Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown

Утім, незабаром довелося згадати, що священик останнім зійшов єдиними в оселі сходами, що сполучають два поверхи, залишивши нагорі порожню кімнату і самотнього чоловіка. Гості та домашні зібралися у вітальні, що примикала до бібліотеки, біля масивного годинника з чорного дерева, схожого на гігантську труну.

– Ну, й як там Дарнуей? – спитав Пейн трохи згодом. – Ви ж нещодавно були у нього?

Патер Браун провів рукою по чолі.

– Зі мною коїться щось зле, – із сумною посмішкою сказав він. – Але, може, мене засліпило яскраве світло, і я не все бачив як слід. Але, чесне слово, в силуеті апарата мені на мить здалося щось дуже дивне.

– Так, адже це його кульгаюча нога, – поспішно відповів Барнет. – Абсолютно ясно.

– Що ясно? – спитав Пейн різко, але водночас стишивши голос. – Мені особисто далеко не все ясно. Що нам відомо? Що у нього з ногою? І що було з ногою у його пращура?

– Якраз про це і йдеться в книзі, яку я знайшов в сімейних архівах, – повідомив Вуд. – Зачекайте, я вам зараз її принесу.

І він зник у бібліотеці.

– Пан Пейн, гадаю, недаремно поставив це запитання, – спокійно зауважив священик.

– Зараз я вам усе поясню, – промовив Пейн ще тихіше. – Врешті-решт, немає ж нічого на світі, чому не можна було б підшукати цілком розумне пояснення. Будь-яка людина може загримуватися під портрет. А що ми знаємо про Дарнуея? Поводиться він якось незвично…

Усі здивовано глянули на нього, і тільки слуга Божий, здавалося, був незворушний.

– Річ у тім, що портрет ніколи не фотографували, – сказав він. – Ось Дарнуей і хоче це зробити. Не бачу тут нічого незбагненного.

– Усе пояснюється дуже просто, – сказав Вуд із посмішкою, він тільки-но повернувся і тримав у руках книжку.

Але не встиг художник скінчити, як у великому чорному годиннику щось клацнуло – один за одним послідувало сім розмірених ударів. Одночасно з останнім нагорі почувся гуркіт, він струсонув увесь будинок, наче удар грому. Патер Браун кинувся до гвинтових сходів і вибіг на перші дві сходинки, перш ніж почув цей гул.

– Боже милий! – мимоволі вирвалося у Пейна. – Він там зовсім сам-один!

– Так, ми знайдемо його там самого, – не обертаючись сказав священик і зник нагорі.

Всі інші, очунявши після першого потрясіння, стрімголов кинулися вгору сходами і справді знайшли Дарнуея на самоті. Він був розпростертий на підлозі серед уламків зруйнованого апарата. Три довгі ноги штатива смішно та страшно стирчали в різні боки, а чорна, викривлена нога самого Дарнуея безпорадно витягнулася на підлозі. На мить ця темна купа видалася всім жахливим павуком, що стиснув у своїх обіймах людину.

Досить було одного дотику, щоб переконатися: Дарнуей був мертвий. Тільки портрет стояв неушкоджений на своєму місці, й його очі палали зловісною посмішкою.

Через годину патер Браун намагався повернути лад у маєток і натрапив на слугу, котрий щось бурмотів собі під ніс так само монотонно, як відстукував час годинник, що пробив сьому годину. Слів священик не розчув, але він і так знав, що повторює стариган:

 
У сьомому спадкоємцю відроджуся знову,
О сьомій годині зникну в нікуди.
 

Він хотів було сказати щось втішне, але старий слуга раптом отямився, обличчя його спотворилося гнівом, бурмотіння перейшло в зойк.

– Це все ви! – волав він. – Ви і ваше денне світло! Може, ви й тепер скажете, що немає ніякого прокляття Дарнуеїв!

– Я скажу те ж, що і раніше, – м’яко відказав патер Браун. – І, помовчавши, додав: – Сподіваюся, ви виконаєте останнє бажання бідного Дарнуея і простежите за тим, щоб світлина все ж потрапила за призначенням.

– Світлина! – бідкався медик. – А яка від неї користь? До речі, як не дивно, але ніякої фотографії немає. Мабуть, він так і не зробив її, хоча цілий день прововтузився з апаратом.

Патер Браун різко обернувся.

– Тоді зробіть її самі, – сказав він. – Бідний Дарнуей мав цілковиту слушність: портрет треба сфотографувати. Це вкрай важливо.

Коли лікар, священик та обидва художники покинули будинок і похмурою процесією повільно йшли через брунатно-жовті піски, спочатку всі мовчали, мов приголомшені ударом. І правда, було щось подібне на грім серед ясного неба в тому, що дивне пророцтво здійснилося саме в той момент, коли про нього найменше згадували, коли медик і священик були сповнені розсудливістю, а кімната фотографа наповнена денним світлом. Вони могли скільки заманеться тверезо мислити та міркувати, але сьомий спадкоємець повернувся серед білого дня і о сьомій годині серед білого дня загинув.

– Тепер, мабуть, ніхто вже не буде сумніватися в існуванні прокляття Дарнуеїв, – зронив Мартін Вуд.

– Я знаю одну людину, котра буде, – різко відповів медик. – З якого дива я маю піддаватися забобонам, якщо комусь спало на гадку вкоротити собі життя?

– То ви вважаєте, що Дарнуей вчинив самогубство? – спитав священик.

– Я впевнений в цьому, – підтвердив лікар.

– Може, і так…

– Він був сам нагорі, а поруч у темній кімнаті лежав цілий набір отрут. До того ж це притаманно Дарнуеям.

– Отже, ви не вірите в сімейне прокляття?

– Я вірю тільки в одне сімейне прокляття, – сказав доктор, – в їхню спадковість. Я вам уже казав. Вони всі якісь божевільні. Інакше і бути не може: коли у вас від нескінченних шлюбів усередині однієї родини кров застоюється в жилах, як вода в болоті, ви неминуче приречені на виродження, подобається вам це чи ні. Закони спадковості – невблаганні, науково доведені істини не можуть бути спростовані. Розум Дарнуеїв розпадається, як розпадається їхнє родове гніздо, поглинене морем і солоним повітрям. Самогубство… Природно, він наклав на себе руки. Більше того: всі в цій родині рано чи пізно скінчать так само. І це ще найкраще з усього, що вони можуть вдіяти.

Поки медик так міркував, в пам’яті Пейна з дивовижною ясністю виникло обличчя доньки Дарнуеїв: виступила з не-проникної темряви маска – бліда, трагічна, але сповнена сліпучої, майже безсмертної вроди. Пейн відкрив було рот, хотів щось сказати, але відчув, що не може вимовити ні слова.

– Звісно, – сказав патер Браун лікареві. – То ви, отже, все ж таки вірите у приреченість?

– Тобто як це «вірите у приреченість»? Я вірю тільки в те, що самогубство в цьому випадку було неминуче, – воно зумовлене науковими факторами.

– Зізнатися, не бачу, чим ваше наукове марновірство краще за забобони містичні, – обурився священик. – Обидва вони перетворюють людину в паралітика, нездатного і пальцем поворухнути, щоб подбати про своє життя та душу. Напис свідчив, що Дарнуеї приречені на загибель, а ваш науковий гороскоп стверджує, що вони приречені на самогубство. І в тому, і в іншому випадку вони виявляються рабами.

– Пригадую, ви казали, що дотримуєтеся раціонального погляду на ці речі, – сказав доктор Барнет. – Хіба ви не вірите в спадковість?

– Я казав, що вірю в денне світло, – пояснив священик голосно та чітко. – І не маю наміру вибирати між двома підземними ходами забобонів – обидва вони ведуть у темряву. Ось вам доказ: ви всі навіть не здогадуєтеся про те, що насправді сталося в оселі.

– Маєте на увазі самогубство? – поцікавився Пейн.

– Маю на увазі вбивство, – відрубав патер Браун. І хоча він сказав це тільки трохи голосніше, голос його, здавалося, прокотився по всьому берегу. – Так, це було вбивство. Але вбивство, вчинене людською волею, яку Господь Бог зробив вільною.

Що на це відказали інші, Пейн так ніколи і не дізнався, бо слово, вимовлене священиком, дуже дивно подіяло на нього: воно його схвилювало, буцімто закличний звук фанфар, і прикувало до місця.

Супутники Пейна пішли далеко вперед, а він усе ще стояв нерухомо – один серед піщаної рівнини. Кров забурлила в жилах чоловіка, і волосся, як то кажуть, заворушилося на голові. Водночас маляра охопило якесь незрозуміле щастя.

Психологічний процес – занадто складний, щоб у ньому розібратися, – привів його до рішення, яке ще не піддавалося аналізу. Але воно несло з собою звільнення. Постоявши трохи, чоловік обернувся і повільно пішов назад, через піски, до обійстя Дарнуеїв.

Рішучими кроками, від яких затремтів старий міст, подорожній перетнув рів, спустився сходами, минув усю анфіладу темних покоїв і нарешті досяг тієї кімнати, де Аделаїда Дарнуей сиділа в ореолі блідого світла, що падало з овального вікна, немов свята, всіма забута та покинута в долині смерті. Панночка підняла на візитера очі, і здивування, що з’явилося на її обличчі, зробило його ще дивнішим.

– Що трапилося? – спитала вона. – Чому ви повернулися?

– Я повернувся за сплячою красунею, – пояснив він, і в голосі його почувся сміх. – Цей старий замок поринув у сон багато років тому, як каже лікар, але вам не слід прикидатися старою. Ходімо нагору, до світла, і вам відкриється правда. Я знаю одне слово, страшне слово, яке зруйнує злі чари.

Вона нічого не збагнула з того, що їй сказали. Однак підвелася, пішла за гостем через довгу залу, піднялася сходами і вийшла з дому під вечірнє небо. Покинутий, спорожнілий парк спускався до моря. Старий фонтан із скульптурою тритона ще стояв на своєму місці, але вже весь позеленів від часу, і з висохлого рогу в порожній басейн давно вже не лилася вода. Пейн багато разів бачив цей сумний силует на тлі вечірнього неба, і він завжди здавався йому втіленням утраченого щастя. Мине ще трохи часу, міркував Пейн, і басейн знову наповниться водою, але це буде мутно-зелена гірка вода моря, квіти захлинуться в ній і загинуть серед густих чіпких водоростей. І донька Дарнуеїв побереться – побереться зі смертю та долею, глухою та безжальною, як море. Однак тепер Пейн сміливо поклав велику руку на бронзового тритона і трясонув ним так, немов хотів скинути з п’єдесталу зловісне божество мертвого парку.

– Про що ви? – спокійно поцікавилася дівчина. – Що це за слово, яке звільнить нас?

– Це слово – «вбивство», – відказав він, – і воно несе з собою звільнення, чисте, як весняні квіти. Ні-ні, не подумайте, що я вбив когось. Але після страшних снів, що мучили вас, звістка, що хтось може бути вбитий, уже сама по собі – звільнення. Не розумієте? Весь цей жах, у якому ви жили, виходив від вас самих. Фатум Дарнуеїв був у самих Дарнуеях. Він розпускався, як страшна отруйна квітка. Ніщо не могло позбавити від нього, навіть щаслива випадковість. Він був невідворотний, чи то коли йшлося про старі перекази Вейна, чи про новомодні теорії Барнета… Але чоловік, котрий загинув сьогодні, не став жертвою містичного прокляття чи спадкового божевілля. Його вбили. Певна річ, це – велике нещастя, requiescat in pace.^[9] Але це і щастя, бо воно прийшло зовні, як промінчик денного світла.

Раптом дівчина посміхнулася.

– Здається, я втямила, хоча ви й балакаєте, як навіженець. Хто ж його вбив?

– Не знаю, – відповів він спокійно. – Але патер Браун знає. І він сказав, що вбивство скоїла свобода – вільна, як цей морський вітер.

– Патер Браун – дивовижний чоловік, – промовила панночка не відразу. – Тільки він один якось оживляв моє життя, до того часу, поки…

– Поки що? – перепитав Пейн, рвучко нахилився до дівчини і так штовхнув бронзове чудовисько, що воно хитнулося на своєму п’єдесталі.

– Не з’явилися ви, – докінчила вона і знову посміхнулася.

Так прокинувся старий замок. У нашій розповіді не маємо наміру описувати всі стадії цього пробудження, хоча багато чого сталося ще до того, як на березі споночіло. Коли Гаррі Пейн нарешті знову подався додому, він був сповнений такого щастя, яке тільки можливе в цьому тлінному світі. Чоловік ішов через темні піски – ті самі, за якими часто швендявся в такій важкій тузі, але тепер у ньому все раділо, як море в годину повного припливу.

Молодик уявляв собі, що замок знову потопає в квітах, бронзовий тритон виблискує, як золотий божок, а басейн наповнений прозорою водою або вином. І весь цей блиск, все це цвітіння розкрилися перед ним завдяки слову «вбивство», сенсу якого він все ще не тямив. Просто взяв його на віру і вчинив мудро – адже він був одним із тих, хто чутливий до голосу правди.

Минуло більше місяця, і Пейн нарешті повернувся в свій лондонський будинок, де у нього була призначена зустріч із патером Брауном. Художник привіз з собою репродукцію портрета. Його серцеві справи просувалися успішно, наскільки дозволяла тінь нещодавньої трагедії. Тому вона і не дуже затьмарювала його душу, втім, чоловік усе ж пам’ятав, що це – тінь сімейної катастрофи.

Останнім часом йому довелося займатися дуже багатьма справами, і лише після того, як життя в обійсті Дарнуеїв повернулося в свою колію, а фатальний портрет був поміщений на колишнє місце в бібліотеці, йому вдалося сфотографувати картину при спалаху магнію. Але перед тим, як відіслати знімок антикварові, молодик привіз показати його священику, котрий настійно просив про це.

– Ніяк не збагну вас, патере Браун, – дивувався Пейн. – У вас такий вигляд, ніби ви давно розгадали цю загадку.

Священик пригнічено похитав головою.

– У тому й річ, що ні, – зітхнув він. – Мабуть, я непрохідно дурний, бо не розумію, абсолютно не тямлю однієї найелементарнішої деталі в цій історії. Все ясно до певного моменту, але потім… Дайте-но мені поглянути на світлину. – Він підніс її до очей і короткозоро примружився. – Чи немає у вас лупи? – спитав він за мить.

Пейн дав йому лупу, і священик став пильно розглядати фотографію, потім сказав:

– Погляньте, ось тут книга, на полиці, біля самої рами портрета… Читайте назву «Життя папесси Йоанни». Гм, цікаво… Стоп! А он і інша над нею, щось про Ісландію. Так і є! Господи! І виявити це таким дивним чином! Який же я віслюк, що не помітив цього раніше, ще там!

– А що ви таке виявили? – нетерпляче спитав Пейн.

– Остання ланка, – пояснив патер Браун. – Тепер мені все ясно, тепер я збагнув, як розгорталася вся ця сумна історія із самого початку і до самого кінця.

– Але як ви про це дізналися? – наполягав Пейн.

– Дуже просто, – з посмішкою відповів священик. – У бібліотеці Дарнуеїв є книги про папессу Йоанну і про Ісландію, і ще одна, назва якої, як я бачу, починається словами «Релігія Фрідріха…», а як закінчується, – не так уже й важко здогадатися.

Потім, помітивши нетерплячку свого співбесідника, священик заговорив уже серйозніше, і посмішка зникла з його обличчя.

– Власне кажучи, ця подробиця не така вже істотна, хоча вона і виявилася останньою ланкою. У цій справі є деталі набагато дивніші. Почнемо з того, що, природно, дуже здивує вас: Дарнуей помер не о сьомій годині вечора. Він був мертвий зі самого ранку.

– Здивує, знаєте, занадто м’яко сказано, – похмуро зронив Пейн, – адже і ви, і я чули, як він цілий день човгав по кімнаті.

– Чули, але не бачили, – спокійно заперечив патер Браун. – Ми обидва бачили чи, правильніше, припускали, що бачимо, як він весь день вовтузився зі своїм апаратом. Але хіба на голові у нього не було темного покривала, коли ви заходили до кімнати? Коли я туди зайшов – це було так. Не даремно ж мені здалося щось дивне в його силуеті. Справа тут не в тому, що він був кульгавий, а скоріше в тому, що він кульгавим не був. Він був одягнений в такий же темний костюм. Але якщо ви побачите людину, котра намагається прийняти позу, властиву іншій, то вам обов’язково кинеться в очі певна напруженість і неприродність силуету.

– Ви хочете сказати, – стрепенувся Пейн і сіпнувся, – що це був не Дарнуей?

– Це був убивця, – сказав патер Браун. – Він убив Дарнуея ще на світанку і сховав труп у темній кімнаті, а вона – ідеальний сховок, бо туди зазвичай ніхто не заходить, а якщо і зазирне, то все одно нічого не побачить. Але о сьомій годині вечора вбивця кинув труп на підлогу, щоб можна було все пояснити прокляттям Дарнуеїв.

– Але даруйте! – вигукнув Пейн. – Який йому був сенс цілий день стерегти мертве тіло? Чому він не вбив його о сьомій годині вечора?

– Дозвольте мені, своєю чергою, поставити вам одне запитання, – відповів священик. – Чому портрет так і не був сфотографований? Бо злочинець поспішив убити Дарнуея ще до того, як той встиг зробити це. Йому, далебі, було важливо, щоб фотографія не потрапила до антиквара, бо той добре знав реліквії цього будинку.

Запала мовчанка, потім священик продовжив тихішим голосом.

– Хіба ви самі не бачите, як усе це просто? Ви ж свого часу зробили одне припущення, але дійсність виявилася ще простішою. Ви сказали, що будь-яка людина може надати собі схожості з портретом. Але ж ще легше надати портрету схожості з людиною… Коротко кажучи, ніякого фатуму Дарнуеїв не існує. Не було старовинної картини, не було старовинного напису, не було переказу про чоловіка, котрий відібрав життя у своєї дружини. Але був інший чоловік, дуже жорстокий і дуже розумний, котрий хотів відібрати життя у свого суперника, щоб викрасти його наречену. – Священик сумно посміхнувся Пейну, немов заспокоюючи його. – Ви, либонь, зараз подумали, що я маю на увазі вас, – усміхнувся він. – Та не тільки ви відвідували цей будинок із романтичних спонукань. Ви знаєте цього чоловіка, або, точніше, гадаєте, що знаєте. Але є темні безодні в душі Мартіна Вуда – художника та шанувальника старовини, про які ніхто з його знайомих навіть не здогадується. Пам’ятаєте, що його запросили в замок, аби реставрувати картини? Мовою трухлявих аристократів це означає, що він мав дізнатися і доповісти Дарнуеям, які скарби ті мають у своєму розпорядженні. Вони нітрохи б не здивувалися, якби в замку виявився портрет, якого раніше ніхто не помічав. Але тут потрібен талант, а Вуд його має. Мабуть, він мав рацію, коли казав, що якщо це не Гольбейн, то майстер, котрий не поступається йому геніальністю.

– Я вражений, – сказав Пейн, – але дуже багато мені ще невтямки. Звідки він дізнався, як виглядає Дарнуей? Яким чином убив його? Лікарі так і не допетрали причину смерті.

– У панни Дарнуей була фотографія австралійця, яку він надіслав їй ще до свого приїзду, – сказав священик. – Ну, а коли стало відомо, як виглядає новий спадкоємець, Вуду неважко було дізнатися й усе інше. Ми не знаємо багатьох деталей, але про них можна здогадатися. Пам’ятаєте, що він часто допомагав Дарнуею в темній кімнаті, але ж там дуже легко, скажімо, вколоти людину отруєною голкою, коли до того ж під рукою є всілякі отрути. Ні, труднощі не в цьому. Мене мучило інше: як Вуд примудрився бути одночасно в двох місцях? Яким чином зумів витягнути труп із темної кімнати і так притулити його до апарата, щоб той упав через кілька секунд, і водночас шукати в бібліотеці книжку? І я, старий телепень, не здогадався поглянути уважніше на книжкові полиці! Тільки зараз, завдяки щасливому випадку, я виявив ось на цій фотографії найпростіший факт – книгу про папессу Йоанну.

– Ви приберегли насамкінець найтаємничішу зі своїх загадок, – втішився Пейн. – Який стосунок до цієї історії може мати папесса Йоанна?

– Не забудьте і про книгу про Ісландію, а також про релігію якогось Фрідріха. Тепер усе питання тільки в тому, що за людина був покійний лорд Дарнуей.

– І це все? – розгубився Пейн.

– Він був великий оригінал, освічений і мав почуття гумору. Як людина освічена, він, звісно, знав, що ніякої папесси Йоанни ніколи не існувало. Як людина з почуттям гумору, він цілком міг вигадати назву «Змії Ісландії», бо їх також немає в природі. Я насмілюся відновити третю назву «Релігія Фрідріха Великого», якої також ніколи не існувало. Так ось, чи не здається вам, що всі ці назви якнайкраще підходять до видань, які зовсім і не книжки, або, правильніше, до книжкових полиць, які не книжкові полиці.

– Годі! – вигукнув Пейн. – Я збагнув. Це потаємні сходи…

– …що ведуть нагору, в ту кімнату, яку Вуд сам обрав для лабораторії, – закінчив священик. – Так, саме потаємні сходи, і нічого тут не вдієш. Усе виявилося вельми банальним і дурним, а найдурніший – я, бо не розгадав цього відразу. Ми всі попалися на гачок старовинної романтики – були тут і занепалі шляхетні родини, і руйнація родинного гнізда. Тож хіба могло обійтися без потаємного ходу! Це була схованка католицьких священиків, і, чесне слово, я заслужив, щоб мене туди запроторили.

Пес-віщун

– Так, – сказав патер Браун, – собаки – гарні створіння, тільки не плутайте створіння з Творцем.

Балакучі люди часто неуважні до слів інших. Навіть пишномовність їхня часом обертається тупістю. Приятель і співрозмовник священика, запальний молодик на прізвище Фінзах, постійно готовий був скинути на слухача цілу лавину історій і думок, його блакитні очі завжди палали, а світлі кучері, здавалося, були відкинуті з чола не щіткою для волосся, а бурхливим вихором світського життя. І все ж він зам’явся і замовк, не в змозі розкусити простенький каламбур патера Брауна.

– Ви хочете сказати, що їм приділяють забагато уваги? – спитав він. – Навіть не знаю. Це дивовижні істоти. Часом мені здається, що вони знають набагато більше за нас.

Священик мовчав, продовжуючи ласкаво, але дещо неуважно погладжувати по голові великого мисливського собаку, якого привів гість.

– До речі, – знову заповзявся Фінзах, – у тій справі, про яку прийшов вам розповісти, бере участь і пес. Це одна з тих справ, які називають заплутаними. Дивна історія, але мені здається, що найдивніша в ній – поведінка тварини. Хоча в цій справі все загадкове. Перш за все, як можна було вбити старого Дрюса, коли в альтанці, крім нього, нікого не було?

Рука патера Брауна на мить застигла, він перестав гладити собаку.

– То це трапилося в альтанці? – спитав він байдуже.

– А ви не читали про це в часописах? – здивувався Фінзах. – Зачекайте, я, здається, захопив із собою одну замітку, там є всі подробиці.

Він витягнув з кишені газетну шпальту і простягнув її патерові Брауну, котрий тут же взявся читати, тримаючи публікацію в одній руці біля самого носа, а іншою так само неуважно погладжуючи тварину. Він ніби був живою ілюстрацією притчі про чоловіка, права рука котрого не відає, що чинить ліва.

«Історії про загадкові вбивства, коли труп знаходять у наглухо закритому будинку, а вбивця зникає невідомо яким чином, не видаються такими вже неймовірними в світлі вражаючих подій, що мали місце в Кренстоні на морському узбережжі Йоркшира. Житель цієї місцини полковник Дрюс був убитий ударом стилета в спину, а знаряддя вбивства не було виявлене ні на місці злочину, ні деінде в околицях.

Утім, проникнути в альтанку, де помер полковник, було неважко – вхід у неї відкритий, і впритул до порога підбігає стежина, що сполучає альтанку з садибою. Водночас цілком зрозуміло, що непомітно увійти в альтанку вбивця не міг, позаяк і стежка, і двері постійно перебували в полі зору кількох свідків, котрі підтверджують свідчення один одного. Альтанка стоїть у дальньому кутку саду, де жодних хвірток і перелазів немає. По обидва боки стежки ростуть високі квіти, посаджені так густо, що через них не можна пройти, не залишивши слідів. І квіти, і доріжка підходять до самого входу в альтанку, і зовсім неможливо підібратися туди непомітно якимось обхідним шляхом.

 

Патрік Флойд, секретар убитого, заявив, що бачив весь сад із тієї миті, коли полковник Дрюс востаннє з’явився на порозі альтанки, і до того моменту, коли був знайдений труп, весь цей час стояв на самій горі драбини і підстригав живопліт. Його слова підтверджує донька вбитого, Дженет Дрюс, котра сиділа на терасі і бачила Флойда за роботою. Певною мірою її свідчення підтверджує і Дональд Дрюс, її брат, котрий, проспавши допізна, визирнув, ще в халаті, з вікна своєї спальні. І, врешті, всі ці свідчення збігаються зі свідченнями сусіди Дрюса, доктора Валантена, котрий ненадовго зайшов до них і розмовляв на терасі з панною Дрюс, а також свідченнями нотаріуса, пана Обрі Трейла. Вочевидь, він останнім бачив полковника живим, за винятком, звісно, вбивці.

Всі ці свідки одностайно стверджують, що події розвивалися наступним чином: приблизно о пів на третю пополудні панна Дрюс зайшла в альтанку спитати у батька, коли той буде пити чай. Полковник відповів, що чай пити не буде, бо чекає свого юриста Трейла, котрого і велів прислати до себе, коли той з’явиться. Дівчина вийшла і, зустрівши на доріжці пана Трейла, відіслала його до вітця. Правник пробув в альтанці десь із півгодини, причому полковник відпровадив гостя до порога і, судячи з усього, перебував не тільки в доброму здоров’ї, але й у чудовому гуморі. Незадовго до того пан Дрюс розсердився на сина, дізнавшись, що той ще не вставав після нічної гульні, але досить швидко заспокоївся і надзвичайно люб’язно зустрів і нотаріуса, і двох племінників, котрі приїхали до нього на гостину на один день.

Поліція не стала допитувати племінників, оскільки в той час, коли сталася трагедія, вони були на прогулянці. За чутками, полковник не годився з доктором Валантеном, утім, лікар забіг лише на хвилинку побачитися з панною Дрюс, щодо котрої, либонь, мав найсерйозніші наміри.

За словами пана Трейла, полковник залишився в альтанці сам-один, це підтвердив і пан Флойд, котрий, залишаючись на своєму сідалі, зазначив, що в альтанку більше ніхто не заходив. Через десять хвилин панна Дрюс знову вийшла в сад і, ще не дійшовши до альтанки, побачила на підлозі тіло батька: на полковнику був білий полотняний френч, помітний здалеку. Дівчина зойкнула, збіглися всі інші і виявили, що полковник лежить мертвий біля перекинутого плетеного крісла. Доктор Валантен, котрий ще не встиг відійти задалеко, встановив, що удар було завдано якимось гострим знаряддям на кшталт стилета, встромленого під лопатку, що проштрикнув серце. У пошуках такого знаряддя поліція обшукала всю околицю, але нічого не виявила».

– То на полковнику був білий френч? – спитав патер Браун, відкладаючи замітку.

– Так, він звик до такого одягу в тропіках, – дещо сторопівши, відповів Фінзах. – Із ним там траплялися цікаві речі, він сам розповідав. До слова, Валантена він, мені здається, не любив тому, що і той служив у тропіках. Уже не знаю, чому, але так мені здається. У цій справі все загадкове. Замітка достатньо правдиво викладає всі обставини вбивства. Мене там не було, коли виявили труп, – ми з племінниками Дрюса якраз пішли на прогулян-ку й узяли з собою собаку, пам’ятаєте, того, про якого хотів вам розповісти. Але описано все дуже точно: пряма доріжка серед високих синіх квітів, нею прямує нотаріус у чорному костюмі та циліндрі, а над зеленою огорожею – руда голова секретаря. Рудого помітно здалеку, й якщо люди кажуть, що бачили його весь час, то це справді так. Цей секретар – кумедний тип: ніколи йому не сидиться на місці, вічно виконує чиюсь роботу. Ось і цього разу він підміняв садівника. Мені здається, що він американець. У нього американський погляд на життя, або підхід до справ, як кажуть у них в Америці.

– Ну, а правник? – поцікавився священик.

Фінзах відповів не відразу.

– Трейл справив на мене якесь дивне враження, – промовив він набагато повільніше, ніж зазвичай. – У своєму бездоганному чорному костюмі він виглядає мало не фертиком, і все ж у ньому є щось старомодне. Навіщось відростив пишні бакенбарди, яких ніхто не бачив із часів королеви Вікторії. Обличчя в нього серйозне, тримається з гідністю, але іноді, ніби схаменувшись, раптом усміхнеться, блисне своїми білими зубами, й одразу всю його гідність немов корова язиком злизала. Тоді в ньому з’являється щось солодке. Може, він просто соромиться і тому весь час то смикає краватку, то поправляє шпильку в ній. До речі, вони такі ж гарні і незвичайні, як він сам. Якби я хоч когось міг… Та ні, який сенс гадати, це абсолютно безнадійно. Хто міг це зробити? Й як? Чудасія. Правда, за одним винятком, про який я і хотів розповісти. Собака знає.

Патер Браун зітхнув і неуважно спитав:

– Ви ж у них жили як приятель молодого Дональда? Він також ходив із вами на прогулянку?

– Ні, – посміхнувшись, пояснив Фінзах. – Цей шибеник тільки під ранок ліг у ліжко, а прокинувся вже після нашого відходу. Я ходив на природу з його кузенами, молодими офіцерами з Індії. Ми базікали про різні дрібниці. Старший, здається, Герберт, дуже любить коней. Пам’ятаю, він весь час розповідав нам, як купив кобилу, і лаяв колишнього її власника. А його братик Гаррі все нарікав, що йому не пощастило в Монте-Карло. Згадую це лише для того, щоб ви збагнули, що розмова була найтривіальніша. Загадковим в нашій компанії був тільки собака.

– А якої він породи? – зацікавився священик.

– Такої ж, як і мій, – відповів Фінзах. – Я ж згадав усю цю історію, коли ви сказали, що не треба обожнювати собак. Це великий чорний мисливський пес. Його звуть Морок, і недарма, мені здається. Бо поведінка тварини ще темніша і загадковіша, ніж таємниця самого вбивства. Я вже вам розповідав, що обійстя Дрюса розкинулося біля моря. Ми пройшли берегом приблизно милю, а потім повернули назад і минули химерну гору, яку місцеві жителі називають Скелею Долі. Вона складається з двох великих каменів, причому горішній ледве тримається, зачепи – вмить впаде. Скеля – не надто висока, але обрис у неї доволі моторошний. У будь-якому разі, на мене він подіяв гнітюче, а мої молоді веселі супутники навряд чи переймалися красою природи. Можливо, я вже тоді щось передчував. Герберт спитав, котра година і чи не час повертатися, і мені здалося, що треба неодмінно дізнатися час, що це дуже важливо. Ні у Герберта, ні у мене не було з собою годинника, і ми гукнули його брата, котрий зупинився трохи віддалік біля огорожі розкурити люльку. Останній голосно крикнув: «Двадцять хвилин по четвертій», – і його гучний голос у навислих сутінках видався мені грізним. Це вийшло у нього невимушено і тому прозвучало ще зловісніше, а потім, певна річ, ми дізналися, що саме в ці секунди й насувалася біда. Доктор Валантен вважає, що бідолаха Дрюс помер десь о пів на п’яту.

Брати вирішили, що можна ще хвилин десять подихати свіжим повітрям, і ми пройшлися трохи далі піщаним пляжем, кидали камінці, закидали в море дрючки, а собака плавав за ними. Але мене весь час турбували сутінки, що насувалися, і навіть тінь, яку відкидала химерна скеля, тиснула на мене, як важкий тягар. І тут трапилася дивна річ. Герберт закинув у воду свою ломаку, Морок поплив за нею, приніс, і тут же Гаррі кинув свою. Собака знову кинувся в воду і поплив, але раптом спинився, причому, здається, все це було рівно о пів на п’яту. Пес повернувся на берег, устав перед нами, потім раптом задер голову і жалібно завив, мало не застогнав. Я такого виття в житті не чув. «Що це з цим бісовим собакою?» – спитав Герберт. Ми не знали.

Тонке тужливе завивання, накривши безлюдний берег, обірвалося і завмерло. Настала тиша, аж раптом її порушив новий звук. Цього разу ми почули слабкий віддалений зойк, здавалося, десь за огорожею скрикнула жінка. Ми тоді не втямили, хто це, але потім дізналися. Це кричала панна Дрюс, побачивши тіло вітця.