Вірші на жалісний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного

ПЕРШИЙ СПУДЕЙ

 
Є для чого гойнії сльози виливати,
Серцем, словом, шатами жаль свій виявляти.
Смерть його гіркезная завчасу порвала,
лицаря славетного, з котрого похвала
Речі Посполитій всій, королю була
В багатьох краях його слава процвіла.
Отож військо славнеє гідне є гетьмана,
Що поліг, боронячи честь свойого Пана.
Завжди сильним воїнством мудро керував,
А добро кохаючи, зло усе карав.
Тим і слави витязтву часто досягав,
Що слухняне воїнство у покорі мав.
Пильно домагався він: не на християни
Йти війною грізною – тільки на погани.
Їх водою, сушею славно воював,
Християн полонених з рабства виривав.
Кожен про гетьмана тож так сказати може:
Був гетьман це праведний – дай покій му, Боже!
Мав-бо за великую власну нагороду,
Як, з неволі вирвавши, дасть комусь свободу.
Таж війна з одних причин може в світі бути:
Щоб свої і людськії кривди відвернути.
Будь, шляхетний гетьмане, славний навік-віки,
Хай Христос в небеснії візьме тебе лики.
 

Стефан Почаський

ДРУГИЙ

 
Каже добре Сенека: любов чоловіку
В серці завжди палає продовж його віку.
Із товаришем разом утіху він чує,
При незгодах житейських взаємно сумує,
Як по рідних і милих вража душу туга,
Коли брата утратиш чи доброго друга.
Так біда сьогочасна жалем напоїла —
Смерть такого героя від нас оддалила!
Через мужність у світі прославивсь навічно,
У татарськім, і туркськім краю, і північнім.
Бив нещадно він силу татарську велику,
На дорогах загони разивши без ліку.
Невимірну потугу пізнав турчин сильний
У бою тогорічнім – був воїн це дільний.
Товариства лиш трохи безстрашного – полку
Не одному впирались, поганському вовку,
За вітчизну потужно себе виставляли
І про власне здоров’я нітрохи не дбали.
Сам волів, наче Кодрус, той цар у Атенах
Полягти, щоб вітчизна лишилась спасенна.
За вітчизну-бо краще і голову скласти,
Ніж піддатись ганебно, навколішки впасти.
Тож коли хто не хоче за край умирати,
Той з вітчизною згодом піде погибати.
Був це воїн шляхетний, волів рану взяти,
Християн поганину нізащо не дати.
Від такої причини і смерть напосілась,
Але слава про мужність його залишилась,
Як у того спартанця, у Леонідеса,
Котрий мужньо постав був на силу Ксерксеса:
Він шістсот із собою вояцтва поставив,
Хоч загинув, а Ксерксових воїв знеславив.
Ворогів аж сто тисяч тоді воювало,
Від шести сотень двадцять їх тисяч упало.
Хоч шістсот їх на плаці навіки лишились,
Та в полон ні одного при тім не схопили,
їхній мужності доти судилося жити,
Доки Ніл буде хвилі широкі котити.
Славу вічну для себе отак набуває
Лицар, котрий сміливо свій край захищає.
 

Петро Сазонович Балика

ТРЕТІЙ

 
Нащó в печалі тоне, живучи, чоловік,
Що так короткий має в світі цьому вік?
Багатство, мужність, слава, сила – все минає,
Тривалого нічого не було й немає.
У лицарі це можна нашому уздріти, —
Що так, а не інакше, твориться у світі.
Чи мав здоров’я мало, сили а чи грошей,
Не був поставно дужий, владою хороший,
Чи докторів забракло на його хворобу?
На смерть немає ліків – все одходить Богу!
Мов тінь і цвіт, сон, трави всі зів’януть мають,
Як народились голі, голі умирають.
Поглянь: усяка похіть, наче дим, зникає,
Хто ж волю творить Божу – вічно протриває.
Із випадку чужого приклад треба брати,
Усяке лихочиння пильно оминати.
Нічого-бо лихого не іде до неба,
Тож очищайте душу так, як є потреба!
 

Іван Сакович

ЧЕТВЕРТИЙ

 
Ідеш од нас, гетьмане милий,
Котрий короні був зичливий.
Ти у крові, бо впав у полі,
Життя скінчив по Божій волі,
Вітчизну сміло боронивши,
Своє здоров’я не щадивши.
Вікам потомним слава вічна
Од дій твоїх прийде велична,
її ти набував звитяжством,
Із запорозьким брав лицарством,
Вождем котрого був відважним,
А ворогам вітчизни страшним.
Дійшов кінця земного бою,
У вічнім одпочинь покою.
По тих земних трудах і працях
Уже спочинь в ясних палацах,
Що їх постійно ти жадав
І добрим ділом набував.
 

Теофілакт Іванович,

Бурмистрович К[иївський]