Kitobni o'qish: «Князь Єремія Вишневецький», sahifa 12

– Ні, я цього не зроблю. Я не здатна таке вчинити. Не хочу я ні царства, ні панства! Не хочу я, щоб мені хто докоряв, що я пошилась в перевертні за багаті князівські подарунки, – сказала Тодозя.

– Та їдь, дурна! Будеш їздити в колясі на баских конях, не їстимеш печеної картоплі, як у себе вдома. Та й мене згодом перекличеш до себе. І мені може колись справиш шовкову плахту, та може й мене посватає якийсь волинський прудиус. Бог посилає тобі такий талан, а ти ще й комизишся й кирпу дереш.

– Їдь, серце Тодозю, бо й тебе не мине лихо. Скажу тобі усю щиру правду: про твою любов вже знають в Лубнах козаки, знають і хлопи. Тебе вже усі тутечки звуть ляхівкою та дражнять католичкою, хоч ти й не католичка. Борони боже нещастя, тебе вб’ють оттут твої ж сусіди, як кинуться на ляхів-панів. Ми оце тікаємо од наглої смерті. Тікай і ти, серце, та ще й швидко! – сказала пані Марися.

Тодозя втерла сльози і вважливе слухала.

– Тікай, Тодозю, – обізвався пан Суфщинський. – Загинеш оттут вкупі з шляхтою ні за цапову душу. На тебе не подивляться, що ти козачка. Князя ненавидять українці вже давно. На тебе впала його ласка – і ти безперечно загинеш тільки за те, що він тебе любив. Тікай з нами. Перебудеш лиху колотнечу – знов вернешся до господи. А тепер тебе не помилують і не пожаліють.

Полохлива тітка Мавра витріщала очі од переляку на Тодозю. Тодозя прислухалась.

– Ти, Тодозю, і втямку не маєш, що тут в Лубнах може скоїтись. Тікаймо заздалегідь! Нащо тобі надаремно, з доброго дива накладати головою? – сказав пан Казимір.

Тодозя заламала руки і застогнала. Сльози її одразу висохли.

– Боже мій милий! Чим я прогнівила тебе, що ти наслав на мене таке нещастя? Невже мене дражнять ляхівкою та католичкою? Це ви мабуть тільки підбиваєте мене вдвох, щоб я їхала слідком за князем. Це ви мене спокушаєте, – говорила Тодозя.

– І не підбиваємо тебе й не дуримо. Тебе усі в Лубнах і поза Лубнами так дражнять. Тебе жде надаремна смерть, і смерть люта. Вже й тепер тебе заздрівають, звуть князівською хвірткою, бо ти ходила в палац до княгині Гризельди. Тікай зараз, бо не сьогодні-завтра загинеш оттут в своїй господі, та ще й може вкупі з тіткою. І твою хату спалять.

– Оце лихо! Ще й мені прийдеться накласти головою за князівські примхи. Тікай собі, Тодозю, звідсіль! Перебудь на Волині якийсь там час, а потім, як втихомириться колотнеча, вернешся до господи, – сказала тітка.

– І брат тебе, Тодозю, не оборонить, бо то, бач, сила! І змете ця сила тебе, як вітер порошину, – сказав сумним голосом пан Казимір. – Зараз одягайся, лаштуйся, укладайся, а ми візьмемо прудкіші та баскіші коні та завернемо за тобою та й навтікача слідком за військом! Нема тобі чого думати та гадати. Гаятись тепер небезпечно. Військо опівдні виступає, їдь і не сперечайся! – сказав пан Казимір, вставши з ослону.

Пан і пані Марися вийшли. Тодозя неначе замерла на ослоні. Тітка мовчки поралась коло печі. Страшна гадка пана Казиміра неначе підстрелила двох веселих та жартовливих козачок.

– Цей нечестивий князь куди йде, то лихо веде за собою на Україні, – промовила тітка Мавра згодом, висовуючи горщик з печі. – Де ступить його заклята нога, там неначе бурхає з землі джерело крові та сліз. Впало його око на тебе, і ти тонеш в сльозах, ще й може незабаром потонеш в крові. Годі тобі сльози лити. Вставай та лагодься в дорогу, укладай своє добро в скриню, бо незабаром пан Казимір заїде за тобою.

Тодозя встала й застогнала, знявши руки до образів. Їй було жаль кидати свою хату, свою зелену леваду. Шкода було й тітки.

– Не плач, Тодозю! Ти ж і справді не навіки од’їжджаєш на чужину. Мине якийсь час, лихо затихне, то ти й знов вернешся до господи, – говорила тітка.

– Ой, чує моє серце, що я вже більше не побачу ні тебе, тітко, ні своєї хати, ні своєї оселі. А я ж тут зросла, тут я дівувала, тут я пісень співала і щастя з милим зазнала, й тут з’єднали моє вінчання, тут мене на посад завели і гільце мені звили. Ой боже мій милий, боже мій єдиний! Завіщо ти караєш мене, безщасну?

І Тодозя впала на ослін, поклала голову на стіл і знов залилась слізьми. Вона плакала, аж побивалась, тільки молоде тіло двигтіло та голова, схилена на стіл, неначе дрижала.

Тітка бачила, що сама Тодозя не здатна ні за що думати, заходилась укладати Тодозину одежу в скриню та готувати харч на дорогу. Тодозя підвела очі, глянула на скриню і ще гірше заридала.

– Оттаких світилок та свашок вдруге діждались ми! Бодай таких світилок ніхто не діждав, хто живе на світі. Не бояри та дружко винесуть твою скриню з батькової хати, вивезуть з батькового подвір’ячка, – говорила тітка й тільки жалю завдавала бідній Тодозі.

А тим часом Єремія хапався вибиратись з дому, неначе його хтось виганяв з його власного двору. Слуги вештались, виносили, хапали, неначе з пожежі, що було незавалене, що можна було швидше вхопити і вбгати у вози, неначе князь втікав од татарської орди, котра надходила вже до Лубен, буцім була вже десь за цариною й була ладна щогодини, щохвилини ввірватись в оселю. Полковники зібрали військо на майдані.

Погоничі вже виводили коні, запрягали в карету. Єремія пообідав похапцем, покликав тих слуг, котрих кидав у палаці, й доручив їм ключі. Він окинув очима кімнати. Пішов нагору, перейшов усю залу в останній раз, оглянув столи, оглянув, чи не забувся чого потрібного та ціновитого на столах або в шухлядах, і останній раз кинув оком по залі. З золотих рам на стінах дивились на його давні предки, князі Вишневецькі, поглядав веселими чорними очима козацький гетьман Байда Вишневецький з густою чуприною на підголеній голові, з сагайдаком в правій руці й неначе сміявся з Єремії, з його хапливого виїзду, схожого на втеки, поглядав суворими очима його батько Михайло, його дід, дядько Юрій, й усі вони неначе проводили Єремію сердитими очима за те, що цей навісний нащадок кидав їх на божу волю, може й на ганьбу, оступившись легкодумно навіки од свого славного роду і його вчинків.

Військо вже зібралось на майдані. Полковники гарцювали на конях поперед війська. Єремія скочив на коня й вибіг з двору, щоб оглянути полки. Глянув він очима й здивувався: війська стало вдвоє менше.

– Чого це вийшло на майдан так мало жовнірів? – гукнув Єремія до полковників.

– Усі жовніри схизматики оце повтікали. Ті «лайдаки» вже одникували од полка й почали потроху втікати ще тоді, як ми вертались назад од Переяслава. Тепер військо вашої ясновельможності, князю, одразу вдвоє поменшало. Зосталось тільки три тисячі жовнірів католиків та й годі! – обізвався один полковник.

В Єремії тьохнуло в серці. Він догадався, що втікачі доконешне попристають до панщанних селян і піднімуть повстання. Під його ногами неначе розтавала та ламалась крихка крига серед широкої безбережної річки, і він добре знав, що от-от незабаром крига покришиться на крихкі ниточки, і він завалиться й шубовсне в безодню.

«Треба хапатись, щоб вихопитись заздалегідь», – подумав Єремія й дав загад військові виступати.

Він скочив з коня й вскочив в карету так швидко, неначе втікав од якогось ворога, неначе його чиїсь руки хапали за поли. Ще раз окинув він очима свій пишний палац. Його здушило коло серця й він заплакав. Сльози раптом полились з очей, неначе забило випадком розкопане джерело.

– Тодозю! одягайся в дорогу, бо вже військо виходить, – сказала тітка, заглянувши у вікно, – ондечки вже й пан Казимір за ворітьми спинив коні.

Марися вбігла в хату. Погонич, пан Казимір та тітка винесли Тодозині пожитки і поскладали на простий віз.

Тодозя вийшла на двір і за сльозами світа не бачила. Її посадили на віз трохи не силою. Тітка перехрестила й попрощалась.

Слідком за військом рушили Казимірові два вози, а разом з ними виїхали всі католики та поляки з лубенських князівських маєтностів, котрі боялись народної помсти. На майдан, на улиці повибігали міщани та селяни і осміхались мовчки.

– Хвалить бога, рушила Єреміїна Польща з нашого краю. Гризельда вивезла з Лубен усю свою Польщу й свою польську мову, – гомоніли міщани.

– А ондечки виїжджає й друга Єреміїна княгиня, – гомоніли молодиці, вглядівши Тодозю на возі. – Одна княгиня Вишневецька виїхала вчора, а сьогодні виїжджає друга.

Єремія їхав в кареті й поглядав на людей. В очах у всіх блискала неначе весела майська блискавка, такі всі були раді. Єремія повернув на Чернігівський шлях. В одному місці, переїжджаючи невеличку річку вбрід, він углядів, що з ліска висипались якісь не то козаки, не то селяни і були напоготові напасти на поїзд. Поперед усіх виступив з-за кущів здоровецький білявий велетень з патлатою чуприною, з широчезними плечима. Він замірився на Єремію кулаком, посваривсь і став націлятись рушницею на князівську карету. Єремія вглядів його й впізнав того здоровецького старця, що колись він бачив в Лубнах на окопі. Погонич свиснув, крикнув. Добрі одноразні коні шарпнули і полетіли. Кулі засвистіли і застукотіли об вільхи. Поїзд утік і зник за вербами в лузі.

«Встають «лайдаки»! Коли б швидше вихопитись з цієї пожежі!» – подумав Єремія.

Єремія з військом повернув до Києва, щоб перевезти через Дніпро свій полк в Київщину.

X

Коло Києва вже було небезпечно Вишневецькому перевозитись через Дніпро. Він повів своє військо далі, перевізся в Любечі й прибув до Житомира. Саме тоді в Житомир з’їжджались шляхтичі на сеймик. Прибув і київський воєвода магнат Тишкевич, з українського православного роду, але вже зусім сполячений. Його батько став одступником і перейшов на католицьку віру, а син став завзятим щирим католиком. І він, як і Вишневецький, хотів показати, що він як український магнат, сполячений і покатоличений, повинен стати зразцем для українських городян та хлопів. І в його була в голові думка, що усі українці повинні переробитись по його вподобі та поставати католиками й поляками.

Ставши київським воєводою, Тишкевич почав заводити в своєму воєводстві католицьку віру та унію, заводив в Києві польські школи, замикав і запечатував православні церкви, силував людей до унії, силою заганяв селян в костьоли, понаставляв католицьких монастирів в своїх маєтностях в Бердичеві та в Махнівці, насадив там бернардинів, домініканів, кармелітів, неначе якого добра. Йому здавалось, що він робить тим якесь велике добро для України, несе якесь світло культури, зміняючи православних ченців на католицьких, римських.

Два високі зразці для України стрілися в Житомирі. Тишкевич був уже літній чоловік, підтоптаний, гладкий, випещений в розкошах та в збитках магнат, які вже тоді були усі польські пани. В околиці Житомира було ще спокійно, але вже звідусіль доходила чутка про страшні козацькі загони. Богданове військо вже побідно йшло після Корсунської битви од Білої Церкви на Гончариху і прямувало на Волинь.

– Рятуй нас, князю! Ти прийшов сюди в готовим військом саме в добрий час, – сказав Тишкевич до Єремії. – Од армії Хмельницького, неначе од сатанячого огнища, вже кругом посипались іскри по всіх усюдах. Загони вже зруйнували в моїх маєтностях деякі католицькі монастирі, повбивали моїх кармелітиків та бернардинчиків. Бий на смерть отих лукавих повстанців, отих козаків та панщанних хлопів, що покинули робити панщину та поприставали до загонів якогось гультяя Кривоноса, якогось розбишаки Полов’яна. Йде чутка, що ті розбійницькі загони таки зумисне і з лихим заміром простують на твої волинські та подільські маєтності і на мої.

– Це може бути, – обізвався понуро Єремія, – вони нас обох найгірше ненавидять через те, що ми оступились од схизми; але ми покажемо їм себе, покажемо й докажемо, що ми зразці для їх, а не вони задля нас. Ми пшениця, а вони бур’ян на Україні, котрий треба доконешне виполоти з корінням.

– Це правда, князю: ми божа пшениця, а пшениця повинна виглушити бур’ян і викоренити його; але що я не діяв, не йдуть «лайдаки» слідком за нами: вже й церкви запечатував, і посилав пригоничів, щоб киями заганяли хлопів у костьоли, напустив на їх святих отців єзуїтів. А вони не йдуть та й годі! Бидло! Товаряки, та ще й дурні! Кажуть, що ті розбишацькі загони вже руйнують шляхетські доми, оселі, випалюють стіжки хліба, ожереди сіна, витинають в пень дрібну католицьку шляхту, скрізь випалюють і вирізують жидів. Ох, Єзус-Марія! що це скоїлось в нас на Україні? – промовив Тишкевич і розставив ще ширше свої товсті ноги, неначе одчинив навстіж ворота, й вирячив свої вирячкуваті здивовані очі на Єремію.

Єремія з огидою одвернув очі набік од товстого безбородого Тишкевичевого лиця, схожого на лице старої товстулі. В тому лиці виявлялось лінивство, пещеність, байдужність якогось гладкого ченця після ситої трапези та цілої пляшки доброго вина. Сиві ріденькі кіски пасмами теліпались кругом лисої голови, неначе поприклеювані карюком лляні пачоси. Тишкевич здавався для Єремії старою випещеною бабою зітхальницею, що сидить на м’якеньких подушках, нічого не робить, тільки охає та зітхає та бідкається, а часом чогось ще й сльози ллє, без жодної причини.

– То треба збирати військо, збирати гроші на бойні припаси та рушати на тих бестій, та потопити їх в їх таки крові! – крикнув Єремія. – Що ж ми висидимо, як будемо сидіти та стогнати?

– Моя гадка така, що треба б збирати військо, треба. Про це нема чого й казати. Мої бернардинчики та домініканчики нічого тут не вдіють і не допоможуть. Ой, найсвєнтна матко! змилуйся над нами! – промовив Тишкевич і зітхнув повними, ніби жіноцькими персами, а перси підняли оксамитовий блакитний кунтуш під саме гладке підборіддя на три зводи.

У двір прикотили дві високі старосвітські карети. Незабаром в світлицю Тишкевича увійшли волинські пани Корецький та Осінський, високі, огрядні, вусаті та чубаті, обидва були в дорогих квітчастих кунтушах, неначе повбирались на якесь свято або на бал.

– От і добре, що ви завітали, саме в добрий час! – запищав баб’ячим голоском Тишкевич. – От теперечки князь Вишневецький дасть нам пораду.

– Яку пораду? – спитали нові гості.

– Як обороняти Волинь од ворогів – козаків та хлопських загонів. Ой, пропадемо тута, як руді миші! Запагублять вони нас! – крикнув Тишкевич. – Поставмо князя Єремію на чолі нашого війська, збираймо військо, збираймо гроші на бойне діло, на бойні припаси.

– У Варшаві сейм вже й без нас постарався; вже настановив за приводця війська князя Домініка Заславського, – гордо обізвався князь Корецький.

Єремія скочив з місця й не обізвався, а неначе зашкварчав, наче вишкварка на сковороді.

– Наші польні гетьмани взяті в полон під Корсунем. Хмельницький оддав їх татарам, їх повели в Крим. В нас тепер нема гетьманів. Тепер кожний пан хапайся за меч і лупи козаків! Лупи, що є сили! Тепер ми усі гетьмани! От що!

– Усі, та не всі! – обізвався Осінський. – Князь Домінік має право вести вас на козаків, бо такий загад дано йому в Варшаві.

– А поки князь Заславський надумається приволокти сюди коронне військо, то козацькі та хлопські загони повстанців покришать на локшину і вас усіх, і католицьку шляхту, зруйнують ваші оселі в пень, заграбують ваше добро, ваші табуни, от що! Про мене робіть, як знаєте, а я маю своє військо й зараз таки стану обороняти свої маєтності, не ждучи приказу од якогось князя з Варшави, – репетував Єремія, никаючи по світлиці од кутка до кутка.

– Грошей на коронне королівське військо ми не дамо, – говорив Корецький. – Навіщо нам і справді підсилювати короля? Хіба задля того, щоб він держав нас в своїх руках та вихав і вихрив нами на всі боки, вхопивши за чуби? Хвалить бога, що в короля Владислава геть-то вже мало коронного війська. Нам, панам, треба збільшувати своє двірське військо. Тоді король нас боятиметься й не буде верховодити над нами. Тоді ми, усі пани, й гадки не матимемо ні про що! Будемо королями в Польщі й на Україні, і в Литві. Ми не згоджуємось платити повинності на коронне військо. Найкраще нам буде, як нічого не платитимемо в скарб королеві.

– Я й сам маю своє чимале двірське військо й втру носа королеві при нагоді, коли буде треба, але теперечки, коли наші оселі от-от запалають, коли наша шляхта от-от виляже в пень, треба накласти податі на усей повіт: і на панів, і на хлопів для оборони краю. Хто має тямку в голові, той пристане на це. А як ні, то нам нема про що й балачку точити, – крикнув Єремія й вхопив в руки шапку.

– Оце господи! Оце яка халепа трапилась! – бідкався Тишкевич, повертаючи свій ситий вид то до Єремії, то до Корецького. – Та потривайте же, князю! Хоч вип’ємо по пугареві венгерського! Куди ж ви оце хапаєтесь? Ой, який же оце, господи, ви спішний! Ой, мої кармелітчики, мої домініканчики! Хто вас буде боронити від напасті?

– Треба боронити, а не зітхати та стогнати та чупринами крутити. До зброї! До меча, панове! Бувайте здорові! – гукнув Єремія, гуркнув дверима й вилетів із світлиці.

– Тю-тю, навіжений! – промовив Корецький навздогінці Єремії.

– Скажений! Парка парить, швендяє, аж попару не знайде, чогось товчеться, ще й ображає шляхту докорами, – додав Осінськин, розкудлуючи свою пелехату чуприну на підголеній голові.

– Вип’ємо хоч по чарці, щоб розігнати сум. Не хочете поєднатись з князем. Не однодуми, бач, ви з князем на біду нам усім.

До Тишкевича почали прибувати гості, що з’їхались на сеймик. За чаркою венгерського усі повеселішали. Тишкевич пішов з панами на сеймик. Прибув туди і князь Єремія. Він таки вговорив сеймовиків накласти податки на повіт для оборони панських осель та маєтностів од повстанців. Пани згодились, але нічого не дали, нічого не платили. Єремія мусив видати з своєї кишені кільки тисяч злотих, бо над його маєтностями вже виснув меч загонців. Він знав, що страшна хмара наступає доконешне на його голову. Козаки й українські хлопи ненавиділи більше за усіх панів князя Єремію та Тишкевича за їх одступництво, за Тишкевичеве потурання єзуїтам та ксьондзам, за розповсюдження унії й католицтва. Ці два славні зразці для України найбільше од усіх панів не припали до вподоби козакам і усім українцям.

Тим часом чутки про козацькі й хлопські загони, про їх лютування над панами доходили звідусіль до Житомира. Од Богданової армії, неначе од осередка, побігли паростки на усі боки по усій Україні й Білій Русі. Загони Вовгури та Вовчури в Лубенщині незабаром зруйнували Єреміїя пишний палац, не покинувши каменя на камені. Єреміїні панщанні хлопи в Лубнах пристали до загонів, пішли в повстання й рознесли по цеглині і Єреміїн палац, і католицький монастир, і військові казарми.

Усе стало руїною в одну мить. Пани й католики шляхтичі, котрі не встигли повтікати з Чернігівщини та Лубенщини, усі наклали головами. Повстанці попалили палаци й оселі польських магнатів і знищили до останку усе їх добро. Панщини ніхто й гадки не мав робити. За Дніпром, де ще не так давно скажений гетьман Миколай Потоцький та Самійло Лащ вкупі з Вишневецьким обставляли шляхи шибеницями та залізними палями, стромляли на ті палі козаків та хлопів, вже настала воля. Панщина пропала й сліду не покинула. Народ дав здачі навісному Потоцькому. То був послідок навісного лютування Потоцького, Лаща, Вишневецького та інших, польських панів і українських панів-перевертнів.

Чутка про ту руїну польських панів та українських одступників дійшла й до князя Єремії. Його лубенські безкраї маєтності були втрачені. Він почав хапком набирати на Волині охочих ходачкових шляхтичів католиків до війська, бо до Житомира йому довелось привести всього тільки три тисячі війська.

«Загони кинуться тепер на мої волинські та подільські маєтності. Пропаде мій Вишневець! Треба хапатись до оборони, – думав Єремія, – хмара насовується з-за Дніпра просто на мою волинську батьківщину та дідизну».

Єремія передпочував, що наступає хмара страшна, що з неї ливцем поллється наглий тучний дощ і затопить заливою усі його безмежні волинські маєтності, знищить, як повіддя, до галузки усе його незліченне добро, що було на Волині. До його вже доходила чутка сливе щодня, що якийсь Кривоніс, приводець повстання, підняв селян, зібрав загін і веде його на Волинь у Вишневеччину. Зібравши військо, Єремія хапком повів його, щоб захистити свої волинські села та містечка.

По дорозі до Вишневця лежало містечко Погребище. В Погребищі вже починався повстанський рух. До містечка збігались селяни з близьких сіл, покинувши робити панщину, та змовлялись між собою, щоб іти загоном на панів. Священики намовляли їх і давали їм ряд. Ніхто не сподівався нападу од поляків. Коли це несподіване налетів Вишневецький з військом. Усе Погребище попалось йому в руки.

– От тепер я вам покажу, як бунтуватись! Хто в вас тутечки за приводців? Це безперечно оті схизматицькі попи підбили вас до бунту. Приведіть сюди тих схизматиків! – крикнув Єремія до своїх драгунів.

Трьох священиків приволокли на майдан. Вони були убогі та нужденні, в полотняних рясах, покрашених соком з бузинових ягід.

– Ми нічого не знаємо, нічого й не бачили, ясновельможний князю: то не наша провина, – виправдувались священики.

– Ви нічого не бачили? Коли не бачили, то я таке вчиню, що ви і справді вже більше й не бачитимете нічого. Давай сюди свердла! – гукнув князь до жовнірів.

Принесли три свердла. Жовніри повалили на землю священиків і насіли їм на руки й на ноги. Три жовніри вставили їм свердла в очі.

– Викручуйте їм очі та глибокої до самого дна! – кричав Єремія.

Свердла закрутились в дужих руках. Очі полускались. Кістки хрущали під свердлами. Мученики закричали страшно, пронизуватим передсмертельним голосом. Вода й кров бризкала з очей і обливала землю. Народ на майдані мовчки молився й хрестився. Безталанні кидались по землі в корчах і побивались перед смертю в муках.

– Пропали привідці! Тепер беріться за хлопів. Хапай винного й невинного! Чорт їх розбере! Нехай вже сатана на тім світі розбирає, хто з їх винний, а хто невинний.

– Хапай два десятки передніх! – крикнув Єремія до своїх жовнірів.

Жовніри вхопили кільки десятків чоловіків, що стояли попереду, і привели перед князеві очі.

– Поставте шибениці та залізні кілки! Принесіть з кузень ковадла та сокири! – кричав Єремія.

І Єремія, хапаючись в похід, звелів в одну мить повішати людей рядками на шибеницях; декотрих поміж їх понастромлювали на залізні палі. З десяток голів покотилось з принесеного ковадла під сокирою ката.

Єремія з військом виступив з Погребища в свою маєтність і одразу опинився в полум’ї повстання. Чутка звідусіль доходила до Єремії, що увесь край збунтувався. Йшли страшні слухи про якогось Кривоноса та його загін, що рубав у пень панів, католиків та жидів. Вишневеччина вже піднялась. І сум, і туга, й лютість обгорнули Єреміїну душу. Він тепер на свої очі бачив, що помилився, що не туди попростував, куди його направляли довгі покоління славних предків. Він ніби на свої очі побачив, що заплутавсь і дуже заплутавсь в шарпанині та в зам’ятні.

Князь Єремія прийшов з військом до своєї маєтності Немирова на Поділлі. Він послав свого двірського шляхтича Барановського, щоб він зібрав у Немирові поживку та харчі для свого війська, а сам став поблизу од Немирова в Ободному.

Барановський наблизився до Немирова й побачив, що ворота в місто зачинені й замкнуті. Якісь гультяї й п’янички вискочили на вал і загукали з-за частоколу: «Йдіть собі геть! Тут вже нема й духу лядського! Не знаємо ми твого пана! є в нас другий пан, Богдан Хмельницький».

З такою одповіддю Барановський вернувся до князя Єремії. Вишневецький аж скипів од лютості, роз’ярився, бігав коло свого намету, наче навіжений, махав руками, кричав, як скажений.

– Мої піддані, мої невольники сміють мені так говорити! Замкнули ворота перед моїм посланцем і не дають харчі! Драгуни, на коні! Рушай зараз на Немирів! Я ж їм покажу пана Богдана! Боком вилізуть їм козаки!

Єремія з драгунами в одну мить опинився коло Немирова. В місті козаків було мало. Міщани не сподівались такого швидкого нападу. Вишневецький підступив до міста несподівано. Драгуни полізли на вали, валяли дерев’яні стіни, виривали частокіл. В Немирові самі священики вдарили в дзвони на ґвалт. Міщани й козаки виступили на оборону, бились на одчай, але не встояли проти натиску Єреміїного війська. Багато міщан полягло в битві, а решта покидала зброю й поховалась по льохах, погребах та по горищах.

Князь Єремія вступив з військом у Немирів. Перелякані безневинні міщани повиходили з своїх хат і пішли до Єремії, щоб виправдати себе й усіх міщан.

– Ми ні в чому неповинні, – говорили вони, низько кланяючись князеві, – тутечки понасходилось багато лиходіїв – козаків. То вони стали тобі зрадниками, то вони дали таку одповідь Барановському. А ми ні в чому неповинні, нічого не знаємо й не відаємо. Помилуй нас, ясновельможний княже! Ми ладні й зараз дати тобі, що скаже твоя милость.

– Приведіть мені винних! Приведіть мені приводців! – кричав Вишневецький.

Другого дня Єремія звелів зігнати на майдан усе місто, усіх міщан та селян. Народ стовпився натовпом кругом майдану, неначе на ярмарку. З низеньких хат виглядали у вікна перелякані жиди, жидівки та міщанки. Тим часом драгуни закопували в землю рядками залізні палі, лаштували шибениці. По другий бік майдану вкопували в землю хрести, ставили ешафоти, розставляли підставки з колодок, на котрих пилять дошки. Серед майдану жовніри наклали здорову купу хмизу, запалили багаття й поставили здорові казани, забраті в винницях та в броварнях, щоб гріти окропи. Багаття запалало, окропи заклекотіли. Дим піднявся вгору й закрив хмарами ясне літнє сонце. Усей майдан неначе був обставлений гімнастичними причандалами, щоб розпочинати ту гімнастику, котрою так любили в ті часи надаряти Україну польські магнати, усякі Потоцькі, Лащі, Конецпольські.

– Викажіть мені на винних! Видайте приводців! – гукав лютий Єремія, гарцюючи конем кругом майдану.

Нещасливі залякані міщани почали виказувати на декотрих провинників. Єремія одлучив їх і потім звелів вивести на середину майдану. Нещасливі стовпились коло багаття, бліді, страшні, неначе мертві. Коли це несподівано з того стовпища сміливо виступив один старий дідуган, здоровий та плечистий. На його підголеній голові кружком стриміла біла чуприна, неначе серед голови на самому тім’ї виросла здоровецька біла печериця. Старий жупан розхристався на грудях, а з пазухи випинались сухоребрі груди, неначе бочка, набита обручами, виглядало сиве кудлате волосся, неначе дід напхав за пазуху куделю вовни.

– Князю! Ти не катуй надаремно безневинних людей. Катуй мене одного. Я всьому давав привід. Я підбив і намовив міщан на повстання. То я зачинив міські ворота під самісіньким носом твого посланця. Коли хоч, катуй, муч мене одного і не губи безневинних людей.

– Ти хто такий? Як тебе на прізвище? Звідкіль ти? – крикнув Єремія.

– Не питай, бо старий будеш. Я родився в Непитайлівці, а хрестився в Неказайлівці. Я в лісі уродився, а в степу охрестився.

Старий дідуган звався Мехтодь Кандзьоба. То був старий запорожець. Родом він був з Немирова. Як тучна буря, промайнув його вік в Січі в битвах на морі й на суходолі. Бився він і з татарами, і з турками, і з поляками. Пошрамований, порубаний, старий Кандзьоба доживав віку в Немирові і ждав кінця свого живоття, попиваючи горілку. Зачувши про битву під Корсунем, зачувши про загони Кривоноса та Полов’яна, Кандзьоба намовив і підняв немирівців на польських панів та українських магнатів перевертнів.

– Хто ти такий, питаю в тебе. Ти мій панщанний? Еге, так?

– Ні, князю! Од цього мене бог помилував. Я панщину люблю, сказати по правді, як собака цибулю.

– Ти мій, панщанний? Говори, стара собако.

– І хвоста в мене нема. Коли хоч, князю, то й подивись: і од хвоста мене бог милував, і од панщини, – говорив Кандзьоба, жартовливий на вдачу.

Дід знав, що смерть його за плечима, і думав своєю смертю спасти від смерті міщан. Вишневецького він ненавидів, а польську панщину любив, як собака цибулю або як кіт табаку.

– Не дрочись, князю, і не катуй дурнісіньке людей. Про мене, половину мене звари в казані, половину мене, про мене, хоч повісь, хоч настроми на палю, або роби з мене, що хоч, бо я у всьому давав привід міщанам. Це моя провина, – говорив сміливо дід Кандзьоба.

– І тебе зварю в казані, й тих лайдаків повішаю, порублю на шматки. Ти хотів підбити міщан, щоб вони приставали до Хмельницького? – питав Єремія.

– Аякже! Авжеж хотів. Де вже пак не хотіти! Од цього поживку я аж облизуюсь. Про мене, й звари мене в казані. Смачна юшка буде. І сам наїсися, і твої жовніри насьорбаються, як голодні собаки, ще й пошли у Варшаву польським панам на бенкети, бо та страва буде добра, смачна, смачніша од дичини. Це буде страва, яку вживають гладкі песиголовці. Про це нема що й казати, – говорив дід Кандзьоба.

– Мовчи, стара собако! Заціп свою стару вершу! – крикнув лютий Єремія й, нахилившись з сідла, ляснув по щоці Кандзьобу.

– Овва! Оце гаразд! – сказав Кандзьоба, химерно вхопився рукою за щоку, – маленька ручка, а таки нівроку дошкульна та замашненька, мабуть тим, що двічі хрестилась, двічі на дві віри присягалась.

– Розпиліть оцю стару собаку пилкою пополовині! – крикнув князь до жовнірів.

– Певно, князю, хочеш подивитись, які тельбухи в запорожця Мехтодя Кандзьоби. Оце причепа! Ото кумедія! їй-богу, чудна оказія! – обізвався запорожець і почухав собі потилицю. – Бився в Криму з татарвою, бився в Цареграді з турком, доніс свої тельбухи цілісінькі з Цареграда аж до Немирова, а тут тобі на таку пришту! Свій таки земляк каже: подавай сюди свої тельбухи, коли турки не висотали! Оце так оказія! Оце так халепа, матері його ковінька!

– Оце ще недавнечко ці князі були нашими оборонцями, а теперечки вони ладні кишки з нас сотати. Диво та й годі! Химерні стали наші українські пани! Подавай їм доконешне запорозькі тельбухи, бо в їх, бач, інший смак, ніж в кабанячих. Може, князю, звелиш і ковбаси начиняти з мене? Ото насмішив мене на старості літ!

І старий запорожець, і гадки й думки не маючи про свою неминучу смерть, зареготався щирим реготом, аж одляски по майдані пішли.

– Ото як дійде чутка в Січ, що князь Яремка в Heмирові начиняв ковбаси з діда Кандзьоби! Там то буде реготу! – крикнув дід і знов зареготався, аж голову закинув назад. Біла чуприна тряслася, як на вітрі, а здорові білі зуби, усі цілісінькі, блискали на сонці, неначе й вони весело реготались.

– Роздягайте та в’яжіть старого собаку до бантин! – крикнув несамовито Єремія, і його горло аж засичало: так здорово здушила його злість. Єремію неначе вхопив обценьками за горло отой здоровий старий реготун і здушив що було сили в здорових кулачищах. Дід знав, де в князя боляче, і карав князя словами гірше, ніж князь дошкуляв козакам муками. Єремії в той час було ще болячіше, ніж козакам.