Посол від чорного царя

– Що таке сталося? чого дівчата повтікали? – поспитав я.

– Га! хіба я не казала? – прискочила до нас одна баба і вдарила кулаком об кулак. – Хіба ж я не казала вам, матінки мої! Приїхали від чорного царя, бодай би ся стік один з другим, щоб запроторити в неволю наших дівчат, та ще ся питає, чого дівчата повтікали!.. А все зле та немудре на вашу голову!..

Бабі не дали скінчити. Її слова були тою краплиною, що перевершає повний ущерть келих. Жінота загула, як злива, як рій роздратованих шершнів. Зчинився врешті ґвалт, на тлі якого чутно було, з одного боку, плач, з другого – лайки й прокльони. Тут же за нами сиділа долі якась розчіпчена жінка і хлипала:

– Два тижні, кумоньки мої, голосить моя Домаха… щодня, щодня… Цить, дурна, кажу їй, а вна: «Повішуся, утоплюся, каже! Вже май [Руснаки перейняли від молдуван, між іншим, слово «май» – більше – і радо вживають його для порівнюючого ступеня.] лучче мені не животіти, як під чорного царя йти…» Цить, дурна, кажу їй, а вона…

– Ти чого став, як свиня перед гарбузом! – гукала друга на чоловіка. – Чом не возьмеш ломаку та не потрощиш їм тоту машину, що вони нею людей калічать! Чи й ти під чорного царя схотів?

Що за чортовиння?.. Чорний цар… машина, що людей калічить… Нічого не розумію, хоч забий! Виловлюючи, однак, із несказанного ґвалту окремі слова, я якось вияснив собі, хоч не зовсім добре, що про нас, може, дякуючи неясній звістці про наш приїзд од старости, склалась легенда: нас приймають за послів од якогось чорного царя, який припоручив «вибити патрети» з дівчат, а потому приїдуть другі й половлять тих, що до вподоби чорному цареві. Друга версія, простіша, твердила, що ми анцихристи і машиною калічимо людей… Злість мене просто взяла. Почав я поясняти бабам, по що я приїхав і що то за машина, але де там! Не ймуть віри, все своє плещуть, ще більший шарварок ізняли…

– Тьфу на вас, дурні баби! – кажу врешті. – Може, ваші чоловіки розумніші. – Та за свій апарат, та до чоловіків. Але тільки мій триногий друг зробив зі мною кілька ступенів у сторону чоловіків, що мовчки стояли осторонь, гей, як не шарахне від нього моя гуцулія, немов од чорта…

Що тут діяти в світі божому? Вже я і об’єктив здіймав, і апарат розбирав, показував, що він не стріляє, як запевняли баби, – ніщо не помогло. Ніхто навіть не підходив ближче: всі з острахом, з неймовірою стежили за кожним моїм рухом, боячись якоїсь несподіванки. А баби все під’юджують, усе наштирують:

– Ото нам батьки! Ото нам парубки красні! Коби їм із-перед носа вхопили дочок та дівчат – вони б лише дивились, роззявивши рота на тото…

Чоловіки спершу лише вороже позирали на нас, та дедалі й між ними здіймався гармидер. Якийсь дід в одному шматті, розхристаний, без шапки, почав лаяти й клясти панів. І Господи! чого тільки він не бажав панам, як тільки не кляв їх! Коли б хоч десята частина з його бажань здійснилась, земля б стала вільною від панів, ба й сама пам’ять про них щезла б на віки вічні. Юрма серед реготу й кепкування підхопила дідові лайки – і пішло! Я не буду переказувати вам тих лайок, та й не зможу Скажу тільки, що лаялися страшенно: опріч українських, руснаки попереймали молдуванські лайки, сі ж, останні, пройшовши крізь фільтр української вигадливості, стали гнучкішими, дошкульнішими; тут кляли й матіркували у все, в що хочете: в хрест, віру, Богородицю, душу, ворота і навіть свічку!.. Таку експресію, смакування і сприт у лайках знайдете хіба лиш у італійських лазароні.

Наше становище робилось неприємним.

Юрма дедалі напомповувалась власними вигадками, дедалі розпалювалась. Я хотів звернутися до старости, що принаймні знав мене, та, на лихо, староста поїхав у город на ярмарок.