до когось із підданих… Усе-таки ми не такі вже й погані правителі… Будь тричі обережна! Ну а якщо я пройду, за кілька хвилин іди сміливо. Тобі боятися нема чого, ясно? Зустрінемося біля входу. Ти все зрозуміла, доню?

– Усе, мамо.

Королева поцілувала доньку в чоло, закинула ремінь сумки на плече, сміливо вийшла з-за рогу й попрямувала до виходу.

– Стояти! Ти хто? Куди йдеш?

– Я покоївка, іду додому на відпочинок після зміни.

– Покажи, що в сумці!

Інформа бачила, як напружилася королева. Ще б пак! Її, королеву Заекрання, обшукують якісь вірусники! А королева, з дитинства привчена до порядку й дотримання протоколу, змушена показувати цим нечемам свою білизну й інші речі, які належали тільки їй і зовсім не призначені для стороннього огляду! Та вона мужньо витримала це приниження. Вона уже була застебнула сумку, а вірусник відступив убік, щоб її пропустити, коли дама, яка проходила повз них, зробила глибокий кніксен і сказала:

– Доброго дня, Ваша Величносте!

– Що?! Королева?! – закричали вірусники і потягли до неї свої брудні лаписька.

Це було вже понад усякі сили. Королева кинулася бігти, незручно ковзаючи підборами на бездоганно натертій паркетній підлозі. Один з охоронців підняв автомат і повів стволом на право на ліво, немов написав ручкою короткий рядок. Першою впала придворна дама, яка так невчасно привіталася зі своєю королевою. Вона навіть не встигла повністю випрямитися після останнього у своєму житті поклону – померла зі здивованою гримасою на обличчі. Потім вмерла королева, некрасиво й незручно розтягнувшись на повний зріст на сяючому паркеті.

– Ідіоте! Що ти наробив?! – закричав інший вірусник. – Це ж королева! Ти що, учорашнього наказу не пам’ятаєш! Королеву й принцесу тільки живими! Живими, балда!

– А чого вона того… Ну, побігла… Нехай не бігає!.. А може, це й не королева зовсім… – тупо бубонів перший.

– Що тепер буде… Що тепер буде… – голосив начальник поста. Він розумів, що хоча стріляв не він, саме начальник несе всю відповідальність за безглузду смерть особи, про цінність якої вчора окремо говорили на інструктажі.

Інформа стояла за рогом, щосили затуливши рота долонькою. У перші секунди жах скував її, і це врятувало життя. Вона неминуче потрапила б у полон, якби вискочила зі своєї схованки й кинулася до матері.

«Інформо, доню, що б зі мною не трапилося, ти повинна зберегти себе й ось це…» – пролунав у пам’яті голос королеви. Це було не прохання, це був наказ.

Інформа підняла до очей полотняну торбинку. Ні, на неї відразу звернуть увагу й заберуть. Потрібно десь її сховати, але де? Вона оглянула коридор, і погляд привернула діжка, в якій росла велика пальма. Діжка стояла в кутку біля великого вікна. Принцеса прожогом кинулася до діжки, схопивши з сервірувального столика, кинутого кимось просто посеред коридору, кавову чашку. Викопавши чашкою невелику ямку в землі, вона обережно поклала туди торбинку, закопала й щільно втрамбувала землю. Чашку акуратно витерла серветкою, поставила на місце, перевірила, чи не забруднені землею руки, й сміливо пішла посеред коридору просто на вірусників. Замість двох вартових у коридорі юрмилося з десяток чорних солдатів. Вірусник, який стріляв у королеву, стояв зі зв’язаними назад руками, його ніс і губи були вимащені кров’ю. Зайняті цією подією, вояки не звернули на дівчину ніякої уваги. Тільки один, коли Інформа зупинилася біля тіла матері, прикрикнув:

– Іди геть звідси! Немає тут нічого цікавого!

Інформа полоснула вірусника поглядом, у якому було стільки ненависті, що той сторопів, а коли отямився, зухвалої дівчини вже й слід прохолов.

– Гей, – розгублено скрикнув вірусник, – дівчиську! А куди вона зникла?

– Та заткнися ти зі своїм дівчиськом, – роздратовано відмахнувся начальник поста. Йому зараз було зовсім не до дівчинок, він напружено думав, як буде виправдовуватися перед своїм начальством за вчинене недоумком-вірусником.