Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

– Що, сюрприз прилетів? – запитав він із усмішкою в господаря обійстя, худого довгого дядька у несвіжій майці-алкоголічці і рваних спортивних штанях. Мужик, гучно дихаючи перегаром і порпаючися руками в кишенях, замукав щось про єдину Україну, «денеер» і Путіна.

У передмісті Іловайська, біля церкви, батальйон знову наскочив на гарно укріплені позиції. За словами місцевих, сепари чекали тут штурму вже кілька тижнів. Десь поруч воювали «Азов» і «Шахтарськ», і, як чув Грег по рації, знову зазнали втрат. Відділення Грега розосередилось, ховаючись від прицільного мінометного вогню, напевне десь поруч працював корегувальник. Нічого не залишалося робити, як викликати вогонь прикриття, після чого Грег раптом побачив, як по іншому боці вулиці стрімголов біжить товстий чоловік у бронежилеті, напевне, той самий «денеерівський» навідник. Від несподіванки Грег із напарником навіть не встигли вистрелити, як між їхніми головами пройшла автоматна черга, і сепаратист зник за бетонним парканом. Вони відпрацювали вслід двома довгими чергами, однак тільки дарма потурбували бетон. «Агов, – подумав Грег, – це ж справжнє Боже провидіння! Пощастило, як Джексону в “Кримінальному чтиві”». І тут же поруч упала міна – уаа! – за нею наступна – уаа! уаа! – над головою засвистіли осколки. Почався щільний мінометний обстріл, і довелося відходити назад до Виноградного.

На ніч розташувалися в недобудованих будинках на околицях села. Перед сном, долаючи дику втому, бійці заклали вікна шлакоблоками. Дуже хотілося їсти, спальних мішків ніхто з собою не брав, тому спали на дерев’яних піддонах та дошках, притискаючись один до одного, щоб не замерзнути, не забуваючи відпускати відповідні жарти щодо того стану, в якому опинилися вночі голодні самотні чоловіки в порожній хаті.

На ранок привезли сніданок – десять банок свинячої тушонки. Для сотні бійців, серед яких були й мусульмани, це виявилося, м’яко кажучи, замало, і Грег із товаришами пішли спустошувати городи і льохи. Вони з’їли усі помідори та огірки і навіть не зовсім доспілий виноград, якого тут – відповідно до назви села – виявилося чимало. Коли бійці вже зовсім розслабилися і заварили чай, почався мінометний обстріл, і з чаюванням довелося зачекати. Знищити мінометний розрахунок противника українська артилерія не змогла. Як пояснив потім полковник-штабіст, через те що батальйонні координаційні сітки не збігалися з координаційними сітками артилеристів. Відступали хаотично, під свист мін, страх плутав ноги та мозок, але цього разу обійшлося без утрат. Поруч відходили «Шахтарськ» і «Азов». Ці батальйони просунулися трохи далі, до самого блокпосту, і при намаганні штурму втратили побратимів. Бійці поверталися без настрою, очевидно, що вся ця історія з хаотичним штурмом Іловайська їм не подобалася. В той же вечір «Азов» і «Шахтарськ» завантажили важке озброєння і виїхали на свої бази.

Настрої на базі в Старобешевому в батальйоні «Дніпро-1» під вечір також важко було назвати бойовим. Для багатьох бійців війна з дому видавалася зовсім іншою, та й мало хто міг уявити, що їм, міліцейському, по суті, підрозділу, доведеться штурмувати блокпости та ходити в атаку. Їх учили іншому: охороняти об’єкти, зачищати місто після того, як його візьмуть військові, нести службу на блокпостах. Багато хто з бійців відверто виказували небажання повертатися на позиції.

На шикуванні полковник, розуміючи, що ситуація в підрозділі загострилася і моральний дух бійців не на висоті, сказав:

– Ви – добровольці. Змушувати воювати я вас не можу і не буду. Бо далі стане ще тяжче – ми заходимо до Іловайська. Тому тих, хто зараз хоче повернутися додому до Дніпропетровська, прошу зробити два кроки вперед.

Грег мав свій чіткий план і розуміння ситуації, що склалася. Боковим зором він бачив, як заворушилася, подалася вперед майже вся шеренга, піддаючись першому імпульсу, і через паузу зі строю почали виходити люди. Він рахував: один, два, три, чотири, п’ять… Оба-на! – так це ж Чипс, їхній командир вийшов! От же сука боягузлива! Шість, сім, вісім… Долічивши до п’ятнадцяти і побачивши, що більше ніхто не виходить, Грег, перезирнувшись з товаришами, нахилив голову і зробив не два, а три чітких кроки вперед. За ним рушило, згідно з домовленістю, все відділення, десятеро бійців.

«Цікаво, що б сказав з цього приводу батько?»

Сніданок на червоній землі

Люблю снідати і дивитися у вікно. Але тільки якщо це не вікно автобуса, до якого в будь-який момент може щось прилетіти. Град, наприклад. Або дощ, розмазуючи краплями по склу пейзаж. Та про дощ, хоча б маленький, сьогодні годі й мріяти – спека стоїть неймовірна, градусів тридцять п’ять, не менше. А ось про «град» мріяти не варто, хоча багато хто з нас знає, що таке справжній обстріл, хіба що з роликів на ютубі. Тут, на Донбасі, в серпні клімат зовсім не такий, до якого звик удома: дні спекотні й задушливі, вночі – дуже холодно, пробирає аж до кісток. Тут, на Донбасі, багато що зовсім не так, як в іншій Україні. Інколи навіть складається враження – не через погоду, а через людей та їхні звички, що всі двадцять три роки незалежності ми жили в різних державах.

Ми їдемо вузькою дорогою. Колона з кількох мікроавтобусів та легкових машин. З-під коліс клубочить пилюка, і якби не війна, то можна було б подумати, що колона здійснює екскурсійний автопробіг шляхами Донбасу. Себто, ми і є «Донбас», добровольчий батальйон. «Вдаримо автопробігом по бездоріжжю!» – цитує класиків Шева і широко посміхається, виблискуючи білозубо. Він сидить поруч, завжди готовий до бою: в касці, затягнутий у бронежилет, і не випускає зі засмаглих жилавих рук автомат. Я вже кілька разів радив йому зняти «броник», як учинив давно сам, однак Шева лише пітніє і жартує: «Такої команди не надходило!» Він завжди такий – правильний. Коли я вперше його побачив на нашій базі в Петрівцях, то подумав, що він або стоматолог, або американець, бо в нашій країні такі білі зуби можуть мати тільки вони. Як не дивно, Шева – звичайний підприємець з Хмельницького. А зуби… як-небудь я запитаю, чому в нього такі білі зуби, чим він їх чистить. Такі ж білі, як у Франко. Ось він – справжній американець, однак, якщо послухати його й деяких наших, то Франко – куди справжніший громадянин України, ніж інші, можу закласти власну голову на спір. Скільки разів йому пропонували зайняти командирську посаду, а він завжди тільки посміхався на всі свої білі тридцять два і віджартовувався. А спробуйте запропонувати комусь із наших співвітчизників керівну посаду, скільки людей з десятка відмовиться? Я скажу сам – жодного. Його справжнє ім’я – Марко Паславський, він справді – громадянин США, нащадок українських емігрантів. Про це можна вже казати, про нього вже стільки розповідали по телевізору, що це далеко не секрет. Однак він – не найманець, не «дикий гусак», а провідний фінансист-консультант, багата людина, яка обертається в найвищих колах, і, здавалося б, потрібна йому та наша війна? Однак він тут. Проста відкрита людина з приємною посмішкою і душею патріота, одним словом, прагматичний романтик, як і більшість наших добровольців. Пам’ятаю, як Франко говорив Філарету, заступнику комбата: «Коли ми переможемо, я стану головою Національного банку України і поламаю всі схеми олігархів. А я їхні схеми за час роботи в Україні добре вивчив, повір мені, Філе!»

Небо над нами – синє, а сонце – невблаганне. Дуже хочеться пити, однак ми економимо воду і дозволяємо собі зробити лише кілька ковтків. Час від часу колона зупиняється в населених пунктах, щоб уточнити в місцевих дорогу. Нічого не можу сказати про їхні настрої, крім того, що всі вони змучено нам посміхаються. Шева каже, що це через те, що їм насправді байдуже – Україна чи Росія, «еленер/денеер» – аби тільки їх не чіпали і платили зарплатні та пенсії. Вони хочуть прожити своє життя без потрясінь. Удень копати городи, ввечері подивитись передачі по телевізору, який-небудь НТВ або «Росія-24», поговорити по телефону з дітьми та онуками, дізнатись, що у них все добре. Вони не прагнуть нічого, окрім гарної пенсії та гарного врожаю. За своєю сутністю, стверджує Шева, вони дуже добрі люди, але їхня доброта – як родинна реліквія, вона належить тільки їм та їхнім родичам, її в жодному разі не можна виносити з дому. Вони ретельно оберігають свою доброту від сторонніх і економлять, коли нею користуються, як європейці економлять газ і електроенергію, начебто доброта також стоїть на лічильнику і за неї може прийти квитанція з величезним рахунком – «за доброту». Подібних людей у будь-якій країні – відсотків сімдесят, вважає Шева, їх називають «пересічними», і в мирний час їм ціни немає, але історію роблять найбільш активні десять відсотків громадян. Ті, хто готовий ризикнути життям. Ось ми і є якась частина з тих десяти відсотків. Тут, у колоні, нас чоловік двісті, можливо, трохи більше, можливо, трохи менше – ніхто з рядового складу батальйону не знає точної кількості бійців, постійно хтось приєднується або від’єднується.

На Іловайськ іде не тільки «Донбас», а й «Дніпро-1» і кілька хлопців із «Правого сектора». Ми хочемо замкнути Донецьк у кільце, перекрити комунікації, перекрити всі дороги і покінчити, нарешті, з цією війною. Через тиждень (сьогодні 17 серпня), максимум, через два, сподіваюся, ми вже всі будемо вдома. Десь поруч, паралельними курсами, йдуть наші суміжники – батальйони «Азов» і «Шахтарськ». Ми мусимо діяти злагоджено. Чи є у нас план? Ми всі сподіваємося, що він є у наших командирів. Наразі, відомо, що напередодні вони збиралися з цього приводу в Урзуфі, на базі «Азова». Але мене трохи бентежить, що тиждень тому, 10 серпня, вже була спроба штурму Іловайська: чотирьох бійців із «Донбасу», в тому числі й заступника Семенченка, вбили на містку біля Многопілля. Семен каже, що їх розстріляла російська диверсійно-розвідувальна група. Сам він у цей час поїхав до села в магазин за водою. Батальйон, діставшись до міста, змушений був відступити під сильними мінометними обстрілами противника. Праворуч від «Донбаса» тоді працювали «Азов» і «Шахтарськ», вони також зазнали втрат. Наше відділення в тому штурмі участі не брало – ми охороняли артилеристів у зовсім іншому місті, так що судити про той штурм мені складно. Хлопці кажуть, правильно зробили, що відійшли.

Не обійшлося й без ексцесів із місцевим населенням. Грім розповідав: «Спостерігаємо таку картину: сидять бійці «Шахтарська» колом, а посередині – ящик горілки. Заїжджаємо в село, заходимо до крамниці, а продавчиня – в сльози: «Допоможіть, – каже, – ящик горілки забрали!» Так що місцевим, думаю, є від чого перейматись, війна на людей впливає по-різному, як правильно хтось сказав: «…війна, на жаль, не виховує в людині найкращих якостей», – і це свята правда. Так що взагалі-то незрозуміла історія вийшла з тим першим штурмом: і люди загинули, і штурму як такого не сталося. Та ми сподіваємося, що в штабах зробили правильні висновки, і цього разу справа піде краще. Наше завдання – за день-два зачистити місто і передати територію військовим. Сепаратистів там, кажуть, не дуже багато. Тільки одного не можу зрозуміти: якщо сепаратистів там не дуже багато і все так просто, то чому місто не взяли 10 серпня? І звідки тут російська ДРГ?

Під Старобешево ми приїжджаємо пізно вночі, втомлені й голодні. Лунає команда «відбій», і хлопці кидають на підлогу речі, кладуть зброю і майже падають самі. Тут тісно лежать поруч десятки незнайомців, яких я знаю лише з позивних – у батальйоні не заведено цікавитись без вагомого приводу, хто ти і звідки. Але сьогодні немає в світі більш близьких мені людей, ніж вони. Ось спить Артист, високий худорлявий міцний чолов’яга з уважними сірими очима, старшина у відставці. Він із-під Донецька, багатодітний батько, нещодавно вивіз родину в Дніпропетровську область. Артист завжди готовий прийти на допомогу, і сам часто вголос дякує Богові. Ймовірно, для того щоб Той зміг його краще почути і не забував. Чому Артист? Не можу сказати, ми ніколи не говорили з ним про це.

У позивних є щось пацаняче, несерйозне. У дворах і на вулицях нашого дитинства кожен хлопець мав прізвисько: Лисий, Зеля, Фома, Джон, Биря. І водночас позивний – начебто як відголосок шпигунського серіалу, таємної підпільної боротьби, пелена секретності, яка покриває твоє життя. Хоча взагалі-то позивні потрібні, перш за все, для особистої безпеки і безпеки родин – у батальйоні багато хлопців із самого Донбасу. У них на окупованій території залишилися родини, майже в кожного – батьки. Так що позивний – це не просто гра, він – як вузлик, що зв’язує дві мотузочки, два наших життя: мирне й воєнне.

У батальйоні з першого ж дня ти дійсно починаєш жити інакше. Ніколи не думав, що в Україні набереться стільки людей, які готові битися за її свободу. Натхнених вірою, дивовижно справжніх людей, які можуть жертвувати собою. Ось спить Мирний, зовсім хлопчисько, не знаю навіть, скільки йому років, на вигляд – не більше двадцяти двох, таке в нього беззахисне обличчя, як у ангела. Він родом із Кривого Рогу, програміст, у батальйоні – з травня, свій позивний взяв, можна сказати, з географічної мапи – його бабуся живе в однойменному селі Одеської області. Що привело Мирного і сотні таких же, як він, хлопчаків, сюди? Мені важко об’єктивно відповісти на це запитання, для себе ж я маю просту і зрозумілу відповідь – ми тут, щоб захищати свою країну. І це – правда. Інші мотиви – другорядні. Можливо, наш мотив видається комусь недостатнім, мовляв, що дала вам ця держава за двадцять три роки свого існування, крім постійної боротьби за виживання і людську гідність? Але знаєте, що я вам скажу? Ми не озираємося назад, ми дивимося вперед. І тому ми тут, добровольчі батальйони. Смішна історія трапилася з позивним Філарета. Він сам – з Луганська, афганець, офіцер запасу, йому 56 років. Чомусь позивний, який він хотів узяти, був Кирило.

– Ти що, охрінів? – закричав на нього Дід. – Ти хоча б знаєш, хто такий Кирило?

– Хто? – здивувався майбутній Філарет. Можливо, він хотів узяти собі позивний на честь казкового героя Кожум’яки, але про це історія умовчує.

– Кінь у пальті! Точніше, в рясі!

– Ох, а й не подумав про це, я…

– Значить, будеш Філаретом! – постановив Дід.

Ось так інколи трапляється – навіть із боротьби церков та їх ніх напрямків народжуються позивні. Дід загинув під Карлівкою, прикриваючи відхід загону з оточення. Шева каже, геройський був мужик, шістдесят чотири роки, відстрілювався до останнього патрона, в полон здаватися відмовився. А Філарет став через деякий час заступником комбата. У нашого комбата – найоригінальніший позивний у світі – Семен Семенченко. Не довго думаючи, він узяв собі інше ім’я та прізвище, натягнув на голову балаклаву – і все, шукай, хто це такий і звідки. Ким був Семен до того, чому створив батальйон, ми не знаємо і, чесно кажучи, не хочемо знати. Головне, що батальйон існує, як бойова одиниця, виконує серйозні завдання, тут товариська атмосфера, сюди йдуть служити люди. А все інше, що виходить за межі наших позивних і часу, в яких вони існують, нас не цікавить. Детально про те, як боєць жив, яка у нього родина, скільки дітей залишилося сиротами, ким працював, ми дізнаємося, як правило, тільки на його похоронах. Там, серед родичів і знайомих, ті з нас, кого відправляють на прощання, проводять своєрідний інформаційний обмін: вони розповідають, як служив і як загинув боєць, а їм – яким він був до того, як отримав свій позивний.

Дуже простий позивний у Шеви.

– Шевченко – в Україні найбільш розповсюджене прізвище, так що анонімність мені точно гарантована, – як завжди іронізує мій товариш. Він молодший од мене на сім років, але значно краще пристосований до війни. – Це однаково, що Мюллер у Німеччині або Сміт в Англії.

– Або Рабинович в Ізраїлі! – жартує хтось.

– Не знаю, не бував! – парирує Шева.

– Або Іванов у Росії!

– Я там двох, як мінімум, знаю! – похмуро відповідає Шева, натякаючи на відомі пики з керівництва Російської Федерації.

Шева – не балагур і не душа компанії, він говорить лише тоді, коли у нього запитують щось конкретне. Але його поважають у батальйоні і дослуховуються до думки, хоча Шева – звичайний рядовий боєць. Він середнього зросту, не богатир, але дуже витривалий і сильний. Мені часто хочеться запитати, де він працював, де служив, звідкіля це вміння працювати зі зброєю? Та навіть наші дружні стосунки не дають мені права ставити такі запитання. Захоче людина – розповість сама. Коли Шева хмурить чоло, то стає схожим на свого тезку – поета з відомого портрета, тільки без вусів і шапки, і ти так і чекаєш, коли він скаже: «Встане правда!» І коли Шева це дійсно каже, тобто цитує Тараса Григоровича Шевченка, при тому, що наш Шева – абсолютно російськомовна людина – мені здається, що поруч із нами справді воює реінкарнований Кобзар.

Ранком збираємося зовсім швидко. Дивно, але після майже безсонної ночі ми сповнені сил. Можливо, це нервове. Батальйон вантажиться в автобуси і машини, і ми оминаємо Іловайськ стороною, щоб ударити там, де на нас не чекають. З нами йдуть декілька «коробочок» 17-ї танкової бригади, ними командує капітан Апіс, широкоплечий міцний чоловік. Наш план – обігнути укріпрайон противника. Біля села Грабське помічаємо кілька небіжчиків, одягнутих у дивну форму.

– Козачки, – пояснює Шева. – «Велике Військо Донське». Бачиш, як придуркувато вдягнені? Папахи, штани з лампасами, начебто в цирк виступати приїхали. Вояки з них ніякі, зате мародери – знатні.

У Грабському ще з початку серпня, коли із наших тут ще нікого й близько не стояло, тримають оборону на блокпості (4001) «Кривбас», 40-й батальйон територіальної оборони, і хлопці з 17-ї танкової. Як вони витримують тут постійні обстріли й атаки сепарів, важко сказати, але ж витримують. «Кривбас» геройські тримає оборону ще на трьох блокпостах, блокуючи всі основні магістралі до Іловайська. На одному з цих блокпостів хлопцям зовсім тяжко. У них поранено і госпіталізовано командира, потрібна броня, але ніякої броні їм, звісно, не дають, взагалі нічого не дають і нічого не кажуть, окрім матюків по рації та оптимістичної, але тупої команди: «Триматися!» Коли дивишся на таких хлопців, починаєш поважати свою країну. В середині серпня наші бійці допомагали їм зачищати село, з тієї пори ситуація з обстрілами мало змінилася, щоправда, тепер вони відповідають обстрілами на обстріли і тримають сепаратистів на дистанції. Через Грабське йтиме постачання харчів та боєкомплекту підрозділам, які зайдуть сьогодні в Іловайськ, тому від мужності хлопців із 40-го тербату, 17-ї танкової та інших підрозділів, що тримають тут оборону, багато в чому залежить загальний успіх операції. Нас вітає молодий лейтенант-танкіст із позивним Гліб, поруч із ним пес із позивним Полковник ганяється за куркою з позивним Прапор. Капітан Апіс і летьоха Гліб підуть на штурм разом із нами. Прапор і Полковник залишаться на блокпосту і згодом геройськи загинуть.

В Іловайськ ми входимо з боку села Кобзарі підозріло легко, без жодного пострілу. Як і казав Семен, на нас тут не чекали. Швидко зайняли і зачистили кілька кварталів приватних будинків, батальйон закріплюється і розставляє дозори по периметру. Штаб і базу розташовуємо в школі. Ми не зустріли тут поки що жодного сепаратиста, а всі місцеві мешканці сидять у погребах і не наважуються навіть голови підняти, не кажучи вже про вийти надвір – постійно тривають обстріли з обох боків.

Шева ривком відкриває двері погреба, я кричу вниз:

– Всім вийти з піднятими руками! Зброю кидати на землю перед собою! – палець на спусковому гачку, в руці – граната. Якщо відчую щось підозріле, я обов’язково кину її вниз.

З погреба виходять тільки жінки, діти і бабусі. Вони дуже бояться нас, для них ми – карателі, бандерівська наволоч.

– Усіх, кому за шістдесят, ви розстріляєте, – абсолютно серйозно розповідає про наші плани мила бабуся в білій хустинці. – А тих, кому за п’ятдесят, заберете в трудові табори Коломойського.

Проте вони щиро здивовані тим, що майже всі «карателі» говорять російською, і не готові сприйняти цей факт, як очевидну даність, підозрюючи нас у лінгвістичному шахрайстві.

– Ви звідки самі? Навіщо до нас прийшли? – кидають у нас мирні запитання, як шматки багнюки. Вони голодні та злі.

Деякі бійці називають міста і селища Донбасу, звідки вони родом, показують свої паспорти з реєстрацією, і місцеві починають потихеньку розслаблятися, ще кілька хвилин спілкування – і крига скресає, і вони вже беруть їжу, яку ми пропонуємо.

– Вони, якщо не всі, то відсотків на вісімдесят – точно проти нас, – каже Шева, розкладаючи сухпай перед тим, як лягти відпочивати. Це наш перший прийом їжі сьогодні, мій перший сніданок на червоній землі Донбасу. Звісно, не така вона вже й червона, але й не така і чорна, як у нас однозначно. Проте ночі тут – наче вугілля, чорніше «Чорного квадрата».

– Навіщо нам це місто? Ця земля? Це просякле випарами повітря? Що нам тут робити? На нас тут ніхто не чекає. Вони ж не люди, вони – телеглядачі, у них – Кісільов головного мозку! – ділюся я враженнями після спілкування з місцевими мешканцями.

– Перевиховувати, – зло каже Шева і пробиває дірку в консервах скумбрії. Звідти, шиплячи, б’є фонтан олії. – Тільки так – таборами Коломойського. А якщо серйозно, то лікувати «лікарською» ковбасою, задобрювати гарними зарплатнями, одурманювати наколотими апельсинами і давати закусювати цукерками Порошенка – в прямому і кривому сенсах. Телеглядачі – вони також люди, вони смачно попоїсти хочуть. І це – наша земля, і неважливо, якого вона кольору. Через пару днів побачимо, що ти заспіваєш!

Насправді це не смішно – тут, на українській землі, нас, громадян України, більшість місцевих вважають ворогами. Та парадокс у тому, що саме через таких, як вони, ми й знаходимося тут. Якесь замкнуте коло. Шева зі мною не погоджується. Позіхаючи, він каже, що я намагаюся перекласти відповідальність за війну на якусь окремо взяту групу людей, а це неправильно.

– Нічого я не намагаюся перекладати, – не погоджуюся я, – хіба що оцей наплічник під головою.

– І автомат.

– Так. І автомат.

«Добре, – думаю я, – побачимо, що ти заспіваєш через пару днів, коли земля дійсно стане червоною…»