Спогади про Шерлока Голмса

– Не маю часу розмовляти з усілякими пройдисвітами! Тут не місце стороннім! Забирайтеся геть, або я зараз же спущу на вас собаку.

Голмс нахилився до його вуха й щось прошепотів. Містер Браун сіпнувся й почервонів, як буряк.

– Брехня! – закричав він. – Мерзотна, нахабна брехня!

– Дуже добре! Ну що ж, будемо розмовляти прямо тут, при всіх, чи ви воліли б зайти в будинок?

– Гаразд, ходімо, якщо хочете.

Голмс усміхнувся.

– Я повернуся за п’ять хвилин, Ватсоне. До ваших послуг, містере Браун.

Повернувся він, між іншим, аж через двадцять п’ять хвилин, і, поки я його чекав, теплі барви вечора згасли. Тренер також вийшов із Голмсом, і мене вразила зміна, що сталася з ним: обличчя його стало попелясто-сірим, чоло вкрилося краплинами поту, стек стрибав у тремтячих руках. Куди й поділася його нахабна самовпевненість! Він дріботів за Голмсом, як побита собака.

– Я все зроблю, як ви сказали, сер. Усі ваші вказівки будуть виконані, – белькотів він.

– Ви знаєте, чим загрожує непослух, – Голмс обернув до нього голову, і той зіщулився під його поглядом.

– Що ви, що ви, сер! Доправлю вчасно. Зробити все, як було раніше?

Голмс на хвилину задумався, потім засміявся:

– Не треба, залиште, як є. Я вам напишу. І дивіться, без хитрощів, інакше…

– О, вірте мені, сер, не сумнівайтесь!

– Бережіть, як зіницю ока.

– Ще б пак, сер, можете на мене розраховувати, сер.

– Гадаю, що можу. Завтра отримаєте від мене вказівки.

І Голмс відвернувся, не помічаючи простягнутої йому тремтячої руки. Ми рушили до Кінґс-Пайденда.

– Такої чудової суміші нахабства, боягузтва та підлості, як у містера Сайлеса Брауна, я давно не зустрічав, – зауважив Голмс, стомлено крокуючи поруч мене схилом.

– Отже, кінь у нього?

– Він спочатку виправдовувався, усе заперечуючи. Але я так детально описав йому ранок вівторка, крок за кроком, що він повірив, ніби я все бачив на власні очі. Ви, звісно, звернули увагу на незвичайні, наче обрубані носаки в слідів і на те, що на ньому були такі самі черевики. Крім цього, для простого слуги це був би занадто зухвалий вчинок… Я розповів йому, як він, піднявшись, як зазвичай, першим й увійшовши в загін, побачив у полі незнайому коняку, як підійшов до неї і, не вірячи власним очам, побачив у неї на чолі білу мітку, через яку вона й отримала своє прізвисько – Срібна зірка, і як збагнув, що доля віддає в його руки єдиного суперника того коня, на якого він поставив капшук грошей. Потім я розповів йому, що першим його бажанням було відвести Срібну зірку в Кінґс-Пайленд, але тут нечистий став нашіптувати йому, наскільки легко відвести коня та тримати, поки не закінчаться перегони, і він повернув до Мейплтона й сховав тварину там. Коли він усе це почув, то почав думати тільки про те, як врятувати власну шкуру.

– Та ж стайню оглядали!

– Ну, цей старий шахрай обведе навколо пальця кого завгодно.

– А ви не боїтеся залишати коня в його руках? Він же скакунові може щось заподіяти, адже це в його інтересах.

– Ні, мій друже, насправді він буде берегти його, як зіницю ока. У його інтересах повернути тварину цілою та неушкодженою. Це єдине, чим він може заслужити прощення.

– Полковник Росс не справив на мене враження чоловіка, схильного прощати ворогам!

– Справа не в полковнику Россі. У мене свої методи, і я розповідаю лише стільки, скільки вважаю за слушне, у цьому перевага мого неофіційного положення. Не знаю, помітили ви, чи ні, Ватсоне, але полковник тримався зі мною дещо зверхньо, і мені хочеться трохи розважитися. Не кажіть йому нічого про Срібну зірку.

– Певна річ, не скажу, якщо ви так бажаєте.

– Але все це дрібниці порівняно з іншим запитанням: хто вбив Джона Стрекера?

– Ви зараз перейдете до нього?

– Навпаки, мій друже, ми з вами повернемося сьогодні нічним потягом до Лондона.

Слова Голмса здивували мене. Ми пробули в Дартмурі всього кілька годин, він так успішно розпочав розплутувати клубок і раптом хоче все покинути. Я нічого не розумів. До самого будинку тренера мені не вдалося витягнути з Голмса ні слова. Полковник із інспектором чекали нас у вітальні.

– Мій товариш повертається зі мною нічним потягом до Лондона, – заявив Голмс. – Приємно було подихати прекрасним повітрям Дартмура.

Інспектор широко витріщив очі, а полковник скривив губи в зневажливій посмішці.

– Отже, ви склали зброю. Вважаєте, що вбивцю нещасного Стрекера заарештувати неможливо, – припустив він.

– Боюся, що це пов’язано з надто великими труднощами, – Голмс стенув плечима. – Але я повністю переконаний, що у вівторок ваш кінь буде бігти, і прошу вас попередити жокея, щоб він був готовий. Можу я поглянути на світлину містера Джона Стрекера?

Інспектор витягнув із кишені конверт і вийняв звідти фотографію.

– Любий Ґреґорі, ви випереджаєте всі мої бажання! Якщо дозволите, джентльмени, я залишу вас на хвилину, мені потрібно щось спитати в служниці Стрекерів.

– Мушу зізнатися, ваш лондонський радник мене розчарував, – з прямолінійною різкістю кинув полковник Росс, як тільки Голмс вийшов із кімнати. – Не бачу, щоб із часу його приїзду справа посунулася хоч на крок.

– Принаймні, вам дали слово, що ваш кінь буде бігти, – втрутився я.

– Слово мені дали, – стенув плечима полковник. – Та я волів би коня, а не слова.

Я вже хотів відповісти, аби захистити свого приятеля, але в цю мить він повернувся.

– Ну ось, джентльмени, – заявив він. – Я готовий їхати.

Один із конюхів відчинив дверцята екіпажа. Голмс сів поруч зі мною, але раптом перехилився через борт і торкнувся рукава конюха.

– У вас є вівці, як бачу, – сказав він. – Хто за ними доглядає?

– Я, сер.

– Ви не помічали за ними останнім часом чогось дивного?

– Та ні, сер, ніби нічого, тільки ось три раптом почали накульгувати, сер.

Голмс засміявся, потираючи руки, чимось дуже задоволений.

– Непогано вигадано, Ватсоне, зовсім незле! – Він непомітно штурхнув мене ліктем. – Ґреґорі, дозвольте звернути вашу увага на дивну епідемію, що вразила овець. Гайда.

З обличчя полковника Росса було видно, які непривабливі висновки він зробив про таланти мого приятеля, зате інспектор пожвавився.

– Вважаєте цю обставину важливою? – спитав він.

– Ще б пак.

– Є ще якісь моменти, на які ви порадили б мені звернути увагу?

– На дивну поведінку собаки в ніч злочину.

– Собаки? Але вона ніяк не поводилася!

– Оце й дивно, – зауважив Голмс.

Через чотири дні ми з Голмсом знову сиділи в потязі, який мчав у Вінчестер, де мав розігруватися кубок Вессекса. Полковник Росс чекав на нас, як і було домовлено, у своєму екіпажі, запряженому четвіркою, біля вокзалу на майдані. Ми поїхали за місто, де була арена. Полковник був похмурий, тримався напрочуд зимно.

– Жодних звісток про мого коня досі немає, – заявив він.

– Сподіваюся, ви його впізнаєте, коли побачите?

Полковник спаленів:

– Я можу вам описати одну за одною всіх коняк, які брали участь у перегонах за останні двадцять років. Мого фаворита, з його міткою на чолі та білою плямою на правій передній бабці, впізнає кожна дитина!

– А які ставки?

– Відбувається щось незрозуміле. Вчора ставили п’ятнадцять до одного, вранці розрив став швидко скорочуватися, не знаю, чи втримаються зараз на трьох до одного.

– Гм, – буркнув Голмс, – сумнівів немає, хтось щось знає.

Екіпаж під’їхав до огорожі, що оточувала головну трибуну. Я взяв афішу й прочитав:

Приз Вессекса

Жеребці чотирьох і п’яти років. Дистанція – 1 миля 5 ферлонгів. 50 фунтів підписних. Головний приз – 1000 фунтів, другий приз – 300 фунтів, третій приз – 200 фунтів.

1. Негр – власник Гіт Ньютон; жокей – червоний шолом, пісочний однострій.

2. Боксер – власник полковник Вордлоу; жокей – помаранчевий шолом, однострій синій, рукави чорні.

3. Обачний – власник лорд Беквотер; жокей – шолом і рукави однострою жовті.

4. Срібна зірка – власник полковник Росс; жокей – шолом чорний, однострій червоний.

5. Кришталь – власник герцог Балморал; жокей – шолом жовтий, однострій чорний із жовтою смужкою.

6. Бешкетник – власник лорд Сінґлфорд; жокей – шолом бузковий, рукави однострою чорні.

– Ми викреслили Баярда, нашу другу коняку, яка мала бігти, зважаючи на вашу пораду, – заявив полковник. – Але це не страшно? Фаворит сьогодні Срібна зірка?

– Срібна зірка – п’ять до чотирьох! – лунало з трибун. – Обачний – п’ятнадцять до п’яти! Усі решта – п’ять до чотирьох!

– Коні на старті! – вигукнув я. – Дивіться, усі шестеро!

– Всі шестеро! Отже, Срібна зірка біжить! – вигукнув полковник дуже схвильовано. – Але я його не бачу. Моїх міток наразі немає.

– Вийшло лише п’ятеро. Ось, мабуть, і він, – вказав я, і в цю хвилину із загону клусом вибіг чудовий гнідий жеребець і промчав повз нас. На жокеї були кольори полковника, відомі всій Англії.

– Це не мій кінь! – залементував полковник Росс. – На ньому немає жодної білої плямочки! Поясніть, що відбувається, містере Голмс!

– Подивимось, що буде, – незворушно сказав Голмс.

Кілька хвилин він не відводив бінокля від очей.

– Чудово! Чудовий старт! – раптом вигукнув він. – Ось вони, погляньте, завертають!

З екіпажа нам було добре видно, як коні вийшли на пряму ділянку. Вони йшли так близько, що їх усіх, здавалося, можна було накрити однією попоною, але ось на половині прямої жовтий колір лорда Беквотера вирвався вперед. Однак ярдів за тридцять від того місця, де стояли ми, жеребець полковника обійшов Обачного й опинився біля фінішу на цілих шість корпусів попереду. Кришталь герцога Балморала з великим відривом прийшов третім.

– Як би там не було, кубок мій, – прошепотів полковник, проводячи долонею по очах. – Убийте мене, якщо я хоча б щось зрозумів. Вам не здається, містере Голмс, що ви вже достатньо довго водите мене за носа?

– Маєте рацію, полковнику. Зараз ви все дізнаєтеся. Ходімо поглянути на коня всі разом. Он він, – продовжував Голмс, входячи в загін, куди впускали лише власників коней та їхніх друзів. – Варто лише потерти йому чоло й бабку спиртом, і ви впізнаєте Срібну зірку.

– Що!

– Ваш кінь потрапив у руки шахрая, я знайшов його й узяв на себе сміливість випустити на поле в тому вигляді, як його сюди доправили.

– Шановні, ви вчинили диво! Кінь у чудовій формі. Ніколи в житті він не йшов так добре, як сьогодні. Дуже прошу вибачити мені за те, що сумнівався у вас. Ви надали мені найбільшу послугу, повернувши коня. Ще більшу послугу надасте мені, якщо знайдете вбивцю Джона Стрекера.

– Я його знайшов, – спокійно видихнув Голмс.

Полковник витріщився на нього.

– Знайшли вбивцю! То де ж він?

– Він тут.

– Тут! Де ж?!

– У цю мить маю честь перебувати в його товаристві.

Полковник вибухнув.

– Розумію, містере Голмс, що багато чим зобов’язаний вам, але ці слова можу сприймати лише, як надзвичайно невдалий жарт або як образу.

Голмс зареготав.

– Ну що ви, полковнику, у мене й на гадці не було, що ви причетні до злочину! Вбивця власною персоною стоїть у вас за спиною.

Він ступив уперед і поклав руку на лискучу холку скакуна.

– Убивця – кінь! – в один голос вирвалося в нас із полковником.

– Атож, кінь. Але провину Срібної зірки пом’якшує те, що він скоїв убивство із самозахисту й що Джон Стрекер був зовсім не гідний вашої довіри… Та я чую дзвінок. Відкладемо докладну розповідь до відповіднішого моменту. У наступному забігу сподіваюся трохи виграти.

Повертаючись увечері того дня додому в купе пульманівського вагона, ми не помітили, як потяг привіз нас до Лондона, – із таким інтересом слухали ми з полковником розповідь про те, що сталося в Дартмурській стайні в понеділок уночі, і як Голмс розгадав таємницю.

– Мушу зізнатися, – розповідав Голмс, – що всі версії, які я склав на підставі газетних повідомлень, виявилися хибними. Але ж можна було навіть виходячи з них, намацати напрямки, якби не купа подробиць, які часописи поспішали звалити на голови читачів. Я приїхав у Девоншир із переконаннням, що злочинець – Фіцрой Сімпсон, хоча й розумів, що докази проти нього дуже непевні. Тільки коли ми під’їхали до будиночка Стрекера, я усвідомив важливість тієї обставини, що на вечерю того вечора була баранина під часниковим соусом. Ви, мабуть, пам’ятаєте мою неуважність – всі вийшли з екіпажа, а я все ще сидів, нічого не помічаючи. Це я був уражений, що мало не пройшов повз настільки очевидний доказ.

– Зізнаюся, – перебив його полковник, – я й зараз не розумію, до чого тут баранина.

– Вона була першою ланкою в ланцюжку моїх міркувань. Порошок опіуму зовсім не позбавлений смаку, а запах його не те, щоб неприємний, але доволі різкий. Якщо його підсипати в їжу, людина відразу відчує та швидше за все їсти не стане. Часниковий соус – саме те, що може заглушити аромат опіуму. Навряд чи можна знайти якусь залежність між появою Фіцроя Сімпсона в тих краях саме того вечора з бараниною під часниковим соусом на вечерю в родині Стрекерів. Залишається припустити, що він випадково прихопив з собою того вечора порошок опіуму. Але така випадковість належить уже до царини дивовиж. Тому цей варіант виключений. Отже, Сімпсон опиняється поза підозрою, зате в центр уваги потрапляють Стрекер і його дружина – єдині люди, хто міг вибрати на вечерю баранину з часником. Опіум підсипали конюху прямо в тарілку, тому що всі інші мешканці Кінґс-Пайленда їли ту ж саму страву без будь-яких негативних наслідків. Хтось всипав опіум, поки служниця не бачила. Хто ж? Тоді я згадав, що собака мовчав тієї ночі. Як ви здогадалися, ці дві обставини найтіснішим чином пов’язані. З розповіді про появу Фіцроя Сімпсона в Кінґс-Пайленді випливало, що в стайні є собака, але він чомусь не загавкав й не розбудив конюхів, котрі спали на сіннику, коли в стайню хтось увійшов і вивів коня. Без сумніву, собака добре знав нічного гостя. Я вже був впевнений, або, якщо хочете, майже впевнений, що вночі в стайню увійшов і вивів Срібну зірку саме Джон Стрекер. Але яка в нього була мета? Явно ганебна, інакше навіщо йому було присипляти власного помічника? Однак, що він задумав? Цього я ще не розумів. Відомо багацько випадків, коли тренери ставлять великі суми проти своїх же коней через підставних осіб і за допомогою якогось шахрайства не дають їм виграти. Іноді вони підкуповують жокея, і той притримує коня, іноді вдаються до хитріших і надійніших засобів. Що хотів зробити Стрекер? Я сподівався, що вміст його кишень допоможе в цьому розібратися. Так і сталося. Пригадуєте, звісно, той дивний ніж, який знайшли в руці убитого, ніж, яким людина, перебуваючи при здоровому розумі, ніколи б не скористалася як зброєю – ні для захисту, ні для нападу. Це був, як підтвердив наш доктор Ватсон, хірургічний інструмент для дуже тонких операцій. Ви, певна річ, полковнику, знаєте, адже ви досвідчений експерт, що можна проколоти сухожилля на нозі коня так майстерно, що на шкірі не залишиться жодних слідів. Кінь після такої операції буде трохи кульгати, а всі припишуть кульгавість ревматизму або надмірним тренуванням, але нікому й на гадку не спаде запідозрити тут чийсь злий намір.

– Негідник! Мерзотник! – викрикнув полковник.

– Відчувши укол ножа, такий гарячий жеребець, як Срібна зірка, збудився б і розбудив своїм лементом навіть мерця. Потрібно було виконати операцію подалі від людей, ось чому Джон Стрекер і повів Срібну зірку в поле.

– Я був сліпий, як кріт! – гарячкував полковник. – Ну, звісно, для того йому й знадобилася свічка, тому він і запалював сірника.

– Без сумніву. А огляд його речей допоміг мені встановити не лише спосіб, яким він мав намір вчинити злочин, але й причини, що штовхнули його на це. Ви, полковнику, як людина, котра добре знає життя, погодитеся зі мною, що доволі дивно носити у своєму гаманці чужі рахунки. Усім нам і власних турбот не бракує. Із цього я зробив висновок, що Стрекер вів подвійне життя. Рахунок показав, що до справи причетна жінка, смаки якої вимагають фінансів. Хоч ви й щедро платите своїм слугам, полковнику, та важко уявити, щоб вони могли платити по двадцять гіней за гарнітур своєї коханки. Я непомітно розпитав місіс Стрекер про це плаття і, впевнившися, що вона його в очі не бачила, записав адресу кравчині. Я не сумнівався, що, коли покажу їй світлину Стрекера, таємничий Дербішир розвіється, як дим. Тепер уже клубок став розмотуватися легко. Стрекер завів коня в яругу, щоб вогню свічки не було видно. Сімпсон, утікаючи, загубив краватку, Стрекер побачив її й для чогось підібрав, можливо, хотів зав’язати коняці ногу. Спустившись у видолинок, він чиркнув сірником за крупом коня, але, перелякана раптовим спалахом тварина, відчувши до того ж небезпеку, рвонула геть і випадково вдарила Стрекера копитом у чоло. Стрекер, незважаючи на дощ, уже встиг зняти плаща – операція ж попереду була делікатна. Падаючи від удару, він поранив собі стегно. Моя розповідь переконлива?

– Мови немає! – вигукнув полковник. – Просто неймовірно! Ви ніби все бачили на власні очі!

– І останнє, щоб поставити всі крапки над i. Мені здалося, що такий обережний чоловік, як Стрекер, не взявся б за таку складну операцію, як прокол сухожилля, не попрактикувавшися попередньо. На кому він міг практикуватися в Кінґс-Пайленді? Я побачив овець у загоні, спитав конюха, чи не траплялося з ними чого останнім часом. Його відповідь точно підтвердила моє припущення. Я навіть сам здивувався.

– Тепер я збагнув усе до кінця, містере Голмс.

– У Лондоні я зайшов до кравчині та показав їй фотографію Стрекера. Вона відразу ж упізнала його, сказала, що це один із її постійних клієнтів і його звати містер Дербішир. Дружина в нього ще та модниця й обожнює дорогий одяг. Не сумніваюся, що він вліз по вуха в борги та зважився на злочин саме через цю жінку.

– Ви не пояснили лише одного, – сказав полковник, – де був кінь?

– А, кінь… Він утік, і його прихистив один із ваших сусідів. Гадаю, маєте проявити до нього поблажливість. Ми зараз проїжджаємо Клепем, чи не так? Отже, до вокзалу Вікторії десь десять хвилин. Якщо зайдете до нас викурити сигару, полковнику, я із задоволенням доповню свою розповідь подробицями, які вас цікавлять.

Випадок із жовтим обличчям

Цілком природно, що я, готуючи до публікації ці короткі нариси, в основу яких лягли ті численні випадки, коли своєрідний талант мого приятеля спонукав мене жадібно вислуховувати його звіт про якусь незвичайну драму, а часом і самому ставати її учасником, частіше зупиняюся на його успіхах, ніж на невдачах. Я чиню так не через турботу про його репутацію, ні: адже саме тоді, коли завдання ставило його в глухий кут, детектив особливо дивував мене своєю енергією та багатогранністю таланту. Я роблю так із тієї причини, що там, де Голмс зазнавав невдачі, дуже часто виявлялося, що ніхто інший так і не досягнув успіху, і тоді розповідь залишалася без розв’язку. Часом, однак, траплялося й таке, що мій приятель помилявся, а істину все ж виявляли. У моїй колекції є приблизно п’ять-шість таких випадків, серед яких найяскравішими та найцікавішими є два – справа про другу пляму й та історія, яку я збираюся розповісти зараз.

Шерлок Голмс волів не вдаватися до тренувань заради тренувань. Небагато ж знайдеться людей, більшою мірою здатних напружувати всю силу своїх м’язів, і у своїй ваговій категорії він був безперечно одним із найкращих боксерів, котрих я тільки знав. Але в безцільній напрузі тілесної сили він бачив лише марнування енергії, і його, бувало, з місця не зрушиш, крім тих випадків, коли справа стосувалася фаху детектива. Ось тоді він бував і зовсім уже невтомний і не відступався, хоча, здавалося б, для цього було потрібно постійне та неослабне тренування. Правда, він завжди дотримувався надзвичайної помірності в їжі й був до аскетизму простий у своїх звичках. Детектив не піддавався жодним спокусам, а якщо інколи й дозволяв собі кокаїн, то хіба що як протест проти одноманітності життя, коли загадкові випадки ставали рідкісними, а газети не пропонували нічого цікавого.

Якось, коли весна ще тільки починалася, він так розслабився, що пішов зі мною вдень на прогулянку до парку. На в’язах ще лише пробивалися тендітні зелені пагони, а клейкі списоподібні бруньки каштанів уже почали розгортатися в п’ятиперсні листочки. Дві години ми походжали удвох, здебільшого мовчки, як і пасує двом чоловікам, котрі давно знають один одного. Було близько п’ятої, коли ми повернулися на Бейкер-стрит.

– Дозвольте відзвітувати, сер, – сказав наш хлопчик-лакей, відчиняючи нам двері. – Тут приходив якийсь джентльмен, питав про вас, сер.

Голмс поглянув на мене з докором.

– Ось і погуляли серед дня! – зауважив він. – То він пішов, той джентльмен?

– Авжеж, сер.

– Ти не пропонував йому зайти?

– Пропонував, сер, він заходив і чекав.

– Довго чекав?

– Півгодини, сер. Дуже був неспокійний джентльмен, сер, він усе ходив, поки був тут, притоптував ногою. Я чекав за дверима, сер, і все чув. Нарешті він вийшов у коридор і вигукнув: «Що ж він так ніколи й не прийде, цей чоловік?» Це його точні слова, сер. А я йому: «Вам треба ще трохи зачекати». «То я, – сказав він, – зачекаю на свіжому повітрі, бо просто задихаюся! Трохи згодом зайду ще раз». Устав і пішов, і, що я йому не казав, втримати його не було змоги.

– Гаразд, добре, ти зробив що міг, – змилостивився Голмс і пішов зі мною в нашу загальну вітальню. – Як же прикро вийшло, Ватсоне! Мені дуже потрібна якась цікава справа, а це, вочевидь, саме така, про що свідчить нетерпіння цього джентльмена. Ага! Люлька на столі не ваша! Отже, він залишив свою. Добра стара люлька з кореня вересу з довгим стержнем, який у тютюнових крамницях називають бурштиновим. Хотів би я знати, скільки в Лондоні знайдеться стержнів зі справжнього бурштину! Дехто думає, що його ознакою є муха. Виникла навіть ціла галузь промисловості – запихати підроблену муху в штучний бурштин. Він був, мабуть, дуже схвильований, якщо забув тут свою люльку, яка має для нього велике значення.

– Звідки ви знаєте, що вона дуже важлива для нього? – здивувався я.

– Така нова люлька коштує сім із половиною шилінгів. Однак вона, як бачите, двічі ламалася: одного разу лагодили дерев’яну частину, іншого – бурштинову. Ремонт, зауважте, обидва рази коштував більше, ніж сама люлька, – тут у двох місцях перехоплено срібним кільцем. Людина мала б дуже дбати про люльку, якщо вважає за краще двічі її полагодити замість того, щоб купити нову за ті самі гроші.

– Щось іще? – поцікавився я, помітивши, що Голмс у задумі крутить люльку в руці та якось по-своєму її розглядає. Детектив високо підняв її і постукав по ній довгим і тонким вказівним пальцем, як професор, котрий читає лекцію, стукав би по кістці.

– Зазвичай люльки бувають дуже цікаві, – мовив він. – Ніщо інше не містить у собі стільки індивідуального, крім, можливо, годинників і шнурівок на черевиках. Тут, утім, вказівки не надто виражені та не дуже чіткі. Власник, мабуть, дужий чоловік із чудовими зубами, шульга, неакуратний і не дуже схильний до економії.

Мій товариш оприлюднював цю інформацію недбало, ніби несамохіть, але я бачив, що він скосив на мене погляд, перевіряючи, чи стежу я за його міркуваннями.

– Гадаєте, людина не відчуває матеріальної скрути, якщо курить люльку за сім шилінгів? – спитав я.

– Він курить гросвенорську суміш по вісім пенсів за унцію, – пояснив Голмс, постукавши по голівці люльки та вибивши на долоню трохи тютюну. – Але ж можна й за половину такої ціни купити якісний тютюн, отже, йому не доводиться рахувати дріб’язок.

– А інші пункти?

– Він має звичку прикурювати від лампи та газового пальника. Бачите, що люлька дуже обсмалена з одного боку. Сірник такого, звісно, не наробить. З якого дива стане людина, розпалюючи люльку, тримати сірник збоку? А ось прикурити від лампи, не обпаливши головки, ви не зможете. Й обпалена вона з правого боку. Звідси випливає, що її власник шульга. Спробуйте самі прикурити від лампи та переконайтеся, наскільки природно, якщо ви праворукий, ви піднесете люльку до вогню лівим боком. Іноді ви, можливо, зробите й навпаки, але не чинитимете так щоразу. Цю люльку постійно підносили правим боком. Далі, дивіться, він прогриз бурштин наскрізь. Це може зробити лише кремезний, енергійний чоловік із міцними зубами. Але, здається, я чую на сходах його кроки, тому нам випаде нагода розглянути щось цікавіше за люльку.

Не минуло й хвилини, як двері відчинилися, і в кімнату зайшов високий чоловік. На ньому був бездоганний, але не екстравагантний темно-сірий костюм, у руках він тримав коричневий фетровий капелюх із широкими крисами. Виглядав років на тридцять, хоча насправді був, мабуть, старшим.

– Даруйте, – почав він дещо збентежено. – Гадаю, мені слід було постукати. Так, певна річ, треба було… Розумієте, я трохи засмучений, тим усе пояснюється…

Відвідувач помацав рукою чоло, як робить людина, що не зовсім добре почувається, а потім не сів, а швидше впав на крісло.

– Бачу, що ви дві ночі не спали, – зауважив Голмс спокійною, врівноваженою інтонацією. – Це втомлює людину більше, ніж робота, і навіть більше, ніж насолода. Дозвольте спитати, чим можу вам допомогти?

– Мені потрібна ваша порада, сер. Не знаю, що мені робити, все в моєму житті пішло шкереберть.

– Ви б хотіли скористатися моїми послугами детектива-консультанта?

– Не тільки. Хочу почути від вас думку розважливої людини… і людини, котра знає світ. Хочу збагнути, що мені тепер робити. Сподіваюся, що ви мені щось порадите.

Він не промовляв, а кидав різкі, уривчасті фрази, і мені здавалося, що говорити для нього болісно, і він постійно має переборювати себе зусиллям волі.

– Справа дуже делікатна, – продовжував він. – Ніхто не любить говорити про свої сімейні проблеми зі сторонніми. Жахливо, знаєте, обговорювати поведінку своєї дружини з людьми, котрих бачиш уперше. Мені огидно, що я змушений це робити! Але більше не в змозі терпіти, і мені потрібна порада.

– Мій милий містере Ґрант Мунро… – почав було Голмс.

Наш гість схопився з крісла.

– Як! – скрикнув він. – Ви знаєте моє ім’я?

– Якщо бажаєте зберігати інкогніто, – всміхнувся Голмс, – я б порадив відмовитися від звички фіксувати своє ім’я на підкладці капелюха або принаймні тримати його верхом до співрозмовника. Я якраз збирався пояснити вам, що ми з моїм колегою почули в цій кімнаті чимало дивних таємниць і що мали щастя внести спокій у багато стривожених душ. Сподіваюся, спроможемося зробити те саме й для вас. Прошу, оскільки час може виявитися дорогим, не зволікати й одразу викласти факти.

Наш гість знову помацав рукою чоло, наче виконати це прохання йому було б украй важко. З виразу його обличчя та з кожного жесту я бачив, що він стриманий, замкнутий чоловік, схильний швидше ховати свої рани, ніж виставляти їх напоказ. Раптом він махнув стиснутим кулаком, ніби відкидаючи геть цю стриманість, і почав оповідку.

– Факти такі, містере Голмс. Я одружений, і в шлюбі перебуваю вже три роки. Весь цей час ми з дружиною щиро кохали один одного, і були дуже щасливі в нашому родинному житті. У нас ніколи не виникало якихось непорозумінь – ні в думках, ні в словах, ні на ділі. Й ось цього понеділка між нами раптом постав бар’єр: я відчуваю, що в її житті та думках є щось, про що я знаю настільки мало, мовби це була не вона, а жінка, котра мете вулицю перед нашим будинком. Ми стали чужими, і я хочу знати причину. Перш ніж розповідати далі, хочу, щоб ви чітко знали одне, містере Голмс: Еффі мене кохає. Нехай у вас не залишається жодних сумнівів щодо цього. Вона любить мене всім серцем, всією душею й ніколи не кохала дужче, ніж зараз. Я це знаю, відчуваю. Цього не бажаю обговорювати. Чоловік може легко розрізнити, чи любить його жінка. Але між нами пролягла таємниця, і в нас усе не буде, як раніше, поки вона не зникне.

– Будьте люб’язні, містере Мунро, викладайте свої факти, – підбадьорив Голмс трохи нетерпляче.

– Розкажу, що знаю про минуле життя Еффі. Вона була вдовою, коли ми з нею зустрілися, хоча й зовсім молодою – їй було двадцять п’ять. Тоді вона називалася місіс Геброн. Юнкою поїхала в Америку, і жила там сама в Атланті, де й вийшла заміж за того Геброна, адвоката з багатою клієнтурою. У них була дитина, але потім там спалахнула епідемія жовтої лихоманки, яка забрала обох – чоловіка та дитину. Я особисто бачив свідоцтво про смерть чоловіка. Після цього Америка жінці обридла, вона повернулася на батьківщину й почала жити з незаміжньою тіткою в Мідлсексі, у місті Піннер. Мабуть, варто згадати, що чоловік не залишив її без грошей: жінка отримала невеликий капітал – чотири з половиною тисячі фунтів, які правник так вдало помістив, що вона отримувала в середньому сім відсотків на рік. Жінка прожила в Піннері всього півроку, коли з нею познайомився я. Ми покохали один одного й одружилися за кілька тижнів. Сам я торгую хмелем, і, оскільки мій прибуток становить сімсот-вісімсот фунтів на рік, то ми не бідуємо, орендуємо віллу в Норбері за вісімдесят фунтів на рік. Наш будиночок нагадує сільську хатину, хоч це й поруч із містом. Поблизу, трохи далі по шосе, є заїзд і ще два будинки, прямо перед нами – поле, а з протилежного боку – самотній котедж; і, крім цих будинків, немає жодного житла ближче, ніж на півдорозі до станції. Випадають такі місяці в році, коли справи затримують мене в місті, але влітку я буваю більш-менш вільний, і тоді ми з дружиною такі щасливі в нашому заміському будиночку, що кращого й прагнути не можна. Кажу вам, між нами ніколи не було якихось сварок, поки не почалася ця клята історія.

Одну річ маю повідомити до того, як розповідатиму далі. Коли ми побралися, моя дружина перевела на мене весь свій статок, по суті, всупереч моїй волі, бо я розумію, наскільки незручно це може обернутися, якщо мої справи похитнуться. Але вона так зажадала, і так було зроблено. Й ось шість тижнів тому вона раптом каже мені:

«Джеку, коли ти брав мої гроші, то казав, що коли вони мені знадобляться, мені достатньо буде просто попросити».

«Звісно, – сказав я, – вони ж твої».

«Гаразд, – втішилася вона, – мені потрібні сто фунтів».

Я сторопів, бо думав, що їй знадобилася нова сукня чи щось таке.

«І з якого б це дива?» – спитав я.

«Ах, – сказала вона пустотливо, – ти ж казав, що ти лише мій банкір, а банкіри, знаєш, ніколи не питають».

«Якщо тобі справді потрібні ці гроші, ти їх, певна річ, отримаєш», – погодився я.

«Атож, справді потрібні».

«І ти мені не скажеш, на що саме?»

«Можливо, колись і скажу, Джеку, але тільки не зараз».

Довелося мені цим вдовольнитися, хоча досі в нас ніколи не було якихось таємниць один від одного. Я виписав їй чек і більше про цю справу не згадував. Імовірно, вона не має жодного стосунку до того, що сталося потім, але вважаю, що правильно розповісти вам про той випадок.