Сповідь

Отак я жив – якнайприємніше на світі, хоча був зайнятий справами, які подобалися мені найменше. Треба було складати проекти, вести рахунки, переписувати рецепти, а також сортувати трави, розтирати мінеральні порошки, дивитися за ретортами. Усі ці заняття раз у раз переривалися появою численних відвідувачів, жебраків, перехожих. Доводилося одночасно розмовляти з солдатом, аптекарем, каноніком, знатною пані, послушником. Я лаявся, бурчав, проклинав, посилав до дідька весь цей клятий набрід. Але пані Варенс на все дивилася весело, а моя лютість змушувала її сміятися до сліз. Особливо її смішило те, що я тим більше лютився, що й сам не міг стриматися від сміху. Ці маленькі перерви, коли я міг собі на втіху побурчати, були чарівні, і якщо під час такої пересварки приходив новий докучливий відвідувач, вона вміла зробити і його засобом для розваги, підступно затягуючи візит і кидаючи на мене погляди, за які я охоче відлупцював би її. Вона ледве стримувалася від сміху, бачачи, як я, змушуваний правилами благопристойності стримувати себе, дивився на неї очима одержимого, тоді як глибоко в душі і навіть наперекір самому собі я не міг не усвідомлювати, що все це надзвичайно комічно.

Все це хоча само по собі мені й не подобалося, проте розважало мене, оскільки було частиною того способу життя, який здавався мені чарівним. Ніщо з того, що відбувалося навколо мене, ніщо з того, що мене змушували робити, не було мені до смаку, але все це було мені до серця. Думаю, врешті-решт, я полюбив би і медицину, якби моя огида до неї не викликала кумедних сцен, що невпинно розважали нас; це мистецтво, можливо, вперше мало подібний вплив. Я стверджував, що можу визначити медичну книгу за запахом, і, що найсмішніше, рідко помилявся. Вона змушувала мене знімати пробу з найогидніших ліків. Марно я намагався тікати чи захищатися! Незважаючи на мій спротив і жахливі гримаси, хотів я того чи ні, але коли я бачив, як її гарненькі пальчики, забруднені ліками, наближаються до моїх губ, я здавався, і мені не залишалося нічого іншого, як відкрити рота і облизати їх. Коли б хтось побачив, як ми, з вигуками і сміхом, бігаємо по кімнаті, він міг би подумати, що тут розігрують фарс, а не займаються приготуванням опіату чи еліксиру.

Але не весь мій час проходив у подібних дитячих пустощах. У свій кімнаті я знайшов кілька книжок: «Глядач», твори Пуфендорфа,^[39] Сент-Евремона^[40] і «Генріаду».^[41]

Хоча моя колишня пристрасть до читання охолола, знічев’я я читав усе потроху. Особливо мені сподобався «Глядач» і дав мені багато користі. Абат де Гувон навчив мене читати не так жадібно, але вдумливіше: таке читання давало більше поживи моєму розуму. Я привчив себе міркувати про стиль, про витончені звороти мови, навчився відрізняти чисту французьку мову від місцевих говірок. Так, наприклад, я позбувся однієї орфографічної помилки, властивої всім уродженцям Женеви, завдяки оцим двом віршам з «Генріади»:

 
Soit qu’un ancien respect pour le sang de leurs maîtres
Parlât encore pour lui dans le coeur de ces traîtres1.^[42]
 

Слово «parlât», що здивувало мене своїм правописом, показало мені, що в третій особі умовного способу треба писати літеру t, тоді як досі я писав і вимовляв «parla», як минулий доконаний.

Іноді я розмовляв з матусею з приводу прочитаного, іноді читав їй уголос: це дуже тішило мене, а разом з тим читання гарних книг дало мені користь. Я вже говорив, що пані де Варенс мала освічений розум. Тоді він був ще в своєму розквіті. Багато письменників намагалися їй сподобатися і навчили її розумітися на літературних творах. Смак у неї був, якщо можна так висловитися, трохи протестантський; вона одно говорила про Бейля і вельми шанувала Сент-Евремона, який давно помер для Франції. Та це не завадило їй знати гарну літературу і добре говорити про неї. Вона здобула виховання у добірному товаристві і, приїхавши до Савойї ще юною, у приємному спілкуванні з місцевою знаттю позбулася того манірного тону мешканців кантону Во, де жінки вважають дотепність ознакою світськості й уміють говорити лише епіграмами.

Хоча вона бачила придворне життя мимохідь і встигла лише окинути його швидким поглядом, їй цього цілком вистачило, щоб зрозуміти його. Вона назавжди зберегла там друзів і, незважаючи на приховану заздрість і балачки, викликані її поведінкою та боргами, так і не втратила своєї пенсії. Вона знала вище товариство й уміла робити висновки з того, що бачила. Ці висновки були улюбленою темою її розмов, і, зважаючи на мої химерні ідеї, якраз подібні настанови були мені потрібні над усе. Ми разом читали Ля Брюєра, він подобався їй більше, ніж Ларошфуко – автор книги сумної і невтішної, а надто за молодих літ, коли ми не любимо бачити людину такою, якою вона є. Моралізуючи, вона іноді розгублювалася в довгих міркуваннях, але я цілував її вуста або руки, набирався терпіння, і її довгі тиради не наганяли на мене нудьгу.

Таке життя було надто солодким, аби тривати довго. Я це відчував, і лише страх, що воно закінчиться, затьмарював моє щастя. За жартами матуся вивчала мене, спостерігала за мною, розпитувала й укладала безліч планів мого майбутнього, без яких я чудово міг би обійтися. На щастя, не досить було вивчити мої схильності, мої смаки, мої маленькі таланти: треба було або знайти, або створити можливість дістати з них користь, а для цього потрібен був час. Перебільшена думка цієї бідної жінки про мої переваги відсовувала мить їх реального застосування, роблячи її розбірливішою у виборі засобів. Одне слово, усе йшло згідно з моїми бажаннями завдяки її гарній думці про мене.

Але їй довелося змінити свою думку, а мені – забути про спокій. Один з її родичів, пан д’Обон, приїхав навідати її. Це була людина дуже розумна, великий інтриган і такий самий геній щодо проектів, як і вона. Проте його проекти не доводили його до банкрутства, він був свого роду авантюрист. Він запропонував кардиналові де Флері план дуже складної лотереї, що не дістав схвалення. Тоді він запропонував його при туринському дворі, де цей план охоче прийняли і здійснили. Він зупинився на деякий час в Ансі і закохався тут у дружину інтенданта, дуже приємну жінку, цілком до мого смаку і єдину, кого я з радістю зустрічав у матусі. Пан д’Обон побачив мене, його родичка розповіла йому про мене, і він узявся проекзаменувати мене, щоб зрозуміти, на що я здатний, і підшукати мені місце, якщо в мене відшукаються непогані здібності.

Двічі чи тричі вранці пані де Варенс посилала мене до нього під приводом якихось доручень, не попередивши мене ні про що. Він спритно розговорив мене, підбадьорив, дав відчути, ніби йому подобається розмовляти зі мною без сторонніх, і почав базікати зі мною про всякі дурниці, не подаючи знаку, що спостерігає за мною. Я був зачарований, а він у результаті своїх спостережень дійшов висновку, що, незважаючи на мою багатообіцяючу зовнішність і моє жваве обличчя, я коли і не зовсім позбавлений здібностей, то в усякому разі, не надто розумний, не вмію мислити, майже нічого не знаю, – одне слово, з усякого погляду надзвичайно обмежений. На його думку, найбільшим щастям, на яке я можу розраховувати, стало би місце сільського кюре. Такий був його звіт пані де Варенс. Подібна думка про мене висловлювалася вже вдруге чи втретє; але не востаннє: вирок пана Масрона неодноразово повторювався і згодом.

Причина таких оцінок дуже тісно пов’язана з моїм характером і тому потребує пояснення, адже кожному зрозуміло, що я не можу щиро підписатися під ними, і, попри їх неупередженість, – хай там що б говорили добродії Масрон, д’Обон та інші, – відмовляюся вірити їм на слово.

Незбагненним для мене самого чином дві властивості, майже несумісні, зійшлися в мені: надто палкий темперамент, яскраві й нестримні пристрасті – і повільний процес зародження думок, які приходять мені до голови завжди із запізненням. Можна подумати, що моє серце і мій розум належать різним людям. Почуття швидше за блискавку переповнює мою душу, але замість осяяти мене, воно спалює і засліплює мене. Я все відчуваю – і нічого не бачу. Я запальний і дурний; щоб мислити, мені потрібна врівноваженість. Дивно, що при цьому я маю досить тонке чуття, проникливість, навіть тонкість розуму, – але мені потрібен час. На дозвіллі я складаю чудові експромти, але жодного разу не зробив і не сказав нічого путнього вчасно. Я можу дуже добре вести розмову листовно – кажуть, що іспанці так грають у шахи. Прочитавши десь про савойського герцога, який повернувся назад, щоб гукнути: «Геть з дороги, паризький торговцю!» – я впізнав у ньому себе.

Ця повільність думки у поєднанні із жвавістю почуттів буває у мене не лише в розмові, а й тоді, коли я сам чи працюю. Мої думки надзвичайно важко шикуються у мене в голові; вони глухо перевертаються там, шумують, як на дріжджах, хвилюючи мене, розпалюючи, змушуючи битися моє серце; і серед усього цього сум’яття я нічого не бачу ясно, не можу написати жодного слова, мені потрібен час. Поступово ця буря вщухає, хаос розвіюється, кожен предмет стає на своє місце, але відбувається це повільно і лише після довгого й неясного збудження. Ви коли-небудь бували в опері в Італії? Коли йде зміна декорацій, у цих великих театрах на сцені панує неприємний безлад, який триває досить довго; всі декорації перемішані, їх тягнуть туди-сюди, аж прикро на це дивитись; здається – усе от-от упаде; та поступово все улагоджується, стає на свої місця, і ви здивовано бачите, що ця довга метушня раптом поступилася місцем чудовій виставі. Це дуже нагадує те, що відбувається в моїй голові, коли я збираюся писати. Коли б я умів спочатку зачекати, а потім уже передати в усій красі те, що постало таким чином у моєму розумі, небагато б авторів змогли мене перевершити.

Ось чому я пишу так важко. Мої покреслені, переправлені, плутані й нерозбірливі рукописи свідчать про те, яких зусиль вони мені коштували. Немає жодного з-поміж них, який мені не довелося б переписувати чотири або п’ять разів, перш ніж віддати у друк. Я ніколи не міг нічого створити, сидячи з пером у руці за письмовим столом перед аркушем паперу. Я подумки пишу на прогулянках, серед лісів і скель, уночі в ліжку, під час безсоння. Можна уявити собі, з якою повільністю йде ця робота, особливо у людини, позбавленої пам’яті на слова, яка не зуміла за своє життя вивчити і шести віршів напам’ять. Деякі свої фрази я подумки переробляв протягом п’яти чи шести ночей, перш ніж міг записати їх на папір. Цим пояснюється і те, що мені краще вдаються твори, що вимагають посидючості, аніж ті, які претендують на певну легкість стилю, як, наприклад, листи – я ніколи не міг знайти потрібного тону для цього жанру, і листування завжди було для мене мукою. Я не можу написати листа на звичайнісіньку тему, не витративши на це кілька втомливих годин, а якщо хочу викласти в листі свої безпосередні думки, то не знаю, як почати і чим закінчити, тому мої листи – довгий і плутаний набір слів; читаючи їх, мене заледве розуміють.

Мені важко не лише висловлювати думки, але й сприймати чужі. Я вивчив людей і вважаю себе досить спостережливим; проте я нічого не бачу з того, що бачу. Я добре бачу лише те, що залишилося в мене в пам’яті, і розумний лише у своїх спогадах. У тому, що мовиться, робиться, відбувається у моїй присутності, я зовсім нічого не розумію. Зовнішня ознака – ось що вражає мене. Але потім усе повертається, і я згадую місце, час, інтонацію, погляд, жест, обставини – ніщо не вислизає від мене. І ось тоді зі слів і вчинків я здогадуюся про їхні мотиви – і рідко помиляюся.

Якщо навіть наодинці із собою я так погано паную над своїм розумом, неважко зрозуміти, який я в розмові з іншими, коли треба думати відразу про тисячу речей, аби сказати до ладу. Самої лише думки про тисячу умовностей, з яких я щось напевно забуду, достатньо, щоб залякати мене. Я навіть не розумію, як можна наважитися заговорити в товаристві, адже на кожному слові треба мати на увазі всіх присутніх, знати їхні характери, їхні біографії, щоб не сказати чогось такого, що може когось образити. Щодо цього світські люди мають велику перевагу: краще знаючи, про що треба змовчати, вони відчувають себе впевненіше в тому, що говорять; та навіть і в них часто трапляються помилки. То як воно в товаристві новачку? Він і хвилини не в змозі проговорити безкарно. У розмові віч-на-віч ще гірша незручність, а саме: необхідність говорити весь час. Якщо до вас звертаються – треба відповідати, якщо замовкають – треба підтримувати розмову. Сама ця нестерпна ніяковість могла б викликати у мені огиду до товариства. Не уявляю нічого жахливішого, ніж обов’язок говорити постійно і без підготовки. Не знаю, чи залежить це від моєї смертельної відрази до будь-якого гніту, але для того, щоб я неминуче сказав якусь дурницю, мене досить змусити безперервно говорити.

Найгірше те, що я не вмію мовчати, коли мені нічого сказати. Саме тоді, ніби бажаючи пошвидше розплатитися зі своїм боргом, я стаю нестримно балакучим. Я поквапливо бурмочу якісь безглузді слова і щасливий, коли виявляється, що вони нічого не значать. Попри бажання перемогти чи приховати свою дурість, я рідко уникаю того, щоб не виставити її напоказ. З тисячі можливих прикладів я наведу лише один, що припадає не на мою молодість, а на той час, коли я, проживши в світі кілька років, уже повинен був би засвоїти його манери і тон, якби це взагалі було для мене можливим.

Якось увечері сидів я в товаристві двох великосвітських жінок і пана, чиє ім’я можна назвати. Це був герцог де Ґонто. У кімнаті, крім нас, більше нікого не було, і я намагався вставляти свої зауваження в розмову, а тим часом співрозмовники зовсім не потребували моєї допомоги. Господиня будинку веліла принести собі опіату, який приймала двічі на день для шлунка. Інша пані, бачачи її гримасу, спитала її сміючись: «Це опіат пана Троншена?^[43]» – «Не думаю», – відповіла перша тим самим тоном. «А я думаю, що він нітрохи не кращий», – галантно додав дотепний Руссо. Всі були спантеличені, ніхто не сказав ні слова і не посміхнувся, і за мить розмова перейшла на іншу тему. Сказана комусь іншому, моя дурниця лише потішила б, але я звертався до жінки, про яку говорили багато чого, і моя дурниця здавалась жахливою, хоча я зовсім не хотів її образити. Мені здається, що двоє інших співрозмовників, які стали свідками сцени, ледве стримували сміх. Ось які дотепні репліки вириваються у мене від бажання щось сказати, коли сказати нема чого. Мені важко забути цей випадок не тільки тому, що він дуже пам’ятний сам по собі, а й тому, що, здається мені, він мав наслідки, що дуже часто нагадують мені про нього.

Гадаю, сказаного цілком досить, щоб зрозуміти, чому я, не будучи дурнем, часто здавався таким навіть проникливим людям. А найгірше те, що моя фізіономія й очі обіцяють більше, а обдурені сподівання роблять мою дурість ще разючішою для інших. Ці подробиці варто знати, щоб зрозуміти подальшу розповідь. У них сховано ключ до багатьох дивних вчинків, які зазвичай приписують моїй нетовариській вдачі, що мені зовсім не властива. Я любив би товариство, як і кожен інший, якби не був певен, що виставляю себе в ньому не тільки в невигідному світлі, а й зовсім на себе несхожим. Я вибрав саме те, що мені найбільше підходить, – ховатися від світу й писати. Інакше ніхто ніколи не дізнався б, чого я вартий, ніхто навіть не підозрював би цього. Саме так і трапилося з пані Дюпен, хоча вона була жінка розумна і хоча у неї я прожив кілька років; згодом вона сама не раз говорила мені про це. Втім, бували і деякі винятки, про які я говоритиму далі.

Визначивши таким чином мої таланти і відповідне для мене становище, залишалося лише дати мені змогу здійснити своє покликання. Трудність полягала в тому, що я не закінчив навчання і навіть не достатньо знав латину, щоб стати священиком. Пані де Варенс надумала відправити мене на якийсь час до семінарії. Вона переговорила про це з ректором. Це був лазарист^[44] на ім’я Гро, людина добра, сліпа на одне око, худа, сива, найдотепніша і найменш педантична з усіх лазаристів, яких я лише знав, – що, кажучи по правді, ще не було великою чеснотою. Він приходив іноді до матусі. Вона приймала його ніжно і навіть часом трохи кокетувала з ним, змушуючи іноді шнурувати їй корсаж, що він і робив досить охоче. Тим часом, як він виконував її прохання, вона метушилася по кімнаті, хапаючись то за те, то за те, а пан ректор, не випускаючи з рук шнурків, бігав за нею, буркочучи і щохвилини повторюючи: «Та постривайте ж, пані!». Картина була доволі кумедна.

Пан Гро відразу ж пристав на пропозицію матусі. Він задовольнився досить скромною винагородою і взявся навчати мене. Залишалося отримати згоду єпископа, який не лише охоче її дав, а й захотів оплатити моє навчання. Він дозволив мені носити світський одяг доти, поки я відбуду іспити, за наслідками яких можна буде судити про мої успіхи.

Яка зміна! Мені довелось підкорятися. Я пішов до семінарії, як на страту. Що за сумна будівля – семінарія, надто для того, хто приходить туди з будинку чарівної жінки! Я взяв із собою лише одну книгу, якою скористався з ласки моєї матусі і яка стала для мене великою втіхою. Ви не вгадаєте, що це була за книга: то були ноти. Матуся розвивала багато своїх талантів, і музика була не на останньому місці. У неї був голос, вона непогано співала і трохи грала на клавесині. Вона була така добра, що дала мені кілька уроків співу; довелося почати здалеку, оскільки я ледве знав і музику наших псалмів. З десяток жіночих уроків, до того ж доволі безладних, не лише не навчили мене читати по нотах, але не дали мені уявлення і про четверту частину музичних знаків. Проте у мене була така пристрасть до цього мистецтва, що я вирішив спробувати вправлятися самотужки. Ноти, які я захопив із собою, були не з найлегших: то були кантати Клерамбо.^[45] Можна уявити собі, до якої міри я був старанний і наполегливий, якщо я скажу, що, не знаючи ні транспонування, ні рахунку, зумів розібрати і безпомилково проспівати речитатив і першу арію з кантати «Алфей і Аретуза»;^[46] правда, цю арію так точно скандовано, що досить лише промовляти вірші згідно з їх розміром, щоб потрапити у такт мелодії.

У семінарії був один клятий лазарист, який вирішив узятися за мене і змусив мене зненавидіти латину, якої хотів навчити. У нього було гладеньке і жирне чорне волосся, темне обличчя, голос буйвола, погляд сови, кабаняча щетина замість бороди, сардонічна посмішка і неприродні рухи манекена. Я забув його ненависне ім’я, але його страшне і солодкувате обличчя залишилось у мене в пам’яті, і я не можу згадувати про нього без огиди. Так і бачу, як він зустрічає мене в коридорі, нахиляє свого засмальцьованого чотирикутного капелюха, запрошуючи мене до себе в кімнату, яка здавалася мені жахливішою, ніж в’язниця. Легко уявити, як відрізнявся мій учитель від придворного абата!

Якби я залишався два місяці в руках цього чудовиська, певний, що моя голова не витримала б. Але добрий пан Гро, зауваживши, що я сумний, нічого не їм і худну, здогадався про причину мого смутку, – та це було й неважко. Він вирвав мене з кігтів цього звіра, і я несподівано потрапив до рук найсердечнішої людини на світі. Це був молодий абат фосиньєранець, на ім’я Гатьє, котрий сам проходив семінарський курс і, з ласки до пана Гро, а може, з людинолюбства, погодився уривати час від своїх занять, щоб керувати моїми. Я ніколи не бачив привабливішого обличчя, ніж у пана Гатьє. Він був блондин з рудуватою борідкою, манерою триматися він був схожий на своїх земляків, які під поважною зовнішністю приховують великий розум; але найчудовішою в ньому була його душа – чутлива, любляча, прихилиста. У його великих блакитних очах світилася якась м’якість, ніжність і смуток; і, побачивши його, не можна було не відчути до нього симпатію. Дивлячись в очі і вслухаючись у голос цього бідного молодого хлопця, можна було сказати, ніби він здогадується про свою долю і відчуває себе народженим для того, щоб бути нещасним.

Його характер не суперечив його зовнішності: він завжди був сповнений люб’язності і терпіння, здавалося, він не вчить мене, а вчиться разом зі мною. Цього цілком вистачило, щоб я відразу його полюбив: його попередник добре підготував для цього ґрунт. Але, незважаючи на те, що він присвячував мені багато часу, незважаючи на нашу взаємну добру волю і на його вміле викладання, я посувався вперед дуже повільно, хоча працював старанно. Дивно, що, попри мою тямущість, я ніколи нічого не міг навчитися від учителів, за винятком свого батька і пана Ламберсьє. Тієї дещиці, яку я засвоїв понад це, я навчився сам, як ми побачимо пізніше. Мій розум, що не терпить ніякого примусу, не може підкорятися вимогам даної хвилини, самий страх, що мені не вдасться засвоїти урок, заважає мені бути уважним. Боячись, що моєму вчителю урветься терпець, я вдавав, що розумію, і він переходив до наступного предмета, а я вже нічого не розумів. Мій розум працює за своїм розкладом і не хоче підкорятися чужому.

Настав час посвячення в духовний сан. Абат Гатьє повернувся дияконом у свою провінцію. Він забрав із собою мій жаль, мою прихильність і вдячність. Мої побажання йому збулися так само мало, як і мої побажання самому собі. Через кілька років я дізнався, що, будучи вікарієм в одній парафії, він прижив дитину з дівчиною – єдиною, яку коли-небудь у своєму житті кохав цей чоловік з ніжним серцем. Це викликало страшенний скандал у єпархії, що була під дуже суворим наглядом. Священики можуть, як правило, бути батьками дітей лише заміжніх жінок. За те, що він знехтував цим законом пристойності, його запроторили у в’язницю, знеславили і позбавили сану. Не знаю, чи вдалося йому згодом поліпшити своє становище, але спогади про його нещастя, що глибоко запало в моє серце, повернулося до мене, коли я писав «Еміля», і я, поєднавши риси Гатьє й абата Гема, написав з цих двох поважаних пастирів свого савойського вікарія. Тішу себе надією, що копія не принесла безчестя оригіналам.

Поки я перебував у семінарії, пан д’Обон був змушений покинути Ансі: панові інтенданту не сподобалися залицяння до його дружини. Він учинив, як собака на сіні, бо дуже погано жив з люб’язною пані Корвеці. Його ультрамонтанські смаки^[47] робили її для нього зайвою, і він поводився з нею так грубо, що йшлося до розлучення. Чорний, як кріт, злодійкуватий, як сова, пан Корвеці був людиною паскудною, він завдав стільки прикрощів, що зрештою його прогнали. Кажуть, провансальці мстять своїм ворогам, складаючи про них пісеньки, – пан д’Обон відомстив за себе комедією. Він надіслав свою п’єску пані де Варенс, яка показала її мені. П’єса мені сподобалась і викликала у мене бажання написати свою власну, щоб перевірити, чи справді я такий дурний, як вважав її автор. Але здійснив я свій намір лише згодом, у Шамбері,^[48] написавши «Закоханого в самого себе».^[49] Таким чином, зазначивши в передмові, що написав п’єсу у вісімнадцятирічному віці, я на кілька років збрехав.

Десь на цей самий час припадає подія, незначна сама по собі, але яка мала наслідки для мене і наробила багато галасу в суспільстві тоді, коли я про неї вже забув. Раз на тиждень мені дозволялося залишати семінарію. Нема потреби пояснювати, де я проводив цей день. Якось у неділю, коли я був у матусі, загорілася одна з будівель францисканців, що прилягала до її будинку. У тій будівлі була груба, і там лежало повнісінько хмизу. Вогонь миттю охопив усю будівлю, вітер відносив язики полум’я до будинку пані де Варенс, наражаючи його на велику небезпеку. Всі кинулися виносити меблі в сад, куди виходили мої колишні вікна, на той бік струмка, про який я вже говорив. Я так розгубився, що почав викидати у вікна все, що потрапляло мені під руку, аж до важкої кам’яної ступки, яку за інших обставин і підняти б не зміг, і був готовий викинути навіть велике люстро, якби хтось не стримав мене.

Добрий єпископ, який гостював того вечора у матусі, не сидів склавши руки. Він одвів її в сад, де став разом з нею та іншими на молитву, тож коли я трохи згодом прийшов туди, то побачив усіх укляклими і приєднався до них. Поки святий чоловік молився, вітер змінився, та так раптово і так до речі, що язики полум’я, що вже лизали будинок і вривались у вікна, перекинулися в інший бік двору, і дім не постраждав. Через два роки, коли пан де Берне помер, його колишні побратими з монастиря Святого Антонія почали збирати свідчення для його канонізації. На прохання пана Буде я приєднав свій голос до цих свідчень, розповівши про вищезгадану подію; і це було добре, але погано те, що я видав цю подію за диво. Я бачив єпископа на молитві і бачив, як під час його молитви вітер змінився, – ось що я міг сказати, але я не повинен був стверджувати, що одне з цих явищ було наслідком іншого, бо я не міг цього знати. Проте, наскільки я пам’ятаю свої думки, я був у той час щирим католиком і не кривив душею. Любов до чудесного, така властива людському серцю, моя повага до цього доброчесного прелата, прихована гордість, що, можливо, і я сприяв чуду, спокусили мене, і, якщо це чудо справді було наслідком палких молитов, я з повним правом можу приписати його почасти й собі.

Тридцять років по тому, коли я опублікував свої «Листи з гори»,^[50] пан Фремон^[51] невідомо як відкопав це свідчення і використав його в своїх творах. Треба визнати, що знахідка вийшла вдалою і неабияк мене потішила.

Зазнавати невдач в усіх заняттях – така була моя доля. Хоча пан Гатьє і дав про мої успіхи по можливості прихильний відгук, усім було ясно, що вони не відповідали моїй старанності, і ця обставина не могла заохотити мене продовжувати навчання. Тому єпископ і ректор семінарії втратили до мене цікавість і відіслали мене до пані де Варенс як непридатного навіть на те, щоб стати сільським священиком, хоча загалом, за їх словами, я був добрим і незіпсованим хлопцем; ось чому вона й не залишила мене, незважаючи на таку несхвальну думку про мене.

Я урочисто повернув їй ноти, якими зумів так добре скористатись. Арія з «Алфея і Аретузи» – ось чи не єдине, чого я навчився в семінарії. Моя очевидна схильність до цього мистецтва навела матусю на думку зробити з мене музиканта. Обставини сприяли цьому: у неї, принаймні раз на тиждень, музикували, а соборний регент, що досить часто відвідував її, диригував цим маленьким концертом. Це був парижанин, пан Ле Метр, гарний композитор, дуже жвавий і веселий, ще молодий, непоганий із себе, не надто розумний, але дуже добрий. Матуся познайомила мене з ним; я прихилився до нього і сподобався йому, про все домовились і призначили йому платню. Коротше кажучи, я став у нього навчатися і провів зиму тим приємніше, що співоча школа була дуже близько від матусиного будинку. За кілька хвилин ми були вже там і частенько вечеряли всі разом.

Неважко зрозуміти, що життя в цій школі, повне співу й веселощів, серед музикантів і дітей з хору, сподобалось мені більше, ніж життя в семінарії в оточенні отців святого Лазаря. Водночас це життя було хоч і вільніше, але від цього не менш одноманітне і правильне. З природи я любив незалежність і ніколи не зловживав нею. Протягом шести місяців я виходив зі школи лише для того, щоб піти до матусі чи в церкву. Це один з тих періодів, які я прожив у найглибшому спокої, і я згадую про нього з величезною втіхою.

Серед різних обставин, у які я тоді потрапляв, деякі були переповнені таким почуттям щастя, що, згадуючи про них, я знову лину в минуле. Я пам’ятаю не тільки час, місце, людей, але й усе, що мене оточувало: температуру повітря, запах, колір, – коротше, ті враження, які можна відчути лише в певному місці і спогади про які знову переносять мене туди. Я пам’ятаю все, що ми репетирували в школі і співали в хорі, ошатне вбрання каноніків, ризи священиків, митри півчих, обличчя музикантів, старого кульгавого тесляра, що грав на контрабасі, маленького білявого абата, що грав на скрипці, рвану сутану, яку Ле Метр, знявши шпагу, надягав поверх світського одягу, і красивий стихар, яким він прикривав своє лахміття, йдучи на хори, гордість, з якою я йшов до свого місця в оркестрі на трибуні, тримаючи в руках маленьку флейту, щоб виконати уривок, спеціально написаний для мене Ле Метром, смачний обід, що чекав на нас потім, і свій здоровий апетит. Усе це, сотні разів оживаючи в пам’яті, чарувало мене не менше і навіть більше, ніж насправді. Я назавжди зберіг ніжну любов до одного псалма із «Conditor alme siderum»,^[52] написаного ямбами, тому що однієї з неділь різдвяного посту, ще лежачи в ліжку, я почув, як співали цей гімн ще до світанку на паперті, за звичаєм цієї церкви. Мадемуазель Мерсере, матусина покоївка, трохи знала музику; я ніколи не забуду мотет^[53] «Afferte», який пан Ле Метр змусив мене заспівати разом з нею і який її господиня слухала з таким задоволенням. Одне слово, всі, навіть служниця Перріна, добра дівчина, якій так дошкуляли маленькі півчі, – всі у спогадах про ті щасливі й невинні часи чарують мене і викликають у мене смуток.

Я прожив у Ансі майже рік, не заслуживши найменшого докору: всі були задоволені мною. З часу мого від’їзду з Турина я не накоїв жодних дурниць і не робив їх зовсім, поки був на очах у матусі. Вона керувала мною, і керувала дуже добре, моя прихильність до неї стала моєю єдиною пристрастю, а доказом того, що пристрасть ця не була божевіллям, є те, що серце моє формувало мій розум. Правда, це єдине почуття, що поглинало, так би мовити, всі мої здібності, позбавляло мене можливості чогось навчитися, навіть музики, хоч я й докладав до цього всіх зусиль. Але в тому не було моєї вини, я вчився охоче і старанно. Я робив усе, що від мене залежало, щоб добитися успіхів, і бракувало лише нагоди, яка надихнула б мене на нові божевільні вчинки. Така нагода трапилася, і, як ми побачимо далі, моя навіжена голова з цієї нагоди скористалась.

Одного лютневого холодного вечора, коли ми всі сиділи біля вогнища, почувся стукіт у вхідні двері. Перріна взяла ліхтар, спустилася вниз, відчинила, незабаром повернулася, і з нею до кімнати увійшов юнак, він невимушено відрекомендувався і звернувся до Ле Метра з короткою і доладною мовою, назвався французьким музикантом, змушеним через грошову скруту задовольнятися випадковими заробітками. Після слів «французький музикант» серце доброго Ле Метра затремтіло: він пристрасно любив свою батьківщину і своє мистецтво. Він радо запросив до себе молодого подорожнього і запропонував йому притулок, якого той, вочевидь, дуже потребував і який прийняв без церемоній. Я спостерігав за ним, поки він грівся біля вогнища і теревенив, чекаючи на вечерю.