Звичай бiлої людини = The White Man's Way

He heard a snuffle behind him—a half-choking gasp or cough. Very slowly, because of his exceeding weakness and stiffness, he rolled over on his other side. He could see nothing near at hand, but he waited patiently. Again came the snuffle and cough, and outlined between two jagged rocks not a score of feet away he made out the gray head of a wolf. The sharp ears were not pricked so sharply as he had seen them on other wolves; the eyes were bleared and bloodshot, the head seemed to droop limply and forlornly. The animal blinked continually in the sunshine. It seemed sick. As he looked it snuffled and coughed again.

This, at least, was real, he thought, and turned on the other side so that he might see the reality of the world which had been veiled from him before by the vision. But the sea still shone in the distance and the ship was plainly discernible. Was it reality after all? He closed his eyes for a long while and thought, and then it came to him. He had been making north by east, away from the Dease Divide and into the Coppermine Valley. This wide and sluggish river was the Coppermine. That shining sea was the Arctic Ocean. That ship was a whaler, strayed east, far east, from the mouth of the Mackenzie, and it was lying at anchor in Coronation Gulf. He remembered the Hudson’s Bay Company chart he had seen long ago, and it was all clear and reasonable to him.

He sat up and turned his attention to immediate affairs. He had worn through the blanket wrappings, and his feet were shapeless lumps of raw meat. His last blanket was gone. Rifle and knife were both missing. He had lost his hat somewhere, with the bunch of matches in the band, but the matches against his chest were safe and dry inside the tobacco pouch and oil paper. He looked at his watch. It marked eleven o’clock and was still running. Evidently he had kept it wound.

He was calm and collected. Though extremely weak, he had no sensation of pain. He was not hungry. The thought of food was not even pleasant to him, and whatever he did was done by his reason alone. He ripped off his pants legs to the knees and bound them about his feet. Somehow he had succeeded in retaining the tin bucket. He would have some hot water before he began what he foresaw was to be a terrible journey to the ship.

His movements were slow. He shook as with a palsy. When he started to collect dry moss he found be could not rise to his feet. He tried again and again, then contented himself with crawling about on hands and knees. Once he crawled near to the sick wolf. The animal dragged itself reluctantly out of his way, licking its chops with a tongue which seemed hardly to have the strength to curl. The man noticed that the tongue was not the customary healthy red. It was a yellowish brown and seemed coated with a rough and half-dry mucus.

After he had drunk a quart of hot water the man found he was able to stand, and even to walk as well as a dying man might be supposed to walk. Every minute or so he was compelled to rest. His steps were feeble and uncertain, just as the wolf’s that trailed him were feeble and uncertain; and that night, when the shining sea was blotted out by blackness, he knew he was nearer to it by no more than four miles.

Throughout the night he heard the cough of the sick wolf, and now and then the squawking of the caribou calves. There was life all around him, but it was strong life, very much alive and well, and he knew the sick wolf clung to the sick man’s trail in the hope that the man would die first. In the morning, on opening his eyes, he beheld it regarding him with a wistful and hungry stare. It stood crouched, with tail between its legs, like a miserable and woebegone dog. It shivered in the chill morning wind and grinned dispiritedly when the man spoke to it in a voice that achieved no more than a hoarse whisper.

The sun rose brightly, and all morning the man tottered and fell toward the ship on the shining sea. The weather was perfect. It was the brief Indian summer of the high latitudes. It might last a week. Tomorrow or next day it might be gone.

In the afternoon the man came upon a trail. It was of another man, who did not walk, but who dragged himself on all fours. The man thought it might be Bill, but he thought in a dull, uninterested way. He had no curiosity. In fact sensation and emotion had left him. He was no longer susceptible to pain. Stomach and nerves had gone to sleep. Yet the life that was in him drove him on. He was very weary, but it refused to die. It was because it refused to die that he still ate muskeg berries and minnows, drank his hot water, and kept a wary eye on the sick wolf.

He followed the trail of the other man who dragged himself along, and soon came to the end of it—a few fresh-picked bones where the soggy moss was marked by the foot pads of many wolves. He saw a squat moose-hide sack, mate to his own, which had been torn by sharp teeth. He picked it up, though its weight was almost too much for his feeble fingers. Bill had carried it to the last. Ha-ha! He would have the laugh on Bill. He would survive and carry it to the ship in the shining sea. His mirth was hoarse and ghastly, like a raven’s croak, and the sick wolf joined him, howling lugubriously. The man ceased suddenly. How could he have the laugh on Bill if that were Bill; if those bones, so pinky-white and clean, were Bill?

He turned away. Well, Bill had deserted him; but he would not take the gold, nor would he suck Bill’s bones. Bill would have, though, had it been the other way around, he mused as he staggered on.

He came to a pool of water. Stooping over in quest of minnows, he jerked his head back as though he had been stung. He had caught sight of his rellected face. So horrible was it that sensibility awoke long enough to be shocked. There were three minnows in the pool, which was too large to drain; and after several ineffectual attempts to catch them in the tin bucket he forbore. He was afraid, because of his great weakness, that he might fall in and drown. It was for this reason that he did not trust himself to the river astride one of the many drift logs which lined its sandspits.

That day he decreased the distance between him and the ship by three miles; the next day by two—for he was crawling now as Bill had crawled; and the end of the fifth day found the ship still seven miles away and him unable to make even a mile a day. Still the Indian summer held on, and he continued to crawl and faint, turn and turn about; and ever the sick wolf coughed and wheezed at his heels. His knees had become raw meat like his feet, and though he padded them with the shirt from his back it was a red track he left behind him on the moss and stones. Once, glancing back, he saw the wolf licking hungrily his bleeding trail, and he saw sharply what his own end might be—unless—unless he could get the wolf. Then began as grim a tragedy of existence as was ever played—a sick man that crawled, a sick wolf that limped, two creatures dragging their dying carcasses across the desolation and hunting each other’s lives.

Had it been a well wolf, it would not have mattered so much to the man; but the thought of going to feed the maw of that loathsome and all but dead thing was repugnant to him. He was finicky. His mind had begun to wander again and to be perplexed by hallucinations, while his lucid intervals grew rarer and shorter.

He was awakened once from a faint by a wheeze close in his ear. The wolf leaped lamely back, losing its footing and falling in its weakness. It was ludicrous, but he was not amused. Nor was he even afraid. He was too far gone for that. But his mind was for the moment clear, and he lay and considered. The ship was no more than four miles away. He could see it quite distinctly when he rubbed the mists out of his eyes, and he could see the white sail of a small boat cutting the water of the shining sea. But he could never crawl those four miles. He knew that, and was very calm in the knowledge. He knew that he could not crawl half a mile. And yet he wanted to live. It was unreasonable that he should die after all he had undergone. Fate asked too much of him. And, dying, he declined to die. It was stark madness, perhaps, but in the very grip of death he defied death and refused to die.

He closed his eyes and composed himself with infinite precaution. He steeled himself to keep above the suffocating languor that lapped like a rising tide through all the wells of his being. It was very like a sea, this deadly languor that rose and rose and drowned his consciousness bit by bit. Sometimes he was all but submerged, swimming through oblivion with a faltering stroke; and again, by some strange alchemy of soul, he would find another shred of will and strike out more strongly.

Without movement he lay on his back, and he could hear, slowly drawing nearer and nearer, the wheezing intake and output of the sick wolf’s breath. It drew closer, ever closer, through an infinitude of time, and he did not move. It was at his ear. The harsh dry tongue grated like sandpaper against his cheek. His hands shot out—or at least he willed them to shoot out. The fingers were curved like talons, but they closed on empty air. Swiftness and certitude require strength, and the man had not this strength.

The patience of the wolf was terrible. The man’s patience was no less terrible. For half a day he lay motionless, fighting off unconsciousness and waiting for the thing that was to feed upon him and upon which he wished to feed. Sometimes the languid sea rose over him and he dreamed long dreams; but ever through it all, waking and dreaming, he waited for the wheezing breath and the harsh caress of the tongue.

He did not hear the breath, and he slipped slowly from some dream to the feel of the tongue along his hand. He waited. The fangs pressed softly; the pressure increased; the wolf was exerting its last strength in an effort to sink teeth in the food for which it had waited so long. But the man had waited long, and the lacerated hand closed on the jaw. Slowly, while the wolf struggled feebly and the hand clutched feebly, the other hand crept across to a grip. Five minutes later the whole weight of the man’s body was on top of the wolf. The hands had not sufficient strength to choke the wolf, but the face of the man was pressed close to the throat of the wolf and the mouth of the man was full of hair. At the end of half an hour the man was aware of a warm trickle in his throat. It was not pleasant. It was like molten lead being forced into his stomach, and it was forced by his will alone. Later the man rolled over on his back and slept.

There were some members of a scientific expedition on the whaleship Bedford. From the deck they remarked a strange object on the shore. It was moving down the beach toward the water. They were unable to classify it, and, being scientific men, they climbed into the whaleboat alongside and went ashore to see. And they saw something that was alive but which could hardly be called a man. It was blind, unconscious. It squirmed along the ground like some monstrous worm. Most of its efforts were ineffectual, but it was persistent, and it writhed and twisted and went ahead perhaps a score of feet an hour.

Three weeks afterward the man lay in a bunk on the whaleship Bedford, and with tears streaming down his wasted cheeks told who he was and what he had undergone. He also babbled incoherently of his mother, of sunny southern California, and a home among the orange groves and flowers.

The days were not many after that when he sat at table with the scientific men and ship’s officers. He gloated over the spectacle of so much food, watching it anxiously as it went into the mouths of others. With the disappearance of each mouthful an expression of deep regret came into his eyes. He was quite sane, yet he hated those men at mealtime. He was haunted by a fear that the food would not last. He inquired of the cook, the cabin boy, the captain, concerning the food stores. They reassured him countless times; but he could not believe them, and pried cunningly about the lazaret to see with his own eyes.

It was noticed that the man was getting fat. He grew stouter with each day. The scientific men shook their heads and theorized. They limited the man at his meals, but still his girth increased and he swelled prodigiously under his shirt.

The sailors grinned. They knew. And when the scientific men set a watch on the man they knew. They saw him slouch for’ard after breakfast, and, like a mendicant, with outstretched palm, accost a sailor. The sailor grinned and passed him a fragment of sea biscuit. He clutched it avariciously, looked at it as a miser looks at gold, and thrust it into his shirt bosom. Similar were the donations from other grinning sailors.

The scientific men were discreet. They let him alone. But they privily examined his bunk. It was lined with hardtack; the mattress was stuffed with hardtack; every nook and cranny was filled with hardtack. Yet he was sane. He was taking precautions against another possible famine—that was all. He would recover from it, the scientific men said; and he did, ere the Bedford’s anchor rumbled down in San Francisco Bay.

Любов до життя

 
Ніщо не піде в забуття,
не марно ми на відчай грали;
ми за ціною не стояли
у грі, де ставкою – життя.
 

Вони сходили з берега кульгаючи; той із двох чоловіків, що йшов першим, раз послизнувся на кам’янистому розсипі. Обоє знемагали від утоми, і на їхніх обличчях застиг байдужий, покірливий вираз, що з’являється після тривалих випробувань. За плечима в них висіли важкі мішки на ременях. Передні лямки мішків були закріплені на голові – це трохи полегшувало тягар. Кожен ніс рушницю. Вони йшли згорбившись, із опущеними плечима і похиленою головою, втупивши погляд у землю.

– Якби в нас було хоч два набої з тих, що лежать у схованці, – сказав другий чоловік.

Його голос звучав мляво, спроквола. Він говорив зовсім невиразно; і його товариш, ступивши у молочно-білу воду, що пінилася навколо скель, нічого не відповів.

Другий ішов за ним слідом. Вони не зняли черевиків, хоч вода була холодна як лід, – така холодна, що заболіли кісточки на ногах, а пальці заніміли. Подекуди вода сягала їм до колін, і обоє хиталися, намагаючись зберегти рівновагу.

Той, що йшов позаду, послизнувся на гладкому камені і ледь не впав, та відчайдушним зусиллям утримався на ногах. Тієї ж миті він голосно скрикнув од болю. Здавалося, він от-от знепритомніє: він ривком простяг перед собою вільну руку, ніби шукаючи опори в повітрі. Опанувавши себе, він ступив уперед, та заточився і ледве не впав знову. Тоді він став і поглянув на свого товариша, що навіть не озирнувся у його бік.

Якусь мить чоловік стояв нерухомо, ніби вагаючись, потім крикнув:

– Чуєш, Білле, я підвернув ногу!

Білл шкутильгав далі по молочно-білій воді. Він не озирнувся. Чоловік дививсь йому вслід, і, хоч його обличчя лишалося байдужим, очі в нього були як у пораненого оленя.

Його супутник насилу вибрався на берег і рушив далі, жодного разу не озирнувшись. Чоловік посеред річки стежив за ним. Його губи ледь тремтіли, і жорсткі темні вуса над ними ворушилися. Він облизнув пересохлі губи.

– Білле! – закричав він.

Це був відчайдушний крик людини, що потрапила в біду. Проте Білл не повернув голови. Чоловік дивився, як він іде, зігнувшись і незграбно кульгаючи, як він непевно піднімається пологим схилом до ледь видимого небокраю, на вершину низького пагорба. Він дивився йому вслід доти, поки Білл не перетнув вершину і не зник з очей. Тоді чоловік відвів погляд і повільно озирнув той світ, в якому тепер лишався сам-один.

Над обрієм тьмяно світилося сонце, майже невидиме у мареві туману, що здавався густою безформною масою без кінця та краю. Чоловік сперся всією вагою тіла на одну ногу і дістав годинника. Була четверта година, і, оскільки настав кінець липня чи то початок серпня – він уже тижнів зо два як втратив лік дням, – сонце мусило стояти на північному заході. Він поглянув на південь, знаючи, що десь у тому напрямі, за цими похмурими пагорбами, лежить Велике Ведмеже озеро; також він знав, що там, на Канадській пустці, вершить свій відлюдний шлях Полярне коло. Річка, в якій він стояв, була притокою ріки Коппермайн, яка тече на північ і впадає у затоку Коронації, у Північний Льодовитий океан. Він ніколи там не бував, проте якось бачив цю місцевість на карті Компанії Гудзонської затоки.

Він знову озирнув світ довкола себе. Видовище було невтішне. Усюди, куди не глянь, нерівна лінія обрію, замкнена низькими пагорбами; ні деревця, ні кущика, ні трави – нічого, крім жахливої, моторошної пустки, що сповнила його очі страхом.

– Білле! – прошепотів він і повторив знову: – Білле!

Він схилився до білої води – так, наче ця пустка давила його своєю нездоланною силою, гнітила безмовним жахом. Він судомно здригнувся, наче у лихоманці, і його рушниця з плюскотом упала у воду. Це змусило його схаменутись. Він переборов страх, зібрався на силі і, потягшись уперед, занурив руку у воду і витяг рушницю. Потім він посунув мішок ближче до лівого плеча, щоб тягар не натруджував поранену ногу. А затим повільно, обережно рушив до берега, кривлячись од болю.

Він не зупинявся. З відчайдушною, нестямною рішучістю, не зважаючи на біль, кульгаючи і спотикаючись, він спішив зійти на вершину пагорба, за яким зник його товариш, і при цьому виглядав ще більш смішним і незграбним, ніж той. Але, піднявшись нагору, він побачив лише порожню, безживну долину. Він знову пересилив свій страх і, посунувши мішок ще ближче до лівого плеча, поплентався вниз.

Дно долини розкисло від води, що її, наче губка, вбирав у себе густий мох. На кожному кроці вода хлюпала з-під ніг, і щоразу, як він відривав ступню від землі, чулося жвакання – болотяна твань неохоче послаблювала свою чіпку хватку. Він торував собі шлях од озерця до озерця, ступаючи у сліди Білла, – по каменях, що стирчали серед моху, наче острівці.

Лишившись на самоті, він не заблукав. Він знав, що скоро вийде на те місце, де сухі ялиці та ялини, низькі й чахлі, оточують маленьке озеро тітчін-нічілі – місцевою мовою це значить «країна малих паличок». А в це озеро впадає струмок, і вода в ньому не біла. Там, над струмком, росте очерет – це він пам’ятає добре, – але дерев там немає. Він піде за течією до гирла, до вододілу, перейде через вододіл до гирла іншого струмка, що тече на захід, і спуститься до того місця, де струмок впадає у річку Діз. А там він знайде схованку під перевернутим каное, що завалене камінням. У схованці лежать набої для рушниці, риболовні гачки та волосінь, невелика сітка – усе, щоб добути собі поживу. І ще там є борошно – щоправда, небагато, – шматок бекону і трохи бобів.

Білл дочекається його там, і вони рушать на південь по річці Діз, до Великого Ведмежого озера, перепливуть через озеро і підуть далі на південь, весь час на південь, аж поки дійдуть до Маккензі. На південь, весь час на південь, бо зима йтиме за ними слідом, і стрімку течію річки скує крига, і дні стануть холодними, – на південь, до якого-небудь відділення Компанії Гудзонської затоки, де тепло, і ростуть високі пишні дерева, і їжі вдосталь.

Так думав чоловік, насилу плентаючи вперед. Та хоч як тяжко йому було переборювати тілесну слабкість, ще тяжче було боротися з сумнівами – думати, що Білл його не покинув, що Білл будь-що дочекається його біля схованки. Він мусить так думати, а інакше немає сенсу боротися далі – можна тільки лягти на землю і померти. І коли тьмяна куля сонця повільно сховалася на північному заході, він уже встиг полічити – і не один раз – кожен дюйм того шляху на південь, що вони з Біллом мусять пройти, перш ніж їх наздожене зима. Він подумки підраховував запаси їжі у схованці й запаси їжі у відділенні Компанії Гудзонської затоки, підраховував знову й знову. Він не їв уже два дні; та набагато довше не їв досхочу. Подеколи він схилявся, зривав бліді болотяні ягоди, клав їх до рота, жував і ковтав. Болотяна ягода – це дрібна насінина у водянистій оболонці. В роті оболонка розтає, лишається тільки тверда і гірка насінина. Він знав, що цими ягодами не можна наїстись, але терпляче жував їх із тією надією, що переважає знання і не зважає на досвід.

О дев’ятій годині він забив ногу об камінь, спіткнувся і, знеможений, утомлений, упав на землю. Деякий час він лежав на боці не ворушачись. Потім скинув наплічні ремені й сяк-так спромігся сісти. Ще не стемніло, і в тьмяному присмерку він почав шукати між камінням сухий мох. Назбиравши цілий оберемок, він розпалив вогнище – чадне, димне вогнище – і повісив над ним жерстяний казанок із водою.

Він розв’язав мішок і насамперед полічив свої сірники. Їх було шістдесят сім. Для певності він полічив тричі. Потім розділив сірники на три купки і загорнув кожну в проолієний папір; один пакуночок поклав у порожній кисет, другий – за підкладку пошарпаного капелюха, третій – за пазуху. Коли він із цим упорався, йому раптом стало страшно, і він знову розгорнув сірники та перелічив іще раз. Їх таки було шістдесят сім.

Він висушив мокрі черевики біля вогнища. Від мокасинів лишилося шкураття. Шкарпетки, зшиті з ковдри, порвались, і ноги в нього були збиті до крові. Поранена нога боліла, і він оглянув її. Вона розпухла і вся стала така ж товста, як коліно. Він одірвав довгу смужку від однієї з двох ковдр і туго перев’язав ногу, відірвав іще кілька смужок і обмотав ними ноги замість мокасинів та шкарпеток. Потім випив гарячої води, завів годинника і заповз під ковдру.

Він спав як убитий. Опівночі стемніло, а потім знову розвиднилося. На північному сході зійшло сонце – чи просто там стало трохи світліше, бо сонце ховалося за сірими хмарами.

О шостій він прокинувся, лежачи на спині. Позирнув угору, на сіре небо, і відчув голод. Спершись на лікоть, він повернувся, раптом почув голосне форкання і побачив великого оленя-карибу, що дивився на нього зі сторожкою цікавістю. Олень був не далі ніж футів за п’ятдесят од нього, і чоловік ураз уявив собі вигляд і запах оленячого м’яса, що шкварчить на сковорідці. Він мимоволі схопив незаряджену рушницю, прицілився й натиснув на спуск. Олень форкнув і кинувся геть, дзвінко стукаючи копитами по камінню.

Чоловік вилаявся і пожбурив рушницю. Він стогнав, намагаючись підвестися, – це було дуже тяжко і забрало багато часу. Суглоби в нього наче заіржавіли і рухалися з неймовірним зусиллям, кожен порух потребував надзвичайного напруження волі. Коли він урешті звівся на ноги, йому знадобилося ще кілька хвилин, аби випростатись і стати прямо, як личить людині.

Він виліз на невеликий пагорбок і роззирнувся довкола. Ні дерев, ні кущів, нічого, крім сірого моря моху, де маячили сірі скелі, сірі озерця і сірі струмки. Небо також було сіре. Ні сонця, ні сонячного світла! Він не уявляв, де знаходиться північ, і забув, звідки прийшов учора ввечері. Та він не заблукав. Він знав це. Скоро він прийде у країну маленьких паличок. Звичайно, вона десь ліворуч, недалеко звідси – певно, за найближчим пагорбом.

Він повернувся назад, аби спакувати свою торбину для подорожі. Перевірив, чи на місці три пакунки з сірниками, але рахувати сірники не став. Проте він ще трохи зволікав у роздумах, дивлячись на товстий мішечок з оленячої шкіри. Мішечок був невеликий, вміщався між долонями, але важив п’ятнадцять фунтів – стільки ж, скільки всі інші речі, – і це його непокоїло. Зрештою він відклав мішечок убік і продовжував пакувати торбину. Та за мить він глипнув на мішечок, квапливо схопив його і з викликом озирнувся довкола – так, наче пустеля намагалася його пограбувати. І коли він звівся на ноги, щоб іти, мішечок лежав у торбині в нього за спиною.

Він звернув ліворуч і час від часу зупинявся, зриваючи болотяні ягоди. Нога в нього задерев’яніла, він почав ще більше кульгати, але біль у нозі не можна було навіть порівняти з болем у шлунку. Муки голоду були нестерпні. Біль допікав йому все дужче, і врешті-решт він уже не міг думати про те, в який бік слід іти, щоб потрапити у країну малих паличок. Болотяні ягоди не вгамовували цей біль, тільки пекли гіркотою язик і піднебіння.

Він дійшов до невеликої долини, і зграя сполоханих куріпок із шумом зринула в повітря з каменів та пагорбків. «Кр-р, кр-р, кр-р!» – кричали птахи. Він кинув у них каменем, та не влучив. Тоді, поклавши мішок на землю, почав підкрадатися до них, як кішка підкрадається до горобців. Штани в нього порвались об гостре каміння, і від колін тягнувся кривавий слід; та цей біль затьмарили муки голоду. Він повз по мокрому мохові, його одяг намок, тіло змерзло; та він цього не помічав, думаючи тільки про їжу. А куріпки злітали просто перед ним, поки це «кр-р, кр-р, кр-р» не зазвучало для нього, мов насмішка. Тоді він вилаяв птахів і почав уголос передражнювати їхній крик.

Була мить, коли він надибав куріпку, що, мабуть, спала. Він її не бачив, поки та не пурхнула просто йому в лице зі своєї схованки між каменів. Схопив її так само швидко, як вона злетіла, та в руці у нього лишилося тільки три білі пір’їни з хвоста. Він дивився на куріпку, що полетіла геть, із такою ненавистю, ніби вона зробила йому страшне зло. Потім повернувся назад і завдав собі на плечі мішок.

Опівдні він дістався до болотистої долини, де здобичі було більше. Осторонь пройшло стадо оленів, двадцять чудових тварин, що на відстані рушничного пострілу були недосяжні для нього. Він відчув дике бажання бігти за ними, певний, що дожене стадо. Потім назустріч йому трапилася чорна лисиця з куріпкою в зубах. Чоловік закричав. Це був страшний крик, проте лисиця, злякано сахнувшись убік, не впустила здобичі.

Надвечір він ішов за течією молочно-білого від вапна струмка, що протікав серед рідкого очерету. Схопивши очеретину біля самого кореня, він вирвав щось схоже на молоду цибулину, не більшу від цвяха. Вона була м’яка і так захрустіла на зубах, що, певно, мусила смакувати добре. Але волокна виявилися жорсткими, просякнутими водою, як болотяні ягоди, і з них не було ніякої поживи. Він скинув свій мішок і рачки поповз у зарості очерету, хрумкаючи, мов жуйна тварина.

Він дуже стомився, і йому часто хотілося перепочити – лягти на землю та заснути; але щось тягнуло його вперед – не так бажання дійти до країни малих паличок, як голод. Він шукав жаб в озерах, копав нігтями землю, сподіваючись знайти хробаків – хоч і знав, що ні жаби, ні хробаки не живуть тут, на далекій Півночі.

Він марно заглядав у кожну калюжу і зрештою, коли вже звечоріло, побачив у одній такій калюжі самотню рибинку завбільшки з пічкура. Він занурив у воду праву руку аж по плече, та риба вислизнула. Він почав ловити її обома руками і розбурхав мул на дні. Розхвилювавшись, упав у воду і вимок до пояса. Тепер він так скаламутив воду, що риби й зовсім не було видно, і довелося чекати, поки мул осяде на дно.

Потім знову заходився ловити – поки вода знову не скаламутилася. Та чекати він не міг. Відв’язав жерстяне цеберко і почав вибирати воду. Спершу він черпав із шаленим завзяттям, облився і виливав воду так близько від себе, що вона знову стікала в калюжу. Потім почав черпати обережно, намагаючись бути спокійним, хоч серце в нього калатало і руки тремтіли. За півгодини калюжа була вичерпана майже до дна, води лишилося зі склянку, не більше. А риби не було. Він побачив непомітну розколину між камінням, крізь яку риба прослизнула до сусідньої, більшої калюжі – такої великої, що її не можна було б вичерпати і за добу. Якби знав про цю розколину, він би одразу затулив її каменем і спіймав рибу.

Подумавши про це, у розпачі кинувся на мокру землю. Спочатку він плакав тихо, потім заридав уголос, озиваючись до безжальної пустки довкола; і ще довго здригався у плачі без сліз.

Він розпалив вогнище і зігрівся, випивши багато окропу, а потім умостився на кам’янистому виступі, як минулої ночі. Перед сном перевірив, чи не намокли сірники, і завів годинника. Ковдри були вогкі й холодні. Ногу судомив біль. Та він відчував лише голод – і в тривожному сні марив про бенкети та святкові столи, повні їжі.

Він прокинувся, змерзлий і кволий. Сонця не було. Сірі барви землі й неба зробилися темнішими та глибшими. Налітав різкий вітер, і перший сніг побілив пагорби. Повітря ніби загусло і побіліло, поки він розпалював вогонь і кип’ятив воду. Це пішов мокрий сніг, радше схожий на дощ, сніжинки були великі та просочені водою. Спершу вони танули, ледве торкнувшись землі, але сніг усе йшов, укриваючи землю, і зрештою намочив мох у вогнищі, і вогонь погас.

Це було для нього знаком, що треба знову спакувати мішок і плентатися вперед, невідомо куди. Він уже не думав ані про країну малих паличок, а ні про Білла, ні про схованку під перевернутим каное біля річки Діз. Ним володіло одне бажання – їсти. Він божеволів од голоду. Не зважав, куди йде – аби тільки по рівній місцині. Він навпомацки шукав під мокрим снігом водянисті болотяні ягоди, навмання висмикував із корінням стеблини очерету. Та все це не мало смаку і не давало поживи. Він знайшов якусь траву, кислу на смак, і з’їв її всю, скільки знайшов, та цього було дуже мало, бо трава стелилася по землі, і її було важко знайти під снігом завтовшки у кілька дюймів.

Цієї ночі в нього не було ні вогню, ні гарячої води, і він заповз під ковдру й заснув тривожним од голоду сном. Сніг обернувся на мокрий дощ. Він багато разів прокидався, відчуваючи, що дощ мочить йому лице. Настав день – сірий день без сонця. Дощ перестав. Гостре відчуття голоду вщухло. Тепер він уже не жадав їжі. Лишився тільки тупий біль і важкість у шлунку, та це його не надто бентежило. Він трохи оговтався і знову міг думати про країну малих паличок та схованку біля річки Діз.

Він розірвав рештки однієї ковдри на клапті й обмотав скривавлені ноги. Потім перев’язав поранену ногу і приготувався до денного переходу. Взявшись за торбину, довго роздумував над мішечком з оленячої шкіри, та зрештою забрав і його.

Сніг розтанув під дощем, і тільки вершини пагорбів лишалися білими. Визирнуло сонце, і йому вдалося визначити сторони світу, хоча тепер він знав, що збився з дороги. Мабуть, блукаючи останніми днями, він зайшов надто далеко вліво. Тепер він звернув праворуч, аби повернутися на вірний шлях.