Kitobni o'qish: «Коли молот зустрічається з ковадлом», sahifa 2

Водночас Оля не могла впізнати село свого дитинства. Воно дуже змінилося порівнянно зі знайомими їй змалку картинками.

– Не дивуйся, – Назар уловив її трохи розгублений погляд, – нічого дивного. Це село, як і багато інших, потроху вмирає. Молодь виїжджає, а старі не вічні. На цій вулиці лишилися не порожніми лише кілька будинків. Скоро Любомирівка перетвориться на хутір.

Оля лише мовчки спостерігала, як у вечірній мряці сумують будиночки з темними вікнами, мовчазні і тихі.

Розділ 4

Назар підвіз дівчину до самих воріт, допоміг Олі витягти її валізку з багажника й недбало махнувши «Бувай!», помчав далі. Дівчина зупинилася біля стареньких, але доглянутих воріт. Хвіртка скрипнула під легким натиском, а маленька стежина провела до самого порогу. Оля вкотре роззирнулася: квітучий сад, старенькі фруктові дерева – маленький острів дитинства. Вона неймовірно зраділа, побачивши гойдалку на гілках дерева, і, лишивши свою вже й так не досить чисту валізку на мокрому спориші, аж підскочила до гойдалки, наче до старої подруги, але сісти не наважилася. Так дівчина ще простояла кілька хвилин, доки знову не почав накрапати дощ.

Вона схопила валізку, піднялася невеликими східцями до дверей і дістала в’язку ключів, які бабуся віддала їй, здається, років 7 тому. То був останній раз, коли вони приїздили в гості. Тоді матір ще не поїхала до Італії, не замінила свою присутність щомісячними грошовими пересилками.

Старі двері піддалися зусиллям Олі і скреготливо прочинилися. Дівчина обережно ступила через поріг. Зараз вона більше скидалася на злодійку, яка крадеться до чужого дому, аніж на його власницю. Вечірні сутінки розсипалися на подвір’ї, і в домі панував морок. Проте не такий, що жахає, а навпаки: він надавав обрисам кімнат м’якості й таємничості. Запахи, картини, ікони, старе ліжко біля печі – все було давно знайоме і майже нічого не змінилося з того часу, як вона востаннє тут була. Хоча ні… змінилося. Раптом емоції накрили дівчину новою хвилею…

Набравши повітря в легені, Оля на хвильку заплющила очі. Це вже вкотре допомогло трішки заспокоїти нерви, тож дівчина вирішила почати з деталей, перш ніж звертати увагу на глобальні проблеми.

«Треба перевдягнутися», – подумала вона, поглянувши на заляпані грязюкою кросівки, та сукню, яка з небесно-блакитної перетворилася на брудно-блакитну. Дівчина затягла дорожню сумку (теж усю в багнюці) в дім і почала копирсатися в одязі. Піжамних штанів Оля не знайшла, тому прийняла інше важливе рішення – увімкнути світло.

Під її рукою роздратовано клацнув умикач, але відповідної реакції не сталося. Ольга кілька разів повторила спробу, але марно.

– Чудово, – услід вмикачеві роздратовано мовила Оля.

Тим часом сутінки все міцніше посилювали свою владу над довкіллям, а в дім крізь шпаринки непомітно сипалася темрява.

Ольга згадала, що в домі колись була гасова лампа, яка в дитинстві здавалася їй витвором мистецтва і чарів. Присвічуючи собі смартфоном, дівчина попрямувала крізь невеликий коридорчик (тут його називали «сіни») до старої комори.

Оля смикнула за двері й про себе відзначила, що комора зачинена. Дівчина від подиву навіть на секунду відсахнулася від дверей. Ну що ж… Повернувшись знову до кухні-вітальні, як часто робили в таких будинках, вона попорпалася в сумочці, намагаючись знайти в’язку ключів, які дісталися їй разом із цим домом. Але Ольжина сумочка навіть при світлі дня не розкривала всіх своїх таємниць, а в напівтемряві й поготів. Так Ольга прогаяла купу часу, доки краєм ока не помітила тьмяний відблиск залізячок, які спокійно лежали на столі. Утомлено взявши ключі, дівчина знову попрямувала через сіни до комірчини, яка (о диво!) і досі була замкненою.

Ще хвилин десять дівчина прововтузилася, обираючи підходящий до замка ключик. Поклавши мобільний телефон, який одночасно слугував ліхтариком, на щабель драбини, що вела на горище, вона перевіряла ключ за ключем, а коли залишився лише один, промовила:

– Ну, ти вже точно підійдеш, – і встромила його в замкову щілину. Зусилля… Поворот… Знову поворот… Нічого. Абсолютно нічого! Замок не піддався, а ключ не виправдав Ольжиних сподівань.

Дівчина фиркнула, ще раз смикнула за двері (наче це могло допомогти) і повернулася в дім.

Притримуючи телефон зубами, Оля спробувала присвітити собі, щоб знайти у валізі якийсь зручний одяг, і неймовірно зраділа, коли бавовняна тканина піжамних штанів визирнула з-поміж решти речей.

Дівчина переодягнулася в м’які штани, одягла картату сорочку чоловічого покрою і вирішила спробувати пошукати світла ще в старому серванті. Наче зосереджений на своїй справі археолог, вона оглянула старий посуд, потім стримано одну за одною повідчиняла шухлядки, наткнувшись навіть на одну замкнену. «У цьому домі, певно, традиція така», – подумала роздратовано. Урешті-решт, як це завжди буває, в останній шухлядці дівчина знайшла декілька старих воскових свічок, а поруч – коробку сірників. Дуже доречно, позаяк через декілька хвилин її ліхтарик заморгав, а смартфон сповістив, що батарея розряджена.

Оля поставила свічку на тумбочку біля ліжка, і врешті-решт заховалася під стару ковдру. Утома поступово долала дівчину, але страх не пускав сон до зіниць. Кожен маленький звук, від стукоту гілки об вікно до вигуків сови, відганяв сторожкий сон. Та все ж далека дорога разом з минулою майже безсонною ніччю діяли краще за всяке снодійного. Дівчина повільно засинала, а в голові купчилися образи останніх двох-трьох днів.

* * *

Ілля з усією обережністю намагався донести дві склянки чаю до пункту призначення. Гаряча рідина танцювала в такт поштовхам коліс потяга і щосекунди намагалася вийти за рамки своєї скляної в’язниці.

Ілля працював провідником лише кілька місяців, але навіть за такий короткий час уже оцінив усю важкість цієї роботи. За ці вісім з гаком тижнів йому довелося розшукувати по вагону пасажира-зайця, надавати допомогу жінці під час епілептичного припадку (яка потім на нього за це ще й накричала), рятувати пасажирів від потопу, коли зламався кран у туалеті та ще й декілька разів обваритися чаєм.

Ілля усміхнувся молодій сімейній парі, яка, очевидно, прямувала на відпочинок, і з великим полегшенням поставив чай на столик, радіючи, що гаряча рідина залишилася там, де вона повинна бути. Провідник знав, що пасажири нещодавно сіли в потяг. Тож Ілля мав ще пройтися по вагону, запитуючи, чи потрібно щось цим, здебільшого невдячним людям.

Зазирнувши до чергового купе, провідник побачив, що кімнатка майже вільна, зайняте лиш одне місце. Закинувши ноги в кросівках прямо на простирадло, в купе сиділа красива руденька дівчина в темній майці та чорних легінсах, які обтягували її стрункі ніжки. Дівчина схилилася над своїм смартфоном, вочевидь гортаючи новини в соціальній мережі.

– Привіт! – вирвалося в Іллі. Він сам знітився від того, що бовкнув. «Ну, яке «привіт», ти ж на роботі!»

– Добрий вечір! – виправився він.

– Привіт! – дівчина грайливо поглянула в очі Іллі.

– Я… того… чаю не бажаєте?

– Чаю? Ні, – дівчина відклала телефон убік, – а от від кави я б не відмовилася.

– Кава? Мг… А яка?

– Чорна і без цукру, будь ласка.

– Добре.

Ілля вийшов з купе, гепнувшись головою об перегородку. Він миттєво забув обійти решту пасажирів і попрямував робити каву прекрасній рудоволосій дівчині.

Коли він заливав окропом чорні розчинні крупинки кави, до його купе зазирнув чолов’яга з величезним пивним животом і лисіючою головою.

– Гей! – голос чолов’яга мав відповідний до фігури, надміру гучний і неприємний, – скільки можна чекати? Я тобі каву замовив уже пів години тому.

«А я тобі не офіціант!» – хотілося відрубати.

– Пам’ятаю, вибачте за затримку, скоро принесу!

Чолов’яга попрямував до свого місця, щось іще бурмочучи собі під носа. Проте щойно він зайшов до свого купе, Ілля знову забув про нього, його каву… Знову намагаючись не розхлюпати рідину зі склянки, юнак попрямував у купе до рудоволосої дівчини.

Поправивши комірець, він смикнув ручку. Дівчина сиділа на тому ж місці, вичитуючи новини з екрану смартфона.

– Будь ласка, ваша кава, – юнак поставив гарячу рідину на стіл.

– Дякую, – дівчина потяглася за сумочкою, – скільки я винна?

– О, це за рахунок закладу!

– Якого ще закладу? – засміялася рудоволоса.

– Ну… потяга за напрямком «Київ-Пасажирський – Ковель». (Її сміх просто зачаровує!)

– Зрозуміло.

– Я… – Ілля зам’явся, чи варто фліртувати з людиною, яку більше не побачиш, точніше він би не проти, але руденька, певно, не захоче. Тож вирішив усе-таки відступити і не починати штурму фортеці.

– Смачного! – і позадкував до дверей.

– Так, може, якщо пригощає заклад, то ти приєднаєшся до мене?

– Тобто? – невже це вона щойно запропонувала?

– Поп’єш зі мною кави, бо самій мені якось не в прикол.

«Та зберися вже ти!» – лунало в голові юнака.

– О, та я залюбки, – хлопець кокетливо і трохи незграбно прочинив двері. – Кави? Чи, може, щось міцніше?

– Ні, міцнішого не треба, я не п’ю.

– Зрозуміло. Тоді зроблю собі теж кави, і повернусь.

Дівчина лише мовчки кивнула.

– До речі, мене звуть Ілля.

– А я – Аня.

Юнак ще раз досить безглуздо усміхнувся і зачинив двері.

Із сусіднього купе визирнув лисуватий чолов’яга і пильно поглянув на провідника, мовляв, де моя кава.

– Зараз несу, – промовив юнак пасажирові. Минаючи коридор, він подумав, що його робота має купу недоліків, але, як не крути, в ній є і значні переваги.

* * *

Тікаючи від нічного кошмару, Оля відкинула ковдру і сіла на ліжку. Кілька секунд дівчина безпорадно кліпала очима і намагалася розгледіти в місячному світлі навколишні обриси.

Нарешті, зачувши порухи стрілок старого настінного годинника, який, незважаючи на свій поважний вік, так само монотонно і ретельно відокремлював минуле від майбутнього, дівчина остаточно повернулася до реальності. Оля потягнулася до мобільного, ледь яскравий екран засвітився половиною четвертого ранку.

– О, Боже, – вихопилося у дівчини. Вона перевернулася на інший бік і спробувала знову заснути, але сну не було. Він покинув її в той момент, коли був найбільше потрібен.

Олі здавалося, що вона вже цілу вічність лежить, углядаючись у темряву. У дівчини склалося враження, що сам дім заважає їй заснути: ліжко занадто прогиналося, гілка старої груші стукотіла у вікно, наче просилася до хати, навіть мобільний збунтувався проти дівчини, вимагаючи кожні п’ять хвилин, щоб його зарядили. Але найбільше відволікав годинник… Цей старий часомір викликав у Олі найбільше роздратування. Його цокання мало б заспокоювати, але натомість гнало хвилі жаху і неприязні. Дівчина намагалася згадати, чи не бачила вона схожий в якомусь із фільмів жахів…

Цок-цок… Цок-цок…Цок-цок…

Оля завмерла, видихнула і знову відкинула із себе ковдру – ні, вона не дозволить якомусь предметові інтер’єру перебивати її сон. Дівчина на диво швидко запалила свічку і з рішучістю готового до бою боксера підійшла до годинника. Притримуючи лівою рукою свічку, Оля правою обмацувала старий корпус у пошуках батарейок. Та через секунду вона зрозуміла, що в механічному годиннику нема й не може бути жодних батарейок.

Дівчина незадоволено зітхнула й поглянула на свого «суперника». Вона ще раз про всяк випадок (хоч і знала, що це не має сенсу) провела по корпусу годинника. Та зовсім несподівано її рука наткнулася на невеличку шпарину. Оля хотіла відкрити її так, як відкривають кришечку на пульті від телевізора, дістаючи батарейки, і, ледь не зламавши собі нігтя, тихо вилаялась. Дівчина спробувала знову, але все було марно.

Нарешті, натиснувши на кришку пальцями, Оля помітила, що невелика частина годинника під циферблатом почала рухатися. З цікавості дівчина ще раз натисла на кришечку, і з-під циферблата неочікувано вигулькнула невелика шухлядка. Так, ніби хто відкрив ящик стола, штовхнувши його з іншого боку.

Ольжина цікавість не лишила ані секунди для роздумів, тож дівчина просунула пальці до маленького ящичка. Пальці намацали щось прохолодне й гладеньке, тож унаслідок невеличкого аналізу Оля усвідомила, що це, напевне, ключ, який так довго не міг знайтися. Вона, звісно, навіть не усвідомлювала, як саме зрозуміла, що це ключ, і просто витягла предмет зі скриньки двома пальчиками. Оля підкинула залізячку і, ледь не впустивши, помчала в сіни з такою швидкістю, що свічка ледь не згасла. За час її короткої відсутності в сінях нічого не змінилося: драбина на горище, стара шафа, зачинені двері.

Затамувавши подих, дівчина підійшла до входу в комору і вставила ключ у щілину, але він ледь не втонув у замку. Оля вже зрозуміла, що комору вона сьогодні не відчинить, але все одно ще раз спробувала зробити це. Ключ легко повернувся, але не зачепив жодної шестерні в замкóвій душі.

Дівчина розчаровано сховала вже ніби й непотрібну залізячку в кишеню. Вона розлючено посмикала дверну ручку і пішла назад до постелі ні з чим. Через її різкі рухи свічка в руках згасла, зробивши останній видих тоненькою цівочкою диму. Оля дременула до ліжка і заховалася під ковдру, наче дитина, яка ховається від уявного монстра, і дістала з кишені ключа.

«Цікаво», – подумки звернулася вона до залізячки, – «що ж ти таке бережеш, що бабуся аж у годиннику тебе заховала?»

Вона знову поклала ключика назад до кишені й почала повільно засинати під невтомне дзеленчання власних думок і монотонне цокання не такого вже й дратівливого старого годинника.

Розділ 5

Довгий вузький коридор чорною стрічкою тягнувся у безвість. Оля знала, що їй треба тікати, але ноги щосекунди важчали, ніби налиті свинцем. А тим часом величезне і невимовне зло тяглося за нею, залишало на спині свій холодний подих і от-от мало схопити. Страх огорнув дівчину колючою ковдрою, ноги заніміли ще дужче. А зло вже наближалося. Оля спробувала закричати, але й голосу не було. Їй залишалося лише прислухатися до важких кроків позаду та стукотіння її власного серця.

Дивні двері вигулькнули нізвідки. Вони були трохи криві, але на вигляд міцні. Вони пульсували у ритмі її серця. Дівчина потисла стару ручку, наче долоню близького друга. Двері прочинилися, відкриваючи їй вхід до комірчини, а потім надійно сховали її від темряви коридору. Усе навкруги було чужим і знайомим, а обриси кімнати змінювалися від мляво розмитих до агресивно різких. Урешті погляд дівчини сфокусувався на найбільшій світлій плямі, яка повільно підпливала. Пляма ставала все чіткішою і чіткішою. Урешті, весь образ став яскравим. Здавалося, що невидимий олівець намалював обриси красивої жінки.

– Бабуся Ярина! – чомусь вирішила Оля.

Жінка всміхнулася і простягла їй невеличку загорнуту річ. Купи обгорткового паперу падали на землю, аж доки дівчина не побачила в своїх руках ключика. Оля хотіла щось запитати у бабці Ярини, але повітря розрізав голосний стукіт.

Жінка знов перетворилася на пляму і зникла, а разом з нею – світло у кімнаті. Усе знов ставало тьмяним і розмитим. А в той час хтось намагався вибити двері в комірчину, гепаючи в них усе голосніше і голосніше. Дівчина притисла ключа до грудей і озирнулася навсібіч, зрозумівши, що більше нікуди тікати.

У двері гепали так сильно, що вони мало не злетіли з петель. Оля міцно стисла ключа в кулаці й приготувалася прийняти бій, а потім… розплющила очі.

Дівчина опритомніла у ліжку, в хатині бабці Ярини. Яскраве світло струменем лилося в кімнату, а старий годинник рівненько поцокував, відміряючи час. Оля спокійно зітхнула.

«Слава Богу, це лише сон», – промайнуло в її голові.

Але вранішні роздуми перервав голосний стукіт. Оля так перелякалася, що ледь не впала з ліжка. Хтось знову затарабанив у шибку.

– І кого це принесло? – на зміну страху прийшло роздратування, Оля нарешті вискочила з ліжка і босоніж попрямувала до вхідних дверей. Пролунало чергове стукотіння.

Дівчина визирнула у вікно і побачила невисокого зросту бабцю, яка заглядала у шибку з іншого боку. Це ще більше роздратувало Ольгу.

– Добрий ранок, дитинко! – радісно і швидко проговорила бабця, коли Оля нарешті прочинила двері. – Я тебе розбудила?

– Та ні, – Оля продовжувала мружитися від сліпучого сонця, тому її «та ні» виглядало дуже неправдоподібно.

– Пам’ятаєш мене? Я – баба Мотря, живу тут недалечко, через кілька хат.

– А, звісно, – вичавила з себе посмішку дівчина, – ви бабуся Назара?

– Так, так, – закивала старенька.

– То, може, зайдете? – Оля не дуже хотіла когось бачити і з кимось спілкуватися, та все ж вирішила, що то буде занадто нечемно залишити стару на порозі.

Бабця моторно проскочила до веранди і присіла на кушетку, а перед тим тицьнула дівчині в руки таріль, прикритий красивим чистим рушником.

– На, спробуєш бабиних пиріжечків, щойно напекла.

Дівчина подякувала, розуміючи, що відмовлятися марно. До того ж аромат, що долинав із мисчини, був просто божественним.

– Ну, як ти тут? Облаштовуєшся?

– Та я ненадовго, завтра вже їду додому.

– Завтра? Так скоро? А що ж з домом буде?

Оля знизала плечима. Що відповісти старій, вона не знала. Цей будинок навіяв на неї спогади, але не більше того. Довго залишатися вона не збиралася.

– А ви як поживаєте? – перевела розмову в інше русло дівчина.

– А що я, дитинко… Старість є старість… Човгаю ще, бач потрохи. Все менше і менше нас стає. Село вже пусте стало. Шоб до дохтура поїхати, тре’ машину наймать. Нічьо і нікого вже тут не лишилося. То хоч до Ярини бува заскочу та погомонимо, а тепер от… – баба Мотря витерла краєм хустки сльозинки, що заблищали в її очах. – Все-таки довів її ірод проклятий, прости Господи, що такеє скажеш.

Оля вже майже не слухала причитання старої, але раптом наче хтось увімкнув світло в темній кімнаті.

– Який ірод? – поцікавилася дівчина.

– Та Борюсік же… Племінничок Яринин.

– Дядько Борис?

– А хто ж?! Алкоголік проклятущий, все ходив тут та казав, шо то його хата…

– Щось я нічого не розумію.

– Та що тут розуміти? Хотів, щоб Ярина йому хату переписала, бо він, бач, найближчий родич. А Ярина ж із характером була. Поїхала та й переписала все на вас із Анічкою. Так він тут таке творив, таке творив! Ходив навколо хати, репетував: «Я тебе спалю. І хату спалю». Зі світлом, я підозрюю, він теж тут щось заподіяв. Ото видно в Ярини бідолашної серце і не витримало.

А як похорони були. У бабці вашої ще могила свіжа була, а він уже пробував у дім пробратися. Та добре тутешні чоловіки йому чуба трохи надрали, то він десь зник, не являвся останні тижні.

«Ось тобі й ще одна причина не лишатися тут надовго!»

– Ой, я зовсім забула! – голосно зойкнула баба Мотря.

– Що? Щось на плиті?

– Та ні… От я стара шкапа!

Оля лише мовчки спостерігала, як старенька активно нишпорить по своїм кишеням.

– Ось, тримай! – бабця тицьнула дівчині в’язку ключів. – Я після смерті Ярини забрала, а то Бог його відає, що у Борюсіка того на думці.

– Дарма ви так переймалися, в мене є ключі. Але, дякую, будуть запасні.

– Ти ліпше передивися, мо’ в цій в’язці які нові ключики є.

«Невже від комори?»

– Дякую, – видихнула Оля, думками перебуваючи біля зачинених дверей.

– Та нема за що, доцю. Я ж тебе ще отакісінькою пам’ятаю, – бабця зробила рукою жест, і дівчині здалося, що старенька окреслила розміри мультяшного фіксика, а не живої людини.

– А бабцю Ярину, до речі, де поховали?

– У Жменьках. У нас тут у Любомирівці ж могилок нема.

– А чим можна туди доїхати так, щоб сьогодні й повернутися?

– О доцю, то ти довго спала. Маршрутка в той бік їде о п’ятій ранку і о третій дня. Але та, що пополудні, тобі не підходить, бо не вертає звідти. Та це ж ота, якою ти вчора сюди їхала.

«Ага… Мала їхати. Та не їхала!»

– Ну, а таксі замовити? Я б дуже хотіла прийти на могилу бабці Ярини до від’їзду.

– Та нащо тобі теє таксі! В таку глухомань тобі воно так дорого обійдеться! Я скажу Назарові, він тебе відвезе.

«О тільки не це!»

– Та ні! Навіщо ще Назара турбувати!

– А шо там турбувати, це ж не сіно грести! Піду скажу йому, щоб пополудню по тебе заїхав, а зара побіжу я, дитинко, скоро ялівки прийдуть на обід. Треба додому.

І так само раптово, як і з’явилася, баба Мотря побігла у своїх справах.

Щойно стара вийшла з двору, Оля шмигнула до комори. Їй так нарешті хотілося відчинити ці проклятущі двері, що у неї тремтіли руки, а ключі голосно бряжчали.

Вікон у сінях не було, тому сонячне світло сюди не діставало. Дівчина ненадовго покинула штурм комори, пішла на кухню і повернулася уже зі свічкою.

Ольгова допитливість торжественно салютувала, коли один із ключів нарешті підійшов, замковий механізм спрацював, і двері прочинилися. Обережно потягнувши ручку до себе і намагаючись не загасити свічку, дівчина увійшла до кімнати.

Повітря в коморі було тяжким і вологим. Стара дерев’яна підлога невдоволено поскрипувала. Кімната була невеликою і тісною. Дерев’яні стелажі, заповнені банками з повидлом, спеціями, сушеними грибами, травами та іншою всячиною, ще сильніше зменшували простір.

Не знайшовши для себе нічого цікавого і навіть трохи образившись на бабусю за те, що вона створила таку таємницю з нічого, Оля вже збиралася йти геть, як раптом її погляд упав на стару скриню, що стояла в кутку кімнати. Велика, дубова, тяжка на вигляд, і з кованим залізом, але гарно розмальована – ця річ наче виринула з дитячих спогадів дівчини. Вона провела рукою по запиленій кришці. Згадала, як бабуся цінувала і берегла скриню. Як вечорами вона розповідала про свої минулі роки, які маленькій Олі вчувалися осіннім курликанням журавлів, тихенькими дощовими краплями на шибці старого вікна та іноді вибухами та розривами снарядів у давньому лісі.

Бабця Ярина розказувала, що ту скриню змайстрував їй батько, відомий на все село тесля. Для бабусі то був не просто ящик – то був символ домашнього затишку та добробуту!

Олі неймовірно захотілося попорпатися в тій скрині. Так, наче стара червона бабцева хустина чи вишиті рушники могли пов’язати минулі дні з теперішніми. Здавалося, ті речі самим своїм існуванням доведуть, що минуле – то не вигадка мозку, а чиясь реальність, що залишилася в пам’яті.

Замислившись над своїми філософськими теоріями, дівчина ледь не проґавила, що полум’я свічки майже перескочило на одну із вишитих бабусиних сорочок. Оля злякалася і відсмикнула руку, але не розрахувала відстань і боляче ударилася ліктем об якусь нерівність у бічній стінці скрині.

Подумки перебираючи лайливі слова, дівчина провела по внутрішній стінці. На свій подив, вона знайшла ще одну шухлядку, вбудовану в скриню.

«Дивно, бабуся стільки разів розказувала про скриню і показувала її, а про те, що тут є прискринок, ніколи не згадувала», – здивувалась Оля.

Дівчина завжди цікавилася історією та етнологією, тому вона знала, що прискринок – це невелика таємна шухляда всередині скрині, в якій зазвичай зберігали гроші, прикраси та інші цінні речі.

Звичайно, дівчина вирішила туди зазирнути. Ні, вона не хотіла відібрати скарби покійної бабусі, та й взагалі сумнівалася, що там буде щось важливе, але її допитливість не давала спокою: якщо вже прискринок, вважай, сам знайшовся, то гріх цим не скористатися.

Прискринок безцеремонно відхилив усі спроби відчинити його, і Оля вже навіть не здивувалася, просто дістала з кишені піжамних штанів ключика, якого знайшла в годиннику, а коли замочок клацнув, дівчину охопило задоволення переможця.

Шухляда відкривалася з великими потугами, так ніби їй щось заважало. Лишивши свічку на одному зі стелажів, дівчина вже двома руками потягла кришку прискринку до себе і врешті-решт здобула перемогу.

У шухлядці лежала книжка невеликого розміру в пошарпаній і пожовклій від часу м’якій обкладинці. Дівчина розгорнула книжечку з самого початку. Свічка догорала, тому видно було дуже погано. Оля краще придивилася до потертих сторінок і зрозуміла, що вона в її руках зовсім не книга, а старий щоденник. Ще раз приглянувшись до нерівного та розмашистого почерку, вона переконалася, що щоденник належав бабусі Ярині. Дівчина пригорнула записника до себе. В її душі здійснилася неймовірна боротьба між бажанням прочитати його вміст і совістю, яка забороняла вдиратися до чужого особистого простору.

Свічка тим часом догоріла, і дівчина зайшла до кімнати. Врешті-решт вона сховала записника у сумочку і пішла перевдягатися.

* * *

За пів години Назар під’їхав до воріт, як і обіцяла баба Мотря. За той час дівчина зібралася і нарвала у саду конвалій, які щедро ділилися своїм ароматом у салоні авто. Опинившись на кладовищі, Оля залишила невеличкий букетик на свіжій могилі. Довго дівчина там не затрималася, лише подумки подякувала бабці Ярині й побажала їй хоч на тому світі здобути спокій.

Усю дорогу назад хлопець і дівчина їхали мовчки, вслухаючись лише в шум автомобіля та черговий хіт гурту «Океан Ельзи».

– Баба Мотря казала, що ти завтра вже їдеш… – Назар наважився порушити тишу вже тоді, коли дорога повертала на Любомирівку.

– Угу… А що мені тут робити?

– А чого так скоро? Відпочила б тут трохи. Сходила би в ліс за грибами, на Світязь з’їздила, а в крайньому випадку на лісове озеро, там дуже класно.

– Місцева природа вражає, але мені, мабуть, легше в нетрях міста.

– Атож, ти ж міщанка-київлянка, в селі тобі, певно, не комфортно, – всміхнувся Назар.

– Не правда! – дівчину чомусь образили слова Назара. – Якщо не пам’ятаєш, то в дитинстві ми майже кожне літо тут були!

– Почекай, ти ж сама щойно сказала щось там про нетрі міста.

– То я сказала, а то ти! – Назар зареготав, паркуючи автомобіль біля двору.

Дівчина сама відчула, як по-дитячому пролунала ця фраза і, пирснувши зо сміху, витягла телефон із USB-отвору автомобіля.

– Дякую, що зарядив телефон!

– Нема за що, – Назар визирнув із вікна. – Коли буде час, кидай свої нетрі та приїжджай сюди.

– А нагадай-но мені, ти хіба сам тепер не у місті живеш? – кинула Оля, відчиняючи хвіртку.

– А ти молодець, – знову засміявся юнак, – ну бувай, міщанка-київлянка, – машина гаркнула і помчала геть, здійнявши за собою стовп куряви.

«Теж мені кавалєр-залицяльник», – роздратовано думала Оля, крокуючи стежиною до порогу, – «причепа якийсь і задирака, от він хто».

Дівчина дістала ключі, але помітила, що двері не замкнені. Перше, що їй спало на думку, що вона просто забула замкнути будинок, коли збиралася на кладовище, але ця теорія не підтвердилася. Оля помітила дерев’яні щіпки на порозі.

«Хтось удерся у дім!» – ця думка пронизала її, мов електричний струмінь. Дівчина вагалася: «Кликати на допомогу? Кого? Найближчі сусіди аж через кілька хат!»

Оля спробувала вчинити найбільш логічно: дістала з сумочки телефон, набрала сто два, але кнопку виклику натиснути не встигла – на порозі її дому тяжко і незграбно обпершися об одвірок, стояв невисокий, худющий чолов’яга, з двотижневою щетино та шлейфом зі смороду з перегаром.

– Ти хто? – вичавивши цю фразу, чоловік протяжно відригнув і навіть не вибачився.

– Я… – Оля була шокована, та і не дуже їй хотілося на- віть спілкуватися з людиною напідпитку, не те що спере- чатися.

– Ти що, язик проковтнула? Я тебе питаю, хто ти? І що робиш біля мого дому?

– Вашого дому? – хоч ноги дівчини підкошувалися, вона не змогла стримати обурення. – Це будинок бабусі Ярини!

– «Бабусі Ярини», – перекривив чоловік, – бабусі Ярини вже нема, і дім мій!

Оля завмерла: «Що ж це за дім такий?! Жити в ньому не буду, а проблем – хоч відбавляй!»

Чоловік знову голосно відригнув, замутнілі від алкоголю зіниці розширилися, він обперся руками об коліна (такий жест роблять, коли кличуть миле цуценятко) і писнув зовсім не чоловічим голосом:

– Олька? Племінничка? Це ти? – він широко розкинув руки.

«Він що, збирається обійматися?!» – Оля завбачливо зробила кілька кроків назад.

Чоловік спохмурнів і знов обперся об одвірок:

– Не хочеш обійняти дядька? Ну й біс із тобою!

– Дядько Борис… – видихнула Оля.

– Що? Що ти там собі під носа бурмочеш? Хотіла сама тут жити? Я бачу речі розпакувала…

– Я взагалі завтра вже їду.

«І чому я перед ним виправдовуюся?»

– От і добре, – Борис почухав собі живота, – нічого тобі тут стирчати в чужому домі. Я тут останні п’ять років гарував не для того, щоб тут поселилися дві засрані малявки.

– Слухайте, я не збираюся з вами ні про що сперечатися, але якщо ви не підете геть, – викличу поліцію, – а на підтвердження своїх слів дівчина потрясла телефоном, але вже за мить пошкодувала про те, що зробила.

Борис, хоч і хитаючись, але в два стрибка подолав поріг і схопив Олю за руку. Дівчина лише безпорадно спостерігала, як телефон падає на землю.

– Ти, я бачу, у скрині старої копирсалася. Проворна дівка! – чоловік потягнув Олю до себе.

– Відчепіться! – дівчина намагалася вирватися. – Ви робите мені боляче!

Оля неочікувано для себе звільнилася з лабет дядька. Вона хотіла відштовхнути чоловіка, але сили виявилося замало. Борис схопив дівчину за плечі.

– Що ти там знайшла, мале стерво? Гроші? Я знаю, стара долари десь відкладала, – чоловік трусив дівчину, наче грушку.

– Нічого не знайшла, тільки старий щоденник! – відчаю Олі не було меж, вона марно намагалася вирватися.

– Забери від неї свої руки! – пролунав третій голос, але дівчина не одразу зрозуміла, що трапилося далі.

Дужа рука висмикнула її з дядечкових обіймів. Почувся удар, Борис скрикнув і, наче мішок із зерном, завалився на землю. Оля все ніяк не могла прийти до тями і зрозуміти, чому її знову тримають за плечі.

– Ліно, з тобою все гаразд? – вона була неймовірно рада бачити Назара.

«У нього такі красиві блакитні очі!»

– Що він тобі зробив? – юнак пильно вдивлявся в обличчя дівчини.

«Ні, ну справді, очі просто, як небо»!

– Нічого, все добре, – нарешті видавила з себе дівчина, – постраждала лише моя самоповага.

Назар усміхнувся, та вже за мить його обличчя змінилося люттю. Як для людини напідпитку, дядько Борис досить швидко здійнявся на ноги і тепер щедро обсипав пару лайками та прокльонами.

З розвороту хлопець завдав чоловікові ще одного удару, його кулак саме пройшовся по щелепі Бориса. Чоловік заточився, але цього разу не упав, і скористався цим моментом для реваншу. Він підскочив до Назара і гепнув хлопця коліном. З того, як зігнувся юнак, Оля зрозуміла, куди саме він влучив.

Доки Назар розсипав по околиці міцну лайку, хапаючи ротом повітря, дядько Борис кинувся навтьоки. Оля заходилася шукати в траві свій телефон, надто вже їй кортіло таки здійснити свій план і викликати поліцію.

– Ну, ти зара в мене отримаєш! – ще раз глибоко вдихнувши, ніби тамуючи біль, хлопець кинувся за Борисом.

– Стривай! – дівчина раптом злякалася, що Назар просто вб’є дядька.

«Прикінчить того нещасного алкоголіка, сяде до в’язниці, і все через мене».

Уже прокручуючи в голові, як вона носить в камеру Назара передачки, Оля вискочила до хвіртки і ледь не збила з ніг дівчину. Остання зацікавлено спостерігала, як дядько Борис, перестрибуючи через кущі, мчав до лісу, а Назар напівпокульгуючи-напівпострибуючи пробував його наздогнати.