Маклена Граса (збірник)

Дія друга

1

У Гириній хаті черниці акафіста читали. Жінки приспівували:

– Радуйся, невєсто неневєстная!

У порога глухонімий Ларивон на сторожі стояв, темний, високий, з дрючком у руках. Мугикав:

– Го-гег-гу-ги-и…

Шепотіли жінки:

– Чули, що монашки казали?

– Аякже! У монастирі коні стоять, ігуменю замучено…

– А чули, знаки на небі появилися?

– Аякже! Хрест зоряний вночі й титла огняні, щоб ополчалися на комунію…

– А правда, що в одного чоловіка дитина народилася, стали хрестити, а воно на сокиру обернулося?

– На канат, я чула. Це знак тому, що багато ще люду загине на шибеницях…

– А сокира – то на кров, кажуть…

Приспівували:

– Радуйся, невєсто неневєстная!

Гомоніли тихо чоловіки:

– Бачили, половина комнезамів пухлі ходять?

– Аякже! Стоножку Івана питав, чом їх не рятує комуна.

– Ну?

– Мовчить.

– Невже мовчить?

– Ані слова. Мовчить та ще гірше пухне.

– Кумедія, хи-хи-хи…

– Отож, кажу, чи чужого хліба об’ївся, кхи-кхи-кхи…

Приспівували:

– Радуйся, невєсто неневєстная!

– Собак їдять.

– Так їм!

– Котів.

– Отак їм!

– Радуйся, невєсто неневєстная!

Задзвонив годинник.

Хтось (почислив). Раз, два, три… сім, вісім.

2

Гиря вийшов із другої хати:

– Кінчайте, сестриці, бо вже ніч.

Всі (загомоніли). А пора!

– Авжеж, пора!

Стали розходитись.

– Спасибі, сестриці, за акафіста!

– І вам (до Гирі), Гнате Архиповичу! За просвіщеніє…

У сінях.

– А сніг! А мете!

Розійшлися. Монашки – як тіні. Тихо погасили свічечки, безгучно вийшли в другу хату. Гиря підійшов до глухонімого, на кивах, на мигах показав йому:

– Ну, а ти чого стоїш? Цібе на сторожу!.. Що? Ага, пайку ждеш, їсти хочеш. Дам, дам… Тільки трошки дам, щоб не спав та злий був. Краще будеш стерегти… (Причинив двері в чуланчик, гукнув.) Лизю! Уріж там Ларивонові скибку хліба. Чуєш?

3

Увійшла Лизя у шовковій юпці, на високих каблуках. Гиря до неї:

– Уріж, кажу, Ларивонові… Та що це ти моду взяла прибиратися щовечора, як на весілля? Що це за норови на тебе напали?

Лизя. Які там норови? Ще що видумайте!

Гиря. Та ще й набілилася?

Лизя. Пхи!.. Ще що видумайте!

Гиря. Зараз скинь! Люди приходять акафіста слухати, а вона… Одразу чутки рознесуть, що ми барахла за хліб наміняли…

Лизя. Та коли ж я приберуся? Вже два тижні, як той акафіст читається…

Гиря. Тоді, як голод перестане, а тепер не смій!

Лизя. Пхи! Як голод перестане. Ще що видумайте! Он Килька Годованого щодня прибирається.

Гиря (повів очима). Я тобі кажу. Чуєш?

Лизя взялася краяти хліб.

Багато не ріж! Та не криши, чуєш?.. Дай-но сюди крихти!

Лизя одкинула ножа.

Та не сердься! От повечеряємо, тоді й прибирайся. Занавісь вікна й хорошись собі хоч до ранку, аби тільки ніхто не бачив…

Лизя. Та я тільки приміряла, а ви вже й на крик.

Гиря. Ну годі, не сердься! Бач, усього понамінював тобі.

Лизя. Пхи! Он у Кильки Годованого барахла ще більш нашого. У неї пахощі французькі й гітара…

Гиря. Ну нічого. От скоро я поїду в город і куплю тобі знаєш що?

Лизя. А що?

Гиря. Ану вгадай.

Лизя. Пхи! Стану я ще вгадувати.

Гиря. Дуреня ти! Грамофон тобі куплю. Кажуть, що дешево стоїть – півпуда ячменю.

Лизя. Папашо! От аби ви купили мені духів… У такому гранчастому бутлику. Що запашні – міри нема! Ось понюхайте. (Дала йому хусточку.) Килька побризкала.

Гиря (понюхав хусточку). Ти ба, й справді пахуще яке, немов миро церковне. Ти розпитай Годованих, де вони купували. Поїду в город і тобі куплю.

Замугикав глухонімий. Гиря до нього:

– Зараз дам!..

Лизя. І навіщо ото закликаєте його в хату! Вошей на йому, грязюка, що й страшно дивитись… А смердить!..

Гиря. Він акафіста стеріг, старців не пускав…

Лизя. Ой, їй-бо, не можу дихати! Пху, як з барлоги! Утечу!

Гиря. Не показуй виду, а то ще розсердиться! Ти не дивись, що він глухий і німий. Норовистий, а злий! Правда, дядюго, що хоть дурний, а злий?.. Ну, на тобі твою пайку… Та перехрести лоба, глуха манія… Де вже там! Підожди, хоть я за тебе помолюсь. (Повернувсь до божниці.) Отче всіх, на тя вповаємо, і ти даєш нам пищу…

4

Тихо, через силу ввійшла Орина. Лизька накрила хлібрушником:

– Папашо! Орина!..

Гиря (обернувся, заступив хліб). Ти знов приперлась?

Орина. Драстуйте-драстуйте, татонько мій рідний!.. Хоч шматочок дайте!

Гиря. Скільки я тобі казав, що нема в мене хліба! Сам голодний сидю.

Орина. Хоч шкуриночку, мій боженько…

Гиря. Тобі що сказано?! Нема!

Орина. Хоч понюхати дайте, а то ж усе сніг та сніг… Що вже набридло його їсти.

Лизя. Ідіть з хати, бо холоду нанесли…

Орина. Хоч гарячої водиці, щоб погрітися. Ой, любі мої, золоті мої, я ж у вас колись служила, хату мазала і тебе, моя доню, няньчила… Доглядала-доглядала, як свою рідну. Та все тобі співала оцієї, як її… Пам’ятаєш?.. (Заспівала.)

 
М’ята моя рум’яная,
Дитя моє коханеє.
 

Гиря. Кажу тобі – хліба нема! І не буде!.. До комуни йди!

Орина. Хоч капельку, хоч посидіти, бо вдома ж холодно-холодно… Я тільки хвилиночку, я тільки отак рученьками до тепленького, бо вже, здається, цілий вік сніг іде… (Торкнулася пучками комина.)

Гиря (як не визвіриться). Буду з тобою ще панькатися! Геть, собача печінко, з хати! Чуєш?

Посунулась Орина в сіни. Коли тут Ларивон до неїмугика, тиче їй у руки свою пайку хліба. Вийшли.

Лизя. Чи не симпатія вона йому! (Зареготалась.)

Гиря (плюнув). Пху! Ти диви на його, на глуху манію… Та куди ж це він? Оце так історія! Собак покрали, а тут ще й сторож за старчихою побіг.

Ларивон вернувся. На голові й на плечах сніг.

(До його.) Дурний ти, як беркові штани! Та не реви, як той віл… Оддав хліб, тим і здобрій. Більше не дам! Не дам, не дам!.. Бо ще понесеш якійсь симпатії, а вона й розбовкає на все село, що в мене є хліб… Цібе на сторожу – ніч!.. Підожди, я сам за тобою вийду та покажу, де стояти й ходити, щоб і церкви доглядав, і моє добро стеріг… А ти, Лизю, постели мені в цій хаті, бо тут зручніше буде з вікон поглядати. (Вийшов за Ларивоном.)

Лизя занавісила вікна, принесла дві подушки, кожух. Потім вийняла люстерко і почала виглядатись. Заспівала:

 
Об чом, дєво, плачеш,
Об чом сльози ллєш…
 

5

Чобітками рип-рип увійшов Панько:

– Здрастуй, Лизько!

Лизя. Паню!

Панько. А старий?

Лизя. Цс-с… Вийшли до худоби… Та струси сніг, на якусь марюку похожий! (Почала сама трусити.)

Панько. Дурниці! Не чіпляйсь хоть ти…

Лизя. Диви, який сердитий! Яка це муха тебе вкусила?

Панько. Не муха, Лизько, а… (Потер лоба.) Слиш… дай шамати, Лизю!.. Зранку не їв.

Лизя. Я б дала, Паню, та зараз увійдуть папаша. Краще, як вони ляжуть, тоді. Чом учора не приходив? Я й борщу була зоставила.

Панько. Ніколи було. Статистика замучила.

Лизя. І коли вже ти її скінчиш?

Панько. Дурниці питаєш! Хіба можна тепер статистику скінчити? Тількино складу та перепишу – один помер, другий помер, п’ятий, десятий… Чортзна-що робиться! Всю статистику мертві перевертають догори ногами.

Лизя. Зараз увійдуть папаша. Може б, ти вийшов на якийсь час у ту хату або надвір?

Панько (узяв її за руки). Дурниці! Не боюсь, бо маю до старого діло. Слиш, Лизю… дай пошамати! Віриш, аж темно в очах і ввесь світ немов… хитається, хитається отак набік…

Лизя (пригорнулася). Зажди трошки, Паню! От нехай усі ляжуть… Тоді пошамаєш… Слухай, Паню, а ти ж мене будеш сватати?

Не зрозумів Панько. Знову потер собі лоба:

– Сватати? Як це сватати?

Лизя. Диви! А ти думав, що так і ночуватимеш зо мною даром?

Панько. А, сватати! Себто весілля справляти, самогон пити, шамати. Шамати, слиш, Лизю, шамати я хочу! (Подивився на неї голодними очима.) Гляну на тебе й на себе. Ти, як цвіт той, вся налита – у мене ж самі маслаки… Сил нема вже, Лизю… (Сів до столу. Схилився.)

Лизя (так і прилипла до його). Як засватаєш мене та повінчаємось, Паню, ох і годуватиму: борщем, м’ясом, холодцю наварю, вареників з масличком, сиром…

Панько (аж застогнав). Коли, коли ж це буде? Даваймо завтра, Лизько, сьогодні!.. Зараз!..

Лизя. А хто ж тобі заважа, дурненький? Проси папашу сьогодні, засилай сватів, а в неділю й до церкви…

Панько (устав, одхиливсь од Лизі). До церкви, кажеш… Не можна мені, бо я ще совєцький. Та й патлатих не люблю!

Лизя (напружилась, твердо сказала). А ти ж думав як? Я хочу, щоб нас повінчали… Я хочу, щоб ти був моїм, нашим, а не совєцьким…

Панькові згадалося:

– Ще як у повстанцях був, то волочив патлатих… Ех, і йтересно тоді було, да!.. Трощили ми буржуїв, як хотіли… Керенок було за поясом… (Зарипіли чобітки. Завихрився чубок над лобом.) Раз в одного попа ночували… От де сміху було, як на приставленії! Попаді наказали грамофона крутити, а попові гопака танцювати. Ха-ха-ха… Якби ти, Лизько, бачила, як він у рясі…

Лизя (на його морозом війнула). Не люблю я таких балачок!.. Перестань!

Панько (знітився). Йтересно було, да… А тепер голод, шамати хочеться, шамати… Хіба доведеться?.. А чорт йо’ бери! Все одно комнезами мене з Ради вигризуть.

6

Гиря (вернувсь. Бликнув на Панька, на Лизю, усмішку в уса сховав). А я чую – двері рипнули… Думав, що Лизя виходила.

Панько (картуза в руці закрутив). Доброго здоров’я, Гнате Архиповичу!

Гиря. Здоров, здоров, товаришу секретар! Яким вітром до нас?..

Панько. Та це скінчив діла у Раді та йшов додому… Дивлюсь – у вас ще світиться.

Гиря. Так-так… Ну, що там нового? Що чути?

Панько. А є новини, Гнате Архиповичу…

Гиря (поважно, спокійно). Ти б, дочко, дала Пантелеймонові Петровичу поїсти. Що там є у тебе?

Лизя. Трошки галушок зосталось.

Гиря. Галушки ж, либонь, холодні… Краще достань огірків, укриши сала абощо…

Лизя. Може, папашо, яєчню спрягти?

Гиря. Во-во. Хай чоловік по трудах своїх попоїсть. Знаю, яке те писарювання, та й ще під лихий такий час… Жалування, мабуть, не платять?..

Панько. Бомага з повіту прийшла: з усіх церков речі коштовні забрати: чаші, хрести золоті, обще – срібло, золото…

Гиря (уважно). Гм… Як це – чаші?.. Навіщо?

Панько. На голодних немовби. Так пишуть.

Гиря (по паузі). Гм… Приїдуть з повіту, комісія, чи як? П анько. Ні, тут… Як на обчеських зборах більш половини за це голоси подадуть, тоді вже комісію…

Гиря. Немовби виходить, що як народ скаже? Не силою?

Панько. Та воно так тільки пишуть, щоб комнезами перед повели… Оце Смик та Копистка по хатах і побігли…

Гиря. Ага… А збори коли?

Панько. Не буде.

Гиря. Як це… Адже ж пишеться?

Панько. Смик казав, навряд щоб біднота зібралась… Не дійдуть…

Гиря. А то так. Куди їм, сердешним… Не ходять вже, а лазять… Доведеться, м’ать, одкласти?

Панько. Так. Смик хоче, щоб по хатах підписались, щоб без зборів це діло зробити…

Гиря. Що?! А коли?

Панько. Немовби завтра.

Гиря (аж стілець тріснув під ним). Що-о? Завтра?.. (Устав.) Господи, ще не все! Ще не все! Та що вони думають – життя все зірвати, як двері з петель? А не дозво… (Гримнув на дочку.) Ану там, совайся скоріш!

Лизя (здивувалася). Папашо!

Стукнуло в причільне вікно. Гиря не почув. Зиркнув на Панька, потому на дочку:

– Пантелеймон же Петрович той… голодний, либонь, наробився, а ми його про те, про се…

Лизя. Та я й так уже захапалась. Хай краще Пантелеймон Петрович поможе в печі розпалити.

Гиря. Ще що скажи з дурного розуму! (До Панька.) Чи бачили таку ледачу дівку?

Панько. А чому ж не помогти! Та я залюбки… Раз-два – лєвой! На послугу до вас, молодая хазяйко!

Лизя. Зараз ідіть у чулан та запаліть мені в печі! Солома й кізяки у сінях…

Панько (стукнув, рипнув чобітками). Радий слухати! (Пішов).

Лизя (до збентеженого батька). Хтось стукнув у вікно. Мабуть, Годований. Послі розпитаєтесь. (Вийшла.)

Гиря зиркнув у вікно. Пішов одчиняти.

7

Прийшли двоє: дід з ціпком і високий огрядний чоловік – Годований.

Дід з ціпком (струсив сніг). Насилу добились: б’є, мете, крутить, щоб ти знав. Прямо тобі ціла ліворуція. А тут ще Ларивон трохи дрючком не загилив…

Годований. Стереже, як часовий на посту. Насилу вгамували. Ху! А ми оце до вас, Гнате Архиповичу, прийшли, чи не знаєте ви…

Дід з ціпком (перехопив). Чого отой Смик та Копистка…

Гиря. По хатах бігають?

Дід з ціпком. Еге… Невже знаєш?

Гиря. Знаю.

Годований. Хто сказав?

Гиря. А є такі. (Показав на двері.) Не так поки що голосно кажіть, бо…

Годований. Ага. Молодця у вас дєвка!

Гиря. Та вже діло своє знає…

Годований. Так оце ми до вас: що то значить, що вони по хатах бігають?

Дід з ціпком. Як би чого не вийшло, щоб ти знав!

Гиря. А вже виходить! Я оце по вас сестриць думав посилати…

Годований. Он як!

Гиря. Виходить так, як од архирея через монашки було упереджено: завтра братимуть з церкви чашу й хрест… Прийшла така бомага… Пишеться, щоб на обчеських зборах, з народного дозволу це робилось, та Смик і Копистка не дурні. Знають, що голота вся на збори не полізе, так вони ото й майнули по хатах своїх писати. Думають, без зборів це діло зробити.

Пауза. Сипнуло снігом у вікно. Годований аж за голову вхопився:

– Та невже ж таки заберуть?

Дід з ціпком. Га?

Гиря мовчки поправив лампадика.

Годований. Ну то як же, Гнате Архиповичу?

Гиря (перехрестився). Пора.

Дід з ціпком. Що саме, Гнате?

Гиря. Пора, кажу!

Скинулись Гиря й Годований очима. Один одного зрозуміли.

Годований (по паузі). Так граймо на тривогу?

Гиря. А так…

Дід з ціпком (залупав очима). Та що саме – не второпаю?

Годований. Це, діду Онисько, воєнний сигнал такий є – тривога. Щоб, значить, ать-два – і всі, як один, на ногах!

Дід з ціпком. Ага, ага!.. Тепер добрав діла.

Гиря. Удосвіта рано сестриці підуть по наших хатах. Казатимуть, щоб не піддавалися і хреста та чаші святої – анікому. Бо скоро, мовляв, край буде комуні…

Дід з ціпком. І большевицькому движенію, щоб казали.

Гиря. А виходить – край їм!.. Оце й золото з церков забирають, щоб було чим по загряницях жити. Не дозволимо, Господи!

Годований. А як дійдеться чого?

Гиря. В усі дзвони вдаримо, з хуторів людей покличемо, муром станемо!

Годований. Та ні, я про щось протчеє…

Гиря (підвів брови). Ви думаєте?

Годований. А не обійдеться.

Пауза. Тріснуло в лампадику. На обличчі в Гирі тіні заграли.

Поправив лампадика і мовив глухо:

– Ну, що ж… і про такий случай є чоловік.

Годований. Хто?

Дід з ціпком. А я знов не второпаю, що ви й до чого?

Годований. Помовчіть, діду. (До Гирі.) Хто?

Гиря. Ларивон!

Годований (несподівано, розложисто). Хах-ха-ха! Оце вже ілюзійон!

Гиря (зачепило його). Не ймете віри?

Годований. Та… Глухе ж і німе. Як говорилось у нас, у драгунів – ідійот!

Гиря. Хочете, при вас наведу його на тропу? (Гукнув у другу хату.) А ввійдіть, сестриці, сюди!

Нечутно з’явились черниці. Гиря до них:

– Побіжіть котора та покличте Ларивона! Він там, біля клуні або біля церкви… Через садок ідіть!

Черниці метнулись обидві.

Годований. Ет… Даремно й язика терти – воно ж не зрозуміє!

Гиря. Ви немов за дурного мене маєте…

Годований. Та ні! Ларивона я маю за дурня.

Гиря. А не такий вже дурний. Я йому на мигах, на знаках про царя й про комуну – про все. Та й сам він бачив, як хліб трусили та забирали… Там такий злий на комнезам, що аж-аж…

Годований. Ой чи такий же він до самого споду?

8

Вернулись черниці. За ними завіяний снігом всунувсь Ларивон. Без шапки. На голові білим вінком сніг.

Годований. Та в його шапки нема, чи як?

Гиря. А то як вітер, гроза або оце хуга, дак він без шапки отак цілу ніч виходить. (Повернувся до Ларивона. На мигах, на знаках йому.) Сідай, Ларивоне, до печі! Погрійся. Та сніг обтруси, сніг… Та дрючка у куток постав… Не хочеш? То сідай так.

Замугикав Ларивон. Обтрусився. Тільки на голові сніг білим вінком зостався.

Годований. Та невже ото він розуміє?

Гиря (на мигах, на знаках). Дивись, Ларивоне!.. Комуна ота написала… комнезамам… що у нас хліб забрали й одвезли, знаєш?..

Ларивон замугикав.

От-от… Зрозумів? Комуна написала хреста й чашу з церкви брати, корогви брати. (До Годованого.) Він любить корогви носити. (До Ларивона.) Усе срібло-золото… Всі цяці брати… цяці… (Показав йому на позолоту й срібні вінці в іконах.) Написали забрати!

Ларивон замугикав.

І чашу Божу заберуть! Чашу!.. Оту саму, що батюшка з неї меду давав тобі… Зрозумів? Но-но! Одвезуть, одвезуть. Зуби собі робитимуть! Бачив у комісара, що жив у нас отут на квартирі?.. Ну от… А церкву зачинять, запечатають і тебе наженуть…

Дід з ціпком. Як собаку наженуть, щоб ти зна… Гиря. Завтра прийдуть до церкви. Не треба пускати!.. Бити їх треба!..

Звівся Ларивон. Голосніш замугикав.

Смика отого, Копистку Мусія знаєш?..

Дід з ціпком (не втерпів). Бити їх!

Засварився дрючком Ларивон. Замахав. Тіні по стінах побігли.

Гиря. Отак!.. Отак!.. (До Годованого.) От хто вдарить! А ви не вірили…

Годований (тоді й собі). Бий їх!

Дід з ціпком. За развьорстку бий!

Годований. На махан бий!

Черниці (й собі). Бий їх! Бий! Бий!

Перша (підскочила до Ларивона. Співає. Плаче). Ми трудились… Килимки, обруси ткали… Людям… Ми капусту, квітки поливали… Васильками пахло, сонечко було. А вони нас… на сніг… на мороз…

Друга (збоку забігла. Простягла руки). Хрест зняли на брамі… Хлак червоний там… А ми бігли, бігли… через греблю, лугом, степом… Ніч та сніг… Ніч та сніг… Ще й досі трусимось… Ось дивись – трусимось.

Обступили Ларивона. Сіпають, шарпають, плачуть. Гиря насилу їх вгамував:

– Та він же глухий, не чує… На знаках йому треба, на мигах… А ви… Та ви, дивіться, засмикали його! А господи!.. Та ви його ще з тропи зіб’єте, що допіру я навів… Одступіться!

Одсапались усі. Ларивон, сварячись, став до стіни. Сніговий вінок почав танути. Скотилися перші краплини – немов чужі сльози на Ларивоновім обличчі. Тоді Гиря до Годованого:

– А що? Тепер вірите?

Годований. Спиніть, бо ще когось загилить.

Гиря (до Ларивона). Ну годі… Завтра!.. Розумієш – завтра! Во-во… А зараз…

Зашаруділо щось, замацало за дверима. Всі обернулись до дверей. Гиря занепокоївся.

Це ви, сестриці, сіней не заперли… Хто там?

Почувся голос:

– Це я… Стоножка Іван. Одчиніть!

Гиря пошепки показав усім, щоб вийшли у другу хату.

9

Засніжений, спираючись на ціпочок, тихо увійшов Стоножка:

– Це я, Гнате Архиповичу… От що я вам скажу, Гнате Архиповичу. Я прийшов… Позичте мені хоч з півпуда…

Гиря. Гай, гай, голубе мій, якби ж то я мав що позичити…

Стоножка. Озадку чи той… макухи, може, а то ж самі бачите – гину… У Ганни вже ноги спухли…

Гиря. По щирості скажу, Йване, зосталось ячменю того пудів з десять – держу на насіння. Ні жита, ні пшениці й озадку нема. Коли не віриш, ходім покажу горище, засіки, бочки… Ось ходім!

Стоножка. Та нащо! Не треба, Гнате Архиповичу, я вірю вам…

Гиря. Бачиш, посивів? Ночами не сплю, все думаю, об весні помишляю, як сіяти будемо, Йване? На все село семеро коней зосталося: у мене, у Годованого, у діда Ониська, у Щербака Трохима. А пшениці – ні зернини, ні проса, ні гречки нема. От коли загибель прийде, Йване, дак це весною. Усім буде край!.. (По паузі.) Ну, що там кажуть Смик та Копистка? Невже тому правда, що мають забрати в церкві чашу Христову, хрест, позолоту й срібло?

Стоножка. Кажуть, бомага прийшла…

Гиря. Ну, а ти, Йване, як про це думаєш?

Стоножка. Не думав про це, Гнате Архиповичу, бо не можу… Світ в очах отак хилиться, крутиться… Запаморочилось у голові так, що іноді не знаю, де я й що мені робиться.

Гиря. Га? До чого довели людей! Дивитися тяжко…

Стоножка. Гнате Архиповичу!.. Може, у вас… кішка є, то позичте!..

Гиря. Стямся, Йване! Де ж таки видано було, щоб християнська душа вживала коли котятину… Та краще вже вмерти, як ото їсти котів чи собак…

Стоножка. Та ні, я не їсти… Миші завелись у хаті, дак Ганна просила дістати кішку…

Гиря (засміявся). А де в тебе тії миші взялися! Давно, м’ать, подохли вони… От що, голубе мій, дав би я тобі ячменю, якби ти…

Стоножка (аж скинувсь, ожив). Я одроблю!.. Я…

Гиря. Дав би з останнього, кажу, якби ж ти одцурався їх, одсахнувся від Копистки та Смика та й повернув на християнську тропу…

Стоножка. Я той… я краще одроблю вам…

Гиря. А, голубе, що мені твій одробіток! Ти на правильну тропу вийди! Он завтра вони забиратимуть з церкви чашу і хрест, ти що їм скажеш? Дозволиш чи ні?..

У Стоножки голова поникла.

Га?

Стоножка засіпався.

Невже, питаюсь, дозволиш і з богів сорочки познімати?

Стоножка. Не знаю про це…

Гиря. Гм… Так ти й не знаєш?

Стоножка. Не думав про це…

Гиря. Гм… Якщо не думав, то піди та подумай, помисли. А тоді приходь! Тим часом і я подумаю, обчислю… (Глянув на годинник.) Та дивися, вже скоро десять! Біжить час, обминає нас… І не зглянешся, як отак і смерть у двері набіжить…

Стоножка (глухим голосом). Гнате Архиповичу! Я за вами руку підійму… Як скажете, так і чинитиму…

Гиря. Е, ні!.. Я не приневолюю, я не силую тебе, Йване. Ти краще подумай, голубе, виваж все це, обміркуй…

Стоножка. Я вже надумавсь… Я за хрест і чашу… Щоб не брали їх, скажу, і щоб більше нічого у людей силою не брали.

Гиря. Ось-ось воно й є: щоб силою не брали! Святу правду, Йване, кажеш – щоб не брали силою!.. А брали, спитавшись у хазяїна, дозволу випросивши у людей… у громади… Ех, жаль який, Йване, що ти прозрів тоді, коли вже у мене силою забрали хліб, а ти ж і помагав його брати!..

Стоножка. Простіть, Гнате Архиповичу!

Гиря. Ну, та вже хай Бог тебе простить… Мішечка у тебе часом нема?.. Ага, торба!.. Давай… Та вона така, що пудів зо два влізе. Постій тут, я зараз… (Вийшов у сіни і скоро вернувся.) А знаєш, Іване, ти ось що… Ти краще прийди по ячмінь до мене завтра чи там позавтра.

Стоножка. Я, їй-бо, дядечку, за хрест і чашу… Може, не вірите, то я заприсягнуся…

Гиря. Приходь завтра… Як тільки ото скажеш привселюдно, біля церкви, що ти за хрест і чашу, як тільки покаєшся, так і приходь… Позичу, голубе, їй-бо, позичу і так дам… Серця увірву шматочок, а таки дам…

Стоножка. Дядечку, Гнате Архиповичу! Сили моєї не вистачить до завтра… Боюсь, що не встигну, до церкви не дійду, десь упаду…

Гиря. А господи, не можу на такі муки дивитися… Не можу, Йване!.. Серце крається… Постій, постій, голубе… (Підійшов до столу, одкинув рушника і, взявши в руки буханок хліба, урізав половину. Потому, повагавшись, ще шматочок додав.) На, Йване! Оддаю тобі свій завтрашній пай, бо сам же давно на порціях живу.

Стоножка (чолом йому оддавши). Спасибі вам!.. Спасибі!..

Гиря. А завтра приходь до церкви… Чуєш?

Стоножка (із сіней). Прийду!

10

Вернувся Гиря в хату, аж тут Лизька із чулана вийшла. Очі сяють, на щоках ягідки грають. Підійшла і пошепки:

– Папаню, милий… Завтра свати до нас будуть. Чуєте? Свати!

Гиря (стрепенувся). А не бреше?

Лизя. Ні, ні, щось на його оті комзлидні насіли, дак він на все рішився…

Гиря. Та невже?

Лизя. Цс-с…

Гиря. Рішився, кажеш?

Лизя. Цс-с-с, папаню… Не показуйте йому, що ми так ізраділи… Пхи!

Гиря. Гм… Подивлюсь на тебе, Лизю, – вилита ти мати. Покійна теж така була, царство їй небесне… Ну, йди, доню, до нього… Та гляди лишень, щоб не обдурив!..

Лизя. Пхи! Ще що вигадаєте! Не на таку напав…

Гиря. А про церкву ти йому нагадала?

Лизя. Піде й до церкви.

Гиря. Гляди ж… А на весілля – духів отих та пахощів повне відро тобі куплю… Постривай ще… (Озирнувся, одчинив якусь лядку, витяг пляшку самогону, одлив половину.) На, почастуй… Тільки багато не давай… Та гляди мені!..

11

Вийшла Лизя, Гиря пройшовся по хаті. Із другої хати вийшов Годований, дід з ціпком, черниці, Ларивон.

Гиря (усміхнувся до них). Чули?

Годований. Голова у вас, Гнате Архиповичу.

Гиря. Просвітляється життя, просвітляється. (Повернувся до божниці.) О Господи, царю небесний! Перебори ти силою своєю революцію! Попали ти її огнем своїм! Попелом укрий! Вітром розвій!

Черниці стали навколішки. Зашелестіли губами й широкими рукавами. Молилися всі:

– Поверни все на старий лад!.. Та невже ж ти не в силах подужати комуну? Бий її, трощи, з корінням виривай геть!.. Ти покарав був Йова милосердного, дак ти ж йому повернув усе добро… Верни ж нам наше добро, що комнезами забрали!.. Верни коні, хліб, худобу, гроші!.. Ну верни ж, верни, тебе благаємо!..

Завіса