Каїн і Авель

– Дідько, стало гірше, – почухав він потилицю. – Скільки тобі років, хлопче?

– А який зараз рік, лікарю Дуб’єн? – поцікавився Владек.

– 1919-й.

– Тоді мені тринадцять. А скільки вам років, лікарю?

Чоловік був здивований цим запитанням.

– Тридцять вісім, – тихо зронив він.

– Боже помагай, – видихнув Владек.

– Ти також виглядатимеш так, якщо пробудеш п’ятнадцять років у в’язниці, мій хлопчику, – зітхнув лікар.

– Як ви взагалі сюди потрапили? – запитав Владек. – Чому вони не відпускають вас уже стільки часу?

– Їм потрібен тут хоч один лікар, – гірко всміхнувся той. – Мене заарештували в Москві 1904 року, незабаром після того, як я отримав диплом лікаря в Парижі. Я тоді працював у Французькому посольстві, за це мене звинуватили у шпигунстві й замкнули. Після революції мене без суду і слідства відправили у це пекло. Навіть французи забули про моє існування. У будь-якому разі ніхто не вірить, що таке місце взагалі існує. Ніхто ніколи не відсиджував свій термін у таборі 201, тому я помру тут, як і всі інші, й це не станеться занадто пізно.

– Ні, ви не маєте втрачати надію, лікарю.

– Надію? Я вже давно втратив будь-яку надію для себе. Але, можливо, віддам свою тобі. Але затям, що ніколи й нікому не можна згадувати про це слово. Тут є в’язні, які торгують довгими язиками за безцінь, бо не отримують нічого, окрім додаткового кусня хліба або грубішого коца. Тепер, Владеку, я маю намір відправити тебе працювати на кухню на місяць, але продовжуй рапортувати мені щоранку. Це єдиний шанс не втратити свою ногу, і я не отримаю жодної втіхи, якщо її доведеться відрізати. У нас тут немає сучасних хірургічних інструментів, – додав він і показав на великий ніж і пилку, що висіла на стіні. Владек сіпнувся.

Доктор Дуб’єн написав ім’я Владека на аркуші паперу, і наступного ранку той замельдувався на кухні, де мив тарілки у льодяній воді і допомагав готувати те, що там називали їжею. Він визнав це позитивною зміною після рубання колод весь день: додаткова порція юшки, товстий шматок чорного хліба з подрібненої кропиви та шанс залишатися всередині, де тримається тепло. Якось кухар навіть розділив із ним половину яйця, хоча жоден із них не міг бути впевненим у тому, що його відклала птиця. На гоєння ноги Владека знадобився якийсь час, але він усе одно помітно накульгував. Доктор Дуб’єн мало що міг вдіяти для нього за відсутності будь-яких дієвих медикаментів, крім того, щоб пильно наглядати за процесом одужання.

Дні минали, і лікар із Владеком потоваришували. Щоранку вони бесідували щораз іншою мовою, але Дуб’єну найбільше подобалося спілкуватися французькою, його рідною мовою, якої він не чув цілих п’ятнадцять літ.

– За сім днів, Владеку, тобі доведеться повернутися до своїх обов’язків у лісі. Охоронці оглянуть твою ногу, і я більше не зможу тримати тебе на кухні. Тому слухай уважно, бо я вигадав план для твоєї втечі.

– Зробимо це разом, лікарю, – сказав Владек. – Лише разом.

– Ні, тільки ти. Я вже занадто старий для такої довгої подорожі і хоча мріяв колись про втечу, тепер би лишень тебе затримував. Мені буде досить знати, що хоч хтось зміг цього досягти, і ти перший із тих, кого я зустрів, хто переконав мене, що зможе досягти успіху.

Владек мовчки слухав, а лікар викладав йому свій план.

– За останні п’ятнадцять років я заощадив двісті рублів – вам не платять понаднормово, якщо працюєте на росіян.

Владек спробував усміхнутися на цей давній табірний жарт.

– Я ховаю гроші у пляшечці від ліків – чотири банкноти по 50 рублів. Коли настане час утікати, запхну гроші у твій одяг.

– Який одяг? – не зрозумів Владек.

– У мене є костюм, сорочка та шапка. Я обміняв їх в охоронців на медикаменти іще дванадцять років тому, коли ще сподівався одного дня чкурнути звідси. Не зовсім за останньою модою, але одежа допоможе здійсненню твоєї мети.

Зібрані за п’ятнадцять років двісті рублів, сорочку, костюм і шапку лікар був готовий щедро пожертвувати Владеку в одну мить. Владек зроду не бачив такого прояву самопожертви.

– Наступного четверга буде єдина можливість для втечі, – правив далі лікар. – Тоді до Іркутська потягом мають прибути нові арештанти. Для такої нагоди охоронці завжди беруть чотирьох людей із кухні та відправляють їх вантажівкою варити їжу для прибульців. Я вже домовився зі Станіславом, старшим кухарем, – він продовжив стиха, – що в обмін на деякі ліки ти зможеш потрапити на кухонну вантажівку. Це було нескладно. Ніхто ніколи не хоче їхати туди і повертатися, але ти вирушиш лише в один бік.

Владек усе ще уважно слухав.

– Коли дістанешся до станції, зачекай, поки прибуде потяг. Після того як усі нові в’язні опиняться на платформі, перебігай штрек і залазь у потяг до Москви, який не зможе їхати, доки не прибуде потяг із арештантами, оскільки там є лише одна колія. Маєш молитися, щоб у навалі сотні нових в’язнів охоронці не помітили твоєї відсутності. Відтоді будеш діяти самостійно. Якщо вони побачать, що ти втікаєш, то застрелять тебе не роздумуючи. Це єдине, що я можу зробити, щоб допомогти тобі. П’ятнадцять років тому, коли я був у цьому потязі, то по пам’яті намалював мапу про маршрут із Москви до Туреччини. Але тепер це, можливо, вже й не зовсім точно, тому переконайся, що росіяни не захопили ще й Туреччину. Хтозна, що вони змогли накоїти до теперішнього часу? Вони навіть можуть окупувати Францію, наскільки я знаю.

Лікар підійшов до шафи з медикаментами, вийняв звідти невеличку пляшечку, яка виглядала так, ніби там було повно брунатної рідини. Відкрутив кришечку і зняв старий шматок пергаменту. Чорне чорнило вицвіло за стільки років. Мапа була створена у жовтні 1904 року і вказувала маршрут із табору до Москви, з Москви до Одеси, а з Одеси до Туреччини: півтори тисячі миль до свободи.

– Звітуй мені щоранку цього тижня, і ми знову й знову пройдемося по цьому плану. Якщо ти не впораєшся, це станеться не через недостатньо ретельну підготовку.

* * *

Владек щоночі прокидався від завивання вовків. Він метикував, що слід вчинити у будь-якій ситуації, готуючи себе до всіляких несподіванок.

Щодня студіював план утечі з лікарем. Увечері напередодні, як мав прибути потяг, лікар склав мапу вшестеро і помістив її разом із чотирма банкнотами по п’ятдесят рублів у конверт, який сховав у рукаві костюма. Владек одягнув сорочку та костюм. Він став таким худим, що одяг звисав на ньому, немов на вішаку. Коли вдягав поверх табірну робу, на очі лікарю трапився срібний браслет барона, який Владек завжди тримав вище свого ліктя, боячись, що охоронці побачать його і відберуть.

– Що це таке? – запитав Дуб’єн. – Гарна річ.

– Подарунок мого батька, – пояснив Владек. – Чи можу я подарувати вам це, щоб хоч якось віддячити?

Підліток зняв прикрасу і передав її лікареві.

Той кілька секунд споглядав срібну смужку і нарешті вклонився.

– Нікóли, – сказав він. – Це може належати лише одній особі.

Він повернув коштовність Владеку і тепло потиснув йому руку.

– Удачі, Владеку. Сподіваюся, що ми більше ніколи не зустрінемося.

Друзі обійнялися, і Владек вирушив реалізовувати те, про що стільки молився. Це була його остання ніч у бараку № 33. Він не зміг склепити повіки цієї ночі, бо боявся, що хтось із в’язнів помітить костюм під його робою і повідомить про це варту. Коли наступного ранку били підйом, він першим опинився на кухні. Старшого віку арештант підштовхнув його вперед, коли охоронці прийшли вибирати чотирьох пасажирів для вантажівки. Владек був наймолодшим.

– Чому цей? – спитав охоронець, вказуючи на Владека.

Той сполотнів. План лікаря руйнувався іще до того, як вони покинули будівлю, і більше не буде чергової партії арештантів, які прибудуть до табору іще принаймні місяців за три. На той час він більше не працюватиме на кухні.

– Він дуже смачно готує, – сказав шеф-кухар Станіслав. – Навчався у замку барона. Для охоронців – тільки найкраще.

– Гаразд, – погодився охоронець, бо його жадібність подолала підозру. – Тоді ворушіться.

Четверо в’язнів підбігли до вантажівки, пострибали досередини, і конвой рушив. Подорож була довгою і важкою, але Владек принаймні їхав, а не йшов. І хоча було літо, температура повітря була лише на один градус вищою за поріг замерзання.

* * *

Нарешті конвой прибув до Іркутська. Потяг на Москву стояв на пероні. Він перебував там уже кілька годин, але не міг вирушити у подорож, доки не прибуде ешелон, який привезе нових в’язнів. Владек сидів на краю платформи з трьома іншими працівниками польової кухні. Їхні переживання були притуплені, тому жоден із них не виявив якогось зацікавлення тим, що діється навколо. Лише один стежив за кожним рухом, коли вивчав потяг на іншому боці платформи. Там було кілька відкритих вагонів, і Владек ретельно відібрав той, у який вирішив перебратися, коли настане слушна нагода.

– Хочеш звідси драпати? – раптом запитав його шеф-кухар.

Владек вкрився рясним потом, але нічого не сказав. Станіслав продовжував споглядати на нього.

– Так і є.

Але Владек мовчав, наче води в рот набрав. Старий кухар не відводив погляду від тринадцятирічного хлопця, а потім, після тривалої паузи, всміхнувся:

– Хай щастить. Я подбаю, щоб вони не помітили, що когось бракує, так довго, наскільки зможу.

Станіслав торкнувся руки підлітка і на щось показав. Владек побачив удалечині потяг із арештантами, що повільно наближався до перону. Він напружився в очікуванні, його серце тріпотіло, очі відстежували рух кожного вояка. Нарешті ешелон зупинився, і підліток спостерігав, як сотні виснажених безіменних бранців висаджувалися на платформу. Коли станцію охопив людський хаос, охоронці були змушені перемкнути на них усю свою увагу, Владек заліз під тюремний ешелон, перебіг через штрек і стрибнув у вагон потяга, що прямував до Москви. Ніхто не звернув на нього увагу, коли він зайшов до вбиральні в кінці вагона. Пасажир замкнувся, чекав і молився в страху, що хтось постукає у двері будь-якої миті. Це здавалося вічністю, аж раптом потяг рушив і посунув із станції. На все, по суті, знадобилося сорок сім хвилин.

– Ну, нарешті, – сказав він уголос і зазирнув у маленьке віконечко туалету.

Там спостерігав, як станція стає все меншою і меншою, віддаляючись. Нових нещасних приковували до ланцюгів для мандрівки до табору № 201, а охоронці реготали, коли вдягали бранцям на руки кайданки. Скільки з них дійдуть до табору живими? Скільки їх віддадуть на поталу вовкам? Як довго триватиме це катування і скільки віку їм іще відведено?

Владек посидів у вбиральні іще кілька хвилин, жахаючись вибратися з неї і не знаючи, що робити далі. Раптом у двері загрюкали. У голові Владека блискавкою пролетіли думки. Охоронець? Кондуктор? Солдат? – послідовно спалахували видива у його голові, кожне із яких здавалося страшнішим за інше. У двері продовжували наполегливо гримати.

– Виходь негайно! – звелів глибокий грубий голос.

У Владека не було вибору. Якщо це був солдат, йому каюк – навіть карлик не міг би протиснутися крізь крихітне віконечко. Якщо не відчинить, то приверне до себе зайву увагу, лишаючись у туалеті. Підліток скинув із себе свою в’язничну робу, зв’язав її у невеликий вузлик і викинув із вікна. Потім висмикнув м’яку шапку з кишені свого костюма і насадив її на голову перед тим, як відчинити двері. Якийсь чолов’яга відштовхнув його і почав скидати штани іще до того, як Владек вийшов.

Потрапивши в коридор, Владек почувався, як на сцені, жахливо виділяючись у своєму старомодному костюмі – ніби яблуко серед купи апельсинів. Він вирушив на пошуки іншої вільної вбиральні. А коли знайшов, то замкнувся зсередини і витягнув конверт із банкнотами по п’ятдесят рублів, закріплений у рукаві. Відтак повернувся в коридор, надибав найбільш переповнений вагон, який тільки зміг знайти, і зачаївся в кутку. Деякі чоловіки грали у пристінок на кілька рублів. Владек колись часто перемагав Леона, коли вони грали в цю гру в замку, і йому захотілося приєднатися, однак він боявся, що цим приверне увагу до себе. Згодом Владек зауважив, що один із гравців постійно перемагає. Придивившись уважніше, він незабаром второпав, що той махлює.

Один із гравців, який втратив значну суму, вилаявся і вийшов із гри, коли програв усі гроші. Владек відчув тепло його важкої дублянки, коли той сів поруч із ним.

– Вам сьогодні забракло удачі, – зауважив Владек.

– Це не удача, – заперечив гравець. – Я б зумів перемогти тих селюків, але в мене скінчилися гроші.

– Ви не хотіли б продати кожух?

Гравець витріщився на Владека.

– Ти не можеш собі цього дозволити, малий.

Та Владек по голосу чоловіка збагнув, що той не проти.

– Я б узяв не менше, ніж сімдесят п’ять рублів.

– Можу дати сорок, – запропонував Владек.

– Шістдесят, – сперечався гравець.

– П’ятдесят, – наполіг Владек.

– Ні. Шістдесят – найменше, на що погоджуся, бо свого часу заплатив більше сотні.

– Мабуть, це було давно, – зронив Владек.

Він не хотів ризикувати витягувати більше грошей із конверта в рукаві, позаяк це привернуло б непотрібну увагу до нього. Він торкнувся коміра одяганки і недбало заявив:

– Ти заплатив за нього забагато, друже. П’ятдесят рублів – і ні копійки більше.

Владек піднявся, ніби з наміром піти.

– Стривай, стривай, – змирився гравець. – Гаразд, віддам за п’ятдесят.

Владек витягнув із кишені брудну червону банкноту й обміняв її на кожух. Він був завеликий для підлітка, майже сягав землі, але це було саме те, що треба, щоб прикрити його кепський костюм. За кілька секунд він побачив азартного гравця, який повернувся у гру і знову програв. Так він затямив два уроки: ніколи не грай, якщо не маєш шансу виграти; і завжди будь готовий зупинитися, щойно досягнеш межі можливостей.

Владек покинув вагон, почуваючись дещо безпечніше, будучи захищений старим кожухом, і взявся оглядати потяг. Вагони, здавалося, були двох класів – загальні, в яких пасажири стояли або сиділи на дерев’яних лавах, і спеціальні – з м’якими сидіннями. Усі вагони були заповнені вщент, за винятком одного зі спеціальних, в якому невідомо з якого дива сиділа самотня жінка. Вона була середнього віку й одягнена з більшим смаком, ніж більшість інших пасажирів. На ній була темно-синя сукня, а на голові – барвиста хустка. Коли підліток зупинився, нерішуче спостерігаючи за пасажиркою, вона йому всміхнулася, додавши впевненості, що можна увійти в купе.

– Чи можу я тут присісти?

– Будь ласка, – дозволила жінка й уважно поглянула на зайду.

Владек замовк, вивчаючи молодицю та її багаж. У неї була темна шкіра, обличчя вкрите зморшками втоми, жінка мала трохи зайвої ваги – характерна ознака тих, хто звик до російської кухні. Її коротко стрижене чорне волосся і карі очі свідчили, що колись вона могла бути вельми привабливою. На горішній полиці лежали дві великі полотняні торбини, а збоку – маленька валіза. Незважаючи на небезпеку свого становища, Владек раптом усвідомив, що вкрай утомився. Він хотів було поцікавився, чи міг би поспати, як жінка озвалася:

– Куди ти їдеш?

Запитання здивувало хлопця:

– До Москви.

– Я також, – сказала вона.

Владек уже пошкодував, що видав про себе якусь інформацію, навіть таку мізерну. «Не розмовляй ні з ким, – попереджав його лікар. – Пам’ятай, що нікому не можна довіряти. В Росії всі – шпигуни».

На полегшення Владека жінка більше нічого не питала. Він уже почав було заспокоюватися, аж тут з’явився кондуктор. Владек спітнів, незважаючи на температуру п’ять градусів морозу. Кондуктор узяв квиток жінки, обрізав кінчик, повернув власниці, після чого обернувся до Владека.

– Квиток, товаришу, – зронив він повільним монотонним голосом.

Владек став безпорадно обмацувати кожух.

– Це мій син, – твердо сказала жінка.

Кондуктор озирнувся на неї, іще раз поглянув на Владека, відтак вклонився жінці і вийшов без жодного слова.

Владек витріщився на супутницю.

– Дякую, – пробурмотів він, не знаючи, що іще можна сказати.

– Я бачила, як ти виповзав із-під тюремного потяга, – тихо зауважила жінка.

Владеку стало зле.

– Але не хвилюйся, я тебе не видам. В одному з цих проклятих таборів сидить мій молодший двоюрідний брат, і ми всі боїмося, що одного дня можемо опинитися й самі там.

Жінка дивилася на Владека іще якийсь час, перш ніж запитати:

– Що в тебе під кожухом?

Владек зважив можливості втекти з купе і розгорнув свого кожуха. Якби він наважився на втечу, то все одно ніде в потязі не зміг би сховатися. Тому показав, що має під сподом.

– Не так кепсько, як я боялася, – зазначила молодиця. – А куди ти подів свою тюремну робу?

– Викинув у вікно…

– Будемо сподіватися, що вони її не знайдуть до того, як ми дістанемося до Москви. Чи є у тебе хтось знайомий у Москві?

Підліток знову згадав пораду лікаря нікому не довіряти, але, усвідомлюючи свою безпорадність, відповів:

– Мені нікуди йти…

– Тоді ти можеш залишитися зі мною, поки не знайдеш когось. Мій чоловік – начальник залізниці в Москві, і це купе – лише для державних службовців, – пояснила вона. – Якщо ти коли-небудь знову схибиш, то вже наступний потяг повезе тебе назад до Іркутська.

Владек проковтнув це зауваження.

– Може, мені краще піти зараз?

– Ні, тебе вже бачив кондуктор. Зі мною ти будеш у безпеці. Маєш якісь документи, які посвідчують особу?

– Ні. А що це?

– Після революції кожен громадянин Росії повинен носити при собі документи, що посвідчують особу, щоб будь-якої миті мати можливість підтвердити, хто він, де живе і де працює. Інакше потрапляє до в’язниці, поки не доведе, хто він. Але оскільки це неможливо зробити з в’язниці, він залишається там назавжди, – додала жінка. – Тому тобі доведеться триматися мене, коли ми прибудемо до Москви. І не відкривай рота, якщо до тебе не звертаються.

– Ви дуже добрі зі мною, – підозріло сказав Владек.

– Відколи цар віддав Богові душу, ніхто не може бути в безпеці. Мені пощастило вийти заміж за правильного чоловіка. Але в Росії немає нікого, навіть серед державних чиновників, хто не живе в постійному страху бути заарештованим і потрапити до таборів. Як тебе звати?

– Владек.

– Добре. А тепер поспи, Владеку, бо ти виглядаєш виснаженим, а подорож довга, та ще й небезпечна.

І Владек заснув.

14

Це сталося одного понеділка в жовтні, після вихідних, в які вони відсвяткували другу річницю свого весілля. Анна почала отримувати листи від анонімного «приятеля», який повідомляв їй, що Генрі помічали у товаристві інших жінок у Бостоні, і, зокрема, однієї леді, ім’я якої автор послань не хотів називати.

Анна спалила всі ці листи, хоча вони її й схвилювали. Проте вона ніколи не згадувала про них Генрі, коли молилася, щоби кожне послання стало останнім. Жінка не могла наважитися згадати про них навіть тоді, коли він попросив їй віддати останні сто п’ятдесят тисяч.

– Я можу втратити всю угоду, якщо не отримаю ці гроші негайно, Анно.

– Але це все, що я маю, Генрі. Якщо я віддам тобі ці гроші, то в мене нічого не залишиться.

– Тільки цей будинок має коштувати понад двісті тисяч. Ти можеш закласти його хоч завтра.

– Будинок належить Вільяму.

– Вільям, Вільям, Вільям! Він завжди стоїть на шляху до мого успіху! – вигукнув Генрі й вийшов з кімнати.

Він повернувся додому після опівночі з провинним виглядом і повідомив, що йому не потрібні гроші дружини, головне – щоб вони були одне в одного. Анну втішили ці його слова, після чого вони кохалися. Наступного ранку вона підписала чек на сто п’ятдесят тисяч доларів, намагаючись не думати, що залишатиметься без цента, доки Генрі не поставить на ноги справу свого життя. Вона не могла позбутися думки, що він не випадково попросив саме таку суму, яка залишилася від її спадщини.

Наступного місяця в Анни не почалися місячні.

Доктор Мак-Кензі занепокоївся, але намагався не виказувати цього. Бабусі були нажахані й не приховували цього. А Генрі був задоволений і запевнив Анну, що це найдивовижніше, що сталося з ним у його житті. Він навіть погодився збудувати нове дитяче крило для лікарні, яке Річард запланував перед смертю.

Коли Вільям отримав листа з новиною від своєї матері, він увесь вечір сидів сам-один у своїй кімнаті, навіть Метью не розповідаючи, що його турбує. Наступної п’ятниці, отримавши спеціальний дозвіл від директора Раґґа Реґлана, він сів у потяг до Бостона, а коли прибув, то зняв сто доларів зі свого ощадного рахунку. По тому пішов до адвокатського бюро «Коен і Яблонз» на Джефферсон-стрит. Пан Томас Коен, старший партнер, високий незграбний чоловік із вузькими губами, які ніколи не знали посмішки, не міг приховати свого здивування, коли Вільям зайшов до його кабінету.

– Я зроду-віку не приймав шістнадцятирічного клієнта, – почав бесіду пан Коен. – Мені це в новинку.

Правник повагався.

– Пане Каїн. Це тим більше дивно, бо ваш батько не зовсім відчував… як би це сказати… симпатію до своїх одновірців.

– Мій батько, – відповів Вільям, – був великим шанувальником досягнень івритської раси і мав значну повагу до вашої фірми, коли ви діяли від імені його суперників. Я чув, що він і пан Ллойд не раз згадували ваше ім’я. Тому це я вибрав вас, пане Коен, а не ви мене.

Пан Коен хутко відклав питання про вік Вільяма.

– Справді, справді. Я впевнений, що ми можемо зробити виняток для сина Річарда Каїна. То що ми можемо зробити для вас?

– Мені потрібно дізнатися відповідь на три запитання, пане Коен. По-перше, я хочу знати, якщо мати, пані Генрі Осборн, народить сина або доньку, чи матиме ця дитина якісь законні права на довірчий фонд родини Каїнів. По-друге, чи є у мене юридичні зобов’язання перед паном Генрі Осборном лише тому, що він одружений із моєю мамою? І третє – в якому віці я зможу вимагати, щоб пан Генрі Осборн покинув мій будинок на Луїсбурґ-сквер?

Перо пана Коена люто дряпало аркуш жовтого паперу на столі, розбризкуючи маленькі сині плямки на вже забрудненій поверхні.

Вільям поклав на стіл сто доларів. Адвоката це заскочило зненацька, але він узяв гроші й перелічив їх.

– Використайте ці кошти розумно, пане Коен. Мені буде потрібен хороший адвокат, коли я покину Гарвард і стану працювати в банку свого батька.

– Вам уже запропонували місце у Гарварді, пане Каїн? Мої вітання. Дуже сподіваюся, що й мого сина туди також приймуть.

– Ні, я ще не студент, – заперечив Вільям, – але це лише питання часу.

Він перевів подих.

– Я повернуся за тиждень, пане Коен. Якщо почую хоч слово на цю тему від будь-кого, можете вважати, що стосунки між нами скінчилися. Гарного дня, сер.

Пан Коен також побажав би відвідувачу доброго дня, якби устиг промовити хоч слово до того, як Вільям зачинив за собою двері.

* * *

Вільям повернувся до офісу «Коена й Яблонза» рівно за тиждень.

– А, це ви, пане Каїн, – втішився Коен, – як приємно бачити вас знову. Чи не бажаєте випити кави?

– Ні, дякую.

– Може, кока-коли?

Обличчя Вільяма залишилося незворушним.

– Тоді до справ, – сказав пан Коен, дещо збентежений. – Ми зробили запит від вашого імені, пане Каїн, звернувшись до дуже авторитетної приватної детективної аґенції. Гадаю, що можу сміливо заявити, що маю всі відповіді, які вам потрібні. Ви питали, чи матиме потомство пана Осборна з вашою матір’ю якісь претензії на майно Каїна, зокрема, до довірчого фонду, який залишив вам ваш батько. Відповідь проста – ні. Але, звісно, пані Осборн має право залишити будь-кому свою частку в п’ятсот тисяч доларів, які заповів їй ваш батько. Втім, можливо, вам буде цікаво дізнатися, пане Каїн, що ваша матінка зняла всі ці кошти зі свого приватного рахунку в «Каїні й Кеботі» упродовж останніх вісімнадцяти місяців, хоча ми й не змогли простежити, як були витрачені ці гроші. Можливо, вона вирішила покласти їх в інший банк.

Почувши це, Вільям був шокований – перша ознака втрати самоконтролю, яку помітив Коен.

– У неї не було причин для цього, – зауважив Вільям. – Гроші могли призначатися лише одній людині.

Адвокат мовчав, очікуючи почути, про кого йдеться, але Вільям не видав себе й нічого не додав. Тому пан Коен продовжив:

– Відповідь на ваше друге запитання полягає в тому, що у вас немає жодних особистих або юридичних зобов’язань перед паном Генрі Осборном. Відповідно до волі вашого батька, ваша мама є довірителем усього статку разом із паном Аланом Ллойдом і пані Міллі Престон, вашими іще живими хрещеними батьками, поки вам не виповниться двадцять один рік.

Вираз обличчя Вільяма не змінився. Коен уже знав, що це означає – він мав продовжувати.

– І по-третє, пане Каїн, ви не зможете вигнати пана Осборна з Бекон-гіл доти, доки він залишатиметься у шлюбі з вашою матір’ю і житиме з нею. Власність потрапляє у ваше володіння лише після її смерті, але не раніше. Якщо він ще буде живий на той момент, ви зможете вимагати, щоб він забирався геть.

Коен відірвав погляд від паперів перед собою.

– Сподіваюся, що відповів на всі ваші запитання, пане Каїн.

– Дякую, пане Коен, – видихнув Вільям. – Я ціную вашу компетентність і розсудливість у цьому питанні. Можливо, ви зможете повідомити, скільки я вам винен?

– Сто доларів не відшкодували всі наші витрати, пане Каїн, але ми віримо у ваше майбутнє і…

– Не хочу комусь заборгувати, пане Коен. Прошу поводитися зі мною, як із людиною, яку ви можете й не побачити знову. Тож прошу сказати, скільки я вам винен?

Коен поміркував якусь мить.

– За цих обставин ми взяли б із вас двісті двадцять доларів, пане Каїн.

Вільям витягнув шість банкнот по двадцять доларів зі своєї внутрішньої кишені і передав їх Коену. Цього разу адвокат їх не рахував.

– Дуже вдячний вам за допомогу, пане Коен. Упевнений, що ми іще зустрінемося. До побачення, сер.

– До побачення, пане Каїн. Чи дозволити мені сказати, що я так і не отримав привілею зустрітися з вашим батьком, але, маючи справу з його сином, щиро бажаю скористатися цим шансом.

Вільям уперше усміхнувся.

– Дякую, пане Коен.

15

Коли Владек прокинувся, на вулиці було вже темно. Він глянув на свою заступницю, і та всміхнулася йому. Підліток і собі всміхнувся, помолившись подумки, що їй можна довіряти і що вона не заявить у поліцію, хто він… Чи вона вже це зробила? З одного зі своїх вузликів жінка витягла харчі, Владек з’їв кусень хліба з варенням, найсмачнішу їжу, яку їв за минулі чотири роки. Коли вони дісталися до наступної станції, майже всі пасажири вийшли. Дехто з них уже приїхав, а інші просто розминали свої закляклі кінцівки, але більшість шукала те, чого їм бракувало.

Жінка піднялася зі свого місця.

– Ходімо зі мною, – звеліла вона.

Владек підвівся і пішов за опікункою на платформу. Чи вона його здасть? Жінка простягнула руку, і підліток узяв її, як і будь-яка дитина, що супроводжує свою матір. Вона зайшла до жіночої вбиральні. Владек вагався, але жінка наполягла. Й щойно вони опинилися всередині, жінка наказала йому скинути свій одяг. Поки роздягався, вона відкрутила кран, із якого неохоче потягнулася цівка холодної брунатної води. Вона вилаялася, але Владеку це здалося величезним покращенням після табірних буднів. Жінка обтерла підлітка мокрою ганчіркою й аж затремтіла, коли побачила страшну рану на його нозі. Владек не зронив ні звуку, незважаючи на біль, який повертався з кожним дотиком – найніжнішим, наскільки це було можливо.

– Коли я привезу тебе додому, то краще оброблю цю рану, – пообіцяла вона. – Тепер це все, що можу зробити.

Жінка зауважила срібний браслет. Вона вивчила напис й уважно поглянула на Владека.

– У кого ти його вкрав? – запитала жінка.

Владек обурився:

– Я його не крав! Мій батько віддав його мені у день своєї смерті.

Інший погляд з’явився в її очах. Це був страх чи повага? Жінка схилила голову.

– Будь обережний, Владеку. Деякі люди можуть убити за таку цінну здобич.

Він кивнув і взявся мерщій одягатися. Супутники повернулися до свого вагона. Коли потяг рушив знову, Владек був радий відчути, що колеса знову стукотять під ним.

Іще дванадцять із половиною днів знадобилося потягу, щоб дістатися до Москви. Щоразу, коли з’являвся новий кондуктор, Владек і жінка демонстрували ту ж саму виставу: він непереконливо намагався виглядати невинним і молодим, а вона – переконливою матір’ю. Кондуктори щоразу їй вклонялися, й у Владека склалося враження, що залізничні начальники – дуже важливі люди в Росії.

До того часу, як вони завершили свою подорож довжиною у дев’ятсот миль, Владек уже цілком довіряв цій жінці. Потяг підійшов до своєї останньої зупинки рано-вранці. Незважаючи на те, що перебував під опікою, підліток знову боявся невідомого. Він ніколи не бував у такому великому місті, не кажучи вже про столицю всієї Росії. Владек зроду не бачив стільки людей, що кидалися навсібіч. Жінка відчула його страх.

– Йди за мною, ні з ким не спілкуйся і не знімай шапку.

Владек узяв багаж із полиці, натягнув якнайглибше шапку на голову, тепер вкриту чорним їжачком, і вийшов за своєю добродійкою на платформу. Юрба людей чекала, щоб пройти за крихітний бар’єр, який їх стримував, адже всі мали пред’явити свої посвідчення особи. Коли хлопець із жінкою підійшли до бар’єру, Владек почув, як його серце калатає, немов барабан, але охоронець перевірив лише документи жінки.

– Товаришу, – сказав він, віддав честь і зиркнув на Владека.

– Мій син, – пояснила вона.

– Певна річ, товаришу, – і знову відсалютував.

Так Владек приїхав до Москви.

* * *

Незважаючи на довіру, яку він відчував до своєї нової покровительки, первісний інстинкт підказував Владеку втікати, але він знав, що ста п’ятдесяти рублів замало, щоб вижити, тож вирішив зачекати ще якийсь час, а накивати п’ятами зможе будь-коли. На вокзальній площі їх чекали коні, запряжені у тарантас, і вони відвезли жінку з її усиновленим хлопчиком до його нової оселі. Господаря не було вдома, коли вони приїхали, тож жінка сама взялася готувати ліжко для Владека. Потім вона нагріла води на плиті, налила у велику бляшану ванну і звеліла йому скупатися. Це була перша ванна, яку він прийняв за кілька років. Жінка підігріла ще трохи води і змила нею мило зі спини підлітка. Незабаром вода потемніла, а за двадцять хвилин стала чорною. Але Владек знав, що знадобиться іще кілька ванн, перш ніж він зможе позбутися роками набраного бруду. Після того як він витерся, жінка намастила маззю його руки та ноги і перев’язала ті частини його тіла, які виглядали особливо болісними. Господиня виявила, що в нього лише один сосок. Та хлопець хутко вдягнувся, щоб приєднатися до неї на кухні. Там уже парувала миска з гарячою юшкою і трохи бобів. Владек жадібно з’їв усе. Ніхто нічого не сказав. Коли він закінчив трапезу, жінка дала хлопцеві мудру пораду поспати й відпочити.

– Не хочу, щоб мій чоловік побачив тебе до того, як я розповім йому, як ти тут опинився, – пояснила вона. – Ти хотів би залишитися з нами, Владеку, якщо мій чоловік на це погодиться?