Сповідь

Поки тривали всі ці безглузді балачки і дні проходили в спорах, у бурмотінні молитов і в неробстві, зі мною трапилася одна невелика, але досить прикра пригода, яка заледве не закінчилася для мене досить сумно.

Немає на світі такої ницої душі і такого варварського серця, які були б зовсім не підвладні ніжним почуттям. Один з двох бандитів, що називали себе маврами, прихилився до мене. Він охоче заводив зі мною мову, теревенячи своєю каліченою французькою мовою, робив мені різні дрібні послуги, іноді ділився своєю вечерею і раз у раз поривався обіймати і цілувати мене з якоюсь дивною палкістю, що страшенно мене бентежила. Хоча я і лякався, певна річ, його чорного обличчя, прикрашеного довгим шрамом, і його палаючих очей, погляд яких здавався радше лютим, аніж ніжним, але я терпів усі ці поцілунки, кажучи собі: «Недобре відштовхувати нещасного, який так дуже прикипів до мене серцем». Поступово він переходив до більш нескромного поводження зі мною і часом звертався до мене з такими своєрідними словами, що я ладний був повірити в те, що у бідолахи глузд за розум завертає. Якось увечері він намагався лягти спати в моє ліжко разом зі мною. Я заперечував, сказавши, що моє ліжко надто вузьке для двох. Тоді він став упрошувати мене лягти спати в його ліжко. Я знову відмовився, бо цей нещасний був такий неохайний і так дуже смердів жованим тютюном, що мене починало нудити.

Другого дня, досить рано вранці, ми опинилися наодинці в залі зібрань. Він знову почав свої ласки, причому з такою палкістю, що страшенно налякав мене. Нарешті, він перейшов до найобурливіших вільностей і намагався змусити мене, заволодівши моєю рукою, робити те ж саме з ним. Я скрикнув, вирвався і відскочив од нього. Не виявляючи ні обурення, ні гніву, бо я не мав найменшого уявлення про те, що відбувалося, я висловив при цьому своє здивування та огиду так енергійно, що він відчепився від мене. Але в останні хвилини його біснувань я побачив, як щось біле і клейке, від вигляду чого мені стало погано, полетіло до каміна і впало на підлогу. Приголомшений, схвильований і наляканий більше, ніж коли-небудь у житті, я кинувся на балкон, готовий знепритомніти.

Я не розумів, що коїлося з цим бідолашним, і думав, що його уразив епілептичний чи який-небудь ще жахливіший напад. Я і справді не уявляю нічого потворнішого для стороннього спостерігача, ніж усі ці непристойні й брудні рухи та жахливий вираз обличчя, пойнятого найгрубішою хіттю. Ніколи мені не доводилося бачити іншого чоловіка в подібному стані, але якщо всі ми саме так і виглядаємо у хвилини пристрасті, то жінки, мабуть, дивляться на нас надто закоханими очима, якщо при цьому не жахаються нас.

Я помчав щодуху розповісти всім про те, що зі мною трапилося. Наша стара управителька веліла мені мовчати, але я бачив, що моя історія її дуже розсердила, і чув, як вона бурчить крізь зуби: Can maledet! Brutta bestia!^[28] Не розуміючи, чому я маю мовчати, я розпатякував і далі, незважаючи на заборону, і напатякав стільки, що наступного дня один з наших керівників прийшов спозаранку задати мені добрячу нагінку, звинувативши мене в тому, що я ганьблю честь святого дому і роблю багато галасу даремно.

Висловлюючи свій осуд, він пояснював мені багато що, чого я не знав, але при цьому він зовсім не думав, що освічує мене, позаяк був переконаний, що я опирався, чудово розуміючи, чого від мене хочуть, але не бажаючи погоджуватися. Він без вагань заявив мені, що це така сама заборонена справа, як розпуста, але що не варто було аж так нервувати лише через те, що мене вважають привабливим. Він щиро розповів, що й сам, коли був юний, сподобився подібної ж честі і, втративши від здивування здатність чинити опір, зрештою не знайшов у тому, що сталося, нічого жахливого. Він дійшов у своїй безсоромності до того, що назвав речі своїми іменами, і, подумавши, ніби причиною моєї незгоди був страх болю, запевнив мене, що боявся я даремно, і що не слід було хвилюватися через дурниці.

Я слухав цього нечестивця з тим більшим подивом, що старався він не ради себе, а ніби настановляючи мене для мого ж добра. Справа здавалася йому такою простою, що він навіть не намагався усамітнитися зі мною. При нашій розмові був інший церковник, якого все це бентежило так само мало, як і його самого. Такий природний тон так мене вразив, що я повірив, ніби йдеться про якийсь загальноприйнятий звичай, про який я не мав раніше нагоди дізнатися. Тому я слухав його без гніву, хоча і не без огиди. Картина того, що з ним відбулося, а точніше, того, що я бачив сам, так дуже вкарбувалася в мою пам’ять, що на саму лише згадку про неї мені знову ставало погано. Хоча нічого більше про це я не знав, але моя огида до того, що сталося, поширилася і на захисника події. Я не зумів приховати її так, щоб він не помітив поганих наслідків своїх повчань. Кинувши на мене дуже непривітний погляд, він з того часу не пропускав нагоди зробити моє перебування в притулку якомога неприємнішим. Йому це так успішно вдавалося, що, бачачи лише один шлях звідти вийти, я поквапився ступити на нього з такою ж ревністю, з якою доти намагався з нього збочити.

Цей випадок убезпечив мене надалі від посягань мужолозців, а оскільки люди, які були відомі як такі, нагадували мені своїм виглядом і звичками жахливого мавра, то й викликали у мене неприхований жах. Навпаки, жінки багато виграли в моєму уявленні від порівняння з чоловіками. Мені здавалося, що за одне лише те, що їм доводиться терпіти чоловіків, я дуже вдячний їм за ніжні почуття до своєї персони, і навіть найпотворніша дівиця, на саму лише згадку про псевдо-африканця, ставала в моїх очах предметом, гідним поваги.

Не знаю, чи удостоївся напучення сам мавр, але мені не здалося, щоб хтось почав ставитися до нього гірше, ніж раніше. Але він уже не підходив до мене і не намагався заговорювати. Через тиждень він з усією урочистістю прийняв хрещення, з голови до ніг убравшись у білі шати, щоб явити чистоту своєї відродженої душі. Наступного дня він покинув притулок, і я більше ніколи його не бачив.

Моя черга настала за місяць, бо саме стільки часу знадобилося моїм наставникам, щоб сподобитися честі навернути впертого протестанта. Мене змусили розглянути всі догмати, щоб навтішатися моєю новою покірністю.

Нарешті, достатньо навченого і підготовленого, на думку моїх вчителів, мене було врочисто відведено до архієпископської церкви Сен-Жан, де я мав виголосити зречення й отримати атрибути хрещення. Насправді мене не хрестили, але церемонія була подібна до хрещення і мала на меті переконати народ у тому, що протестанти зовсім не християни. На мене надягли якийсь сірий балахон з білими петлицями, спеціально призначений для таких випадків. Двоє людей несли, переді мною і позаду мене, мідні чаші, в які били ключем і куди кожен складав свою милостиню відповідно до міри власної святобливості чи особистого інтересу до новонаверненого. Одне слово, аби зробити церемонію якомога повчальнішою для публіки і якомога принизливішою для мене, було дотримано всієї можливої католицької помпезності. Бракувало лише білого вбрання, яке мені якраз стало б у пригоді, але якого мені не дали, бо, на відміну від мавра, я не мав честі бути євреєм.

Та це було ще не все. Потім мені треба було піти до Інквізиції, щоб дістати розгрішення від єресі й повернутися в лоно Церкви, пройшовши через той самий обряд, який пройшов раніше, ніж я, Генріх IV.^[29] Вигляд і манери всечесного отця інквізитора не сприяли тому, щоб розвіяти таємний жах, який пойняв мене, коли я входив до цього будинку. Після кількох запитань про мою віру, моє становище і мою родину він раптом запитав мене, чи проклято мою матір. Жах змусив мене стримати перший порив обурення, і я задовольнився відповіддю, що хотів би сподіватися, що її не проклято, і Бог зумів просвітити її смертну годину. Чернець примовк, але скорчена ним гримаса зовсім не здалася мені знаком схвалення.

Коли все закінчилося, і я думав, що мені, нарешті, дадуть місце відповідно до моїх надій, мене просто виставили за двері, давши трохи більше, ніж двадцять франків дрібняками, що їх назбирали милостинею. Мені веліли жити добрим християнином, берегти благодать, побажали мені успіху і зачинили за мною двері. Все зникло.

Так в одну мить померкли всі мої великі надії, і від корисливого кроку, який я зробив, мені залишився лише спогад про моє відступництво і про те, як мене обдурено. Неважко уявити, як різко повинні були змінитися мої думки, коли я побачив себе падаючим зі своїх блискучих планів про багатство в цілковиту вбогість, а після ранкових міркувань про те, в якому б мені палаці оселитися, увечері мусив спати на вулиці. Читач напевно подумає, що я впав у найжахливіший відчай, підігріваючи жалощі про свої помилки думкою про те, що я власними руками підготував своє нещастя. Нічого подібного. Перший раз у житті я зазнав більш ніж двомісячного ув’язнення. І перше почуття, яким я тепер тішився, було почуття новоздобутої свободи. Після довгого рабства я знову став паном самому собі і своїм вчинкам. Я опинився серед великого міста і думав, що мені неважко буде відшукати в ньому засоби для життя, що тут живуть багато знатних людей, які, дізнавшись про мої таланти і чесноти, не забаряться привітно прийняти мене. Крім того, я міг і почекати, бо двадцять франків, що лежали в кишені, здавалися мені невичерпним скарбом. Я міг розпоряджатися ними на свій розсуд, не даючи нікому звіту. Вперше я виявився таким багачем. Отже, я був далекий від того, щоб засмучуватись і лити сльози, я лише змінив надії, а моє самолюбство нітрохи не постраждало. Ніколи ще я не почувався таким упевненим і спокійним. Я вважав, що вже майже досяг своєї мети і повинен дякувати за це лише собі самому.

Щонайперше я постарався задовольнити свою цікавість і обійти все місто, хоч би лише задля того, аби скористатися своєю свободою. Я ходив дивитися, як розставляють варту, і мені дуже сподобалися військові гармати. Я ходив за процесіями, бо мене приваблював церковний спів. Я пішов подивитися на королівський палац і підходив до нього зі страхом, але, побачивши, як туди входять інші, увійшов і я, мене не зупинили. Можливо, цією ласкою я мав завдячувати маленькому сувою, який ніс під пахвою. Так чи інакше, опинившись у палаці, я дуже багато забрав собі в голову і вже дивився на себе майже як на його обивателя. Нарешті, я втомився, виголоднів, було спекотно. Я зайшов до молочниці, мені дали кислого молока і дві хрумкі скибки чудового п’ємонтського хліба, який я люблю, як ніякий інший, це й стало моїм обідом за п’ять-шість сольдо, який виявився одним з найсмачніших у моєму житті.

Мені довелося пошукати собі прихистку. Знайти його виявилося неважко, адже я вже досить добре говорив по-п’ємонтськи, і мене розуміли. Я передбачливо вибрав собі приміщення, яке більш відповідало вмісту мого гаманця, ніж моїм смакам. Мене послали на вулицю По до солдатки, що брала по одному сольдо за ніч із слуг, які залишилися без місця. У неї знайшлося порожнє ліжко, і я влаштувався в неї. Вона була молода і недавно вийшла заміж, хоча у неї вже було п’ятеро чи шестеро дітей. Мати, діти і постояльці спали в одній кімнаті, і так тривало весь час, поки я в неї залишався. То була добра жінка, що лаялася, як візник, завжди обшарпана й нечесана, але м’якосерда й люб’язна. Вона заприязнилася зі мною і навіть стала мені у пригоді.

Я провів багато днів, насолоджуючись свободою і задовольняючи свою цікавість – а більше нічого. Я тинявся містом та його околицями, оглядаючи і відвідуючи все, що здавалося мені новим і цікавим; а для молодого хлопця, який щойно вийшов з ув’язнення і ніколи не був у столицях, таким було геть усе. З особливою акуратністю я відвідував двір і регулярно бував щоранку на королівській месі. Я тішився, бачачи себе в одній каплиці з монархом та його почтом; але потяг до музики, що почав у мене виявлятися, відігравав більшу роль у моїй старанності, ніж урочистість двору, яка недовго вражає, якщо її побачити раз і потім знову все тією ж. На той час у сардинського короля була найкраща в Європі капела: у ній по черзі з блиском грали Сумі, Дежарден, Безуцці. Але такої пишноти й не треба було, щоб зацікавити молодого хлопця, якого захоплювала гра на будь-якому інструменті, аби вона була правильна. Крім того, я витріщався на навколишню розкіш без заздрості і лише безглуздо нею захоплювався. Найбільше мені хотілося видивитися в блискучому придворному натовпі яку-небудь молоденьку принцесу, гідну моєї уваги, з якою я міг би закрутити роман.

Я трохи не почав роман у менш блискучому товаристві, і цей роман, якби я довів його до кінця, дав би мені в тисячу разів розкішнішу втіху.

Хоча я ощадливо витрачав свої кошти, мій гаманець відчутно порожнів. А втім, моя ощадливість походила не від передбачливості, а більшою мірою від простоти смаку, яку й сьогодні не зіпсувала в мені звичка до щедрої їжі. Я не знав, не знаю і дотепер кращого столу, ніж сільський. Мене завжди можна чудово пригостити молоком, яйцями, зеленню, сиром, чорним хлібом і пристойним вином; мій прекрасний апетит довершить решту, якщо тільки метрдотель і лакеї навколо не наб’ють мені оскому своїм неприємним виглядом. Раніше на шість або сім су я обідав набагато краще, ніж потім на шість або сім франків. Отже, я був вельми помірний завдяки відсутності спокус не бути таким. Я не можу навіть назвати це помірністю, тому що я вносив у це всю свою чуттєвість. Мої груші, кисле молоко, сир, п’ємонтський хліб та кілька склянок простого вина з Монферра, що його я попивав ковтками, робили мене найщасливішим з ненажер.

Але й за такої скромності мої двадцять франків танули з кожним днем, і, незважаючи на всю легковажність мого тодішнього віку, неспокій незабаром переріс у переляк. Від усіх моїх надхмарних палаців мені залишився лише один: підшукати собі заняття, яке дозволить заробляти на прожиття, але й це було не так-то просто здійснити. Я подумав був про своє колишнє ремесло, але я не так добре знав його, щоб найнятися до якого-небудь майстра, та й майстрів у Турині було небагато. Чекаючи на кращі часи, я почав ходити по крамницях і, сподіваючись спокусити людей дешевизною, пропонував свої послуги на той випадок, якщо комусь знадобиться вигравіювати вензель або герб на посуді. Ця затія виявилася не надто вдалою. Мене майже звідусіль випроваджували, а якщо і знаходилася робота, то така нікчемна, що я ледве міг заробити собі на кілька обідів.

Та одного разу, проходячи рано-вранці по Контра-Нова, я побачив у вікні молоду крамарку з таким привітним і привабливим обличчям, що, незважаючи на свою несміливість з жінками, я без вагань увійшов і запропонував свій скромний талант до її послуг. Вона мене не прогнала, а посадовила і вислухала мою невигадливу історію, пожаліла, порадила не журитися і сказала, що добрі християни не залишать мене. Потім, пославши до сусіднього чеканника по інструменти, які, за моїми словами, мені були потрібні, вона пішла на кухню і сама принесла мені сніданок. Такий початок видався мені доброю ознакою, і продовження це підтвердило. Вона, мабуть, залишилася задоволена моєю роботою і ще більше – моїм просторікуванням, коли я розговорився, відчувши себе трохи впевненіше. Вона була така блискуча й гарно вбрана, що спершу я дуже ніяковів, незважаючи на її привітний вигляд. Але її гостинний прийом, доброта, співчутливий тон, м’які і ласкаві манери змусили мене незабаром почуватися невимушено. Я помітив свій успіх, і це допомогло мені досягти ще більшого успіху. Але хоч вона й була італійкою, до того ж гарною і трохи кокетливою, вона притому була така скромна, а я такий несміливий, що важко було сподіватися на швидку вдалу розв’язку. До того ж нам і не лишили часу довести до кінця нашу пригоду. Але це надає тим більшої краси спогадам про короткі миті, які я провів біля неї, і смію стверджувати, що пережив при зустрічах з нею найсолодші і найчистіші втіхи кохання.

Це була надзвичайно пікантна брюнетка, а природна доброта надавала зворушливого виразу її гарненькому жвавому личку. Звали її пані Базиль. Її чоловік, набагато старший за неї і досить ревнивий, на час своїх від’їздів залишав її під охороною прикажчика, надто похмурого, щоб здаватися привабливим. Цей прикажчик мав і власні наміри щодо неї, але виявляв їх, лише коли був не в доброму настрої. Мене він дуже не злюбив, хоча мені подобалося слухати його гру на флейті, на якій він грав досить добре. Цей новий Егіст бурчав щоразу, коли бачив, що я входжу до його пані. Він ставився до мене спогорда, а пані Базиль віддячувала йому тим самим. Здавалося навіть, що їй подобалося мучити його, пестячи мене в його присутності, і цей вид помсти, хоча й дуже мені подобався, сподобався б мені ще більше, коли б відбувався наодинці. Але до цього вона свою помсту не доводила чи принаймні видозмінювала її. Чи то я здавався їй надто юним, чи то вона не вміла зробити перший крок, чи то серйозно хотіла бути розважливою, але віч-на-віч зі мною вона поводилася стримано.

Це мене не відштовхувало, але бентежило, а чому – я не знав. Хоча я не відчував щодо неї тієї справжньої і ніжної поваги, яку почував до пані де Варенс, я більше ніяковів і не міг поводитися з нею так само вільно. Я розгублювався, тремтів, не наважувався поглянути на неї, не наважувався дихати поряд з нею, і при цьому більше, ніж смерті, боявся розлучитися з нею. Я жадібно пожирав очима все, що вдавалося розгледіти непомітно: квіти на платті, кінчик гарненької ніжки, пружну білу руку від рукавички до краю рукавчика, шкіру, що виднілася іноді між викотом плаття і шийною хусточкою. Одне враження посилювало інше. Милуючись тим, що дозволялося бачити, і навіть дечим більшим, я відчував, як у мене темніло в очах, стискало груди, дихання утруднювалось, я вже заледве давав раду з ним і лише намагався зітхати безшумно, що було непростою справою в тій цілковитій тиші, в якій ми нерідко перебували. На щастя, пані Базиль, зайнята своєю роботою, не помічала, як мені здавалося, моїх зітхань. Та часом я помічав, що її хусточка, мабуть, із симпатії, починала поривчасто тремтіти на грудях. Це небезпечне видовище остаточно губило мене, і коли я вже бував готовий поступитися своєму пориву, вона раптом зверталася до мене з якими-небудь спокійними словами, що миттєво змушувало мене схаменутися.

Кілька разів мені довелося побачити її так одну, але жодне слово, жоден жест, навіть жоден надто виразний погляд не виявив між нами ані найменшого розуміння. Таке становище, дуже болісне для мене, проте, давало мені чудові хвилини, і в простоті свого серця я ледве міг збагнути, чому ж я так мучився. Мабуть, ці короткі побачення віч-на-віч подобалися і їй; принаймні вона часто давала до них привід, цілком безпричинно з її боку, судячи з того, як вона тримала себе на них і змушувала мене тримати себе.

Одного разу, коли вона, втомившись від дурних мудрувань прикажчика, піднялася до своєї кімнати, я був у задній частині крамниці, все чув, поквапився закінчити свою роботу й пішов за нею. Двері до її кімнати залишалися прочиненими, і я увійшов непоміченим. Вона вишивала біля вікна, сидячи спиною до дверей, і не могла ні бачити, як я увійшов, ані чути мене через шум возів, що долинав з вулиці. Одягалася вона завжди красиво, але того дня її вбрання було майже кокетливим. Вона сиділа в граційній позі, її трохи схилена голівка давала змогу бачити білу шию, квіти прикрашали вишукано підібране волосся. Вся її фігура дихала чарівністю, я мав час розгледіти її, і розум мій потьмарився. Я кинувся навколішки біля входу до її кімнати і пристрасно простягнув до неї руки, цілком певний, що вона не могла мене чути і бачити, але мене видало люстро, що стояло на каміні. Не знаю, як подіяв на неї мій порив. Вона не поглянула на мене, не заговорила зі мною, лише порухом пальця, злегка повернувши голову, вказала мені на циновку біля своїх ніг. Я здригнувся, скрикнув і в одну мить кинувся на вказане мені місце. Читач ледве повірить, що в такому стані я не наважився нічого більше зробити: не сказав їй ні слова, не підвів на неї очей, не доторкнувся навіть до її колін. Я був німий і нерухомий, але, звичайно ж, не залишався спокійний. Мене переповнювали хвилювання, радість, вдячність і неясні палкі бажання, стримувані через страх розсердити її – страх, від якого ще не цілком одужало моє юне серце.

Вона здавалася такою ж переляканою і зніченою, як я сам. Схвильована моєю близькістю, збентежена тим, що сама привабила мене до своїх ніг, вона починала відчувати наслідки свого необдуманого руху. Вона не пригортала мене до себе, але й не відштовхувала, не відривала очей від своєї роботи і намагалася ніби не помічати мене біля своїх ніг. Але й уся моя дурість не заважала мені бачити, що вона поділяла моє хвилювання і, можливо, мої бажання, що її утримував сором, подібний до мого. Одначе це не додало мені сил подолати його. Вона була старша за мене років на п’ять-шість, і мені здавалося, що їй і належить виявити більше сміливості. Я говорив собі, що коли вона ніяк не заохочує мене, значить, і не бажає, щоб я був рішучіший. Навіть тепер я вважаю, що думав правильно, а вона, звичайно, була надто розумна, щоб не тямити, що такий новачок, як я, потребував не лише заохочення, а й втаємничення.

Не знаю, як закінчилася б ця німа, але дуже життєва сцена і скільки ще часу я залишався б нерухомим у такому смішному й чудовому положенні, якби нас не перервали. У самий розпал своїх хвилювань я почув, як відчинилися двері на кухню, розташовану поряд з кімнатою, в якій ми були, і стривожена пані Базиль жестом веліла мені встати, додавши: «Встаньте, йде Розіна». Я поспішно підвівся, вхопившись за простягнуту мені руку, і двічі палко поцілував її, причому при другому поцілунку я відчув, що ця чарівна ручка злегка притискається до моїх губ. Ніколи в житті не переживав я такої солодкої миті. Нагода, яку я проґавив, уже не повернулася, і наше юне кохання на тому й закінчилося.

Можливо, саме тому образ цієї чарівної жінки і закарбувався в глибині мого серця такими чудовими рисами. Він навіть став ще гарнішим згодом, коли я краще пізнав світ і жінок. Якби в неї було більше досвіду, вона взялася б до справи інакше і зуміла б підбадьорити недосвідченого хлопця. Але серце її якщо й було слабке, мимоволі поступившись потягу, що охопив його, у той самий час відзначалося чесністю. Очевидно, то була її перша невірність, і мені, можливо, довелося б переборювати її соромливість не меншою мірою, ніж свою власну. Я пережив з нею поряд невимовно солодкі миті. Ніщо з того, що я відчув у жіночих обіймах, не варте тих двох хвилин, проведених біля її ніг, коли я навіть не смів доторкнутися до її плаття. Ні, ніщо не зрівняється з утіхою, яку може дати нам чесна жінка, котру ми кохаємо, кожен її рух – блаженство. Ледве помітний порух пальцем, трохи притиснута до моїх губ рука – ось ті єдині милості, яких я сподобився отримати від пані Базиль, але спогад про ці незначні милості досі чарує мене.

Протягом двох наступних днів я марно чатував на нове побачення, мені не вдалося улучити хвилину, і з її боку я не помічав ніякого прагнення до цього. Вона навіть трималася не те що холодніше, але стриманіше, ніж звичайно, і я думаю, вона уникала моїх поглядів, побоюючись, що не зможе дати раду своїм. Її клятий прикажчик був неприємніший, ніж коли-небудь; він зробився глузливим, зубоскалив, сказав, що я проб’ю собі дорогу за допомогою жінок. Я тремтів від думки, що вчинив яку-небудь нескромність, і, вважаючи себе ніби у згоді з нею, намагався оточити таємницею свій потяг, що досі не потребував цього. Це робило мене обережнішим в шуканні нагоди задовольнити своє бажання, але, бажаючи цілковитої безпеки, я не знаходив її.

Ось іще одне романтичне божевілля, від якого мені ніколи не вдалося вилікуватись і яке разом з моєю природною несміливістю багато в чому обмануло пророкування прикажчика. Я кохав надто щиросердо, наважуся сказати, надто цілковито, щоб бути спроможним легко досягати щастя. Нічия пристрасть не була живіша й чистіша за мою; нічиє кохання не було ніжнішим, щирішим, безкорисливішим. Тисячу разів я пожертвував би своїм щастям заради щастя коханої жінки; її репутація була для мене дорожчою за власне життя, і ніколи за всі втіхи я не погодився б хоч на мить схвилювати її спокій. Завдяки цьому я вносив у свої залицяння стільки турбот, стільки таємниць, стільки обережності, що жодне не могло увінчатися успіхом. Причиною мого мізерно малого успіху в жінок завжди було те, що я занадто їх кохав.

Повертаюся до флейтиста Егіста, у якого була дивна риса: що нетерпимішим ставав цей зрадник, то краще він поводився зі мною. З першого ж дня, коли його пані відчула потяг до мене, вона задумала зробити мене корисним у крамниці. Я непогано знав арифметику, і вона запропонувала прикажчикові навчити мене книговедення. Але мій ревнивець дуже кепсько сприйняв цю пропозицію, боячись, мабуть, щоб його не замінили мною. Тому після гравіювання вся моя праця зводилася до переписування кількох рахунків та заміток, до приведення до чистого вигляду кількох книг і перекладу торгової кореспонденції з італійської мови на французьку. Аж раптом прикажчикові здумалося повернутися до зробленої і відхиленої пропозиції, він сказав, що навчить мене подвійної бухгалтерії, що хоче зробити можливим для мене запропонувати мої послуги панові Базилю, коли той повернеться. У його тоні, у всьому його вигляді було щось фальшиве, лихе, іронічне, що не викликало довір’я. Пані Базиль, не чекаючи моєї відповіді, сухо сказала йому, що я вдячний йому за його пропозицію; але вона сподівається, що доля, нарешті, винагородить мене по заслузі і що було б шкода з моїм розумом зробити з мене прикажчика.

Вона не раз говорила мені, що хоче познайомити мене з кимось, хто може бути мені корисний. Вона досить мудро розуміла, що час мене відіслати від неї. Наша розмова без слів відбулася в четвер. У неділю вона давала обід, за яким і відрекомендувала мене якомусь якобіту з приємним обличчям. Чернець поставився до мене дуже приязно, привітав мене з наверненням і висловив декілька зауважень про мою пригоду, з чого я зрозумів, що пані Базиль детально йому її розповіла. Потім, легенько поплескавши мене по щоці, він порадив мені зберігати розважливість, не занепадати духом і заглянути до нього, щоб поговорити у вільний час. З того, яка йому виявлялася повага, я зрозумів, що він був досить поважною особою, а з його батьківського тону з пані Базиль я здогадався, що він її сповідальник. Добре пам’ятаю і те, що до його пристойної фамільярності з духовною дочкою домішувалися і знаки поваги до неї, яка у той час справила на мене менше враження, ніж справляє тепер. Коли б я був тоді розумнішим, мене зворушила б думка про те, що я зумів збудити почуття молодої жінки, такої поважаної своїм духівником!

Стіл виявився недостатньо великий для всіх нас, і довелося накрити ще маленький столик, за яким я і мав приємність обідати разом з паном прикажчиком. Від цього я нічого не втратив, ні в розумінні уваги до себе, ні в розумінні насолоди їжею, бо на наш столик присилали багато страв, що призначалися, звичайно ж, не йому. Все йшло чудово: жінки були дуже веселі, чоловіки галантні, а пані Базиль – чарівно люб’язна з гостями. Посеред обіду ми почули, як біля дверей зупинився екіпаж, і увійшов пан Базиль.

Так і бачу, як він входить у своєму червоному сюртуку із золотими ґудзиками – колір, який я з того дня зненавидів. Пан Базиль був високим і красивим чоловіком, дуже показний із себе. Він увійшов із шумом, маючи вигляд людини, яка заскочила всіх зненацька, хоча за столом сиділи самі його друзі. Дружина кинулася йому на шию, взяла його за руки, всіляко пригорталася до нього, але він не відповідав на її пестощі. Він привітався до присутніх, йому подали прибор, він почав їсти. Щойно зайшла мова про його подорож, як він, метнувши погляд на маленький столик, суворо запитав, що це за хлопчисько там сидить. Пані Базиль з усією наївністю пояснила йому. Він запитав, чи живу я в його будинку. Йому відповіли, що ні. «Чому ж? – провадив він грубо. – Якщо вже він стовбичить тут удень, то міг би залишатися й на ніч». Чернець заговорив і, справедливо віддавши хвалу пані Базиль, кількома словами похвалив і мою поведінку, додавши, що пан Базиль мав би не засуджувати благочестиве милосердя своєї дружини, а поспішив узяти в ньому участь, оскільки ніщо в цій справі не переходить межі пристойності. Чоловік заперечив, ледве стримуючи гнів з поваги до ченця, але з його гніву мені стало ясно, що він був обізнаний щодо мене і що прикажчик потурбувався про мене на свій копил.

Щойно ми вийшли з-за столу, як цей останній з торжеством повідомив мені, від імені свого пана, що мені наказано негайно покинути його будинок і ніколи в житті в ньому більше не з’являтися. Виконуючи своє доручення, він постарався зробити це якомога образливішим і жорстокішим для мене чином. Я пішов без жодного слова, але серце моє розривалося, не так від того, що я покидав милу жінку, як від думки, що залишав її в жертву грубості її чоловіка. Безперечно, він мав слушність у тому, що не бажав її невірності. Але, хоча вона була розважлива і з природи добра, вона все ж таки була італійкою, тобто мала характер чутливий і мстивий. І мені здається, він не мав рації, застосовуючи до неї такі методи, які здатні були якраз і накликати на нього те саме нещастя, якого він побоювався.

Отак закінчилася моя перша пригода. Я намагався ходити тією вулицею двічі чи тричі, аби хоч здалеку побачити ту, за якою нескінченно жалкувало моє серце. Але замість неї я бачив лише її чоловіка та пильного прикажчика, який, угледівши мене, виразно погрожував мені крамничним аршином. Зрозумівши, що мене підстерігають, я занепав духом і більше вже там не з’являвся. Тоді я вирішив бодай відвідати покровителя, якого пані Базиль для мене знайшла. Як на лихо, я не знав його ймення. Сподіваючись на випадкову зустріч з ним, я довго блукав навколо монастиря. Нарешті, інші події позбавили мене приємних спогадів про пані Базиль, і незабаром я зовсім забув про неї – так, що у мене, такого ж простого й недосвідченого юнака, як і раніше, не залишилось навіть потягу до гарних жінок.

Тим часом її щедрість дещо поповнила мій убогий гардероб, правда, досить скромно, бо, як розважлива жінка, вона більше турбувалася про чистоту, ніж про ошатність, і про те, щоб позбавити мене зайвих страждань, а не про мій блиск. Одяг, у якому я прибув із Женеви, ще не зносився, і вона додала до нього лише капелюх і трохи білизни. У мене не було манжетів, але вона мені їх не дала, хоча мені й дуже того хотілося. Вона вдовольнилася тим, що дала мені змогу бути охайним, і, поки я був у її товаристві, мені не доводилося нагадувати про це.