Украдене щастя

Ява сьома

Тi самi без Миколи.

Анна порається коло постелi.

Жандарм пiдходить до неї i бере її за плечi.

Жандарм. Анно!

Анна (ледве чутно). Чого тобi?

Жандарм. Що, ти навiть поглянути на мене не хочеш?

Анна обертається до нього лицем, але зараз спускає очi вниз i мовчить. Жандарм довго дивиться на неї.

Нелюди! Поганцi! Таки додержали слова, закопали тебе живцем у могилу! Бог би їм сього не простив!

Анна. Про кого се ти?

Жандарм. А про кого ж би, як не про твоїх коханих братчикiв? Знаєш, як мене взяли до вiйська, то один iз них у коршмi виразно сказав менi: "Ти, Михайле, iди в божий час, але про Анну i не думай. Не буде вона твоя, хоч би ми мали її живцем у могилу закопати". Я тодi розсмiявся йому в очi, але бачу, що вони таки поставили на своїм.

Анна (несмiло). Так ти… не гнiваєшся на мене? Не проклинаєш мене?

Жандарм. На тебе, бiдна сирото! Хiба ж я не знаю, що ти тут нiчого не винна, що у тебе не було власної волi, що тебе загукали, одурили, замучили?

Анна плаче.

Та нi, признаюся тобi, в першiй хвилi, дiзнавшися, що ти вийшла замуж за отсього тумана, я був лютий на тебе. Я був би вбив тебе, коли б ти була де близько. Я цiлими днями бiгав мов одурiлий по полю i кляв тебе, просив на тебе у бога найтяжчої кари, найстрашнiшого лиха,

Анна (перелякана). Михайле!

Жандарм. Не бiйся, бог не дитина, щоби слухати прокльонiв одурiлого чоловiка.

Анна (крiзь сльози). Ой, боюсь, що вiн таки вислухав тебе!

Жандарм (радiсно). Що? Значить, ти не забула мене? Любиш мене ще, Анно?

Анна (з переляком вiдпихає його вiд себе). Мовчи, мовчи! Що ти говориш? Не смiй до мене так говорити. Я шлюбна жiнка, я чоловiка маю.

Жандарм. Е, що такий чоловiк! Нинi є, а завтра може не бути.

Анна. Як то? Що се значить? Що ти говориш?

Жандарм. Нiчого. Так собi. Але якби його не було, то ти…

Анна. Мовчи! Мовчи!Не говори! I про чоловiка мого не смiй думати нiчого злого!

Жандарм. Ет, говори собi! Се ми вже побачимо. Що я про нього думаю, то моя рiч.

Анна (бере його за рам'я). Михайле, що ти думаєш, скажи менi?

Жандарм. Дай менi спокiй! Завтра побачиш!

Анна. Завтра? Значить, є щось? Ти щось задумав? Щось страшне? О, так! Бачу се по твоїх очах! Чула се с твого голocy, коли ти розпитував його про тi шрами. О, я знаю тебе, у тебе кам'яне серце! Я не буду просити тебе, щоб ти змилувався над нами, не погубляв нас. Одно тiлькi тобi скажу, що двоє невинних людей вiзьмеш на душу!

Жандарм. Я маю в бозi надiю, анi одного не вiзьму. Але те одно тобi скажу, що твiй чоловiк був би дуже добре зробив, коли би був нинi дома сидiв i не їздив на заробок.

Анна. Звiр ти, звiр лютий! Наострився пожерти нас i тепер думаєш, що найшов притоку. Але бог тебе покарає, тяжко покарає!

Жандарм (смiється). Ха, ха, ха! Ось гарно: двоє мерцiв зiйшлося, що за життя любилися i по смертi одно за друге не забули, а зiйшовшися, не мають що лiпшого робити, як сваритися. Анно, серце моє! Невже ж я такий ненависний тобi?

Анна. Чого ти хочеш вiд мене? Чого прийшов у сi сторони?

Жандарм. Богом тобi клянуся, що я не хотiв. Два мiсяцi я вже тут, а знаєш сама, що я досi оминав вашу хату. Аж сьогодня — не знаю, чи бог, чи зла доля завели мене до вас.

Анна. Годi. Чоловiк iде! (Стелить постiль, Жандарм сiдає кiнець столу i нiби дрiмає.)

Ява восьма

Тi самi i Микола з околотом соломи.

Микола (кидає околiт насеред хати). Ну, та й шаруга ж там, господи! Завтра, мабуть, нашу хату рiвно зi стрiхою замете. Адже я ледво докопався з хати до стодоли. (Роздягається.) А ти що, Михайле, дрiмаєш? А я думав, що ти з давньою знайомою (моргає на Анну) схочеш побалакати. Адже ви колись любилися…

Жандарм. Е, чи однi то дурницi чоловiковi по головi стрiляли, поки молодий був. А тепер, як чоловiка в вiйську промуштрували, та по босняцьких горах прогонили, та на шандарськiй службi пiдгартували, то куди вже йому давнi любощi згадувати. Та й твоя жiнка, вибачай за слово, якась мов прикисла троха. Мабуть, мiцно її в руках держиш, га?

Микола. Я? Її? Господи, та вона мене… Та я би її… Але що таке говорити! Смiшно менi, старому. А от що сумує та тоскує вона коло мене, се правда.

Жандарм. Ну, се вже ваша обоїх рiч. Що менi в те мiшатися!

Микола. Так, брате, твоя правда. Муж i жона — одна сотона; чужому нема що туди пальцi втиркати.

Анна (стелить Жандармовi на землi). Ти, Миколо, дверi позамикав?

Микола. Ба, аякже! (Позiває.) О, пора в стебло. (Хреститься i шепотом молиться до образiв.)

Жандарм. Та хiба й собi роздягатися. (Роздягається, хреститься i лягає на землi.) А якби я завтра рано не збудився, то будьте ласкавi збудити мене, скоро встанете.

Анна. Добре, добре. (Кладе його карабiн на лаву, заглядає до печi i затикає її. Тим часом Микола, скiнчивши молитву, розперiзується i лягає на постелi.)

Микола. Ти спиш уже, Михайле?

Жандарм. Та дрiмаю. Або що таке?

Микола. Та нiчого. Добранiч тобi!

Жандарм. Добранiч!

Анна хреститься, вiдтак стає за припiчок i гасить лампу.

Заслона спадає.

Дiя друга

Декорацiя та сама. День. В печi горить.

Микола парить березове пруття i крутить ужiвки.

Анна то порається коло печi, то помагає йому.

Ява перша

Микола i Анна.

Микола. Ну, держи добре, не пускай! (Крутить.) Так. Тепер давай сюда. Най його хороба спiткає з його латрами! Плюнув би чоловiк на той заробок, а тут нi, їдь знов, щоби того проклятого латра докапарити, щоб вiн йому стiкся.

Анна. Та чень нинi легше буде їхати, нiж учора. Бач, випогодилося!

Микола. Ага, випогодилося! А вчора дорогу замело зо шумом, що й слiду не найти. Нi, я таки не поїду сьогодня. I себе збавлю, i худобу, а за що? Нехай вiн пропадає зi своїми латрами.

Анна. Та то певно, що лiпше не їхати, нiж по снiгах з тягарем копатися. Латри не втечуть, а робота й дома найдеться. Ой, якби ти був учора мене послухав та, не їхав!

Микола. Або що?

Анна. Та нiчого. Але моє серце чує якусь бiду. Яка менi нинi погань снилася, то нехай бог боронить! Десь нiби я коралi сiю по хатi, по оборi, по цiлiм селi, та такi грубi та червонi…

Микола (немов сам до себе). Коралi-то сльози.

Анна. А далi десь нiби на нашу хату з усiх бокiв пси гавкають, у дверi лiзуть, у вiкна голови пхають, та такi лютi та розжертi…

Микола. Лютi пси — то напасть.

Анна. А далi десь нiби мене до шлюбу вбирають а в саме бiле: бiлi черевики, бiлу спiдницю, бiлу перемiтку.

Микола. Свят, свят, свят! Що тобi, жiнко? Най бог вiдвертає вiд нас усе лихе! Що ти говориш?

Анна. Та що таке? Хiба се що значить?

Микола. Та… бодай у лиху годину не згадувати! Господи! Сон, мара! На все божа воля. Не треба нiколи забiгати поперед батька в пекло, ось що! (Крутить далi.) Гм, i що його робити з тими латрами, i сам не знаю.

Анна. Може би пiти спитати Бабича, чи вiн їде?

Микола. То правда. Як вiн їде, то нiяково менi лишатися. Як тiлько сани полагоджу, то зараз пiду до нього. (Кидає готовi ужiвки i сiдає на лавi.) Ой, крижi болять! Господи, проробив чоловiк свою силу на чужих людей, а тепер для себе лиш останочки лишилися. Анно!

Анна (коло печi). Чого тобi?

Микола. Що сей шандар так рано схопився? Я й не бачив, коли вийшов.

Анна. Казав, що мусить, служба…

Микола. А знаєш, я як його побачив, то зразу одеревiв на мiсцi. В таку годину, в тiм мундирi — зовсiм здавалося, що се мертвець з тамтого свiту до нас приходить. А тим часом, бачу, вiн живий.

Анна. А хiба ж ти не знав, що вiн у наших сторонах?

Микола. Я? Та вiдки я мав знати? Я був певнiсiнький, що вiн давно вже зогнив у Боснi. Адже ж твiй братьб присягався передо мною, що його нема на свiтi, навiть карту з вiйська показував. Тiлько то бiда, що я неписьменний, то й не мiг прочитати.

Анна. Значить, i тебе так само одурили, як i мене.

Микола. Не знаю, пощо їм так конечно забаглося випхати тебе на десяте село.

Анна. А я знаю. Не хотiли менi нiчого дати з вiтцiвщини. Ну, а якби я була пiшла за Гурмана, то той би їм був з горла видер. Ти знаєш, який вiн був чоловiк. Боялися його, то й постаралися разом з вiйтом, що його, одинака в матерi, випхано на вiйну, а потому скористали з часу, щоби мене також випхати в iнший бiк. Ось i вся мудрiсть.

Микола. Господи, а я й не догадувався, куди стежка в горох! Чоловiк з багачами кумпанiї не водив, то й на багацьких штуках не розумiється.

Анна проходить коло нього, вiн ловить її, прихилює i цiлує в чоло.

Бiдна ти моя небого! А ти дуже любила сього Михайла?

Анна (спалахнувши). Ну, що вже про се говорити? Любила чи не любила, тепер нема що й згадувати. От радше йди сани ладь! Обiд уже готов. Поки ти там упораєшся, то вже вистигне як слiд.

Микола. Твоя правда, Анно! (Встає i бере ужiвки.) Не час бiдному згадками бавитися, треба роботу робити. Наливай лишень, я зараз буду готов! (Виходить.)

Ява друга

Анна i Микола за сценою.

Анна (наливає борщ у миску, насипає у другу квасолю i ставить на стiл). Чи дуже любила сього Михайла? Здається, що дуже, коли й досi вся тремчу, всю мене мороз проходить, як його згадаю. Здається, що таки дуже. А може, бiльше боялася його, нiж любила. У, сила у нього! Вола за роги хопить та й на землю кине. Господи, таких, як мiй, то йому нiщо двох у одну жменю. Самим поглядом, здається, наскрiзь тебе прошибає, мов розпаленим дротом. Ох, та й боюсь я його тепер! Боюсь, як найтяжчого ворога! I певно, що як вiн на нас завзявся, то зiтре нас на порох, знищить, зруйнує. Бо хiба ж мiй чоловiк зможе з ним боротися?

Микола (за сценою). Анно, гов, Анно!

Анна. А чого тобi?

Микола. Де ти рептюх подiла? Най коням сiна накладу.

Анна. Та рептюх осьде в сiнях; я давно сiна наклала. Ходи їсти. (Вигортає огонь з печi.)

Микола. Зараз, тiлько ще лещети поладжу. Десь два лещети випали.

Анна. Та лиши лещети на потому, не втечуть! Ой господи, чим далi, тим чогось гiрше менi робиться. Моторошно, мов перед пожаром. Усе менi здається, що ось-ось якесь нещастя…

Ява третя

Микола i Анна.

Микола (скрипнув дверми входячи). Н-ну!

Анна (схапується вiд печi). Ох! Се ти?

Микола. А тобi що такого, жiнко? На тобi лиця нема!

Анна. Нiчого, нiчого. Щось менi недобре зробилося. Се, мабуть, вiд печi… Я трошка загорiла, та голова крутиться. Сiдай лишень та їж, я нап'юсь води, то менi легше буде.

Микола (сiдає за стiл, хреститься i бере ложку). Та ходи й ти обiдати. Менi якось самому страва в рот не лiзе.

Анна. Е, що там! Не прибагай собi нiчого, їж! А я тим часом пiду до Бабича та спитаю його, чи їде вiн у лiс.

Микола. Га, коли так, то йди. Троха пройдешся, то чень i голова перестане болiти. Iди, йди! (їсть.)

Анна накидає на голову хустку i направляється до дверей. В тiй хвилi дверi вiдчиняються. Входять Жандарм, вiйт, Бабич, присяжний i ще один селянин.

Ява четверта

Микола, Анна, Жандарм, вiйт, Бабич i один селянин.

Вiйт (входячи). Слава Iсусу Христу!

Микола. Слава навiки. Просимо до обiду!

Вiйт. Обiдайте з богом святим, най бог благословить!

Микола. Сiдайте, пане вiйте. Що вас сюди до нас приводить?

Вiйт (сiдає на ослонi плечима до столу, Жандарм на лавi, присяжний i селянин стоять i роззираються по хатi). Гм, так собi. Маємо до вас маленьку справу.

Микола. До мене? А то що такого?

Вiйт. Ви вчора сказали пану шандаревi, що були вночi в коршмi на Купiннi?

Микола. Та був. Не в коршмi, а пiд коршмою.

Вiйт. I пiзно вночi?

Микола. Та пiзно. Вже за мною, бачу, нiхто не їхав.

Вiйт. Ви приїхали додому закровавлений?

Микола. Та… та… так.

Жандарм. Що? Ви й додому закровавлений приїхали? Я сього вiд вас не чув. Господине, правда се?

Анна. Та правда. Я сама його обмила.

Жандарм. О, се важна рiч. (Пише в книжечцi.) А ви ж сказали, що в лiсi скалiчились, ще як латри брали. Значить, ви й до мiста їхали закровавлений i з мiста вертали у кровi?

Вiйт. Вiн вам так казав? Ну, се неправда. Вiн у мiстi був здоровiсiнький i зовсiм чистий. Я прецiнь його сам бачив на жупi.

Микола. Скажiть же всю правду, пане вiйте!

Вiйт. Яку всю правду?

Микола. Адже ж се ви самi мене так покровавили.

Жандарм (схапується). Що, що, що?

Вiйт. Брешеш, Миколо. То правда, що ми троха з тобою перемовилися за тi полiна, але покровавити тебе я анi гадки не мав.

Микола. Я маю на те свiдкiв. Я навмисне не змивав кровi з себе i додому так приїхав, щоби вас до суду завдати.

Вiйт. Ха, ха, ха! Мене! До суду!

Жандарм. Яких маєте свiдкiв?

Микола. Та от кум Бабич i кум Калинич також там були, то можуть посвiдчити.

Бабич (шкробається в голову). Та бути я був, то нема що казати; але того я не бачив, аби вас кум начальник покровавив. Ударив вас поза вуха, то правда, але щоби вас отак подряпав, то я того не можу посвiдчити.

Селянин. I я також не можу.

Жандарм. Миколо Задорожний, я вас арештую.(Видобуває з торби залiзнi ланцюжки з наручниками.) Давайте сюди руки i не думайте опиратися, бо вам гiрше буде.

Анна. Ой горечко моє!

Микола. Арештуєте? Мене? За що?

Жандарм. Ви самi, певно, лiпше знаєте за що. Вчорашньої ночi на Купiнню в коршмi всiх жидiв вирiзано.

Микола. Ой господи! То я би мав у тiм бути?

Жандарм. Я не знаю. Дай боже, щоби нi. Але скажить самi, чи против вас усе не свiдчить? Коли ви невиннi, то не маете чого боятися, на судi ваша правда покажеться. Але я мушу своє зробити. Давайте руки!

Микола. Бог видить мою душу. Я невинний. Робiть зi мною, що хочете. (Подає руки, Жандарм заковує його.)

Жандарм. Так, то розумно. А тепер скажiть менi, де тi чоботи, що ви вчора мали на собi?

Микола. А онде стоять у запiчку.

Жандарм. Присяжний, подайте їх сюди!

Присяжний подає, вiйт i Жандарм оглядають їх до вiкна.

Є! Ось кров!

Вiйт. I ось тут є!

Жандарм. То сумно. Вiдложiть набiк!

Микола. То з мене кров, як я їхав.

Жандарм. Се вже будете в судi толкувати, се до нас не належить. Ви мали з собою сокиру? Де вона?

Микола. Он пiд лавою.

Жандарм. Присяжний, подай її сюди!

Присяжний подає, Жандарм i вiйт оглядають.

Є й тут кров. Ось на топорищу.

Вiйт. I ось на обусi. I ось на лезi.

Жандарм. Вiдложiть набiк! А тепер покажiть кожух!

Оглядають кожух.

Є й тут. Вiдложiть набiк. (Iде до постелi i шукає пiд подушками в соломi. До Анни.) Створiть скриню!

Анна весь той час стояла мов остовпiла, не рушається з мiсця, тiльки глядить на нього.

Жандарм. Чуєте, жiнко, створiть скриню! (Коли вона не рушається, вiн виймає їй iз-за пояса ключ, вiдчиняє скриню i разом з вiйтом починають перешукувати все.) Ну, тут нема нiчого. Пане вiйте, присяжний i ви, свiдки, iдiть з ним i перешукайте все обiйстя, шопу, комору, стодолу, всякi скритки! А я тут переслухаю господиню.

Вiйт. Ну, Миколо, ходи з нами!

Микола. Господи, ти знаєш, за що на мене такий тяжкий хрест посилаєш, нехай буде твоя воля! (Виходить, за ним вiйт, присяжний i селянин.)