Привид

Харрі кивнув. «Макаров» дев’ять на вісімнадцять міліметрів. Переплутати було неможливо. Коли він уперше побачив «Одесу», йому пригадався пістолет футуристичного вигляду з обкладинки альбому групи «Foo Fighters», котрий, разом із купою інших СD-дисків, опинився у Ракелі й Олега.

– Сподіваюся, ці хлопці – надійні, як скеля, очевидці злочину, чия проблема з наркотиками ще не виросла до загрозливих масштабів?

Беата не відповіла. Та їй і не треба було відповідати. Харрі знав: вона розуміє, що він намагається хапатися за соломинки.

– А аналізи крові та сечі Олега? – почав Харрі, розгладжуючи рукави свого піджака так, наче це мало якесь велике значення. – Що показали його аналізи?

– Наявність хімічної речовини віолін. Звісно, стан наркотичного сп’яніння можуть визнати пом’якшуючою обставиною.

– Гм. Це дає змогу припускати, що він перебував у такому стані ще до того, як встрелив Густо Ганссена. А як же тоді пояснити мотиви його вчинку?

Беата нерозуміюче витріщилася на Харрі:

– Мотив?

Він знав, що вона подумала: а хіба можна уявити собі інший мотив, окрім наркотику, коли один наркоман убиває іншого?

– Якщо Олег уже був під кайфом, то навіщо йому було потрібно когось убивати? – спитав він. – Як правило, злочини на кшталт оцього є спонтанним відчайдушним актом, спричиненим жагою наркотиків чи появою симптомів ломки.

– Мотиви – це твоя єпархія, – відказала Беата. – А я – криміналіст.

Харрі зітхнув.

– Гаразд. А чи є що-небудь цікаве окрім того, що ти вже сказала мені?

– Я гадала, що ти захочеш поглянути на фото, – зазначила Беата, розкриваючи тоненький шкіряний чемоданчик.

Харрі взяв стос фотографій. Перше, що вразило його, – це краса Густо. По-іншому назвати це було неможливо. Такі слова, як «врода» чи «привабливість», тут не годилися. Правильної форми голова, заплющені очі та просякла кров’ю сорочка. Навіть мертвий, Густо Ганссен мав складну для визначення, але чітко видиму красу молодого Елвіса Преслі, той тип зовнішності, який однаково подобався і чоловікам, і жінкам, схожий на обожнюваного ідола-гермафродита, що зустрічається в кожній релігії. Після кількох знімків тіла в повну довжину фотограф зробив кілька знімків крупним планом – обличчя та кульові отвори.

– А це що таке? – спитав Харрі, показуючи на знімок правої руки Густо.

– У нього під нігтями була кров. Ми взяли мазки, але, на жаль, вони зіпсувалися.

– Зіпсувалися?

– Таке трапляється, Харрі.

– Але не в твоєму відділі.

– Ті мазки зіпсувалися, коли їх несли на ДНК-аналіз до відділу патології. Втім, ми не надто засмутилися. Та кров була досить свіжою, але вже встигла вельми сильно згорнутися і тому не мала стосунку до вбивства. А оскільки загиблий сидів на голці, то цілком імовірно, що то була його власна кров. Але…

– …Але якщо це не так, то вельми цікаво знати, з ким же Густо Ганссен бився того ж дня. Поглянь на його туфлі. – І з цими словами Харрі показав Беаті одне фото на повний зріст. – Хіба ж це не туфлі фірми «Alberto Fasciani»?

– Не думала, що ти так добре розбираєшся у туфлях, Харрі.

– Їх виробляє один з моїх клієнтів у Гонконгу.

– Один з клієнтів, кажеш? Але, наскільки мені відомо, оригінальне взуття Фашіані виробляють виключно в Італії.

Харрі знизав плечима.

– Не бачу різниці. Але якщо це дійсно Фашіані, то вони не пасують до решти його вбрання. Бо воно схоже на те, яке роздають благодійники зі «Свідків Ієгови».

– Може, ті туфлі – крадені, – зауважила Беата. – Густо Ганссен мав прізвисько Крадій. Славився тим, що цупив усе, що під руку траплялося, а тим більше – дурман. Ходила байка, що він украв списаного собаку-шукача і використовував його, щоби вишукувати заначки.

– Може, він якраз і знайшов заначку Олега, – припустив Харрі. – Він на допиті що-небудь сказав?

– І досі мовчить як риба. Каже тільки, що все це для нього як велика чорна діра. Навіть не пам’ятає, що був у тій квартирі.

– Може, і не був. У момент убивства.

– Та ми ж знайшли його ДНК, Харрі! Волосся, сліди поту.

– Але ж він тут жив і спав.

– Ми знайшли все те на тілі убитого, Харрі.

Харрі замовк і відвернувся.

Беата підняла було руку, може, щоби втішно покласти йому на плече, але передумала й опустила її.

– Ти мав з ним розмову?

Харрі похитав головою.

– Нагримав на мене і сказав, що бачити мене не бажає.

– Йому соромно.

– Можливо.

– Йому дійсно соромно. Ти був його ідолом. Він відчуває страшенне приниження від того, що його бачать у такому стані.

– Приниження? Я ж йому сльози витирав, дмухав на його подряпини, щоби менш боліли. Проганяв геть домовиків і не вимикав світло на ніч.

– Того хлопчика більше не існує, Харрі. Теперішній Олег не хоче, щоби ти йому допомагав; він хоче бути таким, як ти. Хоче рівнятися на тебе.

Харрі з досадою гупнув ногою по дощатій підлозі.

– Я того не вартий, Беато. І він це знає.

– Харрі…

– Може, сходимо до річки?

Сергій стояв перед дзеркалом, опустивши руки і тримаючи їх майже впритул до тулуба. Клацнув запобіжником і натиснув на кнопку. Лезо вискочило і віддзеркалило світло. То був красивий ніж, сибірська «викидачка», або «залізяка», як називали її урки – кримінальний суспільний прошарок у Сибіру. Це була найкраща у світі холодна зброя. Довге тонке руків’я з довгим і тонким лезом. Згідно з традицією, цей ніж вручав старший кримінальник родини, якщо ти зробив щось для того, аби його заслужити. Але традиції потроху відмирали, їхній вплив слабнув, і в наші дні такого ножа можна було купити, поцупити або в когось відібрати. Одначе саме цей ніж подарував йому його дядько. За словами Андрія, перед тим як подарувати ножа Сергію, отаман тримав «викидачку» під матрацом. Йому пригадалася легенда про те, що коли покласти «залізяку» під матрац хворого, то вона поглине його біль та страждання, а потім передасть їх тому, хто наступним потрапить під її удар. Це була одна з найулюбленіших легенд серед урок, як і та, в котрій ішлося, що коли хтось заволодіє твоїм ножем, то невдовзі з ним трапиться нещасний випадок і він помре. Стародавній романтизм та забобони, які швидко відмирали. Однак Сергій отримав подарунок з величезною, навіть перебільшеною шанобливістю. А як же інакше? Адже він завдячує своєму дядькові усім. Це він витягнув його з халепи, в яку він примудрився потрапити, це він підготував йому папери до Норвегії; це його дядько знайшов йому роботу прибиральника в аеропорту «Гардермоен». Так, це була добре оплачувана робота, і знайти її було неважко, але, вочевидь, вона належала до тих професій, до яких норвежці були неохочі; вони воліли краще сидіти на соціальній допомозі, аніж прибиральником працювати. Ті ж дрібні порушення закону, чий слід протягнувся за Сергієм з Росії аж до Норвегії, теж виявилися нескладною проблемою: його дядько про все домовився, і його досьє підчистили. Тому коли його благодійник подарував йому ніж, Сергій поцілував дядькову блакитну обручку. До речі, він мусив визнати, що ніж дійсно-таки був дуже красивий: темно-коричневе руків’я з оленячого рога з матовою інкрустацією у вигляді православного хреста.

Сергій переніс свою вагу на стегно, як його вчили, відчув, що зайняв правильну стійку, – і зробив випад уперед і вгору. Туди й назад. Туди й назад. Швидко, але не дуже – щоби лезо увійшло аж по руків’я. Кожного разу. З кожним ударом.

Чому саме ніж? Тому, що той, кого він мав убити, був поліцейським. А коли убивають поліцейського, то піднімається такий ґвалт, починаються такі інтенсивні пошуки, що слід залишати по собі якомога менше слідів та зачіпок. Куля завжди може вивести на помешкання, зброю чи людей. А різана рана від гладенького чистого ножа завжди є анонімною. Колота ж рана вже не буде такою анонімною, як різана, бо по ній можна вирахувати довжину та форму ножа, і саме тому Андрій наказав йому не проштрикувати поліцейському серце, а перерізати йому сонну артерію. Сергієві ще ніколи й нікому не доводилося ані горло перерізати, ані серце проколювати; колись він просто штрикнув одного грузина в стегно лише за те, що той був грузином. Тому він вирішив на чомусь потренуватися, на чомусь живому. Його сусід-пакистанець мав трьох котів, і кожного ранку, коли він заходив до під’їзду, в ніздрі йому вдаряв ядучий сморід котячих сцяк.

Сергій опустив ножа, нахилив голову і підкотив очі під лоба, щоби бачити себе у дзеркалі. Він мав вражаючий вигляд: сильний, загрозливий, небезпечний і готовий до нападу. Як на кіношній афіші. Невдовзі у нього з’явиться татуювання, яке засвідчить, що він убив співробітника поліції.

Він підійде до нього ззаду. Зробить крок уперед. Лівою рукою схопить за волосся і смикне голову назад. Потім притисне вістря ножа з лівого боку шиї, простромить шкіру і проведе ножем дугу через усю горлянку, у формі півмісяця. Ось так.

Серце його жертви викине із рани цілий водоспад крові; та після того, як воно вдарить три рази, потік крові ослабне, а мозок того чоловіка вже буде мертвий.

А тепер склади ніж, опусти його до кишені і йди геть, швидко, але не надто швидко. Нікому не дивися в очі. Просто йди зі спокійною душею.

Сергій ступив крок назад. Випрямився, вдихнув. Уявив собі цю сцену. Видихнув. Повернув лезо проти світла так, що воно дивовижно блиснуло, наче дорогоцінна перлина.

6

Беата й Харрі вийшли з вулиці Гаусманнс-гате, звернули ліворуч, обігнули ріг будинку і пройшли повз місце, де спалили будинок. Серед купи уламків там і досі валялися друзки закіптюженого скла та обсмалені пожежею цеглини. А поза спаленим будинком виднівся зарослий схил, який тягнувся до річки. Харрі помітив, що з тильного боку будинок Олега не мав дверей і що, за відсутності іншого виходу, з будинку можна було втекти через пожежні сходи, котрі починалися на горішньому поверсі.

– А хто мешкає в сусідній квартирі? – спитав він Беату.

– Ніхто, – відповіла вона. – Там порожні офісні приміщення. Колись там була редакція «Анархіста» – невеличкої газети, яка…

– Знаю, знаю. То було непогане видання для спортивних болільників. Ті, що вели там розділ культури, працюють тепер на великі газети. Двері до колишнього офісу були відімкнені?

– Вибиті. І, напевне, пробули в такому стані досить довго.

Харрі поглянув на Беату, і та з винуватим виразом обличчя кивком голови підтвердила те, про що йому й питати не треба було: хтось міг проникнути до квартири Олега і вибратися з неї непоміченим. Знову Харрі шукає соломинки, за які можна вхопитися.

Вони зійшли до стежини, яка тягнулася берегом Акерсельви. Харрі помітив, що в цьому місці річка була достатньо вузькою, щоби хлопець з гарною кидальною навичкою і сильною рукою міг запросто перекинути пістолет на протилежний берег.

– Якщо ви й досі не знайшли пістолета… – почав був Харрі.

– Обвинувачу не потрібен пістолет, Харрі.

Він кивнув. Обвинувач має у своєму розпорядженні рештки пострілу. Свідків, котрі бачили, як Олег вихвалявся пістолетом. Його ДНК на трупові.

Попереду них, прихилившись до залізної зеленої лави, стояли двоє білих хлопців у сірих спортивних куртках з капюшонами. Забачивши Харрі з Беатою, вони про щось швидко переговорили, схилившись один до одного, і неквапливо пішли геть стежиною.

– Схоже, що товкачі й досі нюхом відчувають у тобі полісмена, Харрі.

– Еге ж. А я гадав, що гашиш тут продають лише марокканці.

– Конкуренція посилилася. З’явилися косовські албанці, сомалійці та східноєвропейці. Ті, хто отримав у Норвегії статус біженця, торгують цілим спектром наркоти: спід, метамфетамін, екстазі, морфін.

– Героїн.

– Навряд чи. В Осло звичайного героїну майже не знайти. На першому місці віолін, а його можна дістати лише біля Плати. Хіба що податися до Готенбурга чи Копенгагена, де віолін нещодавно про себе заявив.

– Тільки й чую про цю фігню віолін. Що це таке?

– Новий синтетичний наркотик. Не так утруднює дихання, як стандартний героїн, тому хоча він і руйнує людські життя, смертей від передозування поменшало. Надзвичайно чіпкий, залежність виникає дуже швидко. Кожен, хто його «скуштує», вимагає добавки. Але він настільки коштовний, що мало хто може дозволити собі купляти його.

– Тому натомість вони купляють інший дурман?

– Тут морфіну хоч греблю гати.

– Один крок вперед, два кроки назад.

Беата похитала головою.

– Найважливіше – це війна з героїном. І він цю війну виграв.

– Бельман?

– Ти вже знаєш?

– Хаген сказав, що Бельман знищив більшість героїнових банд.

– Так. Пакистанські. В’єтнамські. «Дагбладет» назвала його генералом Роммелем після того, як він знищив розгалужену мережу північноафриканців. Знищив також банду МС в Альнабрю. Їх усіх засадили за грати.

– Байкерів? У мої часи хлопчаки-байкери торгували спідом і кололися героїном як навіжені.

– Любителі групи «Los Lobos». Хотіли бути схожими на «Янголів пекла». За нашими даними, вони складали одну з лише двох мереж, які торгували віоліном. Але потрапили під масовий арешт, після якого була влаштована облава в Альнабрю. Бачив би ти самовдоволену усмішечку на пиці Бельмана в газетах! Він особисто керував операцією.

– Може, займемося добрим ділом?

Беата розсміялася. Була ще одна її риса, яка йому подобалася: вона досить добре зналася на фільмах, щоби з півслова розпізнавати не надто вдалі рядки з не надто вдалих кінострічок. Харрі запропонував їй цигарку, але вона відмовилася. Тож він прикурив сам.

– Гм. А як же в біса цьому Бельману вдалося досягнути того, що навіть близько не вдавалося відділу боротьби з наркотиками за всі ті роки, що я працював в управлінні поліції?

– Знаю, він тобі не до вподоби, але він і справді є добрим керівником. У кримінальній поліції його любили, а тепер усі вони злі на начальника поліції за те, що він перевів Бельмана до управління.

– Зрозуміло, – сказав Харрі і зробив затяжку. Відчув, як вона вгамувала жагу, що нуртувала в його крові. Нікотин. Багатоскладове слово, як і героїн та віолін.

– А хто ж лишився на свободі?

– Це так само, як знищувати шкідників. Виникає аналогічна проблема – ти порушуєш харчовий ланцюжок, але не впевнений в ефективності свого результату, бо, знищивши одних, ти, можливо, розчищаєш шлях для когось іншого. Іще більш небезпечного за тих, кого ти усунув.

– А що, вже з’явилися якісь ознаки цього?

Беата знизала плечима.

– Раптом у нас перервалося надходження інформації з вулиці. Наші інформатори нічого не знають. Або навмисне постуляли пельки. Ходять лише непевні чутки про якогось чоловіка з Дубая. Ніхто його не бачив, ніхто не знає, як його звати, він є чимось на кшталт невидимої руки, яка керує маріонетками, смикаючи їх за ниточки. Ми бачимо, що продається віолін, але не можемо прослідкувати, звідки він надходить. Товкачі, яких ми заарештовуємо на місці злочину, твердять, що придбали віолін у таких самих, як і вони – торговців низового рівня. Зазвичай сліди не замітаються так ретельно. І це свідчить про те, що існує якась нескладна, але добре організована й професійна структура, яка контролює ввезення й продаж.

– Чоловік з Дубая. Таємничий організатор. Хіба ж ми вже не чули цю оповідку раніше? А потім виявляється, що це – звичайнісінький пройдисвіт.

– Цього разу все інакше, Харрі. За останній рік було скоєно кілька вбивств, пов’язаних з наркотиками. Такого насильства та жорстокості ми ще не бачили. Але – ані пари з вуст. Жодного слова. Знайдено двох в’єтнамців, підвішених догори ногами за балку в помешканні, де вони працювали. Їх втопили – у кожного до шиї був прив’язаний пластиковий пакет з водою.

– Це – не арабський метод, а російський.

– Перепрошую?

– Вони чіпляють людину догори ногами, надівають їй на голову пластиковий мішок і міцно зав’язують навколо шиї. А потім починають лити воду на п’яти. Вода стікає по тілу вниз і наповнює мішок. Цей метод убивства називається «космонавт».

– А звідки ти це знаєш?

Харрі знизав плечима.

– Був собі такий заможний хірург на ім’я Біраєв. У вісімдесятих роках минулого століття він розжився справжнім костюмом астронавта з «Аполло-11». Заплатив за нього на чорному ринку два мільйони долярів. Кожного, хто намагався надурити Біраєва або не віддати йому борг, запихали в той костюм. Коли ж лили воду, то обличчя нещасного знімали на плівку. А потім цей фільм розсилали іншим боржникам.

Харрі дмухнув цигарковим димом у стелю.

Беата скоса поглянула на нього і повільно похитала головою.

– А чим ти займався в Гонконгу, Харрі?

– Ти вже питала про це по телефону!

– Але ти не відповів.

– Та отож. Хаген сказав, що може дати мені іншу справу замість цієї. Щось натякнув про одного таємного агента, якого вбили.

– Так, – сказала Беата. І полегшено зітхнула: нарешті вони з’їхали з теми Олега та Густо.

– А що то конкретно за справа?

– Йдеться про молодого таємного агента відділу боротьби з наркотиками. Його викинуло на берег там, де Оперний театр спускається до води. Туристи, діти і таке інше. Був величезний скандал.

– Застрелили?

– Втопили.

– А як ви дізналися, що то було вбивство?

– Він не мав зовнішніх ушкоджень; усе виглядало так, що він міг випадково упасти в море, тим паче, що той хлопець якраз відповідав за район довкола Оперного театру. Але потім Бйорн Гольм перевірив його легені. І виявив там прісну воду. А вода у фіорді Осло – солона, як відомо. Схоже, що хтось викинув його в море, щоби подумали, наче він там утопився.

– Ясно, – сказав Харрі. – Будучи таємним агентом, той хлопець міг походжати вздовж річки. В річці вода прісна, і вона впадає у море біля Оперного театру.

Беата посміхнулася.

– Доречне зауваження, Харрі. Але Бйорн про це також подумав і порівняв бактеріальну флору, вміст мікроорганізмів і таке інше. Виявилося, що вода в легенях була надто чистою у порівнянні з водою з Акерсельви. Вона пройшла крізь очисні фільтри. На мою думку, його втопили у ванні. Або в резервуарі під водоочисними спорудами. Або ж…

Харрі кинув недопалок цигарки поперед себе на стежину.

– Або в пластиковому мішку.

– Так.

– Цей чоловік з Дубая. Що ти сама про нього знаєш?

– Я ж тобі щойно сказала, Харрі.

– Ти мені нічого не сказала.

– Та отож.

Вони зупинилися біля мосту Анкер, і Харрі поглянув на свого годинника.

– Кудись ідеш? – спитала Беата.

– Та ні, – відповів Харрі. – Просто дав тобі привід сказати, що ти мусиш іти і при цьому не почуватися винуватою, що ти мене покидаєш.

Беата посміхнулася. «А вона досить приваблива, коли посміхається», – подумав Харрі. Дивно, що вона одна. Принаймні, була. Її телефонний номер – один з восьми в його списку, а він навіть не знає, одна вона чи в неї вже хтось є.

«Б» в тому списку означало «Беата».

«Г» – Гальворсен, колишній колега Харрі і батько Беатиної дитини. Вбитий під час виконання службових обов’язків. Але він і досі не стер його номера.

– А ти з Ракель уже розмовляв? – спитала Беата.

«Р». Харрі подумав: а чи не згадала Беата про неї по асоціації зі словом «покидати», яке він щойно вжив? Беата чекала, що він щось скаже, але він не сказав нічого. Лише головою похитав.

Несподівано одне для одного вони заговорили одночасно.

– Гадаю, ти…

– Взагалі-то…

Беата посміхнулася.

– Взагалі-то мені дійсно треба йти.

Вона рушила до дороги, і він провів її поглядом.

Потім сів на одну з лав і уставився на річку, де в тихій заводі неквапливо плавали качки.

Двоє в капюшонах повернулися.

– Ви бува не п’ятак?

Харрі чомусь дратувало це запозичення з американського телесеріалу, яке означало «полісмен». Виявляється, ці хлопці не його запідозрили, а Беату.

Харрі похитав головою.

– А чи не бажаєте…

– Все, чого я бажаю, – це спокою, – продовжив Харрі. – Спокою й тиші.

З внутрішньої кишені він дістав сонцезахисні окуляри «Prada». Їх подарував йому один власник крамниці з вулиці Кантон-роуд, який трохи затримався з виплатами, але вважав, що до нього ставляться по справедливості. То була жіноча модель окулярів, але Харрі було байдуже, бо вони йому подобалися.

– До речі, – гукнув він услід хлопцям, – а віоліну ви не маєте?

Замість відповіді один з них скептично пирхнув.

– У центрі міста, – підказав другий, кивнувши через плече.

– А якщо точніше?

– Спитайте Ван Персі або Фабрегаса. – Хлопці рушили до джазового клубу «Bla», і їхній сміх поволі стих, віддаляючись.

Харрі відкинувся на спинку лави і став спостерігати, як качки, навдивовижу вправно працюючи своїми лапками, сновигали водною поверхнею, мов ковзанярі-спринтери по темному льоду.

Значить, Олег мовчить. Як зазвичай мовчать винуваті. Це – їхній привілей і єдина розумна стратегія. З чого ж почати? Як же приступити до розслідування того, що вже було розслідуване, як відповісти на запитання, котрі вже знайшли свої адекватні відповіді? Чого він хоче досягти? Знищити істину шляхом її заперечення? Приблизно так, як це робили батьки, патетично вигукуючи: «Мій син? Та цього просто не може бути!» Йому не раз доводилося чути такі заяви, коли він працював детективом групи розслідування кримінальних злочинів. Він знав, чому він хотів займатися розслідуванням злочинів. Бо це було єдине, що він умів робити. Єдиний внесок в суспільну справу. Він був як та домогосподарка, котра наполягала на тому, що сама куховаритиме на поминках власного сина. Як той музика, що прийшов на похорон друга з власним інструментом. То була потреба робити хоч щось – як заспокійливий жест або просто щоби відволіктися і зайняти себе.

Одна з качечок ковзнула до нього, можливо сподіваючись, що він сипне їй хлібні крихти. Не тому, що була в цьому впевнена, а про всяк випадок: всяке буває. Качка розрахувала витрати своєї енергії і співвіднесла їх з можливістю отримання винагороди. Надія. Темна крига. Ковзанярі.

Харрі різко випрямив спину. І витягнув ключі з кишені піджака. Йому щойно пригадалося, навіщо він купив тоді отой навісний замок. Він купив його не для себе. А для спринтера-ковзаняра. Для Олега.